Цінність життя людини
Життя кожної людини безцінне вже само по собі. Й тому, що воно є найскладнішою формою існування, й тому, що воно унікальне й неповторне, й тому, що воно скінченне і поки що таке коротке.
Життя – це безцінний дар, який людина одержує при народженні. Проте як вона зуміє розпорядитися цим даром – залежить від неї самої. Життя можна витратити на різні задоволення, на те, щоб отримати якомога більше приємних вражень і насолод. Але від такого життя можуть залишитись тільки приємні спогади, які є малою втіхою в старості.
Саме тому, що життя має величезну цінність вже само по собі, не варто розтрачувати його на щось менш цінне, в тому числі й на самі лише задоволення. Людина повинна дорожити своїм життям навіть тоді, коли воно не складається, коли в ньому більше незгод, ніж радощів.
Роблячи своє життя розумним та осмисленим, підпорядковуючи його великій меті, заповнюючи його самовідданою працею на благо людства, присвячуючи його іншим людям, людина сама значно збільшує цінність власного життя. І навпаки, якщо людина живе тільки одним днем, розмінює своє життя на багато дрібних випадкових справ, якщо вона шукає лише вигоди для себе або самих тільки задоволень, тобто живе виключно для самої себе або для самих тільки задоволень, тобто живе виключно для самої себе, то її життя й у самому кінці – перед смертю – варте стільки ж, а то й менше, як на самому початку – одразу після народження.
Життя дитини, яка поки що нічого не встигла зробити, а лише потребує постійної турботи та уваги, є величезною цінністю і для її батьків, і для суспільства.
По-перше, тому, що, допомагаючи стати на ноги іншій людині, батьки певною мірою вже виправдовують і власне існування, роблять його більш цінним. І всі батьки потай сподіваються, що їхні діти, коли виростуть, здійснять те, чого не змогли або не зуміли зробити вони самі.
По-друге, життя, яке щойно почалося, має особливу цінність, оскільки воно необмежене у своїх можливостях. У дитини все ще попереду. Кожна дитина за сприятливих умов може стати у майбутньому видатною особистістю, зробити багато прекрасного, доброго, корисного. Тому обов’язок і батьків , і суспільства – забезпечити кожній дитині гідні умови для її розвитку.
Інакше оцінюється вже прожите людиною життя. Саме близькість смерті невблаганно ставить перед людиною питання про те, заради чого вона жила, що вона зуміла або встигла зробити.
Якщо життя прожито марно або зроблено лише невелику частку того доброго, що могла й зобов’язана була зробити людина, то цінність життя набагато менше, ніж вона могла би бути. Усвідомлювати це – дуже нелегко.
Не слід впадати і в крайнощі, дуже часто притаманні особливо молоді, яка суворо судить про старших людей, вважаючи, що якщо хтось з них не здійснив нічого видатного, то життя його було безплідним. Не слід поспішати з висновками, бо тут легко помилитися. Життєві обставини бувають різними. Так, багато хто із старшої генерації через війну, нестачі повоєнних років прожив важке буденне життя. Будь-яка людина в старості заслуговує на шанобливе ставлення вже хоча б тому, що вона - жива людина. Й ще невідомо, як складеться життя тих, хто нині молодий і мріє про “висоти” життя, якими будуть під кінець життя вони самі. Крім того, не слід забувати, що ставленням до слабких і безпомічних людей також визначається цінність нашого життя.
ІДЕЯ СУСПІЛЬНОГО ПРОГРЕСУ
У ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ МИХАЙЛА ДРАГОМАНОВА
Ідея суспільного прогресу займала важливе місце в наукових працях М.Драгоманова. Мислитель намагався дати відповідь на фундаментальні питання суспільного життя. Яким чином здійснюються соціальні зміни, який вони мають характер, що є джерелом висхідного розвитку людства, чи мають об’єктивний характер закономірності історичного розвитку? Багато філософських і політичних ідей ученого зберігають свою актуальність і донині. Важливими є його погляди на прогрес і еволюцію суспільства, побудову соціально справедливого, гармонійного соціуму за допомогою поступових
реформ, що зорієнтовані на кожну вільну особистість, а не здійснюються під певну політичну силу, еліту чи фінансову групу, що спостерігається в сучасній Україні.
