2.1. Документи та свідчення про голод

В 1932 році 10 лютого, один, мало кому відомий вчитель з села Мачухи, Іван Казимирович Шашкевич написав листа до Г.І.Петровського з думкою про штучний голод:’’Ах! Страшно, страшно на пытке умирать!!! Пытка – это есть страшный голод, сделанный искусственно отобранием хлеба и всех сортов овощей. Голод от природы вызывает сокрушение, скорбь в сердцах людей, ведёт к милосердию, к добрым делам на пользу ближнего, чтобы угодить божеству. А голод искусственный вызывает в людях злобу, ненависть, жадность, недоверие, хитрость, обман и много другого дурного, и я не ошибусь, если скажу, что кто посоветовал голод сделать, тот не друг большевицкой власти’’.[15]

Факт голоду підтверджується листом начальника Харківського обласного відділу ДПУ УСРР З.Кацнельсона голові ДПУ УСРР В.Галицькому про поширення голоду, написаний 5 червня 1933 року:’’В ряде сёл Харьковской области в подавляющем большинстве голодают колхозники и их семьи, среди них имеются много больных и опухших на почве недоедания, помощь коим в ряде случаев не оказывается из-за отсутствия каких бы то ни было продовольственных ресурсов. В связи с этим ежедневно умирает несколько человек. Основными продуктами питания в пораженных продзатруднениями районах являються: собираемый на полях картофель, различные отбросы, шелуха, семена сорных растений. Наряду с этим также прогрессирует людоедство и трупоедство. Нередки случаи, когда оставшиеся в живых родители употребляют в пищу трупы умерших от истощения детей. Также имеется ряд фактов, когда на почве недоедания члены семьи убивают менее слабых, главным образом детей, употребляя мясо в пищу’’.[23]

Але ще страшніше є свідчення тих людей які пережили цю трагедію. Житель с.Федорівка, Глобинського району, Марченко Юхим Григорович, 1902р.н. розповідає про своє село яке було велике і багатолюдне: ’’Добрі люди жили в ньому. Та, нажаль, в 1932 році прибули в село два уповноважених деспоти. Почали організовувати «буксирні бригади» по викачці хліба. За декілька днів не стало багатьох людей. Щоб було кому обробляти землю, приєднали сусідню Попівку. Було лихо та не було сліз. Через нестачу харчів доводилось їсти бур’ян. Затуманювалася свідомість. Не було бажання щось робити, хотілося тільки їсти’’.

Зі спогадів Харити Євгенії Андріянівни яка народилася 1918 року в селі Куст-Кущі Кобеляцького району: ’’Тоді я вже йшла до школи не снідавши. На великій перерві вибігали на подвір’я, навперейми виривали з землі грицики, корінці відривали й шамали. А з молочаю були їстівні листки і стовбур... Коло сільради бачимо, що якісь два міліціонери йдуть немісцеві й підвода. На підводі мати з дочкою гризуть кормовий буряк, поруч них велика полив’яна макітра відер на троє, шматки тіла з неї виглядають...У цій сім’ї помер батько, його сховали під ліжком, поки й не з’їли. Потім дітей двох менших з’їли, а третього не встигли, бо сусіди заявили в міліцію’’.

2.2. Статистика жертв голодомору

Голод 1932-1933рр. був величезною катастрофою для українського народу, що причинила мільйонні жертви. Скільки всього людей забрав голодомор на Полтавщині, сказати важко. Справа в тім, що відомості про демографічні наслідки голодомору на протязі десятиліть радянська влада оберігала як найважливішу державну таємницю. Ще в 1934-1935рр. всі документи про облік померлих у час голодомору 1932-1933рр. були вилучені з органів РАЦС та сільрад співробітниками НКВС і назавжди зникли.

Важливим джерелом, що проливає світло на вкрай несприятливу демографічну ситуацію, що склалася у 30-х роках у краї, з вини сталінського керівництва є матеріали всесоюзного перепису народонаселення 17 січня 1939 року. Підсумкові матеріали перепису, що збереглися в Держархіві Полтавської області, містять відомості про населення всіх адміністративних районів Полтавської області станом на 17 січня 1939р. а також станом на 17 грудня 1926р. коли проводився попередній перепис населення.

