Лекція 9 Світове господарство

Лекція 9. Світове господарство та основні закономірності розвитку світової економіки

1. Світове господарство — це сукупність національних господарств, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов’язані між собою системою міжнародних економічних відносин. Воно являє собою глобальний економічний організм, в якому склалися і зростають взаємозв’язок і взаємозалежність усіх країн і народів світу.

Світове господарство є історичною і економічною категорією. Це пояснюється тим, що кожному конкретному історичному етапу його розвитку притаманні певні масштаби і рівень виробництва, інтернаціоналізація господарського життя і соціаль­но-економічна структура.

Світове господарство почало формуватись досить давно, проте остаточно як цілісна система склалося близько ста років тому на рубежі ХІХ—ХХ ст. Основою його поступового формування став міжнародний ринок, утворення якого відбувалося поетапно в ХІ—ХVІІІ ст., а особливо інтенсивно — з середини ХІХ ст., коли в країнах Заходу домінуючим стає машинне виробництво.

Основними віхами у розвитку світового господарства є:

• виникнення міжнародних монополій, які поділили між собою світові ринки збуту, джерела сировини і сфери прикладання капіталу. Результатом став економічний розподіл світу;

• територіальний поділ світу великими державами і утворення величезних колоніальних імперій. Сформувався колоніаль­ний поділ праці, визначальною особливістю якого стало нав’язування залежним народам такої виробничої спеціалізації, яка відповідає потребам капіталу метрополій;

• виникнення соціалістичної системи, що призвело до розколу єдиного світового господарства і поклало початок протистоянню двох соціально-економічних систем.

Після другої світової війни почався процес якісної зміни системи світового господарства. Він в основному завершився у 1960-х рр., коли пішла в минуле колоніальна система і на світовій арені з’явився численний ряд молодих незалежних держав.

Світове господарство належить до числа складних систем, що характеризуються великою кількістю складових елементів та рівнів, ієрархією, структурованістю. Так, зокрема, економічна могут­ність розподіляється у світі дуже нерівномірно. Три держави — США, Японія, Німеччина (з 9 % населення) акумулюють ¹/₂ світового доходу, їм належить ¹/₃ купівельної спроможності всіх країн світу.

Суб’єктами світового господарства є ТНК, національні господарства, міжнародні організації, міжнародні інтеграційні об’єд­нання, які у свою чергу теж є системами.

Відносини між окремими елементами світового господарства утворюють його рівні. Так, відносини між державами складають міжнародний рівень, який регулюється міжнародними правилами, нормами. Відносини потоків, що виходять за межі національних кордонів, утворюють транснаціональний рівень — сфера діяльності фірм і груп з їх внутрішніми системами інформації.

Основою системи світового господарства є міжнародне та обмежене рамками окремих держав національне виробництво матеріальних і духовних благ, їх розподіл, обмін і споживання.

Світова економіка як система має спільну мету — її функціонування спрямоване на задоволення людських потреб (попиту), але в різних підсистемах ця мета модифікується за різних соціаль­но-економічних умов.

Класифікація груп країн світового господарства. Світове господарство як цілісна система складається з різних частин, підсистем. Такими підсистемами є групи національних економік (гру­пи країн), які мають певну спільність і відмінності. Їх визначають за такими ознаками, як рівень економічного розвитку, соціально-економічна структура економіки, тип економічного зростання, рівень і характер зовнішньоекономічних зв’язків. Проте найбільш поширеною є класифікація світового господарства, за якою в ньому виокремлюють три великі групи країн: розвинуті країни, країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою. Для включення країн до тієї чи іншої групи застосовують насамперед такі критерії: характер економіки (ринкова або перехідна) і рівень її соціально-економічного розвитку (рівень виробництва ВВП/ВНП на душу населення, галузева структура ВВП, рівень і якість життя).

До групи розвинутих (промислово розвинутих, індустріальних) входять держави з ринковою економікою і високим рівнем соціально-економічного розвитку, в яких ВВП на душу населення нині складає не менше 12 тис. дол. за паритетом купівельної спромож­ності. Нині це приблизно 30 країн і територій. На них наприкінці 1990-х рр. припадало 55 % світового ВВП і більша частина світової торгівлі та міжнародного руху капіталу.

