4) Атрибути Перуна.

На ідолах Перуна, що дійшли до нашого часу, найпоширенішими є зображення:

• коня / колісниці;

• бойової палиці („Полн. собр. рос. летоп”, II, 258);

• нагайкою (в обрядовому рос. причитанні на Василя 1 січня);

• стріл / списа (в білоруських переказах);

• сокири / меча.

Предмети військового культу з’являються під час активного розселення скотарів культури кулястих амфор у ІІІ тис. до н.е. Міграції цих племен супроводжувались насильницькими вторгненнями, вершники яких були озброєні кам’яними сокирами, списами, луком і стрілами.

Рослинним атрибутом вважається дуб, тваринним – кабан і орел.

• Дубовими дровами розпалювали багаття на Іванову ніч, де знищувалось опудало Морени / смерті. Аналогічним чином спалювались речі недужих на інфекційні хвороби, тому вогонь вважався засобом очищення і символізував життя. Внаслідок своєї твердості дуб є найбільш придатним для добування „живого вогню” засобом тертя, тому вважався священним деревом. Назва дерева асоціюється з місцями поховання пращурів: „задубнути” зіставляється із „завмерти”. В індоєвропейській міфології дуб символізує світове дерево, оскільки є наймогутнішим деревом середньої кліматичної зони.

• Кабан / вепр – дослівно той, хто перебуває у силі, тобто в-пре (пря – сила). Звідси пояснення, чому у дубі археологи знаходять вбиті кабанячі ікла. Подібними за значеннями є іменники: то-пор (то-пря) – „вказівка на річ, яка продукує силу”; те-пер – „те, що відбувається зараз”.

• Орел – сонячний птах. У греків орел втілював Зевса. У слов’янській традиції співвідноситься з жар-птицею / феніксом.

• Папороть називали перуновим цвітом, цвітіння якого, за легендами, припадає Іванову ніч. Співвідноситься з д.-інд. parņám, що означає „крило”, „перо”, що відбиває уявлення про Перуна як небесного бога. У друїдських віруваннях липень є місяцем дуба, що пояснює етимологію слова.

5) Повалення Перуна.

Після хрещення Володимир наказав прив’язати ідол Перуна до хвоста коня „влещи с горы по Боричеву на Ручей”, приставивши „12 мужи бити жезлем”. Народ „плакахуся, аще бо не бяху прияти святого крещения”. На Перуновому горбі Володимиром була побудована церква св. Василя. Після покарання Перуна, його дубовий ідол кинули у Дніпро, який супроводжували 12 дружинників до самих порогів. За свідченнями літописця, за ідолом слідували кияни-язичники, виголошуючи: „Видубни, Перуне, видубни!” (ви-дубни, тобто вспливи / оживи). На місці, де ідол прибився до берега був заснований Видубецький монастир.

У Новгороді, де християнство впроваджував Добриня, Перуна також шмагали палицями, а потім кинули у Волхов. Ось як про це свідчить „Софійський літопис”:

- „<...> и требища разори и Перуна посече и повеле въврещи в Волхов. И повязавше ужи, влечахутъ и по колу, биюще жезлием и пихающее <…>” Перуна шмагали металевими палицями (тут залізо виступає як антипод архаїчному дереву) подібно до того, як карали засудженого на страту.

- „<...> и вринувша его в Волхов”. Після биття палицями засудженого кидали у Волхов з того самого мосту, під яким, за свідченнями літописця, пропливав ідол Перуна і пригрозив новгородцям своїм палицею (палиця – від „палити”; жезл – від „залізний”), що передвіщало майбутні біди.

- „ <...> он же (Перун), пловя сквозе великий мост, верже палицю свою, рече: „На сем мя поминают новгородскые дети” (єго и поныне безумнии убивающееся)”. На цьому місці відбувались постійні сутички між ворогуючими берегами Новгорода – купцями і ремісниками, які часто закінчувалися убивствами. Тут же відбувались страти злочинців і самогубства.

- „<...> Иде пидьблянин (гончар) рано на реку, хотя горници везти в город, оли Перун приплы к берви и отрину шестом: „Те, - рече, - и плы (идол Перуна)” из света во кошьное, сиречь во тьму кромешную”. Дослівно, пливи у володіння Кощія.

6) Аналоги у християнстві.

