2А стадія розгляду спору – страйк

83. Национальная служба посредничества и примирения: функции и полномочия

Національна служба посередництва і примирення (НСПП) – це постійно діючий державний орган для сприяння врегулюванню колективних трудових спорів (конфліктів), утворений Президентом України відповідно до Закону України "Про поря­док вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" та Рекомендацій МОП № 92.

Положення про Національну службу посередництва і примирення затверджуєтьсяПрезидентом України.

 

Основні завдання Національної служби посередництва і примирення:

- сприяння взаємодії сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів), що виникли між ними;

- прогнозування виникнення колективних трудових спорів (конфліктів) та сприяння своєчасному їх вирішенню;

- здійснення посередництва і примирення під час вирішення колективних трудових спорів (конфліктів);

- забезпечення здійснення соціального діалогу, вироблення узгоджених пропозицій щодо розвитку соціально-економічних та трудових відносин в Україні;

- здійснення заходів із запобігання виникненню колективних трудових спорів (конфліктів);

- підвищення рівня правової культури учасників соціально - трудових відносин.

 

До компетенції Національної служби посередництва і примирення належить:

- вивчення та узагальнення причин виникнення колективних трудових спорів (конфліктів) і можливих їх наслідків на національному, територіальному і галузевому рівнях, вироблення пропозицій щодо запобігання колективним трудовим спорам (конфліктам);

-  здійснення реєстрації висунутих працівниками вимог та колективних трудових спорів (конфліктів);

-  аналіз вимог, виявлення та узагальнення причин колективних трудових спорів (конфліктів), підготовка пропозицій для їх усунення;

- підготовка посередників та арбітрів, які спеціалізуються на вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів);

- формування списків арбітрів і посередників;

- перевірка, у разі необхідності, повноважень представників сторін колективного  трудового спору (конфлікту);

- посередництво у вирішенні колективного трудового спору (конфлікту);

Національна служба посередництва і примирення має право:

брати участь у вирішенні колективного трудового спору (конфлікту) на всіх його стадіях;

координувати роботу трудового арбітражу, направляти своїх спеціалістів, експертів для участі у роботі примирних органів;

одержувати в установленому порядку від державних органів, органів місцевого самоврядування, професійних спілок, роботодавців та їх об'єднань, сторін колективних трудових спорів (конфліктів) інформацію, документи та матеріали, необхідні для виконання покладених на НСПП законом функцій;

попереджати сторони про порушення ними вимог  чинного законодавства під час розгляду колективного трудового спору (конфлікту) та можливі наслідки таких порушень;

надсилати органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування рекомендації щодо вжиття заходів для вирішення колективного трудового спору (конфлікту), реалізація яких належить до їх компетенції;

звертатися до органів прокуратури, правоохоронних органів, державних органів з нагляду за додержанням законодавства про працю з пропозиціями щодо здійснення заходів, спрямованих на додержання законодавства про працю, в тому числі щодо порядку вирішення колективних трудових спорів (конфліктів).

84. Понятие и порядок проведения забастовки (страйка), правовые последствия незаконных страйков

Страйк – тимчасове колективне добровільне припинення роботи працівниками підприємства чи структурного підрозділу з метою вирішення колективного трудового спору.

Право на страйк закріплене у Конституції України, в Європейській соціальній хартії та у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права.

Гарантії реалізації права на страйк:

• Участь у страйку не вважається порушенням трудової дисципліни

• До працівників, що беруть участь у страйку, не можна застосовувати дисциплінарну відповідальність, за винятком, коли страйк визнано незаконним

• Протягом усього періоду страйку за працівниками зберігається місце роботи, ін.трудові права

Етапи проведення страйку:

• Рішення приймається загальними зборами найманих працівників або конференцією працівників за поданням виборного органу первинної профспілкової організації або іншого органу, що представляє інтереси працівників. Рішення прийняте, якщо за нього проголосувала більшість працівників на загальних зборах або 2/3 конференції працівників. Рішення оформлюється протоколом. Одночасно обирається орган чи особа, що очолюватимуть страйк.

• Оголошення галузевого, територіального чи національного страйку починається із рекомендації відповідного галузевого, територіального чи національного органу, що представляє інтереси найманих працівників чи профспілок. Це рішення надсилається трудовим колективам, але вони самостійно приймають рішення про участь у страйку. Галузевий страйк – на підприємствах, де він оголошений, кількість працюючих становить більше половини працівників відповідної галузі. Територіальний – участь беруть більше половини загальної кількості найманих працівників відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Національний – ним охоплено працівників підприємств більшості регіонів України (регіонами є АРК, області, міста Київ і Севастополь).

• Орган чи особа, яка очолює страйк, зобов’язана повідомити роботодавця не пізніше ніж за 7 днів до початку страйку, а на безперервно діючих виробництвах – не пізніше ніж за 15 днів.

• Під час страйку місцеперебування органу(особи), що його очолює та працівників визначається органом(особою), що очолює страйк за погодженням із роботодавцем.

• У разі проведення зборів, мітингів, пікетів за межами підприємства орган(особа), що очолює страйк, повинен повідомити про це місцевий ОВВ чи ОМС не пізніше, ніж за 3дні.

• Під час страйку сторони спору зобов’язані продовжувати пошук шляхів для його вирішення. Може бути укладена угода про вирішення колективного трудового спору (конфлікту) , підписана роботодавцем та керівником органу, що очолює страйк.

Забороняється проведення страйку за умов, якщо припинення працівниками роботи створює загрозу життю і здоров'ю людей, довкіллю або перешкоджає запобіганню стихійному лиху, аваріям, катастрофам, епідеміям та епізоотіям чи ліквідації їх наслідків. Проведення страйку забороняється працівникам органів державної влади, безпеки та правопорядку (крім технічного та обслуговуючого персоналу). Також право на страйк може бути обмежено у випадку введення воєнного стану (автоматично на весь період) або надзвичайного стану (за рішенням президента не більше як на один місяць, подальша заборона має бути схвалена спільним актом ВРУ та ПУ).

Страйк у судовому порядку може бути визнано незаконним у разі:

• Страйк оголошений з вимогами зміни конституційного ладу, державних кордонів та адміністративно-територіального устрою

• Оголошений без дотримання порядку оголошення початку страйку, початку колективного трудового спору, порядку ведення примирних процедур

• Оголошено з недотриманням вимог щодо органу, що його очолює

• Якщо страйк проводиться під час здійснення примирних процедур.

Заява подається роботодавцем до місцевого суду, спір розглядається у позовному провадженні. Якщо позов роботодавця задоволений, учасники страйку повинні прийняти рішення про його відміну або припинення. Працівники мають розпочати роботу не пізніше наступної доби після дня вручення копії рішення суду органові (особі), що очолює страйк.

Спеціальні правила охорони прав працівників, яким страйкувати заборонено згідно із зконом

Якщо примирні процедури не досягли результату, а рекомендації Національної служби посередництва і примирення не сприяли вирішенню спору, звернутися до суду може Національна служба посередництва і примирення до Верховного суду АРК або до обласного, Київського і Севастопольського міського суду (цитата із закону, у підручнику вказано, що заява розглядається відповідним апеляційним судом).

Якщо цікаво детальніше вивчити цю тему – Закон України « Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».

85. Понятие, предмет и метод права социального обеспечения

Право социального обеспечения — совокупность правовых норм, регулирующих специфическим методом общественные отношения по поводу распределения части валового внутреннего продукта путём предоставления населению компетентными органами в порядке социального страхования и социального обеспечения денежных выплат, медицинской и лекарственной помощи, социальных услуг либо льгот по нормам и в порядке, определённым законодательством, а также отношения по реализации, защите и восстановлению конституционного права граждан на социальное обеспечение.

Метод права социального обеспечения — это совокупность приёмов и способов правового регулирования общественных отношений по социальному обеспечению граждан, специфика которых объективно обусловлена распределительным характером этих отношений. Данная совокупность охватывает как общеправовые и межотраслевые приёмы регулирования, так и приёмы, специфичные для данной отрасли:

1. Сочетание императивного и диспозитивного способов правового регулирования при неизменном доминировании императивного, то есть носит предписывающий характер.

