Європейська культура ХVІІІ століття не тільки продовжує культурний розвиток попереднього віку, але і відрізняється від нього - за стилем, колоритом, тональністю. XVIII століття - вік Просвітництва
Вольтер і Руссо у Франції, Гете і Шіллер в Німеччині, Юм в Англії - всі великі просвітителі-гуманісти XVIII ст. виступали як переконані прихильники і захисники людської свободи, широкого і універсального розвитку особистості, непримиренні противники рабства і деспотизму.
У Франції, де протиріччя суспільного життя переживалися особливо гостро, ідеологія Просвітництва, переважно матеріалістична і атеїстична, стала теоретичною, духовною передумовою Великої буржуазної революції 1789-1799 р., а потім широкого реформістського руху на континенті. Десятиліттям раніше на ідеях Просвітництва створювалася держава Північно-Американських Сполучених Штатів.
Американська війна за незалежність, Французька революція і промислова революція в Англії підбили підсумок тривалому, напруженому загальноєвропейському розвиткові з часів Реформації. Таким підсумком було утворення сучасного типу суспільства - промислової цивілізації.
Порушувалася не тільки феодальна, натуральна система господарства. «Ламалося» властива йому свідомість - раболіпство васала перед сеньйором і сюзереном, хоча в цьому ламанні народжувалося не тільки «висока», але і «низька» свідомість епохи - цинізм і нігілізм тих суспільних верств і класів, що сприймали те, що відбувалось, лише як кризу і розкладання і самі не були здатні до соціальної творчості.
Зрозуміти XVIII ст. - значить осягти його контрасти і парадокси. Витонченість, добірність класицизму, пишнота Лувру і Версалю, велич Прадо і Вестмінстерського абатства в сусідстві з марновірствами, темрявою і неграмотністю мас, з безправ'ям і убогістю селянства, з деградацією і здичавінням міських люмпенів. Блиск і убогість ще більше підсилювали і відтіняли одне одного.
Моральна криза охопила і «просвічені» верстви суспільства. Класичним пам'ятником пишної і помпезної епохи Людовіка XV став герой знаменитого діалогу Дідро «Племінник Рамо» - предтеча майбутніх нігілістів і ніцшеанців. В образі неабиякого, але аморального циніка і авантюриста автор діалогу вивів тип людини, що не знайшла себе в своєму часі, а тому соціально небезпечної. Втім, «низькій», «розірваній» свідомості безчасу, його що руйнує і розбещує силі протистояла сила творення і творчості - культура. Основним вектором її розвитку було поступове, але неухильне подолання однобічного, «монохроматичного» бачення людини і світу, перехід від механічного до органічного, тобто цілісного сприйняття дійсності.
В виробництві, в базисній структурі суспільства здійснювався перехід від мануфактури до більш розвинутих і складних технологій, до освоєння нових видів сировини і джерел енергії - до використання природних сил не в первозданному, а в якісно зміненому, перетвореному вигляді. В науці монополія механіко-математичного знання поступалася місцем висуванню - нарівні з ними - дослідних і описових дисциплін: фізики, географії, біології. Натуралісти (Д. Геттон, К. Лінней і ін.) колекціонували, систематизували велике різноманіття явищ і утворень природи. Якість і кількість зайняли тепер вже рівнозначне, порівнянне місце в логіці, мові і мисленні теоретика.
Не тільки наукова, але і масова свідомість XVIII ст. знаходила риси, не властиві раціонально-розумовому XVII століттю, коли існували лише «чорне і біле», одномірне розрізнення протилежностей на «так» і «ні», істину і неправду, добро і зло, правого і винуватого. XVIII ст. вже стало зауважувати і півтони, визнаючи за людиною право на зміни, вдосконалення своєї природи, тобто право на «просвіту» і освіту як на процеси, що вимагають часу. Віра в можливість перетворення світу на розумних початках і моральне вдосконалення особистості припускала вже елементи історизму в свідомості і самосвідомості епохи.