На час перепису 1926р. на території, яка пізніше увійшла до складу Полтавської області, проживало приблизно 2млн.644тис. чол., а за даними перепису 1939р. в області налічувалося приблизно 2млн.230тис. чол. Тобто, за 12 років, які пройшли між двома демографічними переписами, кількість мешканців Полтавщини не тільки не зросла, а навпаки, скоротилася приблизно на 414тис. чол., або на 15,7%.

Документи, які збереглися в центральних державних та колишніх партійних архівах, висвітлюють трагічну картину масової смертності людей України, в тому числі й у районах Полтавщини, від голоду та епідемій під час голодомору 1932-1933рр. За свідченнями тих документів, на червень 1932 рік найтяжчий стан був у семи районах нашого краю, які в той час входили до складу Харківської області, а саме: в Семенівському, Глобинському, Кобеляцькому, Нехворощанському, Оболонському, Оржицькому, Чутівському. За матеріалами, які надходили від райкомів партії, від уповноважених облпарткому та за зведеннями ДПУ, становище було особливо тяжким у колгоспному секторі. Як згадує Г.Сова, що довгий час працював економістом-плановиком при Ново-Санжарівському райвиконкомі на Полтавщині, а в тому числі і під час голоду. Про свій Ново-Санжарівський район він пише, що з 60 тис. людності району 1933 року за даними, що він мав їх тоді від секретаря райвиконкому, вмерло 11680 осіб, а це становило 19,4% до загальної кількості. А в сусідньому Нехворощанському районі, каже він:’’ Село Чернеччина, що лежить на річці Орель і в якому було більше за 200 дворів, зовсім вимерло і довелося закрити сільраду як адміністративну одиницю’’.[11]

Після цього терору й штучного голоду Україна не дорахувалася більш як четвертої частини своєї людності, і то якщо спиратися тільки на аналізі офіційно оголошених радянським урядом статистичних даних.

Нажаль, - ніхто не знає й до цього часу справжніх цифр померлих під час голоду. Бо були й такі, яких розкуркулювали і виселяли за межі Полтавщини, а то й України. Громадяни які були знищені чи ув’язненні у концтаборі під час масових сталінських репресій (тільки у другій половині 1937р.-першій половині 1938р. за далеко неповними даними НКВС УСРР у Полтавській області за «контрреволюційну діяльність» було заарештовано 12,4тис.чол.). Також багато людей виїхало з Полтавщини за оргнабором та за власною ініціативою у Донбас, індустріальні центри України, малоосвоєні райони Примор’я, Казахстану і Сибіру.

Розділ 3 Наслідки голодомору

Голод у 1933 році був наслідком спроби здійснювати соціалістичне будівництво «воєнно-комуністичними» методами. Проте примусова колективізація і накладена на колгоспи продрозкладка призвели до глибокої деградації сільського виробництва, яка так дорого, так боляче і невідшкодованою обійшлася країні й народові. Проведення «колективізації», розпочатої в 1929 році, ніде в СРСР не мало такого ґвалтівного, такого звірячо-дикого, такого масово-винищувального характеру, як на Україні. Справа в тім, що в Московському Політбюро йшлося про те, щоб, застосувавши найжорстокіші,най- нелюдські засоби, придушити на Україні будь-яке змагання до вільного самостійного культурно-національного й політичного життя. Те змагання, яке виявив український народ, прокинувшись від довгого сну під могутнім подихом революції 1917 року. Не дурно ж усі ті ганебні заходи проти українського селянства йшли в парі з всеукраїнським погромом українських культурно-національних здобутків та з фізичним масовим винищенням української інтелігенції, особливо ж наукових українських сил та фахівців. Адже в цей час була розгромлена Українська Академія Наук, велика кількість науково-дослідчих інститутів.