2. Специфика юридических фактов (как правило, это события, не зависящие от воли людей) и санкций в праве социального обеспечения. Санкции правоограничивающие и восстановительные, а карательные не применяются. Восстановление ущерба в праве социального обеспечения производится в полном, а не ограниченном размере. Право социального обеспечения характеризуется фактическим отсутствием санкций какой-либо формы противоправного, несвоевременного или неполного предоставления гражданину социального обеспечения; а также общей неразвитостью института ответственности за нарушения прав граждан в сфере социального обеспечения.

3. Относительная автономность субъектов по отношению друг к другу.

4. Абсолютный характер прав граждан как субъектов отношений и недопустимость принятия усмотренческих решений органом, обязанным предоставлять обеспечение.

5. Административный и судебный порядок защиты нарушенного права граждан.

Функции:

1. Экономическая. Выравнивание личных доходов граждан путём предоставления материальных благ вместо утраченного заработка либо наряду с ним при наступлении указанных в законах социальных рисков. Аккумуляция финансовых средств в целевых источниках.

2. Производственная. Право на многие виды социального обеспечения обусловлено трудовой деятельностью, а уровень обеспечения зачастую зависит от её характера и размера вознаграждения за труд. Социальное обеспечение способствует также своевременному выводу из общественного производства стареющей рабочей силы и лиц, потерявших способность трудиться.

3. Социально-реабилитационная. Способствует поддержанию социального статуса граждан путём предоставления различных видов материального обеспечения, социальных услуг, льгот с целью поддержания достойного уровня жизни и предупреждения обнищания. Восстановление полноценной жизнедеятельности человека, позволяющей ему обучаться, трудиться, общаться с другими людьми, самостоятельно себя обслуживать.

4. Политическая. Позволяет государству реализовывать основные направления социальной политики, а именно создание условий, обеспечивающих достойную жизнь и свободное развитие человека.

5. Демографическая. Система социального обеспечения воздействует на многие демографические процессы — на продолжительность жизни населения, воспроизводство населения, стимулирование рождаемости.

6. Духовно-идеологическая.

7. Защитная. Защита граждан в трудной жизненной ситуации.

86. Императивный и диспозитивный методы в праве социального обеспечения

Метод служит дополнительным юридическим критерием, поскольку он произведен от предмета и в значительной мере зависит от законодателя. В то же время в теории права отмечалось, что у законодателя не так много средств регулирования отношений. Он может дать участникам общественных отношений только одно из трех указаний (в отдельности или в совокупности): поступать только так (предписание); только так не поступать (запрет); поступайте, как сочтете нужным (дозволение). Предписание отражает императивный метод регулирования, а запрет и дозволение, как считал Р. 3. Лившиц, — это приемы диспозитивного регулирования, поскольку участники общественных отношений свободны поступать так, как считают нужным, при этом в случае запрета эта свобода поведения начинается за пределами конкретного запрета. Императивный и диспозитивный методы применяются в сочетании и являются как бы «сквозными» для всех отраслей права. В то же время они не могут учитывать специфики общественных отношений, регулируемых нормами конкретной отрасли, которая детерминирует необходимость использования определенного метода, характерного для регулирования именно данной совокупности отношений (т. е. предмета отрасли). Способ разрешения данного противоречия был предложен С.С. Алексеевым, который обратил внимание на то, что анализ метода правового регулирования должен не только учитывать характер волевых предписаний законодателя (предписание, запрет и дозволение), но и выявлять другие признаки приемов правового регулирования. К числу таких признаков Л. С. Явич, например, относил следующие: порядок установления прав и обязанностей субъектов права; степень определенности предоставленных прав и «автономности» действий субъектов; взаимоотношения субъектов правоотношений; наличие или отсутствие конкретной юридической связи между субъектами прав и обязанностей; пути и средства обеспечения установленных субъективных прав и юридических обязанностей.

87. Функции права социального обеспечения и его система

1. Экономическая. Выравнивание личных доходов граждан путём предоставления материальных благ вместо утраченного заработка либо наряду с ним при наступлении указанных в законах социальных рисков. Аккумуляция финансовых средств в целевых источниках.

2. Производственная. Право на многие виды социального обеспечения обусловлено трудовой деятельностью, а уровень обеспечения зачастую зависит от её характера и размера вознаграждения за труд. Социальное обеспечение способствует также своевременному выводу из общественного производства стареющей рабочей силы и лиц, потерявших способность трудиться.

3. Социально-реабилитационная. Способствует поддержанию социального статуса граждан путём предоставления различных видов материального обеспечения, социальных услуг, льгот с целью поддержания достойного уровня жизни и предупреждения обнищания. Восстановление полноценной жизнедеятельности человека, позволяющей ему обучаться, трудиться, общаться с другими людьми, самостоятельно себя обслуживать.

4. Политическая. Позволяет государству реализовывать основные направления социальной политики, а именно создание условий, обеспечивающих достойную жизнь и свободное развитие человека.

5. Демографическая. Система социального обеспечения воздействует на многие демографические процессы — на продолжительность жизни населения, воспроизводство населения, стимулирование рождаемости.

6. Духовно-идеологическая.

7. Защитная. Защита граждан в трудной жизненной ситуации

Право соціального забезпечення має свою систему, тобто науково обґрунтований, об’єктивно існуючий зв’язок інститутів і норм, що складають самостійну галузь права. За такою системою можуть розміщуватися норми в єдиному правовому акті, в якому зібрані основні норми галузі (кодекс). Але така науково обґрунтована класифікація й послідовність (система законодавства) не завжди ідентична із системою галузі права, оскільки ряд норм в інших актах, що належать даній галузі, цією системою не охоплені. Норми галузі права соціального забезпечення не кодифіковані. Тому в даному випадку йдеться про наукову класифікацію норм, що закріплені різними нормативними актами.

Визначення системи сучасного права соціального забезпечення України ускладнюється тим, що жодним законодавчим актом вона не встановлена. Лише одним актом передбачено основні її структурні частини — це Концепція соціального забезпечення населення України (1993 р.), яка окреслює загальну будову галузі у напрямі її реформування. Однак Концепція не має юридичної сили закону, що дає підстави нормотворчим органам урегульовувати окремі суспільні відносини і діяти у цій сфері на власний розсуд [11, с. 24].

Система може бути визначена і встановлена за такими критеріями: функціональними, інституціональними, суб’єктними та ін. Норма може відображати загальні принципові положення, які характеризують галузь права з урахуванням сукупності всіх суспіль­них відносин, що регулюються нею, або закріплювати правило, що стосується лише певних суспільних відносин, які входять до предмета даної галузі.

В основі класифікації норм права соціального забезпечення лежить їх поділ на норми загальної й особливої частини галузі права соціального забезпечення. До загальної частини належать норми, що характеризують предмет, метод, завдання галузі за чинним законодавством (ст. 46, 92 Конституції України; ст. 1, 3, 5, 7 Закону України «Про пенсійне забезпечення»; ст. 1, 2, 3, 4, 5 «Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 14.01 1998 р.).

До особливої частини права соціального забезпечення належать такі норми, що детально регламентують розмір, умови й порядок надання громадянам різних видів соціального забезпечення. Система особливої частини досить складна. Перш ніж аналізувати її, треба зазначити, що дана галузь має у своїй структурі не тільки правові інститути, а й підгалузі. На сьогодні підгалузями називають права соціального забезпечення, право загальнообов’язкового соціального страхування й право держав­ної соціальної допомоги. Кожна з цих структурних частин має власну загальну частину та принципи. В той же час вони перебувають під дією загальних положень цілої галузі права соціаль­ного забезпечення.

До цього часу нез’ясованим залишається галузева приналежність правового інституту стипендіального забезпечення студентів. Такі виплати за своєю суттю є соціальною допомогою, а відповідний правовий інститут має бути віднесений до підгалузі права державної соціальної допомоги [11, с. 28].

Системність у праві соціального забезпечення як об’єктивна вимога до правового механізму має відображатися у системі законодавства.

88. Общая характеристика социальной, экономической, производственной, реабилитационной, социальной, политической, демографической, воспитательной функций права социального обеспечения

89. Понятие, виды и особенности источников права социального обеспечения

В теорії права джерелом права вважають форму зовнішнього виразу та закріплення правових норм в нормативно-правових актах та нормативно-правових договорах.

Джерелами права соціального забезпечення є: 1). нормативно-правові акти : закони, укази Президента, постанови Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти міністерств і відомств та органів місцевого самоврядування; 2). нормативно-правові договори: міжнародні договори, Генеральні, галузеві і регіональні угоди та колективні договори

Особливості джерел права соціального забезпечення:

1. Відсутність єдиного кодифікованого акту, який врегулював би весь комплекс суспільних відносин, які становлять предмет права соціального забезпечення.