Заміна Перуна св. Іллєю відбулась досить рано. У 945 р. під час угоди з Візантією частина воїнів приносила клятву Перуну, а частина – св. Іллі. День св. Іллі припадає на 20 липня. На людські жертвоприношення вказує той факт, що варяга Федора принесли у жертву 12 липня 980 року (церква відмічає день святого мученика Федора 12 липня). Можливо, підготовка до свята велась 7 днів, тому, ймовірно, його забили на день Перуна.

Християнським аналогом Перуна вважається також святий Василь, церква якого була відбудована на місці язичницького пантеону на Княжій горі.

ХОРС / Сонце

1) Етимологія.

- Болг. хоро – „коло”, „круговий танець”.

- Хороми – храм – храмина у значенні будинок округлої форми. Прототипами хором були архаїчні громадські приміщення для спільних жертовних трапез. Такі будинки розташовувалися по колу вздовж зовнішнього насипу укріпленого городища і були пов’язані з ідеєю кола і спільності племені. Звідси етимологія поняття „козачий круг”, „округа” у значенні „предстаники однієї території”.

- Хор – виголошення священних гімнів по колу, яке утворюється навколо багаття.

- Рос. „хорошо” – сонячно.

- Хоровод – рух по колу.

- Хорошуль – у південних слов’ян круглий ритуальний пиріг.

У зв’язку з цим зрозумілою стає етимологія графічного символу перехрещене коло, поширеного в орнаментальному мистецтві. Коло позначає круг навколо вогнища, перехрещені лінії – палички, якими добували вогонь.

- Гр. Χώρα – „округа”, місце проживання роду.

- Гр. Χόροτ – „округлий світильник” (хорос).

- Перс. Xorsed – сонце.

2) Співвідношення з ідеєю кола.

Словоформи хоро / коло можуть варіюватись.

• Хорос / колос – округлий світильник / сонячна рослина.

• Колокол – сонячний ударний інструмент, сповіщає про схід сонця. Звідси побутування звичаю биття у колокол на „утреню”, „обідню” і „вечірню”.

• Колесо – предмет, який нагадує сонце. Звідси колесування, як ритуальне убивство.

• Колаксай – міфічний скіфський цар, ім’я, якого означає Сонце-цар (дослівно „володар округи”). Зіставляється з іменем „Володимира ясного сонечка”, (Володимир – „володар миру” на Русі миром громаду).

• Коливо – ритуальна їжа, яка споживається по колу.

• Кол – страта на палі вважалась жертвоприношенням місячним культам.

• Колотити – кругові рухи. Сколочувати у значенні бовтати, перемішувати. Протиставляється дієслову „каламутити”, яке означає піднімати „муть” по колу.

ДАЖЬБОГ / світло, тепло, достаток.

Поняття сонця і „білого світу” мали відмінні значення. Сонце / Хорс було небесним тілом, об’єктом світла „вещь бо есть сонце свету”. Саме світло оцінювалось як „неосяжне”, тобто без видимого джерела.

Аналогічні вірування існували у Давньому Єгипті: Атон вважався богом сонячного диску, Амон – богом сонячного світла. Саме світло розглядалось як еманація божественної суті.

Однак, в окремих текстах імена Дажбога і Сонця виступають синонімами. Наприклад, в „Слові об идолах” говориться: „сын именем Солнце, его же наричуть Дажьбог”, а київських князів називають „даждьбожими внуками”. Проглядається тенденція міфологізації княжих династій, родоначальником яких вважається сонце.

1) Етимологія.

Ім’я Даждь-бога є складним. Розглянемо семантику першої і другої частин слова.

Даждь

Зустрічають дві форми написання імені бога: „Дажьбог” і „Даждьбог”.

- Дажьбог пов’язане із санскритськими:

Dahati – „палити”.

Dagha – „спалений”.

Dagh – день (пор. нім. Dag, анл. Тag. перськ. Dagh).

Литовським Daga – „спека”, „врожай”.

Божества з подібними іменами в індоєвропейців невідомі.

- Даждьбог, дослівно „той, хто подає”. Ймовірно, є пізнішим переосмисленням праісторичного імені, про що свідчить ім’я сербського Дабога – бога плодів, священними тваринами якого вважались вовки. У полемічній літературі його ім’я порівнювали із старозавітним Саваофом, що значно підвищувало його статус: „Сильний як Господь Бог на небесах і цар на землі”.

Українське „Дай Боже”, „Не дай Бог” є похідними від імені давньоруського бога світла.

Бог є спорідненим із санскритськими:

вhадж (бhаг) – „ділити”;

бhага – „частина”;

бhага-ват – „щасливий”, „той, на кого зглянувся Бог”.