Його погляди на прогресивну спрямованість історії формувались у ІІ половині ХІХ століття. Тоді в Російській імперії під впливом суспільно-політичних процесів визріла необхідність скасування кріпацтва, реформування судочинства, збройних сил. Це сприяло активізації просвітницької роботи в масах української ліберальної інтелігенції. Виникають громади – об’єднання свідомої інтелігенції, що спрямовує свої зусилля на проведення культурно-освітніх заходів. Громадівці на чолі з В.Антоновичем зайняли лояльну до влади позицію, не висуваючи вимог і не створюючи політичних програм. Аполітичне культурництво не сприймалось молодим поколінням, яке виховувалось на прикладі діяльності кирило-мефодіївців: Т.Шевченка, М.Костомарова, П.Куліша, а з іншого боку захоплювалось
ідеями О.Герцена, М.Чернишевського, К.Лаврова. Спільною для них була любов до народу і його традицій. Слід зазначити, що діяльність Кирило-Мефодіївського товариства була першою спробою інтелігенції перейти від суто культурницьких декларацій до політичного стану національного розвитку, короткотривала діяльність товариства поклала початок довгій, безупинній боротьбі українців із царизмом. Цей період характерний зростанням політичної активності українців, прагненням створення
власної дорожньої карти, програми дій, а також переконаності щодо перспективності культурного прогресу як основи духовного розвитку. Просвітницький погляд на прогрес, пов’язаний із широкою освітньою діяльністю серед народних мас, стає домінуючим серед українців того часу. Українофіли виконували важливу роль у відродженні національної свідомості, але невдоволення революційно налаштованої молоді викликало їх відверте угодовство, прагнення досягти компромісу із владою коштом соціальних та національних інтересів. Тому закономірно, що молоде покоління знаходило духовну поживу в працях російських революціонерів, присвячуючи своє життя й діяльність загальноросійській революційній справі, уболіваючи за реформи перш за все в російському державному організмі, тим самим національне питання ставало для них другорядним, несуттєвим, у кращому разі питання української державності оголошувалось передчасним. Навіть незначне піднесення українського просвітнього руху непокоїло царський уряд, який уважав це проявом політичного сепаратизму українців, розпочинаються репресії щодо діячів української культури. У цей важкий для українського народу час розпочинає свою науково-публіцистичну діяльність М.Драгоманов, один із найбільш значущих інтелектуалів ХІХ століття. Він є прихильником федералістичної ідеї. Багато дослідників схильні вважати, що погляди мислителя найбільш наближені до позитивізму й раціоналізму, хоча це був своєрідний позитивізм, а точніше, подібний до І.Франка критичний раціоналізм, слід мати на увазі, що дана подібність є умовною і ситуативною. Викладаючи свої погляди в “Передньому слові”, мислитель недвозначно заявляє про свою солідарність із всіма тими, “… хто признається до громадівства, своєї волі(автономії) мужа і жінки, кожної особи спілки, громади, людської породи, вільного товариства(федерації) громад і пород людських, до вільного розуму(раціоналізму) й твердої науки(позитивізму)”. Основними чинниками висхідного розвитку мислитель уважає економічний прогрес, позитивну науку й культуру. Соціальний прогрес має незворотний характер, є закономірним, вільним від випадковостей процесом, шлях якого пролягає через культурні, політичні, соціальні реформи, а джерело прогресу – об’єктивний хід історії. На доказ вищезгаданої тези можна навести цитату з його наукової праці “Шевченко, українофіли, соціалізм”, де мислитель говорить про “мимовільний зріст громадського життя, що має в поступі найбільшу силу”. Відомо, що для прихильників еволюційної теорії еволюція має спонтанний характер. Тому діяльність людини не є визначальною в історичному процесі. Хоча мислитель частково розумів дану складність, намагався “пом’якшити” свій позитивізм ліберальними поглядами, згідно з якими вищою вартістю визначається
людська особистість, але його погляди на прогрес хибують однобічністю. Еволюційні зміни ототожнюються з прогресом, оскільки вони призводять до постійного поліпшення людського життя й суспільства в цілому. У європейській філософії, у тому числі й українській, як її складовій частині, характерним для ХІХ століття є переконання, що лягло в основу більшості концепцій прогресу, а саме: “цивілізація рухається і буде рухатися в потрібному напрямку”. Тобто рух суспільного розвитку буде спрямовуватись по висхідній, виключаючи інші варіанти розвитку. М.Драгоманов переконаний, що еволюційні зміни слід розглядати як лінійні, рух по висхідній, а неоднаковий характер розвитку різних народів пояснюється неоднаковою швидкістю еволюційного процесу в різних частинах світу. Примітивні суспільства рухаються по тому ж шляху, що і найбільш розвинуті. Мається на увазі звичайно країни Європи, тому науковець постійно звертає увагу передової інтелігенції на Європу, соціальним порядкам якої ще далеко до досконалості, але вони є найбільш прогресивними.
