Епізоотичне вогнище та природна вогнищевість інфекційних захворювань

Місце взаємодії усіх трьох ланок епізоотичного ланцю­га визначають такою епізоотичною категорією, як епізоо­тичне иопшіцс. Слово «вогнище» на російській «очаг» похо­дить від турецького слова «осак»— вогник. У переносному значенні це місце, звідки будь-що поширюється. В дано­му випадку йдеться про первинну ділянку епізоотичного процесу.

Необхідно розрізняти поняття «епізоотичне вогнище»

як категорію, характерну епізоотичному процесу, і понят­тя «вогнище інфекції», як категорію інфекційного процесу. Необхідно також ураховувати, що поняття «епізоотичне вогнище» однаково відноситься до всіх інфекційних хво­роб, які поширюються епізоотично (ящур, хвороба Ньюкас­ла та ін.) і проявляються спорадично (правець, ЗКІ вели­кої рогатої худоби та ін.). Воно походить не від поняття «епізоотія», а показує суть епізоотичного процесу, оскіль­ки епізоотичне вогнище — обов'язкова складова частина і елементарна одиниця епізоотичного процесу будь-якої ін­фекційної хвороби.

Кожне вогнище будь-якої інфекційної хвороби тварин, що виникає у будь-якому господарстві і на будь-якій тери­торії, повинне розцінюватися як епізоотичне вогнище.

Таким чином, епізоотичне вогнище — це міс­це перебування джерела або джерел збудника інфекції (тварини, людина, забруднені збудниками предмети) у тих межах, в яких при даній ситуації можлива передача збудника сприйнятливим тваринам, тобто приміщення (ко­нюшні, кошари, свинарники, пташники та ін.) і територія, пасовища, ділянки навколо тваринницьких приміщень, тва­рини, які там знаходяться, у яких виявлена дана інфекція в тій чи іншій формі.

Епізоотичне вогнище аналогічне поняттю про епідеміо­логічне вогнище і його не можна змішувати з вогнищем інфекції — що відноситься до організму, в якому з морфо­логічним місцевим виявленням інфекційного процесу і пе­ребуванням у ньому збудника (вогнища в легенях, селезін­ці, лімфатичних вузлах і таке інше).

Епізоотичним вогнищем можуть бути ділянки лісу, лу­ків і інші угіддя (стосовно до диких тварин, у даному ви­падку гризунів), тобто місця мешкання цих тварин, де ви­явлені хворі або носії інфекції. Це — первинний елемент (ланка) епізоотичного процесу (ланцюга): споруда, по­двір'я, ферма, господарство, пасовище, водойма, створюючі потенційну небезпеку подальшого поширення хвороби.

Епізоотичне вогнище може бути різним за розмірами І кількістю хворих та сприйнятливих тварин. Наприклад, одне подвір'я (якщо це стосується хворих індивідуального сектора) з одним або кількома тваринами, або велика тва­ринницька ферма чи певна ділянка пасовища природного ландшафту.

Його межі.визначаються особливостями кожної інфек­ційної хвороби і залежать від конкретних умов, в яких во­на виникла й поширюється. При стійловому утриманні тварин поширення часто обмежується тими приміщеннями,

де виявлені перші захворілі тварини (Ауєскі, мит), якщо передача відбувається через воду, ці межі ширші.

Для хвороб з трансмісивним механізмом передачі збуд­ника характерні значні розміри пасовищних вогнищ (ІНАН, ІЕМ; африканська чума коней, піроплазмідози).

При сибірці епізоотичним вогнищем може бути пасови­ще, де закопаний труп і його поширення із зібраним сіном, а якщо промивні води спускають у річку, то далеко вниз за течією.

Таким чином, все залежить від соціально-побутових і природних обставин, способу ведення господарства.

Епізоотичне вогнище може зберігатися і є небезпечним навіть видалення (знищення, знезараження) джерела ін­фекції, якщо збудник залишався у зовнішньому середовищі (сибірка, емкар, стригучий лишай), або в організмі члени­стоногих (рикетсіози), оскільки обов'язковими елементами епізоотичного вогнища є джерело збудника інфекції і фак­тори передачі збудника сприйнятливим тваринам.

Епізоотичне вогнище відображає найважливіші особли­вості епізоотичного процесу, характерного тій чи іншій ін­фекційній хворобі. Для вивчення причин виникнення епі­зоотичних вогнищ і умов, що впливають на поширення ін­фекції, застосовують метод епізоотологічного дослідження, метою якого є: встановлення джерела збудника інфекції; виявлення шляхів поширення заразного начала; оцінка умов, що сприяють поширенню захворювання; проведення обліку сприйнятливого поголів'я тварин; виявлення хворих, підозрілих у захворюванні і підозрілих в зараженні тварин.

Якщо будуть відомі рушійні сили епізоотичного проце­су, які проявляються у конкретних умовах — будуть роз­роблені термінові й ефективні заходи щодо профілактики та ліквідації хвороби, швидкій локалізації епізоотичного вогнища і запобігання новим захворюванням.

