23. Запорізька Січ — суспільно-політична та військово адміністративна організація українського козацтва, що склалася наприкінці ХV ст. — першій половині XVI ст. за дніпровими порогами у районі острова Хортиця.

Органи управління

За формою правління Запорізьку Січ відносять до типу демократичної республіки.

У Запорізькій Січі існувала оригінальна система органів управління трьох ступенів: військові начальники (кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар, курінний отаман) військові чиновники - булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, товмач, шафар, канцеляристи; похідні та паланкові начальники - полковник, писар, осавул. Важливим органом управління була Січова рада. Своєрідність структури апарату управління Запорізької Січі була зумовлена її військовим та адміністративно-територіальним поділом і була пристосована більше до виконання функцій оборони. Хоча в цілому існуючий апарат, незважаючи на складне військове та економічне становище, забезпечував її нормальну життєдіяльність.

Органом прямої демократії виступала козацька рада. Вона не була представницьким органом як у Західній Європі. В ухваленні законів і управлінні справами безпосередню участь брали лише представники одного суспільного стану— козаків. Раді належала уся повнота законодавчої та адміністративної влади. Вона ухвалювала закони, приймала рішення з найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики, контролювала діяльність урядовців. Раду могли скликати гетьман, митрополит, а у військовий час просте козацтво і навіть сторонні особи.

Виконавча влада на Запоріжжі належала кошу, тобто обраним на козацькій раді посадовцям. Усього була 21 посада, на яких перебувало по декілька урядовців одного звання. Наприклад, курінних отаманів було 38 (за кількістю куренів), гармашів (артилеристи) — 8, канцеляристів – 20, полкових писарів – 9 тощо. Загалом, у владних структурах Запорізької Січі налічувалося 120 осіб командно-адміністративного персоналу. Найвище становище в апараті управління займали військові начальники, а серед них виділявся кошовий отаман. За сучасною термінологією він був главою Запорізької республіки, головнокомандувачем збройних сил і військовим комендантом Січі. Кошові отамани, як і решта управлінців, щорічно вибиралися на козацькій раді, знімалися з посад або продовжували на наступний термін їх обіймати.

До складу військових начальників також входили:

Військовий суддя — друга посадова особа на Запоріжжі. Він здійснював суд над козаками, призначав начальника артилерії, інколи заміщав кошового отамана. Військовий писар керував канцелярією, проводив листування від імені усього запорізького війська.

Військовий осавул наглядав за дотриманням козаками порядку на Січі, стежив за поповненням продовольчих запасів війська, організовував виконання судових рішень, провадив дізнання за скоєними злочинами як на Січі, так і на територіях паланок.

Окрім перелічених посадовців статус військової старшини мали й курінні отамани — обрані керівники військових підрозділів, що називалися куренями.

Середню ланку виконавчої адміністрації становили військові чиновники, які допомагали військовій старшині управляти козацьким військом. Серед них виділявся довбуш. Він збирав козаків на раду, мав бути присутнім під час виконання судових вироків, організовував стягнення податків та торговельного мита. Військовий пушкар відав козацькою артилерією, був комендантом військової в’язниці. Військовий тлумач виконував обов’язки перекладача. Кантаржей наглядав за дотриманням еталону мір та вагів на всій території Запоріжжя.

Остання ланка козацької адміністрації складалася із похідної та паланкової старшини. Похідний полковник командував військовим підрозділом, що називалося полком. Крім нього, до складу полкової старшини входили полкові осавул та писар.

Як зазначалося, влада паланкової старшини поширювалася на сімейних козаків і представників інших суспільних верств, що мешкали поза межами Січі, у слободах та зимівниках. Паланковий кіш очолював полковник, йому допомагали інші управлінці. До повноважень паланкового полковника належали судові функції аж до засудження на смертну кару.

Суд в Запорізькій Січі не був відділений від адміністрації, тобто значна частина козацьких начальників, в межах своєї компетенції, виконували також і судові функції. Судовий устрій Запорізької Січі складався з судів нижчих і вищих. До нижчих судів належали суди паланкові, курінні й міжкурінні, а до судів вищих - суди військового судді, кошового отамана й Січової ради.

Політичний устрій Запорізької Січі базувався на принципах козацької демократії. Йдеться про народовладдя в межах одного суспільного стану — козаків. Лише вони мали право на вирішення внутрішніх справ, могли обирати і бути обраними, мали право займати військові, адміністративні, судові посади. Хоча в Запорізькій Січі і перебували особи, що не належали до козацького стану, проте вони не були ані рабами, ані кріпаками. Майнова нерівність існувала, проте вона мала лише економічний, а не юридичний характер. Багатші не мали права-привілею над біднішими. Різниці між дуками (козацька аристократія) і голотою (плебсом) у правовому відношенні не існувало. Товариство обходилося без при­вілеїв, усі були рівними.

