397 Причини занепаду Київської Русі

Причин занепаду Київської Руси було багато. Перша з них — надто великі розміри держави: вона була найбільшою вЕвроігі і до складу ії входили не лише українці, але й цілий конґльомерат народів, об'єднаних владою спільної династії та Церкви. Осередком влади був Київ. Колосальні простори мало залюднених земель утруднювали і так слабу комунікацію. Поки на чолі держави стояв могутній князь, як Володимир чи Ярослав, які тримали в покорі своїх синів, державне правління було більш-менш добре зорганізоване. Але якщо князі корилися батьковій волі, — хоч і тут ми бачили вияви непослуху збоку синів Володимира — то волі старшого брата, дядька, а іноді й племінника вони спротивлялися. Міцність династії захитувала численність нащадків Ярослава та брак певних законів престолонасліддя —чи то по лінії брата за братом, чи по простій — від батька до сива, — кожна зміна Великого князя викликала непорозуміння, боротьбу ічретсяденгів; тоді, за виразом С. Томашівського, «ніж був доповненням і коректором недостатнього права. Володимир уживав його проти Ярополка, Святополк та Ярослав — один проти одного; в ХІІ ст. точиться збройна боротьба за Київ Мономаховичів з братаничами Мстиславичами, а далі — Мономаховичів із Святославичами. «Звідки тобі наша отчизна? Ти не маєш нічого до сеї сторони Дніпра», діставши Київ, — казав Ярослав Ізяславич, правнук Володимира Мономаха, Святославові Всеволодовичеві Чернігівському, на тій підставі, що Київ був його отчиною по Володимирові Мономахові. Але той відповідав: «Я не угрин, не лях, ми одного діда внуки, скільки тобі до нього, стільки й мені»

398 Входження укр.Земель до Великого князівства Литовського

В 1230-1240 рр. князь Міндовг об’єднав частину литовських племен у нову державу - Велике князівство Литовське. За Гедиміна (1316-1341) відбулося зміцнення територіальної єдності Великого князівства, утвердження спадковості князівської влади. У XIV ст. до складу Великого князівства Литовського увійшли смоленські, білоруські землі та українські - Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Чернігівщина. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи. Це був союз великої кількості земель, влада в яких знаходилася в руках місцевої знаті під верховенством великого князя. З 1398 р. держава офіційно називалась Велике князівство Литовське, Жемайтійське і Руське. Більшість населення князівства становили слов’яни, які населяли 9/10 його земель. Давня руська мова, культура, закони (Руська правда) і звичаї були панівними в князівстві. Територія Великого князівства на початку XV ст. складала понад 900 тис.км² й простягалася від Чорного до Балтийського моря. Першою столицею держави було м. Новогородок (Новогрудок), а з XIV ст. — м. Вільно (Вільнюс).

Об’єднання литовських земель в єдину державу відбулося у другій половині ХІІІ – на початку ХІV ст. при князях Міндовгу і Гедиміні(Після перемоги над татарами на Синій Воді 1363 р(, Князь Ольгерд витіснив татар із Поділля, а його племінники Коріатовичі встановили тісні контакти з місцевим населенням, подбали про зміцнення його оборони, будуючи фортеці у Кам’янці, Смотричі, Бокаті (2, с. 85(. Захопивши значну частину Білорусії та України (приблизно половину земель Київської Русі), Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав у Європі( Литовські князі здобули ці землі майже без зусиль, сутички відбувалися тільки з татарами( Литовці здобули прихильність місцевого населення передусім тому, що, воюючи з татарами, виганяли їх з України( Окрім того, Литовські князі майже не відрізнялися від місцевих князів і бояр – розмовляли тією ж мовою, майже всі були православної віри (Любарт, Ольгерд, його сини), добре знали місцеву культуру, звичаї, дотримувались і шанували їх( "Ми старини не рухаємо, а новини не вводимо", – писали вони у своїх розпорядженнях, законах, залишаючи без змін місцеве самоврядування, господарські установи, правові форми, місцеві звичаї (3(. Процес централізації Великого князівства Литовського не був одноразовим актом( Паралельно з новими адміністративно-територіальними утвореннями існували деякі дрібні удільні князівства Чернігово-Сіверщини, а також відроджувалися великі, зокрема Київське і Волинське, які були важливими осередками збереження місцевих традицій самоврядування. Це визнавала і великокнязівська влада та зафіксувала у відповідних уставних грамотах (Волинській та Київській землі)( Дослідниками вже відзначено, що вказані грамоти, як і привілеї іншим землям Великого князівства Литовського, в своїй давній частині сягають грамот Вітовта кінця ХІV ст., а окремі статті – ще давніших угод боярства українських земель з правителями