5. Місцеве самоврядування в незалежній Україні

Місцеве самоврядування на теренах України було завжди. Інша справа, що Україна як держава бере свій початок лише з 24 серпня 1991 р. Коріння вітчизняного самоврядування простягаються у часи Середньовіччя, коли великими українськими містами «крокувало» Магдебурзьке право. Магдебурзьке право вперше було проголошено у XIII ст. у однойменному німецькому місті. Воно встановлювало порядок виборів, функції й повноваження органів міського самоврядування, суду, купецьких об’єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, спадкування, визначало види покарання за різні злочини тощо. Вперше в Україні Магдебурзьке право отримали міста Галицько-Волинського князівства (м. Санок – 1339 p.). Львів – у 1356 р., Київ користувався ним упродовж трьох років (1494 – 1497 рр.). Пізніше, у XV – XVII ст., статус Магдебурзького права отримали як великі, так й малі міста України. Магдебурзьке право у різні часи мали Вінниця, Глухів, Новгород-Сіверський, Дубни, Житомир, Кам’янець-Подільський, Лубни, Козелець, Полтава, Стародуб, Чернігів та інші. Найбільш довго Магдебурзьке право існувало у Києві (до 1835 р.). Магдебурзьке право можна вважати праобразом сучасного самоврядування, закріпленого у нормах Європейської Хартії місцевого самоврядування, а також в інших нормативних актах Євросоюзу. Українці обрали саме цю модель побудови влади на місцях. Хоча в ті часи існувала альтернатива – Любецьке право, проголошене для Центрально-Східної Європи. Існувало місцеве самоврядування на теренах України й за часів Радянської влади. У теорії місцеве самоврядування може бути представлено різними моделями. Наприклад, розрізняються англо-американська, романо-германська (континентальна) та іберійська моделі. Проте Українська РСР обрала іншу модель – радянську, за якою вся влада на місцях підпорядковувалася не громаді, а місцевим радам народних депутатів, які, в свою чергу, підпорядковувалися КПРС. Пізніше на практиці виявилося, що радянська модель далека від досконалості, хоча, звичайно, у світі нічого досконалого немає. Натомість Україна вирішила не йти шляхом удосконалення існуючої на той момент системи. Після проголошення незалежності наша держава зробила вибір на користь класичної західноєвропейської моделі побудови публічної влади на місцях. Відправною точкою його розвитку, за найпоширенішою думкою, вважають 7 грудня 1990 р., коли був прийнятий Закон УРСР «Про місцеві ради народних депутатів та місцеве самоврядування». До речі, ця дата здобула й офіційне визнання, з 2001 р. вона відзначається як професійне муніципальне свято. Через 2 роки, вже у незалежній Україні, згаданий Закон доопрацьований у нову редакцію. Хоча він має користь хіба що для історика, про місцеве самоврядування в ньому йшлося у доволі загальних рисах, тим більш, годі було казати про європейські стандарти. До того ж місцеве самоврядування України в перші роки незалежності взагалі не мало конституційного статусу. СТРАТЕГІЧНА НЕВИЗНАЧЕНІСТЬ Прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. надало відчутного імпульсу розвиткові законодавчої бази місцевого самоврядування. Хоча слід зазначити, що цей процес здійснювався безсистемно та непослідовно. На даний момент у правовому полі України нараховується понад три тисячі нормативно-правових актів, в яких згадується термін «місцеве самоврядування», а 700 законів пов’язані із цією сферою. Для того щоб навести в цій сфері порядок, Кабінетом Міністрів 25 липня 2002 р. видав розпорядження № 416-р «Про схвалення Концепції Програми законодавчого забезпечення розвитку місцевого cамоврядування». Щоправда, мета, яка переслідувалася цим розпорядженням, так й не досягнута. Хоча б через те, що Програма, про яку йшлося в Концепції, досі не прийнята. Місцеве самоврядування є найефективнішим інструментом місцевого управління та розвитку територій. Там, де воно дійсно функціонує, де місцеве населення має реальне право та можливість самостійно вирішувати питання місцевого значення, спостерігається зростання доходів місцевих бюджетів та соціально–економічний розвиток в цілому.

Розвиток місцевого самоврядування тісно пов’язаний з розвитком демократії. В загалі розвинене місцеве самоврядування є проявом демократії в країні, зокрема так званої «партсипативної демократії» (від англ. participate – брати участь). Це одна з найефективніших форм демократії, яка передбачає, зокрема, активну участь громадськості в процесах державного управління та діяльності місцевого самоврядування.

Основою для будь–якої державної або громадської діяльності є відповідне законодавство. Вкрай важливим воно є і для становлення й розвитку місцевого самоврядування та широкої участі громадськості в процесах управління як на місцевому, так і на центральному рівні. Як правило, основні засади місцевого самоврядування, участі громадськості в процесі прийняття державних та муніципальних рішень визначаються у конституціях країн.