Ця тема - сталість і мінливість людської природи, залежність і незалежність її від зовнішніх умов або «середовища», - породжена в масовому досвіді людей, що чекають змін і практично готують своєю діяльністю небачене раніше відновлення життя, стала однією з центральних тем філософської рефлексії. Те, що лише передчувалося і вгадувалось в масах, філософія підняла до рівня критики. Її об'єктом стали і суспільний (державний) лад, і ідеологія цього ладу - релігія.
В Франції, де соціальні протиріччя досягли найбільш гострих і відкритих форм класового протистояння, критика релігії (католицизму) здійснювалась з радикальних, атеїстичних позицій. По Гольбаху, релігія є неправдою і маренням, «священною заразою», не покінчивши з якою не можна покінчити з насильством і деспотизмом кріпосників-феодалів. Англієць Юм і німець Кант були далекі від такого радикалізму.
Але і їх критика феодальної ідеології націлювалася в її епіцентр: всупереч Старому і Новому завітові людська особистість і суспільна мораль оголошувалися автономними стосовно релігії, яка сама тепер виводилася з вимог і інтересів моралі, замість того щоб стати її опорою і джерелом. У «Критиці чистого розуму» Кант відкинув всі можливі докази буття Бога і особистого безсмертя, а це, за словами Генріха Гейне, було тоді справжнім «штурмом неба».
Але і на батьківщині революції - у Франції - ідеї Просвітництва не були однорідні, перетерпівши істотну еволюцію - від реформізму (в першу половину століття) до відверто революційних програм дії (у 60-80-і рр. XVIII ст.). Так, якщо в представників старшого покоління просвітителів - Монтеск'є і Вольтера, що виражав інтереси і умонастрої вищих верств дореволюційної французької буржуазії, переважала ідея поступового обуржуазнення феодального суспільства за зразком сусідньої Англії, що давно вже утвердила в себе конституційно-монархічний лад, то в ідеологів наступного покоління антифеодальних мислителів - Ламетрі, Дідро, Гельвеція, Гольбаха - простежувався вже іншій настрій: рішуче заперечення поміщицької власності і станових привілеїв, відкритий заклик до скинення деспотичної влади.
У найбільших країнах Європи до середини XVIII ст. королівська влада вже не мала потреби в заграванні з третім станом, не шукала більше в ньому союзника в боротьбі з феодальною вольницею. Більш важливим тепер стало для неї зміцнення союзу з церквою і вищим дворянством. Перед лицем головної загрози, для придушення селянських хвилювань і голодних бунтів городян об'єдналися, забувши колишні незгоди, всі сили старого суспільства. Оголосивши війну власному народові, абсолютистський режим переніс її і на сферу культури: привселюдно спалювалися «нечестиві» і «бунтівливі» книги, а їхніх авторів очікували Венсенський замок або Бастилія. Однак все це не віддаляло, а наближало народний вибух, революцію.
Дух, світовідчування епохи самим яскравим і виразним чином проявили себе в мистецтві. Найбільші художники віку: Бах, Гете, Моцарт, Свіфт говорили з сучасниками і майбутніми поколіннями людей мовою вічності, не сковуючи себе ніякими умовностями і штучними правилами «стилю». Але це не значить, що XVIII ст. не знало своїх власних, характерних художніх стилів.
Основним з них був бароко - стиль, що з'єднав в собі старі традиції (готику) з новими тенденціями - ідеями демократичного вільнодумства. Сполучаючи в собі аристократизм форми з апеляцією до «народного», тобто буржуазного, смаку, живопис, скульптура, а особливо архітектура бароко, - це нетлінний пам'ятник дуалізму епохи, символ безперервності європейської культури, але і неповторності історичного часу.
Протягом перших трьох чвертей XVIII ст. поряд з бароко в західноєвропейському мистецтві досить широко поширився інший стиль - рококо: таку назва він одержав за вигадливість, манірність, навмисну «несхожість» виконаних в цьому стилі творів мистецтва з грубою, нелакованою натурою. Декоративна театральність, крихкість і умовність образів - це повна протилежність «легковажного» рококо важкій урочистості барокко. Лозунг естетики рококо - «мистецтво для насолоди» - виражав досить точно і красномовно світовідчування передреволюційної аристократії, що жила «одним днем», згідно відомого девізу Людовіка XV: «Після нас хоч потоп».