Під гаслом «знищення куркуля як класу» на Україні проводилося фактично планове фізичне винищення людей тими способами про які вже згадувалося. Яких же розмірів досягло це фізичне винищування української людності? Ю.Горліс-Горський у своєму яскраво написаному памфлеті «Ave dictator» пише: ’’Зимою 1929-1930 року у Вологді, Архангельську, Котласі, Мурманську, Кемі і на Периферії вимерли від холоду й голоду майже всі вислані з України діти до 8-9 років. Число їх не тяжко уявити, коли взяти до уваги, що лише під час другої найбільшої хвилі «наступу на капіталістичні елементи села» на Україні, вислано 35000 селянських родин, а таких «хвиль» було чотири, окрім постійних «дрібних» висилок родин. Не покращало становище дітей і тоді, коли їх стали відбирати у батьків і вміщувати до дитячих таборів. Діти до 14 років, які згодом, за дозволом Москви, були повернені без батьків на Україну – поповнили собою лави нових безпритульних’’… ’’Загальне число висланих за межі України на кінець 1932 року, в тому числі жінок і дітей, досягло двох мільйонів чотирьохсот тисяч’’... Але це не був кінець! Завершенням цього суцільного погрому України, що його розпочато було 1929 року і який зломив на якийсь час всякий спротив української людності, була організація планового голоду на Україні.

Отже, насильницька колективізація, «розселювання» сільських трудівників і «воєнно-комуністична» продрозкладка породили справжній колапс сільського господарства. Тоталітарна система, безжально пограбувавши колгоспників і одноосібників в час хлібозаготівельної кампанії 1932-1933рр., залишила їх без належної продовольчої допомоги і тим самим прирекла селян на вимирання. Полтавському краю «великий перелом» коштував близько півмільйона демографічних втрат населення. Мова йде і про селян, розкуркулених та висланих на Північ, де їх косила смерть від холоду, хвороб, непосильної праці, і про тих, що були знищені, як «класові вороги», у концтаборах та в’язницях, і про колгоспників та одноосібників, померлих в 1932-1933рр. від небаченого в історії людства голоду, і про тих, хто так і не народився при мінусовому прирості населення у перші роки після голодомору.

Висновки

Страшна трагедія, яку пережив український народ в 1932-1933рр. була наслідком не неврожаю який, хоча й був малий сам по собі, але ще далеко не загрожував голодом. Сталася вона внаслідок мстивої терористичної акції, що її було вжити цілком свідомо і продумано для застрашення українського народу, для придушення його пасивного спротиву колгоспній системі, для придушення його національних визвольних змагань та для винищення найактивніших його громадських елементів. Відгуки побоювання і остраху перед національними прагненнями українського народу, які, кінець-кінцем, мусять привести до знищення колоніальної залежності України від Москви, відчуваються трохи не в усіх промовах П.Постишева в Україні. У промові за 11.01.1935р. на з’їзді Рад Київщини він говорив:’’За минулі роки вороги наші не раз намагалися організувати відрив України від Радянського Союзу’’… Оці побоювання і страх, як би Україна не відірвалася від Радянського Союзу, викликають у ЦК ВКП(б) лють і намагання будь-що приглушити ті національно-визвольні прагнення драконівськими засобами. Виступаючи, на згаданому з’їзді Рад Київщини 11 січня 1935 року П.Постишев говорив:’’На протязі двох років цього періоду – 1931 і 1932 років – Україна пережила глибокий прорив в основних галузях господарства і культурного будівництва. Цей прорив Україна з успіхом подолала в 1933році і вийшла на широку дорогу переможного будівництва соціалізму’’.[20]

’’Голод запланувала Москва для знищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян знищили не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями ’’, - писав американський професор Роберт Конквест. Голодомор повинен був поставити українського хлібороба на коліна не лише власне в Україні, але й на всіх українських етнічних територіях.

Справжню мету страхітливого плану винищення українства розуміли і деякі дипломати, котрі в той час працювали в СРСР. Так, консул посольства Італії в Москві Граденіго доповідав 31 травня 1933 року про голод в Україні, стверджуючи:’’Цей голодомор уряд Москви, справді, заздалегідь підготовив за допомогою жорстокої реквізиції ’’. Закінчуючи своє послання, консул зазначив:’’… сучасне нещастя спричинить колонізацію, переважно російську, України. Воно змінить її етнографічний характер. У, може, дуже близькій майбутності не можна буде більше говорити про Україну, ні про український народ, ані тим самим про українську проблему, тому що Україна в дійсності стане російським краєм ’’.

Голодомор 1932-1933рр. став першим випадком в історії людства, коли конфіскація продовольства була застосована державою як зброя масового знищення її власного населення з політичною метою.