2. Особливе місце серед джерел права соціального забезпечення належить актам Міністерства праці і соціальної політики України, та органів соціального страхування. 

3. Особливе значення законів про державний бюджет на поточний рік.

Джерела права соціального забезпечення можна класифікувати за різними критеріями:

1. за юридичною силою:  закони (загальні і спеціальні) та підзаконні акти;

2. за сферою дії: загальні (закони, угоди, постанови Кабінету Міністрів, нормативно-правові акти міністерств та відомств) та локальні (нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування, місцевих органів державної виконавчої влади, а також нормативно-правові акти, які приймаються на підприємствах, установах та організаціях);

3. за видами відносин, які вони регулюють: такі, що регулюють відносини загальнообов’язкового державного соціального страхування, щодо пенсійного забезпечення, щодо надання допомог, щодо надання пільг та соціального обслуговування.

90-93.

Наполягаючи на недосконалості законодавчого забезпечення права на соціальний захист, не маємо на увазі недостатню кількість законів. Навпаки, існує занадто багато законів та підзаконних нормативно-правових актів, які нерідко суперечать один одному. Політика держави з питань соціального захисту форму­ється, в першу чергу, на законодавчому рівні. За роки незалежності України прийнято значну кількість законів України, указів Президента та інших нормативно-правових актів із питань соціаль­ного захисту населення України. На сьогодні правовий простір у цій сфері регулюється більше ніж двомастами нормативно-правовими актами [6, с. 357], серед яких Закони України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 р., «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р., «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 19 грудня 1991 року, «Про пенсійне забезпечення військовослуж­бовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутріш­ніх справ» від 9 квітня 1992 р., «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» від 22 березня 2001 р., «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 р., «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 5 жовт­ня 2000 р., «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям» від 1 червня 2000 р. і т. ін.

Саме з метою забезпечення соціальної політики й закладення основи соціального захисту і соціальних гарантій для населення України, Верховна Рада в липні 1991 року прийняла Закони «Про мінімальний споживчий бюджет» та «Про індексацію грошових доходів населення». У першому визначено поняття мінімального споживчого бюджету. Закон «Про індексацію грошових доходів населення» визначає механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість відшкодувати громадянам подорожчання товарів. Але дія цього Закону була зупинена Декретом Кабінету Міністрів України у грудні 1992 року.

Таким чином, мінімальні соціальні гарантії залишалися без за­конодавчого регулювання до 1994 року, коли Верховна Рада Украї­ни прийняла Закон «Про внесення змін і доповнень до Законів Української РСР «Про мінімальний споживчий бюджет» та «Про індексацію грошових доходів населення».

Цими законами було встановлено, що в період спаду економіки та виробництва замість мінімального споживчого бюджету встановлювався новий соціальний норматив — величина вартості межі малозабезпеченості. Цей норматив був встановлений як виняток. Проте лише у жовтні 1995 року була затверджена величина вартості межі малозабезпеченості, яка так і не стала базою для визначення мінімальної зарплати та пенсії [9, с. 190—194].

Джерела права соціального забезпечення розрізняються за своєю юридичною чинністю залежно від положення нормотворчого органу в механізмі держави. Але один і той самий орган державної влади може приймати різні нормативні акти. Тому краще проводити класифікацію актів за правовими особливостями. За цією ознакою всі нормативні акти поділяються на закони та підзаконні акти.

Основним нормативно-правовим актом, що встановлює право громадян на соціальний захист, є Конституція України. У ній записано, що громадяни мають право на соціальний захист, який включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тим­часової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Серед нормативних актів соціального забезпечення важливе місце належить «Основам законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 14 січня 1998 р., де сформульовані основні принципи, форми і види соціального страхування працівників і членів їх, сімей.

У регулюванні пенсійних відносин важливу роль відіграє Закон України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р. Закон гарантує усім застрахованим особам право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Пен­сійного та Накопичувального фондів шляхом надання пенсій.  У сфері пенсійного забезпечення діють також і інші закони — «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» від 9 квітня 1992 р., «Про пенсії за особливі заслуги перед Україною» від  1 червня 2000 р.

Соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС, регулюється Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 19 грудня 1991 року.

Відносини у сфері соціального страхування регулюються Законами України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» від 18 січ­ня 2001 року, «Про загальнообов’язкове державне соціальне стра­хування на випадок безробіття від 2 березня 2000 року», «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 року.

Також джерелами права соціального забезпечення є Закони України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 грудня 1995 р., «Про державні виплати сім’ям з діть­ми» від 21 листопада 1992 р., «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям» від 1 червня 2000 р.

До підзаконних актів, що регулюють пенсійні й інші відносини з пенсійного забезпечення, належать постанови Кабінету Міністрів України. Це акти про періодичну зміну й встановлення нових розмірів пенсій, про затвердження Списків № 1 і № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, що надають право на пенсію за віком на пільгових умовах (Людина і праця // Інформаційний бюле­тень Мінпраці та соціальної політики України. — 1994. — № 6).

Джерелами права соціального забезпечення є міжнародні договори та угоди. Україна ратифікувала низку угод у галузі соціаль­ного забезпечення в рамках СНД. Серед них Угоди «Про гарантії прав громадян держав—учасниць СНД у галузі пенсійного забезпечення» від 13 березня 1992 р., «Про взаємне визнання пільг і гарантій для учасників та інвалідів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій на території інших держав і сімей загиблих військовослужбовців» від 15 квітня 1994 р.

Право на соціальний захист та соціальне забезпечення визнані світовим співтовариством, що закріплено у міжнародних правових актах: Загальній декларації прав людини (1948 р.), Міжнарод­ному пакті про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейській соціальній хартії (1961 р.), Європейській хартії про основні соціальні права трудящих (1989 р.) [11, с. 201—205]. Соціальні нормативи та принципи закріплені в Конвенціях Міжнародної організації праці. Питання соціального забезпечення регулюються 48-ю, 102-ю та 157-ю Конвенціями МОП. На жаль, вка­зані Конвенції не ратифіковані Україною, тому вони не мають обо­в’язкової сили для нашої країни.

94. Субъекты, объекты и содержание правоотношений в сфере социального обеспечения

Це окремий вид соціально забезпечувальних правовідносин.

Це відносини у сфері загальнообов’язкового соціального страхування, тобто

• відносини щодо збору та акумуляції страхових внесків;

• відносини щодо розподільчої діяльності страхових фондів при визначенні виду та розміру соціальних виплат та соціальних послуг.

• відносини щодо організації соціального страхування (управління соціальним страхуванням,  розпорядча та наглядова діяльність).

      Цим відносинам характерні певні ознаки фінансових чи управлінських. Але вони забезпечують акумуляцію цільових соціальних кошті, які виключно спрямовані на фінансування соціальних виплат чи послуг особам у разі настання соціального ризику.

Соціально-забезпечувальні правовідносини мають простий суб’єктний склад, тобто їх учасниками є дві сторони, котрі мають права та обов’язки. Управомоченою стороною правовідносин є фізичні особи, а зобов’язаною стороною є уповноважені державою  органи та установи.

Потрібно підкреслити, що ініціатором  матеріальних, процедурних чи процесуальних соціально-забезпечувальних відносин є громадяни. Як суб’єкт правовідносин фізична особа характеризується правоздатністю та дієздатністю. Правоздатність означає право особи мати права та обов’язки. Під дієздатністю в праві соціального забезпечення розуміють здатність особи своїми діями набувати прав на окремі види соціального забезпечення, здійснювати права і виконувати обов’язки, а також нести відповідальність за неправомірну поведінку. В праві соціального забезпечення дієздатність характеризується деякими особливостями. Залежно від соціальних ризиків, які визначають зміст дієздатності розрізняють загальних і спеціальних суб’єктів соціально-забезпечувальних відносин. 

        До загальних суб’єктів відносять тих фізичних осіб, дієздатність яких зумовлена загально-соціальними (вік, втрата працездатності) чи професійними (нещасний випадок на виробництві чи професійне захворювання) соціальними ризиками.

       В окремих правовідносинах (забезпечення в разі втрати годувальника) суб’єктом правовідносин може виступати сім’я.