Але більшість суспільства очікувало не потопу, а очисної бури. До середини століття вся освічена, мисляча Франція, потім і решта Європи жили ідеями і ідеалами Просвітництва. Вольтер і Руссо стали прапором боротьби. Але вольтер'янство і руссоїзм - це все-таки різні, багато в чому несхожі програми і мети, два досить віддалених один від одного полюси напруженого соціального життя, два центри зосередження антифеодальних, антикріпосницьких сил.
За життя (обидва мислителі вмерли одного року - 1778) Вольтер і Руссо відносилися один до одного різко критично, навіть неприязно. Вольтера відвертав плебейський демократизм женевського філософа, його заклики відмовитися від благ і досягнень цивілізації в ім'я міфічного «повернення» людини до первісної і первозданної природи. Руссо, зі свого боку, не міг розділити аристократичної зарозумілості свого старшого сучасника стосовно простолюду, як і деїстичного вільнодумства вольтер'янців, їх зайвого, як думав він, і навіть небезпечного раціоналізму.
Історичний час зм'якшив, згладив ці протиріччя. В очах нащадків великі діячі Просвітництва - з яких би позицій не провадили вони критику ідеології і практики відживаючого ладу - робили одну, спільну справу. Але в актуальному переживанні сучасників аристократичний і демократичний шляхи боротьби за перебудову суспільства були більш ніж двома рівноцінними і рівнозначними варіантами прогресу. Кожен з них не тільки по-своєму виражав історичний досвід минулого (внаслідок давно вже триваючої дивергенції в культурі матеріального і духовного, морального і розумового розвитку), але і був по-своєму продовжений в майбутнє - в європейській історії наступного, XIX сторіччя.
Шлях Вольтера - це шлях духовних і соціальних революцій «зверху», від вільнодумства вольтер'янців - до романтизму і волелюбності «Бурі і Натиску», до бунтівливого неспокою байронізму. Європейська література запам'ятала героїв аристократичного бунтарства типу Чайльд Гарольда або Карла Моора. Їх інтелектуальна і моральна перевага стосовно своїх сучасників була безсумнівною. Але настільки ж очевидною була і приреченість цих людей на самотність, на велику, нездоланну далекість від народу.
Доля ідей і вчення Руссо ще більш складна і незвичайна. З них народжувалися гасла французької революції: воля, рівність, братерство, і в ім'я свободи з'являлися всупереч логіці - імперативи і програми якобінської диктатури, що виправдують не тільки теорію, але і практику масового, нищівного терору (про що сам філософ, який вмер за 10 років до революції, звичайно, і не думав).
Це була перша найбільша метаморфоза гуманізму в культурі Нового часу. «Абсолютна свобода і жах» - так називається в знаменитій праці німецького філософа Георга Гегеля «Феноменологія духу» (1807) параграф, де революція і диктатура виводяться як практичний результат теоретичних ідей і принципів Просвітництва, а політичний терор оцінюється як абсолютний пункт відчуження. Великий діалектик не тільки виявився глибоко правим, осмислюючи - на досвіді французької революції - свою сучасність, але і прозорливо дивився в майбутнє, коли вказував на однобічність якобінського (тим самим будь-якого ліворадикального) принципу «абсолютної рівності». Називаючи таку рівність «абстрактною», Гегель писав, що єдиним результатом його може бути тільки «найхолодніша, найвульгарніша смерть, що має значення не більше, ніж якщо розрубити капустину або проковтнути ковток води».
Але Руссо був не тільки предтечею революціонерів Робесп'єра і Марата. Ім'я женевського мудреця стоїть біля джерел і іншої духовної течії, яку в цілому можна охарактеризувати як романтично-патріархальна і антитехнократична критика культури і цивілізації. Руссо і його однодумці і послідовники виразили протест широких мас проти тієї важкої ходи цивілізації, що здійснювалася не для, а за рахунок народу. На зорі першої промислової революції Руссо не дав звабити себе скоростиглими плодами матеріального прогресу, попередивши про небезпеку неконтрольованого впливу людини на природу, голосно заявивши про відповідальність вчених і політиків не тільки за найближчі, але і за віддалені наслідки прийнятих ними рішень.
