Лекція 1.

Політологія як наука і навчальна дисципліна

ПЛАН

1. Виникнення політичної науки.

2. Політологія, її об’єкт і предмет. Політологія як наука і навчальна дисципліна.

3. Структура політології, її категорії, методи і функції.

1. Виникнення політичної науки

Політична наука посідає одне з провідних місць у суспільствознавстві. її мета – дати громадянам достовірні знання про політичні процеси в суспільстві.

Поняття "політологія" утворилося з двох грецьких слів – politike (державні справи) і logos (вчення). У найбільш загальному розумінні політологія – це наука про політику та її взаємовідносини з людиною і суспільством.

Політологія є одночасно і молодою, і однією з найдавніших наук. Політичні погляди та ідеї існують з того часу, як суспільство набуло державно-організованої форми. Як порівняно самостійна галузь знань політологія бере свій початок у сивій давнині.

У І тисячолітті до н. е. людство розвивалось у формі трьох цивілізацій: Китаю, який дав Конфуція і Мо Цзи, Індії, яка дала Будду, і Персії, яка дала Заратустру. В цей період у всіх стародавніх народів панували уявлення про божественне походження влади й суспільно-громадського ладу і відбувався поступовий перехід до більш-менш раціонального їх сприйняття. Це була історично перша форма пізнання політики, яку можна визначити як релігійно-міфологічну.

Від середини І тисячоліття до н.е. формується дальший етап пізнання політики, з'являються політичні концепції філософсько-етичного спрямування. Цей процес кореспондується, насамперед, із творами Платона й Аристотеля. Платон називав політику «царським мистецтвом», Аристотель – «мистецтвом» і пов'язував її з практикою політичного життя різних міст-держав (полісів) Давньої Греції. І Платон, і Аристотель дотримувалися погляду на політику як науку про найвище благо людини й держави, про оптимальний державний лад. Її об'єктами, як вважав Аристотель, є прекрасне й справедливе, чого можна досягти в розумно влаштованій державі. Серед усіх наук і мистецтв політика посідає особливе місце, оскільки має шляхетну мету – виховати громадян з високими моральними рисами і зробити їх гідними людьми. Інакше кажучи, політика покликана навчити людей гідно й справедливо співіснувати в суспільстві, взаємодіяти у єдиній державі. Слід зауважити, що вже Аристотель робив спроби диференціювати політику, філософію й етику.

Проте лише в XVI сторіччі італійський учений Нікколо Макіавеллі остаточно звільнив політику від філософсько-етичної форми й поставив у центр політичних досліджень проблему державної влади, підпорядкував політичну думку розв'язанню реальних, практичних завдань. Макіавеллі характеризував політику як науку, що пояснює минуле, керує сучасним і може прогнозувати майбутнє. Було зроблено перший, але не останній крок у створенні сучасної політичної науки.

Значний вплив на політичну науку справили погляди Монтеск'є (1689-1755), Гоббса (1588-1679) та Локка (1632-1704), Мадісона (1751-1836) і Токвіля (1805-1859), Канта (1798-1857) і Гегеля (1770-1831), Бентама (1748-1832) і Руссо (1712-1778). Класиками політичної теорії стали такі дослідники новітнього часу, як Вебер (1864-1920) і Михельс (1876-1936), Шумпетер (1883-1950) і Дарендорф (нар. 1929) та ін.

Як самостійна навчальна дисципліна політологія почала формуватися в другій половині XIX ст. У 1857 р. Ф. Лейбер починає читати цей курс у Колумбійському коледжі, створює кафедру «Історія та політична наука», в 1880 р. у цьому ж коледжі створюється перша школа політичної науки, що поклало початок активному формуванню в США системи політологічних навчальних і наукових закладів. 1903 роком датується створення Американської асоціації політичних наук, яка нині об'єднує 16 тис. членів.

У Франції викладання "політичних і моральних наук" було започатковано ще під час Великої Французької революції. Нині більшість французьких провінцій мають інститути політичних наук.

У Великобританії з 1885 р. функціонує Лондонська школа економічних і політичних наук, де здійснюється підготовка працівників органів державної влади та управлінців різних рівнів.

У 1896 р. італійський політолог і соціолог Г. Моска публікує книгу "Елементи політичної науки", що дає підстави говорити про поширення політичної науки у Європі починаючи з кінця XIX ст.