       До спеціальних суб’єктів відносять:

• ветеранів війни;

• ветеранів праці;

• військовослужбовців та членів їх сімей та ветерани військової служби;

• жертв нацистських репресій;

• реабілітованих репресованих громадян;

• осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

      Правовий статус кожного визначається окремим законодавчим актом.             

      Другою стороною правовідносин з соціального забезпечення є уповноважені державні органи та установи:

• Міністерство праці та соціальної політики;

• обласні та районні управління праці та соціального захисту населення;

• соціальні фонди;

• заклади охорони здоров’я;

• територіальні центри соціального обслуговування;

• медико-соціальна експертна комісія. ( содействуют в получении соц. Обеспеч), органы, кот. Выдают свидетельства

Министерство УКр. По вопросам ЧС

ФУ соц. Защиты инвалидов

Органы гос. Службы занятости (ГСЗ)4

Специализиоаванные предприятия,…, ….( протезно- ортопедические предприятия,дома- интернаты, пансионаты)

95. Правоспособность и дееспособность участников социально-обеспечительных отношений

96. Соотношение понятие социальное обеспечение, социальная политика, социальная защита и социальное страхование

Право социального обеспечения — совокупность правовых норм, регулирующих специфическим методом общественные отношения по поводу распределения части валового внутреннего продукта путём предоставления населению компетентными органами в порядке социального страхования и социального обеспечения денежных выплат, медицинской и лекарственной помощи, социальных услуг либо льгот по нормам и в порядке, определённым законодательством, а также отношения по реализации, защите и восстановлению конституционного права граждан на социальное обеспечение.

Социальная политика — политика в области социального развития и социального обеспечения; система проводимых субъектом хозяйствования (обычно государством) мероприятий, направленных на улучшение качества и уровня жизни определённых социальных групп, а также сфера изучения вопросов, касающихся такой политики, включая исторические, экономические, политические, социоправовые и социологические аспекты, а также экспертизу причинно-следственных связей в области социальных вопросов. Вместе с тем следует учитывать, что нет устоявшегося мнения относительно того, что следует понимать под выражением «социальная политика». Так, этот термин нередко используется в смысле социального администрирования по отношению к тем институционализированным (то есть закреплённым в правовом и организационном плане) социальным услугам, которые обеспечиваются государством. Такое использование термина некоторые авторы считают ошибочным.

Социа́льная защи́та — система мероприятий, осуществляющихся обществом и его различными структурами, по обеспечению гарантированных минимальных достаточных условий жизни, поддерживанию жизнеобеспечения и деятельного существования человека.

Социальное страхование — установленная, контролируемая и гарантированная государством система обеспечения, поддержки престарелых, нетрудоспособных граждан.

97. Социальные риски: понятие и классификация

 Вся система соціального забезпечення створюється і функціонує в державі для захисту населення від соціального ризику. Саме соціальні ризики є наріжним каменем всього соціального забезпечення. Теорія “соціальних ризиків” почала інтенсивно  розроблялась ще в 20-30рр. минулого століття.  Згідно із цією теорією соціальне забезпечення надається членам суспільства в зв’язку із настанням  різних обставин, так званих соціальних ризиків, а під соціальним ризиком  автори  розуміють ризик втрати заробітку. Матеріальний рівень в сучасному суспільстві залежить від заробітку. Будь-якому, хто живе за рахунок продажу своєї робочої сили загрожує дві небезпеки – втрата працездатності, з одного боку і безробіття, з іншого. І в тому і в іншому випадку особа втрачає заробіток.  Саме цей ризик втрати заробітку і є соціальним ризиком.

         Під соціальним ризиком сьогодні слід розуміти  ймовірні події, які породжуються об’єктивними  соціально-значимими причинами і призводять до втрати заробітку особи, зниження доходів нижче прожиткового мінімуму, необхідності в медичній допомозі та інших соціальних послугах.

          Ознаки соціального ризику:

      -     мають об’єктивний  характер, наступають незалежно від волі особи,

• виникнення цих обставин завжди впливає на матеріальний, життєвий рівень особи;

• закріплені у законодавстві, їх перелік вичерпний, тобто розширеному тлумаченню не підлягає;

• є підставою для призначення того чи іншого виду соціального забезпечення, тобто є обов’язковою частиною юридичного складу, який спричиняє виникнення, зміну або припинення соціально-забезпечувальних правовідносин.

       Класифікація соціальних ризиків може проводитись з  різним критеріями.

Так, за критерієм організаційно-правової форми розрізняють страхові та нестрахові соціальні ризики.

За змістом можна виділити такі основні соціальні ризики: непрацездатність, безробіття, малозабезпеченість, втрата годувальника.

       В Конституції України окреслюється менш вузьке коло соціальних ризиків, ніж передбачено іншими нормативно-правовими документами. Так, в Конституція йдеться про втрата працездатності, старість, втрата годувальника, безробіття. Проаналізувавши сучасне соціально-забезпечувальне законодавство можна зобразити таку систему соціальних ризиків:

1. Безробіття;

2. Малозабезпеченість;

3. Втрата працездатності: постійна і тимчасова;

4. Втрата годувальника (смерть).

98. Государственные социальные стандарты и государственные социальные гарантии в системе социального обеспечения

   Державні соціальні стандарти- встановлені  законами,  іншими нормативно-правовими  актами  соціальні  норми  і нормативи або їх комплекс,  на базі  яких  визначаються  рівні  основних  державних соціальних гарантій; (жизненно- необходимы). Достаточный жизненный уровень- питание, одежда, жилье, мед обеспечение, соц обслуживание. ЗУ О гос соц стандартах и гос соц гарантиях ст 16- гос-во гарантирует обеспечение основных потребностей граждан.

 

     Державні соціальні гарантії - встановлені законами мінімальні розміри оплати праці,  доходів громадян,  пенсійного забезпечення, соціальної   допомоги,  розміри  інших  видів  соціальних  виплат,  встановлені законами та іншими  нормативно-правовими  актами,  які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму;

 

     Соціальні норми   і   нормативи   -   показники   необхідного споживання  продуктів харчування,  непродовольчих товарів і послуг та  забезпечення   освітніми,   медичними,   житлово-комунальними, соціально-культурними послугами;

 

Мета встановлення :

     1.визначення механізму реалізації соціальних прав та  державних соціальних гарантій громадян, визначених Конституцією України;

     2. визначення пріоритетів  державної  соціальної  політики  щодо забезпечення потреб людини в матеріальних  благах  і  послугах  та фінансових ресурсів для їх реалізації;

     3. визначення та обґрунтування розмірів  видатків  Державного бюджету України,  бюджету Автономної Республіки Крим  та  місцевих бюджетів,  соціальних  фондів  на соціальний захист і забезпечення населення та утримання соціальної сфери.

 

      На основі соціальних стандартів визначаються розміри основних соціальних  гарантій:  мінімальних  розмірів  заробітної  плати та пенсії за віком, інших видів соціальних виплат і допомоги.

     Державні соціальні  стандарти  обов'язково  враховуються  при розробці програм економічного і соціального розвитку.

 

 

Принципи формування державних соціальних стандартів і нормативів

• забезпечення визначених  Конституцією України соціальних прав та державних соціальних гарантій достатнього життєвого  рівня  для кожного;

• законодавчого встановлення найважливіших державних соціальних стандартів і нормативів;

• диференційованого за    соціально-демографічними     ознаками підходу до визначення нормативів;

• наукової обґрунтованості норм споживання та забезпечення;

• гласності та  громадського  контролю  при  їх  визначенні  та застосуванні;

• урахування вимог норм міжнародних договорів України  у  сфері соціального захисту та трудових відносин.

Основні державні соціальні гарантії встановлюються законами з метою  забезпечення  конституційного  права  громадян на достатній життєвий рівень.

     До числа основних державних соціальних гарантій включаються:

•      мінімальний розмір заробітної плати;

•      мінімальний розмір пенсії за віком;

•      неоподатковуваний мінімум доходів громадян;

•      розміри державної соціальної  допомоги  та  інших  соціальних виплат.

•  

•      Основні державні соціальні гарантії,  які є основним джерелом існування,  не можуть  бути  нижчими  від  прожиткового  мінімуму, встановленого законом.

• Основні державні соціальні гарантії визначаються виключно законом.

•      Державні соціальні   гарантії   є   обов'язковими   для  всіх державних органів,  органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

•      Органи місцевого  самоврядування  при  розробці та реалізації місцевих   соціально-економічних   програм   можуть    передбачати додаткові соціальні гарантії за рахунок коштів місцевих бюджетів.