Але ніщо не могло тоді переконати європейця в тому, що саме на його землі в його вік відбуваються або повинні от-от вчинитися великі, поворотні події світової історії. Весь інший світ був для Європи все ще «необітованим», а іноземці - «тубільцями». Європейська експансія набула вже не випадкового (як в XVI-XVII ст.), а систематичного, організованого характеру.
По той бік Атлантики (на сході Америки) європейські переселенці освоювали нові для себе території, відтісняючи в центр материка корінне населення континенту. Африка, Азія, Океанія продовжували по-хижацькому грабуватися. Австралія була визначена британським урядом як місце самого віддаленого, а тому і самого жорстокого заслання непоправних злочинців.
Європейці, навіть якщо вони між собою воювали (австрійці й італійці, німці і французи), визнавали одні одних рівних і дотримувались неписаних правил поведінки навіть в самих гострих і запеклих суперечках (переможці не могли перетворити переможених в рабів, боролися армії, але не мирне населення, і т.п.). Але в неєвропейських, «нехристиянських» країнах для англійців і французів, іспанців і португальців не існувало вже ніяких норм і заборон. З «тубільцями» належало не торгувати і навіть не воювати; їх належало скоряти і винищувати - навіть якщо це була країна такої найвищої і найдавнішої культури, як Індія або Китай.
Європейське Просвітництво вписалася в історію культури як епоха гордої і самовпевненої свідомості. Її сучасники пишалися собою і своїм часом. Поет віку - Гете - з олімпійською величчю і глибоким задоволенням дивився на хід світових подій, що - здавалося тоді - цілком підтверджував розумність і моральну виправданість дійсності. «Все розумне - дійсне». Це не випадкова фраза, кинута філософом. Це - самосвідомість епохи. Але вже наступне сторіччя змусило людей в цьому засумніватися.
Стисла біографічна довідка.
Майбутній мислитель народився 22 квітня 1724 року в східній частині прусського королівства, у Кенігсберзі. У своїх спогадах про батьків, Кант писав: “мої батьки, вихідці зі стану ремісників,були людьми зразкової чесності, моральної благопристойності і порядності, не залишивши спадчини (але також і боргів), дали мені виховання, яке, якщо дивитися на нього з морального боку,, не могло бути кращим і за яке я, при кожнім спогаді про рідних, відчуваю безмірну вдячність”. У 1740 році Іммануіл став студентом теологічного факультету Кенігсбергзького університету, куди він вступив по наполяганню батьків. Але щонайбільше його цікавили природознавство, філософія, математика.
З 1746 по 1755 р., після закінчення університету він служив домашнім вчителем. І тільки в 1755 Кант починає викладати в рідному університеті. Хоча це було не дуже легко. Відповідно до правил йому довелося захистити три дисертації на протязі двох років. Перша дисертація надавала право на викладацьку діяльність, друга –на одержання звання приват-доцента. А третя - право на заняття посади екстраординарного професора, яку він одержав тільки в 1770 році.
З 1786 року Кант займає посаду ректора університету, а в 1788 р. переобирається на другий термін.
Приватне життя склалося вкрай нудно і монотонно. Він ніколи не був одружений. Ніколи не виїжджав за межі рідного міста, спілкувався тільки з друзями та своїми учнями. Ніколи не змінював своїм ще зі студентських років заведеним звичкам, підкоряючи усю свою діяльність суворому незмінному розпорядку.
Улюблена приказка Канта: “жити треба головним чином для того, щоб працювати”. І коли по стану здоров'я у 1797 р. він був вимушений відмовитись від читання лекцій, а через декілька років і займатися науковою діяльністю, йому життя почало вважатися тягарем.
Як стверджують його біографи, 12 лютого 1804 року з почуттям полегшення і чи ледве не з задоволенням, великий філософ пішов з цього світу.