Форма бhаг зустрічається у слов’ян як бог „той, хто наділяє” або д.-р. благъ – „той, хто наділений”. Цікавими в цьому контексті видаються форми:

рос. собожие аналогічне до поняття сочастие;

в-лужицьк. zbozo – „щастя”;

укр. збіжжя сполучається з поняттям головного багатства у землеробів – хліба. Звідси – багатий – „той, хто має багато хліба”;

д-р. у-бог, не-бог – „той, хто не має частини віж урожаю”.

укр. багаття – тепло;

укр. бгати „збирати до купи”.

Антиподом до цього значення є поняття бідний – від біда / о-біда / я-біда. Пор. бідкатися – „констатувати наявність біди”.

2) Історія культу і його трансформація.

У „Слові о полку Ігоревім” руська дружина асоціюється із „силою Дажбожого внука”. Дажбожими внуками називали князів. Традиція надання князям сонячних титулів – „найсвітліший”, „ясний” простежується від скіфських часів (VІІ – ІV до н.е.).

За свідченнями Геродота у межах Середнього Подніпров’я знаходилось царство скіфського царя Колаксая. Ім’я міфічного царя розшифровується таким чином: Коло – „сонце”, ксай – „цар” (Сонце-Цар). Звідси назва скіфів-землеробів – сколоти (с-коло-ти), яких можна вважати праслов’янами.

Звідси походить традиція називання руських князів сонцеподібними іменами: Яро-слав (улюбленець сили); Володимир Красне-сонечко (повелитель миру / людей); Свято-слав (обраний славою); Миро-слав (вибраний людьми).

СТРИБОГ / Батько

1) Етимологія

- Стрий – брат батька (дядько);

- стрижка – наведення порядку на голові;

- стрій – гарний одяг; ознака порядку

- стройный – гарний.

2) Історія культу.

В „Слові о полку Ігоревім” вітри названі стрибожими внуками, тому іноді його називають богом вітрів. Ім’я бога постійно вживається біля Дажбожого, що вказує на функцію розпорядника блага.

МАКОШ / Мати

Ім’я богині згадується лише у східних слов’ян.

1. Етимологія.

Слово Ма-кош складається з двох частин.

Префікс -ма- є коренем індоєвропейського мама. Розуміється дослівно – „жіночі груди”.

Корінь -кош- має такі семантичні паралелі:

- д-р. къш, къшение – асоціюється з рос. „жребий”;

- кошуля, кошель, кошовка;

- кошара;

- рос. кошелёк;

- кошниця – засік для зберігання урожаю;

- кіш – місце зібрання козаків у Запоріжжі, кошовий – головний на кошем;

- кош-мар – дослівно „багато мари”.

- кішка – тварина, яка проживає поряд з людиною;

- куш – виграш (ку-кіш – без виграшу);

- кошти – гроші;

- кошовка – стара / пуста жінка, яка не може народжувати дітей за віком;

- кишка – багато чогось (пор. з висловом „кишка з грошима”);

- каша – багато крупи;

- окошитися – вдало закінчитися.

Поняття жеребкування (д.р. къш), тобто поділ здобичі на частини, глибоко архаїчне, оскільки пов’язане з долею і життям людини. Пор. із значеннями:

- у-часть – позбавлення частки чого-небудь (синонім до словосполучення „нещаслива доля”);

- с-часть-е – володіння часткою здобичі;

- у-дел („возле дел”, тобто „обездоленный”);

- доля – володіння часткою здобичі.

- на-дел –поділ землі на ділянки.

Аналогічне значення мають споріднені: у-блюдок (пор.: блюсти – берегти, блюдо – їжа), у-род (той, хто знаходиться лише біля роду).

Таким чином, Макош позначає володарку (матір) щасливої долі і достатку.

2) Історія культу та його трансформація.

Найбільш повна характеристика богині дається у „Слові об идолах”.

- „Богам требу кладут и вилам, и Мокошью диве, Перуну, Хорсу ‹…› кровию мажут Екатью богиню и Мокош чтут”.

- „Верят в халдейскую астрономию и родопочитание, и сны и усряче в кош ‹…› верят в Мокош, в сносудец”.

Розглянемо семантику тексту.

Мокош-діва. Вживання саме такого словосполучення не випадкове. На перший погляд д.-р. „диве” співвідноситься з іменником „Діва”. Незважаючи на те, що цнотливість завжди вважалась найбільшою доброчесністю, це лише вторинне значення, оскільки у грецькій мові слово „дий” (deus) позначало бога. Так, Зевса називали Дий Крітський.