Законами України   з   метою   надання  соціальної  підтримки населенню  України  в  цілому  та  окремим   категоріям   громадян встановлюються державні гарантії щодо:

     рівня життя  населення,  що  постраждало  внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС;

     рівнів оплати  праці  працівників   різної   кваліфікації   в установах  та  організаціях,  які  фінансуються  з  бюджетів  усіх рівнів;

     стипендій учням  професійно-технічних  та   студентам   вищих державних навчальних закладів;

     індексації доходів  населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності  їх  грошових доходів в умовах зростання цін;

     надання гарантованих обсягів соціально-культурного, житлово-комунального,  транспортного, побутового обслуговування та обслуговування у сфері освіти, охорони здоров'я, фізичної культури та спорту, торгівлі та громадського харчування;

     забезпечення пільгових умов задоволення потреб у  товарах  та  послугах  окремим  категоріям громадян,  які потребують соціальної підтримки.

99. Прожиточный минимум как базовый государственный социальный стандарт в системе социального обеспечения

Прожитковий мінімум   -  вартісна  величина  достатнього  для забезпечення   нормального   функціонування   організму    людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування (далі – набір продуктів харчування),  а також мінімального набору непродовольчих товарів  (далі  -  набір  непродовольчих  товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг),  необхідних  для  задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

       Прожитковий мінімум визначається на підставі формування набору продуктів харчування, набору непродовольчих товарів, набору послуг для чотирьох категорій громадян (для основних соціальних та демографічних груп населення), а саме: діти до 6 років; діти від 6 до 18років; працездатні громадяни; громадяни, які втратили працездатність.

               

 Порядок встановлення та затвердження  прожиткового мінімуму

Наказом Міністерства праці та соціальної політики, Міністерства економіки України та Державного комітету статистики України від 17.05.2000р. затверджено Методику визначення прожиткового мінімуму на одну особу та для осіб, які відносяться до основних соціальних та демографічних груп населення. Для  розрахунку  вартісних  величин   набору   продуктів  харчування,   набору   непродовольчих  товарів  та  набору  послуг використовуються середні споживчі ціни (тарифи) (далі  -  ціни)  в країні  (регіоні).  Ціни  (крім  тарифів  на  комунальні  послуги, електроенергію, послуги   зв'язку)   розраховуються    Державним комітетом  статистики  України,  і відповідна інформація щомісячно надається Мінпраці.  Інформація про тарифи на  комунальні  послуги надається Мінпраці Державним комітетом будівництва, архітектури та житлової  політики  України,  Національною  акціонерною  компанією "Нафтогаз  України",    Національною    комісією    регулювання електроенергетики  України,  на  послуги   зв'язку   -   Державним комітетом зв'язку та інформатизації України.

    

     Прожитковий мінімум   визначається   нормативним   методом  у розрахунку на місяць на одну особу,  а також окремо для  тих,  хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення. Конкретний розмір прожиткового мінімуму щороку затверджується Верховною Радою.     

Значення прожиткового мінімуму у соціальній сфері

     Прожитковий мінімум  застосовується для:

     загальної оцінки  рівня  життя  в  Україні,  що є основою для реалізації соціальної політики та  розроблення  окремих  державних соціальних програм;

     встановлення розмірів   мінімальної   заробітної   плати   та мінімальної  пенсії  за  віком,  визначення  розмірів   соціальної допомоги,  допомоги  сім'ям  з дітьми,  допомоги по безробіттю,  а також стипендій  та  інших  соціальних  виплат  виходячи  з  вимог

Конституції України та законів України;

     визначення права на призначення соціальної допомоги;

     визначення державних   соціальних   гарантій   і   стандартів обслуговування та забезпечення в галузях охорони здоров'я, освіти, соціального обслуговування та інших;

     встановлення величини   неоподатковуваного  мінімуму  доходів громадян;

100. Государственное социальное обеспечение за счет бюджетных средств как одна из форм социального обеспечения в Украине

Ця організаційно-правова форма соціального забезпечення передбачає виділення коштів на соціальне забезпечення з державного та місцевих бюджетів.

За рахунок коштів бюджетів здійснюється соціальне забезпечення незастрахованих осіб в системі соціального страхування. Коло цих осіб, а також види соціального забезпечення, які їм надаються визначаються спеціальними законами. Основна мета здійснення соціального забезпечення за рахунок бюджету – матеріальна підтримка осіб, в яких при настанні соціального ризику знижуються доходи, або підвищення доходів особам, в яких вони нижчі прожиткового мінімуму.

101. Негосударственное социальное обеспечение как форма социального обеспечения

Недержавне соціальне забезпечення може здійснюватись:

1. В рамках колективно-договірного чи індивідуально-договірного регулювання на підприємствах ,установах, організаціях;

2. Як благодійна діяльність фізичних та юридичних осіб;

3. Через недержавні пенсійні фонди, які здійснюють діяльність з недержавного пенсійного страхування.

102. Смешанное социальное обеспечение отдельных категорий граждан Украины

103. Понятие и виды стажа

Страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягала державному соціальному страхуванню, якою або за яку сплачувався збір на обов'язкове державне пенсійне страхування згідно із законодавством, що діяло раніше, та/або підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню згідно із цим Законом і за який сплачено страхові внески.

Трудовой стаж — время (продолжительность) трудовой или другой общественно-полезной деятельности работника. Является основанием для возникновения права на пенсионное обеспечение, отпуск, получение пособия по временной нетрудоспособности, а также в ряде случаев - заработной платы. Основным документом, подтверждающим трудовой стаж являетсятрудовая книжка. (общий, спеціальный, непрерывный).

104. Характеристика специального стажа. Непрерывный трудовой стаж

Спеціальний трудовий стаж — це сумарна тривалість трудової та іншої суспільно корисної діяльності, виокремлена із загального стажу за її змістом або за умовами праці, в тому числі й кліматичними.

Спеціальним стажем вважаються роботи визначені Списками № 1 та № 2. Список № 1 визначає підземні, особливо шкідливі та особливо тяжкі умови праці. Список № 2 визначає інші роботи зі шкідливими і важкими умовами праці.

У стаж, що дає право на пільгове пенсійне забезпечення, включається фактичний час виконання робіт безпосередньо у виробництвах, цехах, ділянках, відділеннях за професіями і посадами, визначеними Списками № 1 і № 2, якщо працівник зайнятий на цих роботах повний робочий день. Робота за сумісництвом не зараховується до спеціального трудового стажу. Крім названих робіт, віднесених до спеціального стажу, законодавством встановлено ряд інших видів робіт і професій, що за своїм змістом є спеціальним ста­жем (трактористи-машиністи, сільськогосподарські працівники — доярки, свинарки, робітниці текстильного виробництва).

Ст. 13—14 Закону «Про пенсійне забезпечення» чітко визначаються тривалість спеціального трудового стажу і вік працівника, що дають право на пенсію на пільгових умовах (тільки для працівників, зайнятих на підземних гірських роботах і в металургії, вік не має значення).

Вислуга років — це особливий вид спеціального стажу окремих категорій працівників, який передбачає пільгове пенсійне забезпечення у зв’язку з утратою професійної працездатності й виходом на пенсію до настання віку, який дає право на пенсію за віком. Пенсія призначається як компенсація втраченої працездатності за професією.

Неперервний трудовий стаж — це тривалість останньої неперервної діяльності працівника на тому самому підприємстві, в установі, організації, в який може зараховуватися час попередньої роботи у визначеному порядку. На сьогодні неперервний стаж втратив своє попереднє значення.

Основним документом, що підтверджує трудову діяльність працівника, є трудова книжка. Запис у трудовій книжці є доказом трудової діяльності у тому випадку, коли він зроблений на підставі документів.

Крім трудової книжки, доказом трудового стажу можуть бути інші документи, видані за місцем роботи або архівними установами. Порядок підтвердження наявного тудового стажу за відсутності трудової книжки чи відповідних записів у ній затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.93. Доку­менти, що підтверджують трудовий стаж, можуть бути такі: довідки, виписки з наказів, особові рахунки і відомості на видачу зарплати, архівні довідки, членські квитки профспілки.

Час роботи осіб, що займаються підприємницькою діяльністю, заснованою на приватній власності і винятково на їхній праці, установлюється згідно з довідками Пенсійного фонду України про сплату страхових зборів у фонд. Так само підтверджується творча діяльність працівників.