Залишена Кантом спадщина понад двісті років вважається початком тих процесів, які згодом змінили увесь світ. Його критична філософія стала основою природничонаукового матеріалізму. Хоча в більш зрілому віці він прийшов до висновку, що для пояснення процесів життя тільки цього, як він називав - механістичного уявлення, недостатньо,але його теорія вже стала жити незалежним життям.
Теорія побудови всесвіту Канта.
1755 рік.
Зараз ми розглянемо деякі основні положення теорії побудови світу, яка була опублікована за назвою “Загальна природна історія і теорія неба” ( Твір в шести томах. Том 1, стор. 116-262. Москва. 1965 р.), у якій Кант виклав свої думки про створення всесвіту, сонячної системи, планет, зірок. І вперше продемонстрував основні положення свого уявлення про процеси, що віддтворюють Життя і, як кульмінацію загального розвитку- зародження людини. Випереджаючи можливість різночитання свого викладу, автор первісно обумовлює загальні підходи до своєї теорії.
У нинішньому трактаті я досить часто буду застосовувати висловлювання системне улаштування всесвіту (світобудови).
Тобто, основноположний момент аналізу теорії можна прийняти, як “усе залежить від усього”. Усі світові структури, і кожна окремо, створюють загальну систему, яка утримується обумовленними взаємозв'язками, що розглядаються як фізичні, у визначенні Канта - механістичні, явища. Крім того, теорія розглядає світ, що складається з матеріальних часток, котрі визначаються як “різного роду елементи”. Усі ці елементи знаходяться в постійному русі. Рух кожного елемента взаємно узгоджений
Початковий простір був повністю заповнений матерією, “у достатній мірі здатної передавати рух усім небесним тілам, які знаходяться в ньому, узгоджуючи його зі своїм власним рухом і, як слідство, узгоджуючи між собою всі рухи”.
На мою думку, всі речовини, з яких складаються небесні тіла нашої сонячної системи, тобто всі планети і комети, були спочатку розкладені на свої первинні частини і заповнювали весь світовий простір, якому нині повертаються ці вже сформовані тіла.
У той час усе не мало форми.
Хоча безпосередньо після створення вся матерія знаходилась в стані хаосу, але завдяки тому, що кожна первинна частина матерії має внутрішнє “прагнення піднятися до більш удосконалого спорудження шляхом природного розвитку”, відбувається упорядкування світових структур.
У заповненому таким чином просторі загальний спокій триває тільки мить. Елементи, яким властиві сили для приведення один одного до руху, мають джерело життя в самих собі.
Таким чином - “матерія із самого початку прагне утворювати форми”. Тому ж відразу починають відтворюватися різного роду згустки. Але внаслідок взаємодії сил тяжіння і відштовхування виникають “потужні вихори часток, з яких кожна сама по собі описує криві лінії, що пояснюється спільною дією сили тяжіння і сили обертання”. Згустки речовини, які утворюються, складають матеріальні тіла, які в свою чергу складають світи різного порядку:
перший порядок матеріальних структур - первинні елементи.
другий - частки речовини, з яких складаються планети.
третій - сонячна система, яка поєднує центральне світило і планети, які обертаються навколо нього зі своїми супутниками і комети.
четвертий - системи багатьох зірок. “Усі нерухомі зірки, як ми знаємо, розташовані біля деякої загальної площини і завдяки цьому утворюють одне зв'язане ціле, світ світів”.
Вищий порядок світів утворюють безліч зоряних систем. “Ми бачимо, що в нескінченній далечині, існує ще багато таких зоряних систем і що весь безмежний Всесвіт має характер системи, і частини її знаходяться у взаємному зв'язку”.
Але і на цій межі не закінчується система улаштування світу Канта:
“Можливо було припустити, що і ці світи вищого порядку в якийсь спосіб зв'язані один з одним і завдяки цьому взаємному зв'язку у свою чергу створюють ще більш неосяжну систему”.