У руський перекладах Григорія богослова, а саме: „Бесіда Григорія Богослова об испытании градом” після тривалих перерахувань фактів молінь криницям і принесення жертв „зверю, живущем в реке” слідує: „Овъ Дыю жъреть, а другый – Дивии”.

Виникає слушне запитання, коли відомо, хто такий Дий, то хто ж його жіноча іпостась Дівія? По-перше: „Дівія” розміщується поряд з Зевсом, отже займає почесне місце; По-друге: д.р. „Дівія” є спорідненим з іменем „Ма-Дівія”, яке зустрічається у храмових надписах Крито-Мікенської цивілізації, де займає чільне місце і позначає Велику Матір всього живого і асоціюється з трипільською Великою Матір’ю. „Ма” в перекладі з критської означає „матір”, „володарку”, „жіночі груди, які годують”. Пор. з рос. Костро-ма – дослівно „косматая земля”, у значенні нерівна, покрита зеленню. Звідси семантика українського Кострубонька, якого прив’язували до ноги неодруженим чоловікам.

У грецькій мові „Дівія” означає „богиня”. В якості жертви їй приносили ячмінь для ритуального пива, золоту чашу, молоду жінку, яка, можливо, ставала служницею храму. Такі служниці займали діаметральну позицію у суспільному поділі. З одного боку на них могла лежати обітниця незайманості, з іншого – ставали храмовими повіями.

„Богам требу кладут и вилам <...> кровию мажут Екатью богиню”. Ім’я Мокош згадується поряд з міфічними Вілами і Гекатою. Південнослов’янські Віли, уособлення урожаю і родючості полів, ототожнювались також з росою. Геката – передвісниця долі у греків, богиня людських справ.

„Верят в халдейскую астрономию и родопочитание, и сны и усряче в кош”. По-чеськи „срећа” – удача. У міфології чехів богиня Срећа плете нитку долі, яка є міцною і товстою. Її антипод – Несрећа плете тонку нитку, коли вона обривається – людина помирає. Срећа співвідноситься з поняттями:

- Судьба / суд вирішення громадою долі людини. Звідси „суть”, „сутість”. Дослівно поняття „судьба” і позначає процес вирішення долі. Етимологічно споріднене з прикметником „суджений”, як призначеного вищими силами чи громадою.

- Срећа / речь. Пор.: „наречений”, „наречена”, „нарікати” на долю, тобто говорити про судьбу / суд. Дієслово „нарікати” може вживатись у значенні „називати”, тобто визначати майбутню долю шляхом ім’янаречення. Звідси рос. „обрекать” – позбавляти імені / долі; „изрекать” – виголошувати „доленосне” рішення.

- Російське „встреча” внутрішньо вбирає у себе два поняття – зустріти і говорити (речь). Звідси походження хвороб, пов’язаних з процесом спілкування або випадковою зустріччю. Наприклад параліч називали „щось перейшло” [Чигиринський р-н с. Зам’ятниця].

- Рок – співвідноситься з рећ. Звідси вирок – „визначення долі”; строк – „сіяти збіжжя”; прийшов строк – „пора виходити заміж / народжувати дитину”, „завершення угоди”.

- Врач – той, хто рядить засобом віщування – в-рач/к. Звідси д.-р. вещетинье – ліки.

- Рядить – наводити порядок. Звідси „обряд” – процес упорскування простору і часу; „народ” – гурт людей, який проживає на одній території і має власну мову; „наряд” – приводити до ладу зовнішній вигляд.

3) Співвідношення з іншими індоєвропейськими богинями.

Мокош є богинею не самого принципу зростання, а його кінцевого результату, власне урожаю, від якого залежить доля роду. Її зображення зустрічається на Збруцькому ідолі. Атрибутом богині є ріг достатку (ріг – ознака багатства, позначає етап скотарства).

1. У цьому аспекті Східнослов’янська Мокош співвідноситься з грецькою Тіхе чи римською Фортуною – покровителькою багатства і володаркою щасливої / нещасливої випадковості, які часто визначають людську долю. Атрибутом цих богинь також є ріг достатку.

2. Мокош зіставляється з Параскевою П’ятницею. Б.О. Рибаков вважає, що Параскева є християнізованим обрядом язичницької богині, оскільки вважається покровителькою:

• ткацтва (у п’ятницю заборонялось ткати і прясти);

• породіль і вагітних жінок;

• джерел (ікони Параскеви часто ставились на криницях);

• урожаю (П’ятниці присвячували перший сніп). 28 жовтня за ст. ст. святкували день святої Параскеви П’ятниці. Тоді у церкві святили плоди, які вважались священними, і пасма льону, що пов’язувало П’ятницю з ткацтвом.

