2. Розвиток кримінології у стародавньому світі

На питання, що ж таке злочин, чому він вичиняється і що робити з тим, хто це вчинив, здійснювали спроби відповідати ще у стародавньому світі філософи, політики, письменники та юристи. З часом ці питання видозмінились: чому вичиняються повторні злочини, що стоїть за множинністю цих суспільно небезпечних діянь?

У стародавньому світі найцікавішими з цих питань були ідеї Платона Аристотеля.

Платон вивчав причини злочинів і аналізував їх мотиви. Він писав гнів, ревнощі, бажання до насолод, помилки, незнання. Відстоював принцип індивідуалізації покарання, яке, на його думку, повинно відповідати не лише характеру вчиненого, але й мотивам винної особи, враховувати прояви шахрайства, жорстокості та юнацької довірливості. Він допускав смертну кару, відзначав особистий характер покарання, тобто те, що воно не повинно поширюватись на нащадків злочинця, навіть у випадках посягання на державний устрій. Заслуговує увагу і те, що Платон добродійство та зло пов’язував не з природними якостями особи, а з її вихованнями: “…добродійства вчити можна… і що немає нічого дивного, коли у хороших батьків бувають недобрі діти, а в недобрих батьків – хороші діти.”

Платон уперше став розглядати порушення законів як наслідок найбільшої хвороби держави. Одним із головних джерел цієї хвороби він вважав міжусобиці, наявність бідності та багатства. Із метою запобігання злочинам, на думку Платона, законодавець повинен був установити межі бідності й багатства. Якщо майно найзаможніших у чотири рази перевищує "статки" найбідніших, то це вже призводить до злочинності.

Платон розглядає фактори, що можуть утримувати людей від порушення законів. До них належать: очікуване зло, що його заподіюють порушники закону; суспільна думка; моральність і звичка гідної поведінки та заохочення законослухняних громадян. Платон пропонував законодавцям, передбачаючи події, приймати закони та загрожувати покаранням для запобігання шкідливим учинкам. Він розкрив негативну роль безкарності як однієї з основних причин проступків.

Міркуючи про злочинність, свої висновки Платон ґрунтує на досить простих, але все-таки спеціальних кримінологічних дослідженнях. У "Законах", наприклад, ми можемо знайти соціологію мотивів убивств: на першому місці - за поширеністю прагнення до багатства; на другому - честолюбство; на третьому - прагнення сховати раніше вчинений злочин.

Аристотель у своїх працях особливе значення надавав рівності всіх повноправних громадян перед законом. При цьому він підкреслював важливість профілактичної ролі покарання, вважаючи, що люди утримуються від негативних вчинків не із високих міркувань, а через страх покарання, і більшість схильна віддавати перевагу суспільним інтересам, а не власним задоволенням та користі. На думку Аристотеля, чим більші були користь та задоволення, які отримані у результаті вчинення злочину, тим більш суворим повинно бути покарання. Він був твердо переконаний у тому, що злочинець стає зіпсованим по своїй волі, але дух його повинен панувати над тілом, а розум над інстинктом, як господар над рабом.

Аристотель пропонував розмежовувати оцінки проступків та оцінки тих людей, які їх вчиняли, враховувати, яка роль зовнішніх обставин та роль характеристик самого правопорушника в механізмі протиправної поведінки.

Він писав: “ Коли діють свідомо, проте не прийнявши рішення за відомо, то перед нами – непідсудна справа: відбувається це поміж людьми через запал люті та через інші пристрасті. Суд тому правильно оцінює вчинене у запалі люті без умислу, так як джерелом тут є не той хто діє під силою пороку, а той, хто розгнівав його”.

Однак Аристотель зазначав і такі причини злочинів, які коренилися в зовнішніх для злочинця умовах: безлад у державі; можливість легко сховати украдене; штучний нестаток, що виникає від надмірного багатства та дійсної, крайньої нужди бідняків; небажання чи страх потерпілих звернутися зі скаргою; м'якість або віддаленість покарання; підкупність суддів; необґрунтовані привілеї визначених соціальних прошарків та політична безправність інших; національні суперечності ("різноплемінність населення") тощо. Він засуджує культ багатства, відзначаючи, що найбільше злочинів стається через прагнення до надлишку, а не через недолік предметів першої необхідності.