До групи країн, що розвиваються (слаборозвинутих), входять держави з ринковою економікою і низьким рівнем економічного розвитку. Із 182 країн — членів МВФ до цієї групи належить 121. Проте, незважаючи на їх кількість, чисельність населення та величезну територію, на них припадає трохи більше 28 % світового ВВП. Дана група характеризується різкою диференціацією та неоднорідністю соціально-економічного розвитку. Верхній ешелон країн, що розвиваються, складають держави з порівняно сучасною структурою економіки, високим індексом розвитку людини, значним ВВП на душу населення (нові індустріальні країни, біль­шість країн Перської затоки, деякі країни Латинської Америки). Найнижчий рівень у цій групі країн займають найменш розвинуті, головна проблема яких не стільки у відсталості та бідності, скільки у відсутності відчутних економічних ресурсів для їх подолання. Нині налічується 47 таких країн, переважна частина яких (32) розташована в Тропічній Африці, а решта в Азії, Океанії, Латинській Америці.

До групи країн з перехідною економікою належать держави, які з 1980—90 рр. здійснюють перехід від адміністративно-ко­мандної економіки до ринкової. Це 12 країн Центральної і Східної Європи, 15 країн колишніх республік СРСР, а також Монголія, В’єтнам. Країни з перехідною економікою виробляють близь­ко 17—18 % світового ВВП.

2. Міжнародна торгівля

Головною зовнішньою ознакою існування світового ринку є рух товарів та послуг між країнами. Найбільш загальне визначення поняття "міжнародна торгівля" ототожнює її з сферою міжнародних товарно-грошових відносин, яка включає сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світу.

Стосовно однієї країни переважно використовується термін «зовнішня торгівля», стосовно торгівлі двох країн між собою - «міждержавна, взаємна, двохстороння торгівля». А стосовно до торгівлі всіх країн - «міжнародна чи світова торгівля».

Але в теорії і практиці також використовують і інші тлумачення поняття міжнародної торгівлі. Так, київська школа дотримується визначення, згідно якого "Міжнародна торгівля - сфера товарно-грошових відносин, специфічна форма обміну продуктами праці (товарами і послугами) між продавцями і покупцями різних країн". Московська школа використовує два підходи. Так, під міжнародною торгівлею розуміють обмін товарами і послугами між різними країнами, який пов'язаний з інтернаціоналізацією господарського життя і інтенсифікацією міжнародного розподілу праці в умовах науково-технічного прогресу. Згідно іншої точки зору, міжнародна торгівля - це сукупний об'єм торгівлі всіх країн світу. Це вузьке і широке тлумачення поняття "міжнародна торгівля", кожному з яких властиві певні недоліки. Так, широке поняття міжнародної торгівлі:

• фактично об'єднує, і зовнішню, і внутрішню торгівлю всіх країн світу

• використовує широке тлумачення поняття "товар", згідно якого до товару відносять будь-яку матеріально-речову форму, яка реалізовується на ринку

• не враховує специфіки функціонування міжнародного і національного ринків, особливостей їх економічного механізму, системи ціноутворення і ведення конкурентної боротьби, регулювання процесів, які відбуваються на них.

Вузьке тлумачення:

• обмежує сферу міжнародної торгівлі лише товарами і послугами (коли загальновизнаним є те, що інформація і інтелектуальна власність, здатність до праці і, зрештою, гроші та капітал набувають товарної форми при здійсненні окремих видів зовнішньоторгових оборудок)

• не розрізняє поняття "обмін" і "торгівля" (міжнародні торгові операції включають експортно-імпортні та товарообмінні операції).

Міжнародна торгівля складається з двох зустрічних потоків товарів - експорту та імпорту та характеризується торговим сальдо і торговим оборотом.

Під експортом розуміють продаж товарів шляхом вивозу його за кордон. Під імпортом - покупку товарів шляхом його ввозу з-за кордону. Торгове сальдо - різниця вартісних об'ємів експорту та імпорту. Торговий оборот - сума вартісних об'ємів експорту та імпорту.

Експорт та імпорт це два основні поняття, які характеризують міжнародний рух товарів і використовуються для всебічного аналізу міжнародних торгових потоків. Торгове сальдо та торговий оборот, як похідні величини, мають більш аналітичне, практичне використання і застосовуються лише у певних випадках.

По прийнятим у світі стандартам ключовим елементом для визнання торгівлі міжнародною є факт перетину товарами митного кордону країни та фіксації цього у митній звітності. При цьому не має значення, чи міняє товар власника, чи ні. В теорії платіжного балансу навпаки - визначальним є зміна власника товару не залежно чи перетинав він митний кордон країни.

Міжнародна торгівля характеризується трьома основними показниками: товарооборот (загальний об'єм), товарна структура і географічна структура.

