Висновок:

Кінець XIX - початок XX ст. на східних землях України пройшли під знаком переслідування української мови і української школи, що вело до русифікації населення, занепаду національної культури і освіти. Український народ, який в часи Хмельницького викликав здивування чужинців своєю осві­ченістю і культурою, перетворився на найбільш неосвічений народ серед наро­дів Європи та і Росії. Грамотність українського народу на кінець XIX ст. становила тільки 13 відсотків. Лише на Київщині в 1908 р. не відвідували школу понад 60 відсотків дітей шкільного віку. Якщо в часи Хмельниччини народ України був значно освіченіший, ніж російський народ (українці допомагали Росії розвивати її науку), то на початку XX ст. серед українського народу було вдвоє менше грамотних, ніж серед росіян. Школа і далі залишалася засобом денаціоналізації українського народу.

3. Стан освіти на західноукраїнських землях Педагогічна діяль­ність товариства “Просвіта” і педагогічні погляди і.Я.Франка

У другій половині XIX ст. в Галичині, на Буковині та Закарпатті відбулися зміни в початковій школі і педагогічній освіті.

За австрійською конституцією 1867 року керівництво шкільною справою у всіх краях Австро-Угорщини було покладено на крайові шкільні ради. які підпорядковувались Міністерству віросповідання та освіти Австро-Угорської держави. Закон про школу від 14 травня 1869 р. передбачав запровадження обов’язкового початково­го навчання дітей віком від 6 до 14 років, навчання рідною мовою, проголошується світськість освіти. Але закон про шкільництво фактично не виконувався. Основним наслідком шкільних реформ 60-70 років була передача шкільництва в руки шляхти, вплив якої залишався великим, що сприяло полонізації українського населення.

У другій половині XIX ст. виникає новий тип школи – утрак­вістичні, тобто різномовні. У такій школі основні предмети виклада­лись панівною мовою, а інші (малювання, співи, фізкультура) - рідною. Утраквістичні школи розглядаються, як проміжна ланка на шляху до ліквідації національних шкіл, і насильно запроваджувались на території з однорідним українським населенням.

Середні навчальні заклади були представлені гімназіями (8 років) і реальними училищами (7 років), викладання в яких проводилось німецькою чи польською мовами.

Вищу освіту отримували у Львівському (І784 р.) і Чернівецькому (І875 р.) університетах, навчання в яких проводилось німецькою чи польською мовами, хоча в 1849 році при Львівському університеті утворюється кафедра україн­ської мови та літератури. В 1871 році було скасовано обмеження на мову викладання, але університет був повністю полонізованим. У 1879 році в універ­ситеті польська мова стала мовою викладання. Лише під тиском прогресивних сил уряд змушений був відкрити кафедри з українською мовою викладання.

У другій половині ХІХ ст. проведено реформу педагогічної освіти. Створювались учительські семінарії. Першу вчительську семінарію в Україні було відкрито в Коростишеві в 1862 році. Вчительські семінарії були навчальними закладами переважно закритого типу. Семінаристи жили в інтер­натах, навчання безплатне, вихованці отримували стипендію, яку повинні були відпрацювати. До вчительських семінарій приймали переважно юнаків. Нав­чальних закладів такого типу для жінок було дуже мало.

Зміст освіти у вчительських семінаріях передбачав певний обсяг знань з мов, арифметики, природознавства і ремісничої праці. Однак домінуючим предметом залишався Закон божий.

Крім того, вчительські семінарії не вважались середніми навчаль­ними закладами, і навчання в них не давало права вступу до вузів. Протягом чотирьох років навчання семінаристи перебували під постійним наглядом викладачів, у повній ізоляції.

Історія шкіл Галичини, Закарпаття і Буковини свідчить про постійну боротьбу за українську школу, мову та культуру і прагнення створити загально­доступну світську школу.