Час навчання у вищих навчальних закладах, ПТУ, аспірантурі підтверджується дипломами та іншими документами, виданими на підставі архівних даних про період навчання.

105. Страховой стаж как общее условие назначения пенсий и помощи. Понятие страхового стажа, его отличия от общего трудового стажа, правовые последствия приобретенного трудового стажа

Загальний трудовий стаж — це сумарна тривалість трудової та іншої суспільно корисної діяльності, незалежно від перерв.

Загальний трудовий стаж має значення для призначення пенсії, надбавки до пенсії, для надання деяких видів допомог. Законом України «Про пенсійне забезпечення» (ст. 56) встановлено, що до стажу включається будь-яка робота, на якій працівник підлягав державному соціальному страхуванню. Це означає, що до пенсійного стажу включається індивідуальна трудова діяльність, у тому числі зайнятих у колективах орендарів, робота за цивільно-правовим договором, якщо сплачувалися внески в Пенсійний фонд та Фонд соціального страхування. У стаж роботи включається творча діяльність письменників, художників, композиторів та інших творчих працівників.

У трудовий стаж включається навчання у вищих навчальних закладах, в аспірантурі, докторантурі. Раніше таке навчання включалось до загального стажу, якщо йому передувала робота чи служба в армії. До стажу входить час догляду за дітьми (до досягнення ними трьох років), за дитиною-інвалідом до досягнення нею 16 років, догляд за пенсіонером, який потребує постійного стороннього догляду за висновком медичної установи.

У стаж роботи при призначенні пенсії за віком включається час інвалідності в зв’язку з нещасним випадком на виробництві чи професійним захворюванням.

Зараховується у трудовий стаж і період проживання дружин військовослужбовців офіцерського складу з чоловіками в місцевостях, де була відсутня можливість їхнього працевлаштування за фахом (не більше 10 років).

Як правило, в стаж зараховується час фактичної роботи, але іноді він обчислюється в пільговому порядку. Так, сезонні роботи, визначені постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Списку сезонних робіт і сезонних галузей» від 28.03.97, зараховуються за повний рік роботи.

У зв’язку з проведенням пенсійної реформи інститут трудового стажу, імовірно, втратить своє значення. Його замінить інститут страхового стажу — це сумарна тривалість періодів трудової діяльності застрахованої особи протягом її життя, за які сплачувались страхові внески.

Страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягала державному соціальному страхуванню, якою або за яку сплачувався збір на обов'язкове державне пенсійне страхування згідно із законодавством, що діяло раніше, та/або підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню згідно із цим Законом і за який сплачено страхові внески.

106. Понятие, принципы и виды общеобязательного государственного социального страхования

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування — це система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом (далі — роботодавець), громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.( Соціальне страхування з тимчасової втрати працездатності та витратами, зумовленими похованням;

На випадок безробіття; Від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; Пенсійне страхування).

108. Пенсии по возрасту. Льготное пенсионное обеспечение

Стаття 26. Умови призначення пенсії за віком

1. Особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років та наявності страхового стажу не менше 15 років.

До досягнення віку, встановленого абзацом першим цієї статті, право на пенсію за віком мають жінки 1961 року народження і старші після досягнення ними такого віку:

55 років - які народилися до 30 вересня 1956 року включно;

55 років 6 місяців - які народилися з 1 жовтня 1956 року по 31 березня 1957 року;

56 років - які народилися з 1 квітня 1957 року по 30 вересня 1957 року;

56 років 6 місяців - які народилися з 1 жовтня 1957 року по 31 березня 1958 року;

57 років - які народилися з 1 квітня 1958 року по 30 вересня 1958 року;

57 років 6 місяців - які народилися з 1 жовтня 1958 року по 31 березня 1959 року;

58 років - які народилися з 1 квітня 1959 року по 30 вересня 1959 року;

58 років 6 місяців - які народилися з 1 жовтня 1959 року по 31 березня 1960 року;

59 років - які народилися з 1 квітня 1960 року по 30 вересня 1960 року;

59 років 6 місяців - які народилися з 1 жовтня 1960 року по 31 березня 1961 року;

60 років - які народилися з 1 квітня 1961 року по 31 грудня 1961 року.

{ Текст статті 26 в редакції Закону N 3668-VI ( 3668-17 ) від 08.07.2011 }

Стаття 27. Розмір пенсії за віком

1. Розмір пенсії за віком визначається за формулою:

П = Зп х Кс, де:

П - розмір пенсії, у гривнях;

Зп - заробітна плата (дохід) застрахованої особи, визначена відповідно до статті 40 цього Закону, з якої обчислюється пенсія, у гривнях;

Кс - коефіцієнт страхового стажу застрахованої особи, визначений відповідно до статті 25 цього Закону.

2. За бажанням застрахованої особи частина розміру пенсії за віком за період страхового стажу, набутого до дня набрання чинності цим Законом, може бути визначена відповідно до раніше діючого законодавства, а частина розміру пенсії за період страхового стажу, набутого після набрання чинності цим Законом, - відповідно до цього Закону.

При цьому частина розміру пенсії за віком, обчислена за раніше діючим законодавством, не може перевищувати максимальних розмірів пенсій, визначених законом для відповідних категорій пенсіонерів, та не може бути нижчою, ніж розмір трудової пенсії за віком з урахуванням цільової грошової допомоги на прожиття, що діяли на день набрання чинності цим Законом.

Розмір пенсії за віком, обчислений за раніше діючим законодавством, підвищується з дня набрання чинності цим Законом до дня її призначення в порядку, передбаченому частинами першою та другою статті 42 цього Закону.

3. Максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність.

{ Частина третя статті 27 в редакції Закону N 107-VI ( 107-17 ) від 28.12.2007 - зміну визнано неконституційною згідно з Рішенням Конституційного Суду N 10-рп/2008 ( v010p710-08 ) від 22.05.2008; в редакції Закону N 3668-VI ( 3668-17 ) від 08.07.2011 } { Щодо дії частини третьої статті 27 додатково див. Закони N 3235-IV ( 3235-15 ) від 20.12.2005, N 489-V ( 489-16 ) від 19.12.2006 }

Стаття 28. Мінімальний розмір пенсії за віком

1. Мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років, а у жінок 30 років страхового стажу встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом. У разі виплати застрахованій особі довічної пенсії, передбаченої цим Законом, мінімальний розмір пенсії за віком у солідарній системі зменшується на розмір зазначеної пенсії. { Абзац перший частини першої статті 28 в редакції Закону N 3668-VI ( 3668-17 ) від 08.07.2011 }

За кожний повний рік страхового стажу понад 35 років чоловікам і 30 років жінкам пенсія за віком збільшується на 1 відсоток розміру пенсії, обчисленої відповідно до статті 27 цього Закону, але не більш як на 1 відсоток мінімального розміру пенсії за віком, зазначеного в абзаці першому цієї частини. { Абзац другий частини першої статті 28 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2505-IV ( 2505-15 ) від 25.03.2005; в редакції Закону N 3668-VI ( 3668-17 ) від 08.07.2011 }

Мінімальний розмір пенсії особам, на яких поширюється дія Закону України "Про підвищення престижності шахтарської праці" ( 345-17 ), та працівникам, зайнятим повний робочий день під землею обслуговуванням зазначених осіб, які відпрацювали на підземних роботах не менш як 15 років для чоловіків та 7,5 років для жінок за списком N 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників ( 36-2003-п ), затвердженим Кабінетом Міністрів України, встановлюється незалежно від місця останньої роботи, у розмірі 80 відсотків середньої заробітної плати шахтаря, але не менш як три розміри прожиткового мінімуму, встановленого для осіб, які втратили працездатність. { Частину першу статті 28 доповнено абзацом третім згідно із Законом N 345-VI ( 345-17 ) від 02.09.2008; із змінами, внесеними згідно із Законом N 1564-VI ( 1564-17 ) від 25.06.2009 }

{ Частина перша статті 28 в редакції Закону N 2291-IV ( 2291-15 ) від 23.12.2004 }

2. За наявності страхового стажу меншої тривалості, ніж передбачено частиною першою цієї статті, пенсія за віком встановлюється в розмірі, пропорційному наявному страховому стажу, виходячи з мінімального розміру пенсії за віком.