• торгівлі (у Давньоруських Чернігові, Новгороді, Москві на торжищах будували храми Параскеви П’ятниці, Базарний день традиційно також припадав на п’ятницю).

Зв’язок язичницької богині і християнської святої проявляється у тому, що дні Макоші у Давній Русі відзначались кожної п’ятниці. Крім цього щомісяця святкувалась головна п’ятниця. Отже, основних було 12 п’ятниць, що свідчить про існування своєрідного п’ятницького календаря. З 31 жовтня по 8 листопада відзначався тиждень П’ятниці-Мокоші, який відкривав сезон жіночих домашніх робіт, вечірніх посиденьок, вечорниць для молоді, сватання і весілля.

3. Макош порівнюється з Афродітою / Венерою – богинею краси і шлюбу. Французькою мовою Венера пишеться як Vend. Звідси найменування п’ятого дня тижня – Vendredi. Пор. із романською Фреєю, на честь якої названа п’ятниця – Fraitag / Freiday.

Фрея-Афродіта згадується у Старшій і Молодшій Едді, де вона виступає богинею родючості. Їй присвячувались пісні про кохання, з нею пов’язані сонце і зорі, а також світ мертвих (пор. з українськими віруваннями, де зорі – душі людей. Коли хтось помирає, його зірка падає).

СІМАРГЛ / собака

Зображувався у вигляді крилатої собаки-охоронця. Нагадує єгипетського Сфінкса, Західноєвропейську химеру чи Східного грифона.

1) Етимологія.

Зіставляється з іранським Сенмурвом, якого, за легендами, надіслав бог світла Ахурамазда для охорони посівів. Він крилатий тому, що сіє божественне сім’я.

На окремих давньоруських фресках зустрічаються зображення крилатого вовка, культ якого простежується з часів трипілля. Орнаментальним компонентом таких фресок є перекреслений навхрест ромб з крапками. Схожі фігури притаманні дівочим весільним сорочкам і весільним пирогам, де ромб символізує місце народження, а крапочки (зерна калини) чоловіче сім’я. Аналогічні орнаменти прикрашають лона трипільських венер. Рудименти вшанування собаки / вовка дійшли до ХІХ ст. у переказах про вовкулаків.

2) Історія культу.

У ХІІІ ст. собакоподібний Семаргл трансформується у Переплута, який має спільні ознаки з Перуном, але є його земною проекцією, оскільки „забезпечує” родючість „знизу”. Відповідна трансформація пояснюється тим, що ім’я іранського Семаргла важко засвоюється сучасниками.

На зв’язок Перуна і Переплута вказує також той факт, що святий Юрій (християнський праобраз громовержця) вважається покровителем вовків.

3) Зв’язок з Перуном.

У південних слов’ян до початку ХХ ст. існував звичай викликання дощу. Молоді незаміжні дівчата обвішували неприкрите тіло зеленими гілками і листям. У такому вигляді вони ходили по селищу і обливали зустрічних водою. Їх називали „додолами”, що асоціюється з викликанням дощу додолу, тобто до землі. Болгари називали учасниць обряду перерудами / перерунами; східні серби – переруħами; серби – пропрушами; албанці – пепероне; греки – πεπεροδα.

Пор. з діалектним прапруда – „сильна злива”, прудать – „наповнювати водою”. Так, у руському літописі 1421 року говориться „Месяца мая 19 в Петрове заговенье в нощь бысть трус на небес велик: вошедши туде с полудни, в полунощи прапруден с камением и градом”. Звідси „запруда”, „пруд”, „прдить рибу” – у значенні ловить.

Така форма має значення зволоження землі для живлення коріння рослин, коли роса – для листя. У цьому сенсі рослини пов’язані з Переплутом. Звідси його зображення на українських рушниках, давньоруських рослинних орнаментах тощо.

4) Співвідношення з іншими індоєвропейськими богинями.

Ім’я слов’янського Переплута зближується з литовським божеством родючості Пергрубієм чи прусським Пільвітусом. З латині „perpluo” – перекладається як проникати в середину (рос.: „проникнуть внутрь”); “perpluit” – дощ, що проникає у середину. Наявність латинських форм у слов’янських мовах пояснюється давністю існування культу Переплута.