__І.Франко був дуже компетентний у соціалістичному розумінні соціального поступу. Це засвідчують його подальші слова: «І народи тільки тоді зможуть досягнути щастя і свободи, коли всі будуть вченими працівниками, тобто коли кожний буде розвинутий розумове, по можливості якнайвсебічніше, і коли кожен буде у змозі використовувати свої сили на добро загалу і на добро своє власне». Подібні думки досить широко обґрунтовуються у статті «Що таке соціалізм?» Привабливість цього ладу, який І.Франко, безсумнівно, вважає прогресивнішим, ніж тогочасний суспільний устрій, полягає, на думку мислителя, у «загальній, народній, общинній власності» замість «приватної власності капіталу», у «всебічному розвиткові кожного громадянина» замість «суспільних класів». Такий всебічний розвиток тісно пов'язаний із працею в «різноманітних робітничих галузях». Не буде, вважає І.Франко, при такому ладі сліпої конкуренції, замість неї — «вільний договір общини з общиною, народу з народом». «Замість нинішніх злиднів і боротьби за існування — сталий добробут, що грунтується на постійній праці, а також невпинний розвиток усіх вроджених здібностей кожного громадянина». Мислитель, розумів, що боротьба за існування, постійна сліпа конкуренція принижує людину, зводить її до рівня тварини. Людина прагне до щастя й добробуту від самого початку свого життя, а тваринна боротьба за існування заважає їй осягнути «певний ідеал людської досконалості». Такого ідеалу людина, на думку молодого І.Франка, може досягнути лише «при соціалістичному ладі як найвільнішому й такому, що забезпечує народові матеріальне існування». Найганебнішим, найвідсталішим явищем, що заважає суспільному прогресові, І.Франко вважає «внутрішнє соціальне рабство», поряд з яким взагалі нічого не означає незалежність політична.
_____Замислюючись над джерелом і рушієм еволюційного процесу в суспільстві, І.Франко схильний визнати, що «боротьба за існування — се головна движуча сила еволюції в світі істот органічних» . Людина підвладна загальним законам еволюції. Захоплений ідеями соціалізму, І.Франко вважає, що еволюція суспільного ладу можлива за умови еволюції поняття «органічна істота—тварина—людина». Коли люди стануть «тільки людьми», то у їхньому суспільстві все буде по-людському, бо люди перестануть бути «панами і слугами». Лише такі свідомі своєї «людськості» люди зможуть створити вільну громаду — суспільство вільних особистостей, де немає необхідності насильства, диктатури, обмеження свободи. Держави не буде у такій громаді, бо «над народом не буде управи згори, а сам народ здолу (т.є. від громад) управляє сам собою, працює сам на себе, сам образується і сам обороняється».
Суспільний прогрес— явище неоднорідне і нерівномірне, часто на цьому шляху люди втрачають багато позитивних надбань, хоча по дорозі вперед «знаходять все щось нового». Поступом на шляху еволюції людства І.Франко визнає поділ праці, адже він веде до прискорення процесу праці, її вдосконалення.
_____Як бачимо, мірилом поступу суспільства для І.Франка назавжди залишилися щастя і свобода людини. Він був глибоко переконаний, що «...само багатство, сама наука, сама штука не може дати чоловікові повного щастя. Наскільки чоловік може бути щасливим у житті, він може се тільки в співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації. Скріплення, утончення того почуття любові до інших людей, до родини, до громади, до свого народу — отеє основна підвалина всякого поступу: без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі в ньому» .
_____Розглядаючи проблеми прогресу людства, які на той час були предметами дискусій, І.Франко доходить висновку, що кожне їх вирішення мас свої недоліки і не може розглядатись як панацея від усіх суспільних лих. Він вважає, що повного громадського щастя, повного раю на землі люди не досягнуть ніколи. Свою працю «Що таке поступ?» він закінчує такими словами: розвитком людства керують два фактори — голод і любов. Голод він розуміє як матеріальні та духовні потреби людини, а любов — як почуття, що поєднує людину з іншими людьми. А людського розуму, каже він, серед цих факторів немає і, напевно, ще довго не буде. Це аж ніяк не означає, що в соціальній філософії І.Франко був песимістом. Він закликає до дії, до науки і праці.
_____І.Франко виступав за еволюційний розвиток суспільства, розвиток, пов'язаний з волею, старанням та працею людей, розвиток без суспільних потрясінь, бунтів, революцій і повстань. І.Франко сповідує філософію науки, філософію праці, філософію поступу. Він справді є син народу, що вгору йде. Його девізом є Праця, Щастя і Свобода. Він є пролог, не епілог.
_____Отже, в розумінні ідеї суспільного прогресу І.Франко виділяє насамперед людину, рівень задоволення її матеріальних і духовних потреб. Це неможливо без миру й злагоди між людьми, як неможливий без цього стан щастя і окремої людини, і суспільства в цілому. Шлях до добробуту і щастя лише один — через свободу людини і гарантію її людських прав.
Головна соціологічна праця Грушевського “Початки громадянства (генетична соціологія)” була присвячена центральній проблемі тогочасної соціології — висвітленню причин і факторів створення соціальності, виникнення й існування людського суспільства.
Досліджуючи проблеми трансформації форм суспільності, “соціальні факти” сучасності та еволюційні процеси минулого, Грушевський підкреслював важливу роль протистояння індивідуалістичних і колективістських тенденцій, коли то одна то друга періодично домінує в суспільному розвитку. Саме ця боротьба двох тенденцій стає домінантою ритму соціальної еволюції, що є об’єктом дослідження всіх соціальних наук.