3. Міжнародні ва­лютні відносини як форма міжнародних економічних відносин являють собою систему відносин, пов’язаних з функціонуванням грошей як світових грошей. Саме валюти як грошові одиниці окремих країн виступають у ролі об’єктів даних відносин. Вони обслуговують зовнішню торгівлю і послуги, міграцію капіталу, надання позик і субсидій, науково-технічний обмін, туризм, державні і приватні грошові перекази.

Валютні відносини здійснюються на національному та міжнародному рівнях. На національному рівні вони охоплюють сферу національної валютної системи. Будучи частиною грошової системи країни, національна валютна система є формою організації валютних відносин країни, що визначається її валютним законодавством.

Національні валютні системи виникли історично першими, а їх особливості визначаються рівнем розвитку і специфіки економіки зовнішньоекономічних зв’язків конкретної країни.

З’єднуючою ланкою між національними валютними системами виступають валютний паритет і валютний курс. Валютний паритет — це співвідношення між валютами різних країн, що встановлюється законодавчо, а валютний курс — це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошовій одиниці іншої країни. Валютні паритети лежать в основі валютних курсів, але останні можуть не збігатися з паритетом. В умовах «золотого стандарту» валютні паритети визначались шляхом співвідношення золотого вмісту грошових одиниць, нині — на основі спеціаль­них прав запозичень (СПЗ).

До важливих характеристик валюти належать здатність валюти обмінюватись на інші валюти, або конвертованість. Конвертована валюта — це національна грошова одиниця, що має здатність вільно (через купівлю-продаж) обмінюватись на іноземні валюти, виконувати функції світових грошей, тобто вільно використовуватись у міжнародному платіжному обігу для здійснення міжнародних розрахунків.

Валютний ринок — це система соціально-економічних та організаційних відносин купівлі-продажу різних іноземних валют і платіжних документів в іноземних валютах. Валютні ринки служать механізмом, за допомогою якого здійснюються міжнародні розрахунки в міжнародній торгівлі, на світовому ринку послуг, у процесі міжнародного руху капіталів та інші, що передбачають обмінні операції з валютами різних країн. Їх функціону­вання та розвиток значною мірою залежить від стабілізації валют­ного механізму, що діє у світовій валютній системі, від національ­них і наднаціональних заходів, що здійснюються у валютній сфері.

Найбільші міжнародні валютні ринки діють у Лондоні, Нью-Йорку, Парижі, Франкфурті-на-Майні, Токіо, Гонконзі, Бахрейні, Сингапурі.

Міжнародна валютна система — це форма організації валютних відносин у межах світового господарства. Вона виникла наприкінці ХХ ст. в результаті еволюції світового ринку, юридично закріплена міждержавними угодами і обслуговує взаємний обмін результатами діяльності національних економік.

Головною ланкою міжнародної валютної системи є світові гроші. Вони є логічним продовженням внутрішніх грошей, вищою формою їх функціонального застосування. Міжнародну валютну систему становлять два головних грошових блоки: резервні національні валюти (валюти найбільші розвинутих країн світу, зокрема: американський долар, німецька марка, японська єна, англійський фунт стерлінгів та ін.) і наднаціональні валюти (колективні валюти, наприклад ЄВРО). Головна функція міжнародної валютної системи — ефективне опосередкування платежів за експорт та імпорт між окремими країнами і створення сприятливих умов для розвитку міжнародної системи виробництва й поділу праці.

Платіжний баланс. Ключовим поняттям міжнародної економіки є платіжний баланс, який систематизує і дозволяє аналізувати взаємовідносини країни із зовнішнім світом. Практично лише на основі вивчення платіжного балансу уряд у змозі зрозуміти макроекономічні проблеми, що стоять перед ним, не тільки з точ­ки зору своїх суто національних інтересів, але і з точки зору чис­ленних зв’язків країни зі світовою економікою в цілому.

Платіжний баланс — це статистичний звіт, в якому в систематизованій формі наводяться сумарні дані про зовнішньоекономічні операції даної країни з іншими країнами світу за певний період часу.

На максимально можливому рівні узагальнення платіжний баланс складається з двох частин: перша — потоки реальних ресурсів — експорту та імпорту товарів і послуг; друга — відповідні їм потоки фінансових ресурсів, що є оплатою за придбання або платежом за продаж реальних ресурсів. Зрештою в платіжному балансі відображується стан національної економіки та її місце у системі світогосподарських зв’язків. Така інформація необхідна для вибору та формування грошової, податкової та валютної політики уряду.