3. Мінімальний розмір пенсії за віком, встановлений абзацом першим частини першої цієї статті, застосовується виключно для визначення розмірів пенсій, призначених згідно з цим Законом. ( Статтю 28 доповнено частиною третьою згідно із Законом N 2505-IV ( 2505-15 ) від 25.03.2005 )

( Дія статті 28 поширюється на пенсіонерів, яким пенсію призначено до набрання чинності Законом N 2291-IV ( 2291-15 ) від 23.12.2004 )

Стаття 29. Підвищення розміру пенсії за віком у разі відстрочки часу її призначення

1. Особі, яка набула право на пенсію за віком відповідно до цього Закону, але після досягнення пенсійного віку, передбаченого абзацом першим частини першої статті 26 цього Закону, виявила бажання працювати і одержувати пенсію з більш пізнього віку, пенсія за віком призначається з урахуванням страхового стажу на день звернення за призначенням пенсії з підвищенням розміру пенсії за віком, обчисленого відповідно до статті 27 цього Закону, на такий відсоток:

на 0,5% - за кожний повний місяць страхового стажу після досягнення пенсійного віку у разі відстрочення виходу на пенсію на строк до 60 місяців;

на 0,75% - за кожний повний місяць страхового стажу після досягнення пенсійного віку у разі відстрочення виходу на пенсію на строк понад 60 місяців.

{ Частина перша статті 29 в редакції Закону N 3668-VI ( 3668-17 ) від 08.07.2011 }

2. При цьому підвищення розміру пенсії за неповний місяць страхового стажу не здійснюється.

{ Частина друга статті 29 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3668-VI ( 3668-17 ) від 08.07.2011 }

3. Жінкам, які народилися у період по 31 грудня 1961 року, після виходу на пенсію встановлюється підвищення розміру пенсії, обчисленого відповідно до статті 27 цього Закону, в розмірі 2,5 відсотка за кожні шість місяців більш пізнього виходу на пенсію, починаючи з 55 років до досягнення ними 60-річного віку.

109. Пенсии по инвалидности

Стаття 30. Умови призначення пенсії по інвалідності

1. Пенсія по інвалідності призначається в разі настання інвалідності, що спричинила повну або часткову втрату працездатності внаслідок загального захворювання (в тому числі каліцтва, не пов'язаного з роботою, інвалідності з дитинства) за наявності страхового стажу, передбаченого статтею 32 цього Закону.

2. Пенсія по інвалідності призначається незалежно від того, коли настала інвалідність: у період роботи, до влаштування на роботу чи після припинення роботи.

3. Пенсія по інвалідності від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання призначається відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" ( 1105-14 ).

Стаття 31. Групи інвалідності

1. Залежно від ступеня втрати працездатності визначено три групи інвалідності.

Причина, група, час настання інвалідності, строк, на який встановлюється інвалідність, визначаються органом медико-соціальної експертизи згідно із законодавством.

2. Органи Пенсійного фонду та застрахована особа мають право в установленому законом порядку оскаржити рішення органів медико-соціальної експертизи.

Стаття 32. Страховий стаж, необхідний для призначення пенсії по інвалідності

1. Особи, визнані інвалідами, мають право на пенсію по інвалідності, залежно від групи інвалідності, за наявності такого страхового стажу на час настання інвалідності або на день звернення за пенсією:

для інвалідів I групи:

до досягнення особою 25 років включно - 1 рік;

від 26 років до досягнення особою 28 років включно - 2 роки;

від 29 років до досягнення особою 31 року включно - 3 роки;

від 32 років до досягнення особою 34 років включно - 4 роки;

від 35 років до досягнення особою 37 років включно - 5 років;

від 38 років до досягнення особою 40 років включно - 6 років;

від 41 року до досягнення особою 43 років включно - 7 років;

від 44 років до досягнення особою 48 років включно - 8 років;

від 49 років до досягнення особою 53 років включно - 9 років;

від 54 років до досягнення особою 59 років включно - 10 років;

для інвалідів II та III груп:

до досягнення особою 23 років включно - 1 рік;

від 24 років до досягнення особою 26 років включно - 2 роки;

від 27 років до досягнення особою 28 років включно - 3 роки;

від 29 років до досягнення особою 31 року включно - 4 роки;

від 32 років до досягнення особою 33 років включно - 5 років;

від 34 років до досягнення особою 35 років включно - 6 років;

від 36 років до досягнення особою 37 років включно - 7 років;

від 38 років до досягнення особою 39 років включно - 8 років;

від 40 років до досягнення особою 42 років включно - 9 років;

від 43 років до досягнення особою 45 років включно - 10 років;

від 46 років до досягнення особою 48 років включно - 11 років;

від 49 років до досягнення особою 51 року включно - 12 років;

від 52 років до досягнення особою 55 років включно - 13 років;

від 56 років до досягнення особою 59 років включно - 14 років.

Особи, визнані інвалідами після досягнення пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону, мають право на пенсію по інвалідності за наявності страхового стажу, зазначеного в абзаці першому частини першої статті 26 цього Закону.

{ Частина перша статті 32 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3057-IV ( 3057-15 ) від 03.11.2005; в редакції Закону N 3668-VI ( 3668-17 ) від 08.07.2011 }

2. Якщо інвалідність настала в період проходження строкової військової служби, то пенсія по інвалідності призначається особі незалежно від наявності страхового стажу.

Стаття 33. Розмір пенсії по інвалідності

1. Пенсія по інвалідності залежно від групи інвалідності призначається в таких розмірах: інвалідам I групи - 100 відсотків пенсії за віком; інвалідам II групи - 90 відсотків пенсії за віком; інвалідам III групи - 50 відсотків пенсії за віком, обчисленої відповідно до статей 27 і 28 цього Закону.

2. Непрацюючі інваліди II групи за їх вибором мають право на призначення пенсії по інвалідності в розмірі пенсії за віком, обчисленої відповідно до статей 27 і 28 цього Закону, за наявності такого страхового стажу:

у жінок - 20 років, а у чоловіків - 25 років, якщо їм вперше встановлено інвалідність у віці до 46 років включно;

у жінок - 21 рік, а у чоловіків - 26 років, якщо їм вперше встановлено інвалідність у віці до 48 років включно;

у жінок - 22 роки, а у чоловіків - 27 років, якщо їм вперше встановлено інвалідність у віці до 50 років включно;

у жінок - 23 роки, а у чоловіків - 28 років, якщо їм вперше встановлено інвалідність у віці до 53 років включно;

у жінок - 24 роки, а у чоловіків - 29 років, якщо їм вперше встановлено інвалідність у віці до 56 років включно;

у жінок - 25 років, а у чоловіків - 30 років, якщо їм вперше встановлено інвалідність у віці до 59 років включно.

Непрацюючі інваліди II групи, визнані інвалідами після досягнення пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону, та інваліди III групи за їх вибором мають право на призначення пенсії по інвалідності в розмірі пенсії за віком, обчисленої відповідно до статей 27 і 28 цього Закону, за наявності страхового стажу, зазначеного в абзаці першому частини першої статті 28 цього Закону.

{ Статтю 33 доповнено частиною другою згідно із Законом N 2153-IV ( 2153-15 ) від 04.11.2004; в редакції Закону N 3668-VI ( 3668-17 ) від 08.07.2011 } { Дія статті 33 поширюється на інвалідів, які вийшли на пенсію до набрання чинності Законом N 2153-IV ( 2153-15 ) від 04.11.2004 }

Стаття 34. Період, на який призначається пенсія по інвалідності

Пенсія по інвалідності призначається на весь строк встановлення інвалідності. Інвалідам - чоловікам старше 60 років і жінкам старше 55 років пенсії по інвалідності призначаються довічно. Повторний огляд цих інвалідів провадиться тільки за їх заявою.

Стаття 35. Строк виплати пенсії по інвалідності в разі зміни групи інвалідності або відновлення працездатності

1. У разі зміни групи інвалідності пенсія в новому розмірі виплачується з дня зміни групи інвалідності.

Якщо особа визнана інвалідом нижчої групи, пенсія виплачується за попередньою групою до кінця місяця, в якому змінено групу інвалідності.

У разі визнання особи, яка пройшла повторний огляд, здоровою пенсія виплачується до кінця місяця, по який встановлено інвалідність.

2. У разі якщо особа не з'явилася в органи медико-соціальної експертизи на повторний огляд у визначений для цього строк, виплата пенсії по інвалідності зупиняється з першого числа місяця, наступного за місяцем, у якому вона мала з'явитися на повторний огляд.