Справжнього професіоналізму політична наука досягла в ХХ ст. У її розвитку визначають три етапи:

1 етап – міжвоєнні десятиліття (1920 – 1940), пов’язаний із Чиказькою школою. Розроблено програми емпіричних досліджень, увага зосереджувалась на психологічній і соціологічній інтерпретаціях політики.

2 етап – перші десятиліття після Другої світової війни. Поширений біхевіористичний (поведінковий) підхід у вивчені політики.

3 етап – сучасний етап, запровадження політико-математичних методів дослідження, застосування економічних моделей у рамках теорії раціонального вибору.

Процес остаточного становлення політології завершився на Міжнародному колоквіумі з політичних наук (Париж, 1948 р.), який був організований ЮНЕСКО, і де було визначено зміст предмета цієї науки та рекомендовано включити курс політології для вивчення в системі вищої освіти як загальнообов'язкової дисципліни. З 1949 р. функціонує Міжнародна асоціація політичних наук.

Отже, виникнення політології – поступовий процес, який має певні стадії розвитку:

1 – І тис. до н.е. – релігійно-міфологічна форма вивчення політики;

2 - від середини І тис. до н.е. (часів Аристотеля) до середини ХІХ ст. – філософський період вивчення політології.

3 – від середини ХІХ ст. до закінчення другої світової війни – емпіричний період розвитку науки, тобто опора робиться на практичний досвід.

4 – від закінчення другої світової війни донині – період рефлексії, тобто критичного переосмислення всього арсеналу накопичених теоретичних і емпіричних знань та подальшого їх поглиблення.

В Україні у 80-ті роки XVII ст. в Академії Єзуїтів та Йозефинському університеті викладався курс "Політичні і комерційні знання". Лекційні курси "Політичне право і право націй", "Політичні знання і австрійське законодавство" в різні часи читалися також у Львівському університеті. Політичні концепції розвивали Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський. Думки про політику, актуальні й нині, висловлено у творах М. Костомарова, М. Драгоманова, М. Грушевського, В. Винниченка та інших учених і політичних діячів.

У радянський період розвитку України політичні проблеми розглядалися такими навчальними дисциплінами, як науковий комунізм, історія КПРС, теорія держави і права та ін., проте їх вивчення мало догматичний, однобокий характер.

Політологія як новий навчальний курс починає викладатися в усіх вищих навчальних закладах України лише після розпаду СРСР. Нині в Україні, як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу, відбувається інтенсивний процес становлення науки про політику. Політологія вивчається у вищих навчальних закладах, виходять друком наукові праці, навчальні посібники та підручники. Поряд із журналами «Політика і час», «Віче» з'явилися нові часописи політологічного змісту – «Розбудова держави», «Людина і політика», «Нова політика», «Політичний менеджмент». Заявили про себе наукові установи, що досліджують політичні проблеми: академічні – Інститут політичних і етнонаціональних досліджень, Інститут держави і права імені В. М. Корецького, Національний інститут стратегічних досліджень, Національний інститут проблем міжнародної безпеки, низка суспільно-політичних центрів і кафедр політології вищих навчальних закладів. Створено Українську академію політичних наук, Українську асоціацію політологів, Асоціацію молодих політиків і політологів України. Отже, політична наука в Україні поступово посідає належне їй місце в системі суспільствознавства, дедалі помітніше впливає на реальні політичні процеси, становлення демократичної державності.

Для успішного втілення в життя політичних реформ, крім змін в економічному та соціальному житті, необхідним компонентом стає й ефективна система політичної освіти та політичного виховання. Вирішенню цієї проблеми багато в чому має сприяти вивчення політології, організація наукових досліджень політичних процесів.

Отже, необхідність політології як науки і навчальної дисципліни зумовлена такими потребами:

• засвоєння цінностей і норм демократичної політичної культури;

• розвитком таких якостей, як політична толерантність, готовність до компромісу й партнерства, схильність до консенсусу, вмінням цивілізовано захищати свої інтереси, вирішувати соціальні конфлікти;

• забезпеченням громадянського миру та національної злагоди, утвердженням у свідомості почуття громадянського обов’язку, відповідальності перед суспільством;

• формуванням свідомої, повноправної особистості.