3. Суть і правила класифікації і типології

Класифікація і типологія - два споріднені поняття. Слово «classis» латинсько­го походження, перекладається буквально розряд + робити «розряд». Слово «ty­pos» грецького походження переводиться як зразок, модель для групи предметів, а в біології тип виступає в якості вищої категорії систематики живих істот. В географії тип, як правило, відображає в себе генералізовані риси сукупності тери­то­ріа­льних об’єктів (наприклад, країни переселенського капіталу).

Як відмічається в енциклопедіях, границі (відмінності) між класифікацією і типологією в значній мірі умовні і використання тієї чи іншої з них в певних областях знань в більшій степені залежить від історичних традицій (історичної форми класифікації). Признається, що «гносеологічна теорія класифікації поки що не створена» (Класифікація в сучасній науці, 1989, С 9). Її створення передбачує побудову теоретичної моделі класифікації, відсутність якої відчувається буквально на кожному кроку. Тим не менше Е.Б. Алаєвим в «Понятийно-терминологическом словаре» (1983) приводяться відмінності між класифікацією і типологією. Під кла­сифі­кацією він передбачає розуміти групування об’єктів, що вивчаються, виходячи з їх кількісних ознак (наприклад класифікація поселень по людності). Під типоло­гією - групування об’єктів за якісними ознаками (наприклад, функціональна типо­логія поселень). Потрібно сказати, що логічні основи і в першому (класифікація), і в другому (типологія) випадках однакові. Зупинимося на них.

Класифікація - це метод абстрагування і узагальнення. Відправна точка класифікації - одиничні поняття, Такими були в менделеєвській класифікаційні таблиці хімічні елементи з різною атомною масою. Однак класифікація (генетична) не тільки узагальнює, але може бути і основою для прогнозу. Так, при складанні Д.І. Менделєєвим таблиці досить значне число елементів ще не було відкрито. Піз­ніше були зроблені нові відкриття. Гомологічні ряди М.І. Вавілова також відіграли прогнозну роль. Уточнювався і доповнювався закон періодичної географічної зона­льності.

В чому суть класифікації? Ее суть у відвернені ві відмінностей кількох оди­ничних об’єктів і встановлення їх тотожності на основі або одної ознаки , або взаємозв’язаної сукупності ознак. Ця ознака або сукупність ознак називається основою класифікації.

Вибір основи обумовлюється не тільки властивостями об’єктів, але і метою дослідження. При цьому перед дослідником завжди стоїть проблема критерію суті основи. Наприклад, можна історію розрізняти за династіями, зміні царів, зміні прав­лінь лейбористів і консерваторів, але це будуть другорядні класифікації. К. Маркс і Ф. Енгельс створили класифікацію, основану на зміні суспільно-економіч­­них формацій (основна ознака спосіб виробництва). Всю історію людського сус­пільства вони розділили на 5 генетичних ступенів. Але і тут наука не стоїть на місці. Йде дискусія про неповну адекватність «п’ятичленки» (формаційного підхо­ду) як засоби дослідження. Ставиться питання, як співвідносяться між собою формації і цивілізації (Формации или цивилизации? Материалы «круглого стола» // Вопросы философии. 1989, № 10 С. 34 - 59). Прикладом класифікації російської історії може бути періодизація за ознакою територіального переміщення центру, розширення (колонізації) території і «вироблених укладів життя»: дніпровський; верхньоволгський ; великоруський; всеросійський (Ключевський В.О. Курс русской истории. Т.1. М., 1987).

Є два підходи до класифікації як методу.

1. Класифікація як встановлення родо-видових відношень. В результаті

одержується система понять послідовно понижуючого рангу. В географії частіше всього це виражається у співвідношенні територіальних таксономічних одиниць: зона, район, підрайон, мікрорайон. 2. Класифікація як розбивка множин об’єктів на підмножини в залежності від подібності і відмінності їх в певному відношенні. Це, наприклад, виділення якісно різних (типологічних) районів на одному таксономічному рівні. Великий досвід є в природному районуванні країн і районів.

Таким чином, в першому визначенні класифікація розуміється як система

понять, в другому - як система множин. В першому випадку класифікація розгля­дається з точки зору змісту понять, в другому з точки зору об’ємів понять. Д. Л. Арманд (1975, с. 138) перший вид класифікації називає «вертикальним» розді­ленням, або «таксономією в районуванні»; а другий - «горизонтальним» діленням об’єктів, рівних за рангами (як уже відмічалось, ділення на одному рівні такслнлмії - це виділення типів районів).

Районування як пізнавальна процедура - це окремий випадок класифікації. Воно включає два великих класи. Перший з них - класифікація за подібністю ознак, в результаті чого виділяються однорідні географічні райони. Другий - класифікація за зв’язками, в результаті чого проводиться вузлове географічне районування.

В логіці встановлені строгі правила класифікації, тобто операція ділення об’єма понять занормована спеціально розробленими і словесно сформованими правилами ще з часу Платона і Аристотеля. Усі класифікації підпорядковуються чотирьом основним правилам ділення об’єму понять. Поняття, об’єм якого ділиться, називається родовим, а нові поняття, одержані в результаті ділення, - видовими.