22. Пилип Степанович Орлик (21 жовтня 1672 — 24 травня 1742) — Гетьман України (у вигнанні) в 1710-1742 роках. Народився в м. Косут Ошмянського повіту на Віленщині (тепер територія Білорусі) в родовитій литовсько–чеській сім'ї Орликів. навчався у єзуїтському колегіумі у Вільні (Вільнюс), а також у Києво-Могилянській колегії. Навчався відмінно, проявив талант ораторства і поезії, цікавився філософією і літературою, добре володів українською, польською, церковнослов'янською, болгарською, сербською, латинською, італійською, німецькою, шведською, французькою, російською, старогрецькою, новогрецькою і ймовірно турецькою мовами.

У 1698-1700 рр. Орлик служив консисторським писарем у канцелярії київського митрополита у Києві, потім у Полтавському полку, а потім став старшим військовим канцеляристом і регентом справами Генеральної військової канцелярії Війська Запорізького. З 1702 (за іншими джерелами - з 1706) року — генеральний писар, і, як вважається, став найближчим помічником І. Мазепи. У 1708 році взяв участь у повстанні І. Мазепи проти Російської імперії - Петра Першого і перейшов на бік Карла XII, 27 червня 1709 року (після Полтавської битви) емігрував в Османські володіння.

За І. Мазепою до Бендер пішли близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тис. запорожців. Ці «мазепинці», як їх часом називають історики, були першою українською політичною еміграцією. Вони і обирають 5 квітня 1710 р. (через півроку по смерті І. Мазепи) П. Орлика гетьманом України (у вигнанні). Обрання відбулося в присутності запорожців, генеральної старшини, козацтва а також турецького султана і шведського короля.

Крім Орлика кандидатами на гетьманську булаву були Войнаровський Андрій (близький родич Мазепи) та Горленко Дмитро (прилуцький полковник). Але цих людей на козацькій раді майже ніхто не підтримав 10 травня 1710 року Карл ХІІ підписав формальний диплом "Диплом підтверджуючий про Вождя і Військо Запоріжське", яким він затвердив П. Орлика гетьманом України.

Намагаючись завоювати собі підтримку, в 1710 р. П. Орлик складає (за деяким джерелами - схвалює) “Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького” (“Pacta et Constitutiones legum libertatumqe Exercitus Zaporoviensis”), укладає зі старшиною та запорожцями угоду - документ, який пізніше дістав назву Конституція Пилипа Орлика — так звана Бендерська конституція, яку вважають першою українською Конституцією а також однією із перших конституцій у Європі. Нею він зобов'язувався обмежити гетьманські прерогативи, зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і боротися за політичне й церковне відокремлення України від Росії у випадку, якщо він здобуде владу в Україні.

Створення цих документів вважається само по собі значною заслугою Пилипа Орлика в історії України.

21. Переяслáвська рáда 1654 р. — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у м. Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорізьким та Московською державою.

Передумови

Під час національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького, було вчиненно безпримiрне брудне та й кроваве вбивство сотен тисяч евреiв 1648—1657 рр. Крiм того, уряд Гетьманщини підтримував дипломатичні стосунки і укладав воєнно-політичні союзи з багатьма державами — Кримським ханством, Туреччиною, Московією, Молдавією та ін. Постійні зради Кримського ханства, ненадійність з боку інших союзників штовхали гетьмана на підтримання тісних контактів з Московією, яка була зацікавлена у зростанні свого впливу в Україні.

Восени 1653 р. Земський собор, який відбувався у Москві, прийняв рішення про включення України до складу Московії, а 23 жовтня (2 листопада) 1653 р. московський уряд оголосив війну Речі Посполитій.

Місцем проведення генеральної військової ради було обрано м. Переяслав, куди посольство прибуло 31 грудня 1653 р. (10 січня 1654 р.). Б.Хмельницький разом з генеральною старшиною прибув 6 (16) січня 1654 р.

У Переяславі відбулася 8 (18) січня 1654 р. старшинська рада, а згодом генеральна військова рада. У ній взяли участь представники козацтва Київського, Чернігівського та Брацлавського полків та жителі Переяслава. Не було представників від селян, міщан (крім Переяслава) та духовенства.

Під час публічної церемонії гетьман і козацька старшина присяглися на тім, «щоб бути їм із землею і городами під царською великою рукою невідступно».

У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б.Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували.

Березне́ві статті́ 1654 року (інші назви — «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорізького», «Переяслівські статті») — угода між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України після Переяславської ради.

Згідно цих статей Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Угода розірвана у 30.1.(9.2.) 1667 року Московською державою, що підписала Андрусівське перемир'я.