Науковці висловлюють багато причин голодомору, та на думку автора є лише дві основні причини – це знищення українського селянства як носія українських традицій, свобод та вольностей, а також форсована індустріалізація, метою якої було створити сильну важку промисловість для потреб воєнопромислового комплексу, для продовження «світової революції».

’’Коли вмирають люди на війні – це закономірність, нехай гірка, та неминуча. Коли ж у мирний час люди вмирають тому, що не мають що їсти, бо так комусь заманулося, - це злочин, якому ніколи й ніде не буде прощення ’’, - пише у своїх спогадах Валентина Павленко, яка під час голодомору проживала у селі Пустовойтово Глобинського району на Полтавщині.[25]

Список використаної літератури

1. Борисенко В.Розсекречена пам’ять: Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ДПУ-НКВС. – К: Стилос, 2007. – 604с.

2. Булда М. Ні могили ні хресного знаку. Голодомори 1932-1933 і 1946-1947рр. у Чорнухинському районі на Полтавщині: Документи і матеріали. – К., Інститут історії України НАН України, 2004. – 480с.

3. Воля О./Спогади про голодомор на Полтавщині// Мор. Книга буття України: Київ, 2003. - №2/3. – С.135-149.

4. Голодомор 1932-1933рр. на Полтавщині: до 60-річчя трагедії. Матеріали наукової конференції 2.06.1993рік. – Полтава: Б.в., 1993. – 79с.

5. Голодомор 1932-1933рр. на Кременчуччині. Матеріали наукової конференції 17.09.1993рік. – Кременчук: Б.в., 1993. – 74с.

6. Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – К., 1990. – С.500-501.

7. Євселевський Л.І. Голод: і чому і як? Голодомор 1932-1933рр. на Кременчуччині. Матеріали наукової конференції. – Кременчук, 1993. – С.7.

8. Єрмак О.П. /Передумови трагедії// Голодомор 1932-1933рр. на Полтавщині. До 60-річчя трагедії матеріали наукової конференції. – Полтава, 1993. – С.1-9.

9. Єрмак О.П. /Як здійснювалася колективізація сільського господарства на Полтавщині?// Наш рідний край, - Полтава, 1990. – Вип.2 – С.28-32.

10. Жук В.Н. /Ціна злочинної політики// Голодомор 1932-1933рр. на Полтавщині. До 60-річчя трагедії: матеріали наукової конференції. – Полтава, 1993. – С.9-12.

11. Жук В.Н. /Що приніс і що забрав голод 1932-1933рр. на Полтавщині?// Наш рідний край. –Полтава, 1990. – Вип.2 – С.32-36.

12. Книга скорботи України. Голодомор. Полтавська обл. ч.1 Полтава, АСМІ, 2007. – 504с.

13. Колективізація сільського господарства і голод на Полтавщині 1929-1933рр. Збірник документів і матеріалів. – Полтава, 1997. – 264с.

14. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: довідник з історії України. – Київ, 1993. – 380с.

15. Колективізація і голод на Україні. – Київ, Наукова думка, 1993. – С.423-424.

16. Коряцький О. /Геноцид 1933року на Полтавщині мовою документів// Полтавський краєзнавчий музей: збірник наукових статей 2005р. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам’яток. – Полтава: Дивосвіт, 2006. – С.207-220.

17. Марочко В. Творці голодомору 1932-1933рр.- Київ, 2008. – 64с.

18. Полтавщина. Збірник. – Полтава: Державний музей ім. В.Г.Короленка, 1927. – С.226.

19. Полтавщина. Енциклопедичний довідник. – К., Українська енциклопедія, 1992. – С.368.

20.Соловей Д. Сказати правду: Три праці про голодомор 1932-1933рр. – К., Полтава, 2005. – 299с.

21. Субтельний О. Україна: Історія. – Київ: Либідь, 1993. – 718с.

22. Суслик Р. Л. Сумні спогади: 1933рік на Полтавщині – Б.м.: На чужині, 1951. – 29с.

23. Український хліб на експорт: 1932-1933. – К., 2006. – С.303-310.

24. Хлевнюк О.В. 1937-й. Сталин, НКВД и советское общество. – М.: Республика, 1992. – С.13-14.

25.Яненко З. /Голодомор на Полтавщині. Документи свідчать// Зоря Полтавщини, 2006. – 24 листопада. – С.3.