Правило 1. При одному і тому ж діленні треба використовувати одну і ту же основу.

При багатоступеневих класифікаціях , які нерідко зустрічаються в географії, витримується на кожному ступені своя (і тільки одна) основа ділення, що може бути виражено наступним чином:

Тут показано діхатомічне ділення, може бути і трихотомічне (в граматиці російської і української мови), наприклад ділення на чоловічий, жіночий і середній роди; для ГЕС - працюючі в піку верхньої частини графіку навантаження, в напів- піку, базисні; для суспільного розподілу праці - загального, часткового, одинич­ного. Кількісні класифікації дають можливість будувати класи на мультиосновах.

В географії зустрічаються немало труднощів, зв’язаних з неспівставимістю основ класифікації і типології. Наприклад, типологія територіальних структур країн затруднюється неспівставимістю сіток їх територіального поділу, сіток економіч­ного районування, що в свою чергу може бути зв’язано з відмінностями в розмі­рах території і конфігурації.

Правило 2. Одинакові розмірності ділення. Сума виділених видів (класів) повинна бути рівна об’єму родового поняття, що класифікується:

M = P₁ + P₂ + ......P_{n - 1} + P_n

Другими словами, після класифікації (як ділення об’єму поняття) нічого не повинно залишатися «лишнього» або додаватися. Наприклад, родове поняття - зе­мельні сільськогосподарські угіддя включають п’ять видових понять: 1) пашня; 2) залежі; 3) багаторічні посадки; 4) сінокоси; 5) пасовища. Решта земель - несільськогосподарські.

Правило 3. Неперитинаємість класів. Виділені види (класи) повинні виключати один одного, щоби ні один з об’єктів, що класифікуються, неможливо було віднести до інших видів.

Правило 4. Непреривність ділення. Класифікація («вертикальне» ділення ) повинна бути безперервною, тобто при діленні неможна пропускати логічні сту­пені. Тому складні класифікації будуються у вигляді дерева («коренями» вверх). Цей графічний прийом називається деревом логічних можливостей. Викорис­товується до якісних класифікацій. В польових умовах дерево логічних можли­востей, створене в кабінетних умовах, провіряється і перетворюється в дерево фактичних (регіональних) можливостей, або, що тонніше, в регіональне класифіка­­ційне дерево. В ньому точки означають поняття, а лінії - зв’язки між ними. Використання «дерев» допомагає складати складні, але логічно витримані легенди карт, робить класифікації оглядовими.

Географія завжди старалась використати комплексні класифікації, тобто класифікації за комплексом ознак. Робилось це таким чином: проводилась класи­фікація по якій-небудь одній ознаці (наприклад, за валовим національним продук­том на душу населення), а решта ознак факультативно приписувались як супутні до ведучої. Правда, хоч прихильники комплексних класифікацій так і поступають, але частіше замовчують про наявність ведучої ознаки, що містифікує і затемнює метод. Чому можна про це так прямо заявляти. Справа в тому, що людський мозок в змозі співставляти до 7 факторів. На допомогу приходять математика і ЕОМ, для яких число факторів, що співставляються рівне ¥. Для класифікації використовує­ться частіше всього математико-статистичні методи, з допомогою яких початкове велике число ознак (змінних) скорочується до значно меншого (оглядового) числа комплексних характеристик. На основі цих інтегрованих характеристик проводить­ся типологія вихідних територіальних одиниць. Однин з самих простих методів - метод «вроцлавської таксонономії», з якої можна починати знайомство з суттю багатомірних кількісних класифікацій (Жуков В.В., Сербенок С.Н., Тикунов В.С. Математико-картографическое моделирование в географии. М., 1980. С. 130 - 140).

Звичайно, використання кількісних класифікацій з використанням ЕОМ прогресивно і безперечно. Однак є деякі обмеження. Цей метод «не так об’єктив­ний як це може показатися недоосвіченому досліднику. Вже на першому етапі від­бір характеристик залежить від інтуїції дослідника, від нагромаджених знань і ная­вності відповідних знань (Изард, с. 263), тобто від апріорної схеми класифікації. З суб’єктивними думками зв’язаний і вибір задовільного числа ознак. Але сама головна трудність - це аналіз і інтерпретація результатів машинної обробки, тобто аналіз коефіцієнтів навантаження для даного ряду показників кореляції. Інтерпре­тація (якщо вона можлива) в значній мірі залежить від переваги, що надається дослідником певній теорії або схемі понять.

Ще більший недолік машинної алгоритмізації заключається в тому, що правила математики заставляють переводити якісні характеристики на кількісну мову, в результаті чого на виході збільшується невизначеність інформації. Одер­жані типи можуть зовсім не приближувати, а віддаляти від реальних структур. Втрата якості - надто дорога ціна за простоту алгоритму і багатомірність одержаних типів.