3. У разі якщо строк повторного огляду медико-соціальної експертизи інвалідом пропущено з поважних причин або в разі визнання його знову інвалідом виплата пенсії по інвалідності відновлюється з дня, з якого припинено виплату, до дня повторного огляду, але не більш як за три роки, якщо орган медико-соціальної експертизи визнає її за цей період інвалідом. При цьому якщо під час повторного огляду інваліда переведено на іншу групу інвалідності (вищу або нижчу), пенсія за зазначений період виплачується за попередньою групою інвалідності.

Якщо виплату пенсії інвалідові було припинено у зв'язку з відновленням здоров'я або якщо він не отримував пенсії внаслідок нез'явлення на повторний огляд без поважних причин, то в разі наступного визнання його інвалідом виплата раніше призначеної пенсії поновлюється з дня встановлення інвалідності знову за умови, що після припинення виплати пенсії минуло не більше п'яти років. Якщо минуло більше п'яти років, пенсія призначається знову на загальних підставах.

Органи медико-соціальної експертизи зобов'язані повідомляти територіальні органи Пенсійного фонду в порядку, встановленому законодавством, про результати повторного огляду осіб, яким призначена пенсія по інвалідності, та про нез'явлення цих осіб на зазначений огляд.

110. Пенсии в связи с потерей кормильца

Стаття 36. Умови призначення пенсії у зв'язку з втратою годувальника

1. Пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається непрацездатним членам сім'ї померлого годувальника, які були на його утриманні, за наявності в годувальника на день смерті страхового стажу, який був би необхідний йому для призначення пенсії по III групі інвалідності, а в разі смерті пенсіонера або осіб, зазначених у частині другій статті 32 цього Закону, - незалежно від тривалості страхового стажу. При цьому дітям пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається незалежно від того, чи були вони на утриманні годувальника. { Абзац перший частини першої статті 36 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3668-VI ( 3668-17 ) від 08.07.2011 }

Батьки і чоловік (дружина) померлого, які не були на його утриманні, мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника, якщо втратили джерело засобів до існування.

2. Непрацездатними членами сім'ї вважаються:

1) чоловік (дружина), батько, мати, якщо вони є інвалідами або досягли пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону;

2) діти (у тому числі діти, які народилися до спливу 10 місяців з дня смерті годувальника) померлого годувальника, які не досягли 18 років або старші цього віку, якщо вони стали інвалідами до досягнення 18 років.

Діти, які навчаються за денною формою навчання у загальноосвітніх навчальних закладах системи загальної середньої освіти, а також професійно-технічних, вищих навчальних закладах, - до закінчення такими дітьми навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення ними 23 років, та діти-сироти - до досягнення ними 23 років незалежно від того, навчаються вони чи ні; { Абзац другий пункту 2 частини другої статті 36 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1543-VI ( 1543-17 ) від 23.06.2009 }

3) чоловік (дружина), а в разі їх відсутності - один з батьків або брат чи сестра, дідусь чи бабуся померлого годувальника незалежно від віку і працездатності, якщо він (вона) не працюють і зайняті доглядом за дитиною (дітьми) померлого годувальника до досягнення нею (ними) 8 років.

3. До членів сім'ї, які вважаються такими, що були на утриманні померлого годувальника, відносяться особи, зазначені в частині другій цієї статті, якщо вони:

1) були на повному утриманні померлого годувальника;

2) одержували від померлого годувальника допомогу, що була для них постійним і основним джерелом засобів до існування.

Члени сім'ї померлого годувальника, для яких його допомога була постійним і основним джерелом засобів до існування, але які й самі одержували пенсію, мають право, за бажанням, перейти на пенсію у зв'язку з втратою годувальника.

4. Усиновлені діти мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника нарівні з рідними дітьми.

5. Пасинок і падчерка мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника нарівні з рідними дітьми, якщо вони не одержували аліментів від батьків.

6. Неповнолітні діти, які мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника, зберігають це право і в разі їх усиновлення.

7. Положення цього Закону, що стосуються сім'ї померлого, відповідно поширюються і на сім'ю особи, визнаної безвісно відсутньою або оголошеною померлою у встановленому законом порядку.

8. Пенсії у зв'язку з втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, призначаються відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" ( 1105-14 ).

Стаття 37. Розмір пенсії у зв'язку з втратою годувальника

1. Пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається в розмірі: на одного непрацездатного члена сім'ї - 50 відсотків пенсії за віком померлого годувальника; на двох та більше непрацездатних членів сім'ї - 100 відсотків пенсії за віком померлого годувальника, що розподіляється між ними рівними частками.

2. Дітям-сиротам пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається в розмірах, визначених частиною першою цієї статті, виходячи з розміру пенсії за віком кожного з батьків.

Стаття 38. Період, на який призначається пенсія у зв'язку з втратою годувальника. Зміна розміру пенсії

1. Пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається на весь період, протягом якого член сім'ї померлого годувальника вважається непрацездатним згідно із частиною другою статті 36 цього Закону, а членам сім'ї, які досягли пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону, - довічно.

2. Зміна розміру пенсії або припинення її виплати членам сім'ї здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому склалися обставини, що спричинили зміну розміру або припинення виплати пенсії.

Стаття 39. Призначення однієї пенсії у зв'язку з втратою годувальника на всіх членів сім'ї. Виділення частки пенсії

1. На всіх членів сім'ї, які мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника, призначається одна спільна пенсія.

2. На вимогу члена сім'ї із загальної суми пенсії виділяється його частка, яка виплачується окремо.

Виділення частки пенсії провадиться з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому надійшла заява про виділення частки пенсії.

111. Пенсии за выслугу лет

Пенсія за вислугу років за певними своїми ознаками дуже схожа на пенсію за віком, оскільки вона, як і пенсія за віком, призначається довічно, не залежить від фактичної працездат­ності особи, для призначення пенсії за вислугу років до уваги бе­реться трудовий стаж, а іноді враховується і вік. Але пенсія за вислугу років має і суттєві відмінності. Перш за все, відповідно до ст. 51 Закону України «Про пенсійне забезпечення», пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати про­фесійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Тобто, право на цей вид пенсії має не загальне коло громадян, як на пенсії за віком, а лише окремі категорії працівників, перелік яких установлено в ст. 54 і 55 За­кону України «Про пенсійне забезпечення», а також в інших спеціальних нормативних актах.

Запровадження такого виду соціального забезпечення як пенсії за вислугу років головним чином пояснюється специфікою відповідної роботи, професії чи посади, які пов'язані з підвищени­ми фізичними і емоційними навантаженнями і тривале перебуван­ня на яких призводить до інтенсивного зношування людського ор­ганізму, в наслідок чого працівник втрачає свою професійну працездатність до настання віку, необхідного для призначення пенсії за віком. А подальше використання працівника на такій роботі чи посаді не завжди є доцільним, а інколи і взагалі немож­ливим і тому виникає необхідність звільнення такого працівника з цієї роботи та компенсувати йому в певній мірі втрачений за­робіток у зв'язку з переходом на іншу роботу чи повним припинен­ням трудової діяльності. Отже встановлення пенсії за вислугу років в певній мірі є пільгою.

Пенсію за вислугу років можна визначити, як щомісячні гро­шові виплати з Пенсійного фонду та Державного бюджету, що при­значаються довічно в розмірі, співвіднесеному з минулим за­робітком, визначеній законодавством категорії працівників, які мають спеціальний стаж - вислугу років, встановленої тривалості.

Для пенсійного забезпечення за вислугу років юридичне зна­чення надається насамперед видам і тривалості спеціального стажу роботи (служби). Тому основною умовою для призначення цього виду пенсії є наявність встановленої законом тривалості вислуги років. Слід зазначити, що умови призначення пенсії за вислугу років для кожної категорії громадян неоднакові. Одним вони при­значаються лише за наявності вислуги років, незалежно від віку, другим - крім вислуги років, встановлюється і вік, а для третіх, наприклад, державних службовців, враховується, крім всього, і за­гальний стаж. Але для всіх категорій працівників обов'язковою умовою виходу на пенсію за вислугу років є полишення роботи чи посади, перебування на яких дає право на цей вид пенсії.

112. Порядок назначения и перерасчета пенсий

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=3&nreg=1058-15