Незважаючи на те, що місцеве самоврядування в Україні забезпечене головними документами, які його регламентують – Європейська хартія місцевого самоврядування , Конституція України, Закон «Про місцеве самоврядування в Україні», Закон «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних міських голів» ,Закон «Про всеукраїнський та місцевий референдуми», Закон «Про столицю України місто–герой Київ», Закон «Про органи самоорганізації населення»; Закон «Про державно–правовий експеримент розвитку місцевого самоврядування в місті Ірпені, селищах Буча, Ворзель, Гостомель, Коцюбинське Київської області»; Закон «Про статус депутатів місцевих рад»; Закон «Про службу в органах місцевого самоврядування», а також Бюджетний та Земельний кодекси України та ін. І все ж, нинішні особливості управлінської діяльності потребують подальшого удосконалення в плані правової повноти та повноважень місцевого самоврядування, передусім, стосовно володіння муніципальною власністю, а також законодавчого удосконалення фінансово–кредитної діяльності органів

місцевого самоврядування, місцевих податків і зборів.

Принагідно зауважимо, що якраз недосконалість законодавства про місцеве самоврядування в Україні призвела до конфліктів між суб’єктами конституційно–правових відносин. Найчастіше такі конфлікти фіксувалися між органами самоврядування і місцевими державними адміністраціями; між радами та їх виконавчими комітетами; між місцевими радами та обраними населенням сільськими, селищними та міськими головами; між міськими головами і головами обласних державних адміністрацій; між радами та

не представленими в них національними меншинами (Крим) та ін.

Фонд сприяння місцевому самоврядуванню України, працюючи над розв’язанням політико–правових проблем місцевого самоврядування, запропонував розробити принципово нову Концепцію законодавчого забезпечення місцевого самоврядування, в якій доцільно врахувати субординацію в системі нормативно–правового регулювання відносин у сфері місцевого самоврядування: конституційного, законодавчо–установчого (статусного), законодавчо–нормативного, локального (статутного). Концепція повинна передбачити процес адаптації правової системи України щодо місцевого самоврядування до європейських стандартів. Зазначена Концепція має стати складовою Національної програми адаптації законодавства України до законодавства ЄС, розробкою якої займається Міжвідомча координаційна рада з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу (МКР). У Концепції слід перебачити також вирішення проблеми неузгодженості галузевих законів та інших нормативно–правових актів з базовим законом про місцеве самоврядування.

Конституція України, яка визнана Європейською комісією «Задемократію через право» (Венеціанською комісією) однією з найдемократичніших, надає певні можливості для участі громадськості в діяльності органів місцевої влади. Проте на основі цієї Конституції ще не прийнята низка суттєвих законів, що вирішували б певні конкретні проблеми розвитку місцевого самоврядування.

Хоча в цілому українське законодавство відповідає міжнародним та, зокрема, європейським нормам щодо забезпечення становлення й розвитку місцевого самоврядування, питань захисту прав людини, її основних свобод та участі громадськості в процесах управління.

При бажанні органи місцевого самоврядування України можуть досить ефективно співпрацювати з місцевою громадськістю при вирішенні усіх важливих питань розвитку громад. Конституція у тому вигляді, в якому вона є зараз, спроможна забезпечити розвиток місцевої демократії та місцевого самоврядування.

На сучасному етапі органи місцевого самоврядування України все більше розуміють необхідність тісної співпраці з громадськістю. Першими містами України, що почали залучати громадськість до процесу прийняття рішень були таки як Комсомольськ, Бердянськ, Черкаси, Славутич та інші. Вони і зараз надають приклади ефективної співпраці з населенням та спільного з громадою вирішення усіх проблемних питань територіального розвитку.

Так, зокрема, у Комсомольську були проведені перші в Україні громадські слухання. Їх тема: «Політика Комсомольської міської ради на сучасному етапі у вирішенні міських проблем, що склались у сфері життєдіяльності міста в період економічної кризи».

Взагалі місцева влада Комсомольську використовує різноманітні форми взаємодії з місцевим населенням. Окрім громадських слухань, опитувань громадської думки, створення груп волонтерів, також проводяться заходи щодо громадської просвіти населення у співпраці з місцевими засобами масової інформації, громадськість залучається до таких сфер як соціально–економічний розвиток та стратегічне планування. «Процес стратегічного планування в Комсомольську було розпочато в лютому 2000 року з ініціативи міського голови Олександра Попова. Першим кроком стало навчання місцевих громадян, які висловили бажання стати першопрохідцями й узятися за створення плану розвитку міста на справді демократичних засадах... В цей же час місцеві засоби масової інформації почали пояснювати громаді важливість самого процесу стратегічного планування, необхідність стратегічного підходу до розвитку міста, а також участі громадськості для створення такого плану, який би дійсно відображав волю громади...