4. Про особливості типології в країнознавстві

Один з самих значних недоліків країнознавства - слабе використання типоло­гічних підходів. Типологія - це вершина описового підходу, певний крок до синте­зу загального і особливого. Слабе використання типології можна пояснити тим, що в країнознавстві поки що працюють люди з переважно емпіричним складом мис­лення, в працях яких в багато чому відсутні розміри постулативного характеру. А якщо і є типізації, то вони не стосуються країни в цілому. Типологічні поняття сла­бо використовуються в якості інструментів пізнання. Є лише спроби їх викорис­тання для викладення матеріалу. Виключення є, одно з них - розділ типології країн в підручнику МДУ по економічній і політичній географії капіталістичних країн (1985). В решті переважає фактологія. При чому факти об’єднує не стільки їх логіч­на взаємозв’язаність, скільки закоренілий шаблонізований порядок їх викладення

Своєрідність країни розуміється переважно як відображення індивідуальних рис, тоді як в дійсності своєрідність кожної країни складає переплетення загальних і власних (індивідуальних) рис. І.М. Маєргойц називав Чего-Словакію «мікрокос-мосом» Європи. Дійсно, можуть бути неповторні (індивідуальні) риси (і немало), але вони можуть бути лише випадковими. Неповторні риси не можуть бути узага­ль­нені. Тип вбирає в себе (репрезантетує) не просто риси, а тільки характерні для низки країн риси. Типологія представляє собою узагальнення. Створюється класи­фікаційний погляд на світ. Класифікація (типологія) зменшує кількість об’єктів, що вивчаються (країн і районів), розбиває їх на групи і тим самим вносить вклад в розуміння процесів і явищ. Індивідуальні риси краще видимі, розрізнені на фоні типологічних. Поняття «індивід» відображає його одиничність як частину цілого (рода), включаючи особливе - індивідуальність, що відрізняє один вид від іншого.

Наявність типологічних (характерних) рис визначається тим, що розвиток країн йде за загальними закономірностями, в яких проявляється і вирішальні. Якщо було би по іншому, то прийшлось би вертатися в суспільних науках далеко назад і вважати, що в історії, на відміну від природи, немає закономірностей і кожна країна розвивається сама по собі, сугубо індивідуально. В той же час загальні закономірності, закономірності способу виробництва, , мають, згідно термінології К. Маркса, численні варіації і градації, які зв’язані з самими різними конкретними історичними і природними обставинами. Таким чином, типологічний підхід доз­воляє побачити у всій повноті барв життя країни і в той же час зрозуміти і виділити загальний процес.

Крім загальнонаукових задач типології є і конкретні задачі типології в краї­нознавстві, зокрема типологія країн, яка звичайно дається в залежності від форму­вання ознак. Країна в цих типологіях розглядається як «точка», тобто без внутріш­ніх географічних відмінностей. Взагалі в географії значно краще розроблені типо­логії і класифікації «точкових» об’єктів (міста, промислові і транспортні вузли), ніж «площинні». Територіальна структура «точкових» об’єктів не має вирішально­го значення в типології (наприклад, у функціональній типології міст). Інша справа «площинні» об’єкти : від районів до цілих країн, що мають складну мозаїку тери­торіально-суспільних співвідношень, де взаємодіє населення, природа, господар­ство, де відрізняються від місця до місця історія і культура. Постільки мова йде про типологію не «точок», а «просторів» то важлива група ознак, що характери­зують внутрішню територіальну структуру району або країни, тобто взаємне пере­плетення в них територіальних структур різних галузей і сфер діяльності людини, центра і периферії, особливостей системи розселення, взаємозв’язків міст і сільсь­кої місцевості та багато іншого. В такій типології повинна враховуватися складна система зв’язків і по вертикалі (наприклад, особливості ієрархії міст), і по горизон­талі, тобто територіальна інтегрованість країни. Таким чином, стоїть проблема типології країн за характерними рисами їх територіальних структур. В даному випадку ми ще гостріше відчуваємо труднощі, зв’язані з індивідуальністю і неспівставимістю, що здається, цих об’єктів типології. Індивідуальність витікає з неповторності екзо- і ендогенетичних особливостей розвитку. Так, багато з євро­пей­ських країн мають досить подібну соціальну, галузеву і технологічну структуру господарства, а територіальні структури скоріше різні, ніж подібні, зокрема за показниками територіальної концентрації. Наприклад, Чехія і Словакія - країни з густою мережею невеликих міських поселень і великою розсередженістю промис­ловості, розкиданою по численним містечкам. В цих країнах немає таких крупних промислово-міських агломерацій як в східній частині Німеччини, подібною в бага­тьох інших структурах з Чехією і Словакією.

Не дивлячись на деякі спроби типології територіальних структур, питання залишаються: чи можливо в принципі провести таку типологію(або хоч би типіза­цію - відомості різноманітних типів до невеликого числа типових зразків); які ознаки покласти в основу цієї типології (територіальний розподіл центрів ваги еко­номіки, співвідношення центрів ділової активності і перифірії, накреслення важливих трас (осей) економічної і соціальної взаємодії, ступінь мозаїчності, або, навпаки, крупноблочності соціально-економічного «ландшафта», ступінь спайності (консолідованості) території країни або обійтись засобами аналізу територіального розподілу праці, зокрема відмінностей в спеціалізації; порівняти сітки районів, маючи на увазі, що процес районоутворення більш повільний і стійкий, ніж процес територіального розподілу праці (Саушкін Ю.Г. Экономическая география, история, теория, методы, практика. М. 1973. С 368). Очевидно, в основу типологии можуть бути покладені ознаки територіальної концентрації, диференціації, інтеграції і композиції.

Все більшу роль в країнознавстві буде відігравати класифікація, яка розумі­ється як розбивка множин на помножества, особливо у зв’язку з вивченням каркасних структур, що мають горизонтальну (а не вертикальну) будову. При цьому будуть встановлюватися не родо-видові відношення, а функціональні, часом нерозмірні по відношенню одної до одної, частини територіальної структури. Вони проявляються на «рисунку» у вигляді точок, ліній і ареалів у їх взаємному зв’язку.