Призначаючи покарання, Аристотель вважав, що потрібно брати до уваги обставини вчинення злочину та не карати за злочини, вчинені в обставинах, що "перевищують звичайні сили людської природи". Тож правомірне поводження не повинне вимагати прояву героїзму. Водночас істотними при призначенні покарання вважаються такі обставини, як рецидив, особлива жорстокість винного, небажання загладити заподіяну шкоду та низка інших.

Серед заходів упливу на злочинність особливо він виділяє такі соціальні фактори:

1) справедливий державний лад;

2) стабільність законів;

3) беззаперечне їх верховенство над посадовими особами;

4) боротьба з корупцією (зокрема, він висував пропозицію, що могла б бути досить ефективною і сьогодні - заборона одній людині в державі займати одночасно кілька посад);

5) розвиток економіки, що забезпечує високий рівень життя ("у тій державі, що бажає мати прекрасний лад, громадяни повинні бути вільні від турбот про предмети першої необхідності", "у бідній державі приватні особи корисливі");

6) надання можливості реалізувати в соціально корисних формах активність різних шарів населення.

Боротьбу з корупцією Аристотель розглядає як основу забезпечення державної стабільності: "Найголовніше при будь-якому державному ладі за допомогою законів та іншого розпорядку влаштувати справу так, щоб посадовим особам неможливо було наживатися", "тільки ті тили державного ладу, що мають на увазі загальну користь, є, згідно зі строгою справедливістю, правильними". Відхилення ж від справедливості в державному ладі він вважає головною причиною катастрофи держав: "Правопорушення прокрадаються в державне життя непомітно".

Подібно до Платона, він заперечував надмірне соціальне розшарування: "Найкраще спробувати за допомогою відповідних законоположень налагодити справу так, щоб ніхто занадто не видавався своєю могутністю, чи буде вона ґрунтуватися на достатку друзів, чи на матеріальному статку".

Основою стабільності державного ладу Аристотель вважає систему виховання: "Ніякої користі не принесуть найкорисніші закони, якщо громадяни не будуть привчені до державного порядку й у його дусі виховані". У вихованні молоді Аристотель головним вважав формування здатності підкорятися законам, сприйнятливості до чесноти, піддатливості законодавцеві. Він закликав: "Потрібно молодь оберігати від зіткнення з усім поганим, особливо з тим, у чому є що-небудь низинне чи тим, що розпалює ненависть”.

У стародавньому Римі особливо виділялись кримінологічні ідеї Цицерона та Сенеки.

Римський оратор, юрист Цицерон самим важливим джерелом злочинів вважав “нерозумні та жадні пристрасті до зовнішніх задоволень, з безмежною необдуманістю до задоволення потреб”, а також надію на безкарність. Звідси, визнання важливості покарання, яке переслідує мету і загальної, і приватної превенції, що забезпечує безпеку суспільства. Однак, як зазначав Цицерон, покарання має відповідати не тільки заподіяній шкоді, але й суб'єктивній стороні діяння, а суддя повинен бути зв'язаний законами. Щоправда, це не означало, що він завжди керувався проголошеними ним принципами. З листів Цицерона до друзів і рідних видно, що він нерідко презирливо та нещиро ставився до тих ідей, котрі сам відстоював, використовуючи все своє красномовство.

Римський філософ Сенека, політичний діяч, письменник, котрий, як і Платон, вважав, що покарання повинно прагнути як до виправлення винного, так і до безпеки суспільства шляхом впливу на інших його членів. Сенека, як Цицерон, насамперед, звертає увагу не на заподіяну шкоду, а на характеристику особи, що вчинила злочин, на сенс його волі.

Вкрай цікавими та повчальним є ідеї римського письменника Публія Сіра про те, що будь-яке хороше законодавство повинно прагнути до викорінення злочинів, а не злочинців.

Горацій і Віргілій серед мотивів та причин злочинності називали перш за все користолюбство. Далі йшли чистолюбство, прагнення до почестей чи, як виражався Ювеналій, до пурпуру. Називались гнів, гордість, навіть жадоба крові.

Лукрецій відзначав як причину злочинності страшну бідність народу. Горацій вимагав відрізняти злодія, який вкрав в чужому саду декілька плодів, і “нічного злодія та святотатця”, злодія боязливого і грабіжника.

Під час падіння Римської імперії народи, які прийшли з півночі, як писав відомий російський юрист, професор М. П. Чубинський, “принесли с собою багато сили, багато свіжості та життєдіяльності, але разом з тим принесли і досить первіснообщинний світогляд, який розповсюджувався, звичайно, і на галузь злочину і покарання”.