Слід зазначити, що загальноприйнята в наш час назва Галактика, в той час ще не застосовувалась. Використовувалася назва “світляні плями”. Але Кант вже пояснює їх побудову, як складену з безлічі зірок, і визначає їм місце в загальній ієрархії космічних процесів, називаючи “зоряними туманностями”. Та й самі зірки, що вважалися нерухомими, у його теорії рухаються по визначених орбітах. Але “рухаються вони надзвичайно повільно внаслідок великої віддаленості від загального центру їх обертання”. В такий же спосіб визначає він місце і нашої сонячної системи в зоряному світі, відносячи її, як звичайну зоряну систему, до Млечному шляху.
Нарешті, звідси висновок, що наш сонячний світ, оскільки система нерухомих зірок здається з того місця величезним колом, сам також знаходиться в цій великій площині, утворюючи одну систему з іншими світами.
У цій системі світовий порядок підтримується взаємними зв'язками, які визначаються рухом первинних елементів.В наш час прийнята інша назва - поля, що, звичайно не обмежуються тільки полем ньютоновского тяжіння. Хоча і Кант припускав існування інших визначальних взаємозв'язків.
Джерело утворення планет не можна шукати в одному тільки ньютоновском тяжінні. Для настільки тонких часток це тяжіння було б занадто повільним і слабким. Скоріше можна сказати, що в цьому просторі первісне утворення походить від зближення деяких елементів, що з'єднуються за звичайними законами зв'язку, поки з’явивши в такий спосіб згусток поступово не зросте настільки, що ньютонівська сила тяжіння стане здатною в ньому все більше і більше збільшувати це тіло, діючи на відстані.
Кант припускав, що при утворенні космічних тіл відбулося сепарування згустків речовини, в результаті чого більш щільні з них зібралися ближче до центру обертання. Тому комети, що підлітають до сонця з далеких окраїн, відрізняються по складу від центральних планет.
Частки комет належать до найбільш легкого виду, імовірніше, тому, що комети утворюються в віддаленішіх пунктах світобудови, і немає сумніву, що саме цим головним чином пояснюється поява у комет мрячних ядер і хвостів, що відрізняє їх від інших небесних тіл.
От дуже короткий виклад теорії і поглядів великого мислителя на улаштування нашого світу. Можна дивуватися прозорливості вченого, а можна говорити про його здогади. Але в будь-якому випадку Кант залишався людиною свого часу. І його уявлення про світові процеси однозначно відповідали науковим поглядам свого часу. От невелике логічне обґрунтування з тієї ж теорії світобудови, що показує нам рівень наукових досягнень, і яке викликає в нас зараз посмішку співчуття вченим того далекого часу.
Але якщо Сонце або сонця взагалі - вогнені кулі, то звідси випливає перша властивість їхньої поверхні, яка полягає в тому, що на ній повинно бути повітря, тому що без повітря ніякий вогонь не горить.
Так, в наш час можна по-різному відноситися до ідей і теорій того часу. Але не можна минуле міряти сучасними мірками. Історія не може бути перероблена, вона може сприйматися тільки як фактично здійсненне життя. Сама ж творчість Іммануіла Канта і зараз у деяких аспектах залишається неперевершеним логічним зображенням суті процесів, до уявлення яких ми тільки підійшли. Тут необхідно відзначити, що всі його труди пронизані оптимізмом, любов’ю до людини і вірою в його Божественне призначення. У своїх наступних працях Кант ще багато разів повернеться до великої ідеї Божественного початку. І, незважаючи на механістичність пропонованих теорій, його викладання ніяк не входить у суперечність з діяннями Творця. Нескінченний ряд майбутніх століть, що робить вічність невичерпною, зовсім оживить усю сферу Божественної присутності і поступово внесе в неї закономірність, що відповідає досконалості Божественного задуму. Але це вже не данина своїй епосі. Це тверде переконання про зв'язок об'єктивної реальності нашого світу з Божественним, котра, на жаль, поки ще не дана нам у відчуття. У більш пізніх своїх працях, Кант викладає свої думки більш виразно, як існуючий зв'язок матеріального і духовного планів.