Виникнення епізоотичного вогнища може бути пов'яза­не як із спалахом, так і з окремими випадками інфекційної хвороби.

Випадок інфекційної хвороби — це захворювання ¹ однієї тварини; спалах — одночасне (або майже одно­часне) виникнення декількох випадків будь-якої інфекцій­ної хвороби в господарстві, пункті. Отже, випадок і спа­лах — кількісні характеристики виявлення епізоотичного процесу, в епізоотичному вогнищі.

В офіційній ветеринарній статистиці нашої країни вда­ний час використовують такі одиниці обліку, як кількість захворілих і тих, які загинули, та наявність неблагополуч­них пунктів. Природно, що кількість захворілих тварин

рівнозначна випадкам хвороби. Щодо неблагополучного пункту, то ця одиниця обліку з епізоотичної точки зору не­повністю придатна для характеристики поширення інфек­ційної хвороби.

'Неблагополучний пункт (пункт від латин­ського punlctum — точка) —населений пункт або окремий тваринницький об'єкт (комплекс, ферма), на території яко­го виявлене епізоотичне вогнище.

Неблагополучний пункт головним чином є адміністра­тивно-територіальною або господарською одиницею, де іс­нують певні органи (місцеві Ради), дирекції держгоспів, правління колгоспів і т. п., зобов'язані виконувати вимоги" Статуту ветеринарної медицини України стосовно прове­дення карантинних і ветеринарно-санітарних, а також ор­ганізаційно-господарських заходів.

• Таким чином, неблагополучним пунктом можуть бути місто, селище, хутір, держгосп, колгосп, тваринницький комплекс, відділення або ферма, бригада і т. д. Межі не­благополучного пункту залежать від ізольованості окре­мих його- частин, а також від характеру інфекційної хворо­би, що виникла.

Пункт оголошують неблагополучним на підставі рішен­ня державної адміністрації району (міста) за повідомлен­ням головного лікаря ветеринарної медицини району (міс­та). В кожному конкретному випадку визначають межі не­благополучного пункту. Наприклад, у великому селі на відстані 3—5 км можуть бути кілька тваринницьких ферм, розміщених у різних місцях. Якщо на одній із них виникне вогнище ящура, неблагополучним буде оголошений весь населений пункт. Однак при спалаху сибірки можуть ого­лосити неблагополучним тільки конкретний тваринницький об'єкт.

Неблагополучними щодо інфекційних хвороб можуть бути оголошені господарство, район, область.

При деяких хворобах, передбачених Статутом ветери­нарної медицини України, неблагополучний пункт терміно­во карантинують. У неблагополучному пункті проводять поголовне або вибіркове обстеження тварин, розподіляють їх на групи (оДну, дві, три), проводять охоронні і ліку­вальні заходи, дезинфекцію. Вводять обмеження,"що забо­роняють доступ людей (за винятком обслуговуючого, персоналу) у неблагополучний пункт, вивезення із господар­ства тварин, одержаної тваринницької продукції і сирови­ни, а також проводять інші заходи.

Пункт вважається неблагополучним до повної ліквіда­ції інфекційної хвороби. Після спалахів сибірки, емкару

він є стаціонарно неблагополучним і знаходиться на по­стійному обліку. Відповідно до інструкцій, наприклад, про заходи проти сибірки, до стаціонарно неблагополучних щодо сибірки пунктів відносять окремі населені пункти, ділянки пасовищ і вигонів, де реєструвалися випадки за­хворювання тварин сибіркою незалежно від строку дав­ності.

Неблагополучний пункт, як одиниця обліку, має суттєві недоліки: не приймається до уваги величина населеного пункту, виникають труднощі при обліку спалахів хвороби серед диких тварин. Як відомо, адміністративні межі не є рамками, які перешкоджають поширенню інфекційної хво­роби.

Господарства, які межують з неблагополучним пунктом/ або мають з ним тісний господарський зв'язок, вважають­ся загрожуючими по занесенню інфекції.

Загрожуюча зона —- територія навколо епізоо^

Ітичного вогнища, неблагополучного господарства, пункту, - в межах якого можливе поширення хвороби через наяв­ність територіального або господарського зв'язку (геогра­фічний стан, загальні шляхи, річки і т. д.). При ящурі, чумі свиней, чумі великої рогатої худоби , та інших особливо поширюваних хворобах загрожуючою зоною може бути район, область, тобто значна територія, до якої належить велика кількість господарств.

Таким чином, поняття загрожуюча зона є ширшим за поняття загрозливе господарство.

Статутом ветеринарної медицини України встановлений перелік заразних хвороб, при виникненні яких встановлкі-ють загрозливу зону навколо об'єкта (території), каран-тинованого за даною хворобою. Це ящур, чума великої ро­гатої худоби, чума свиней (класична), н'юкаслська хворо­ба, сибірка.

На території загрожуючої зони в зв'язку з небезпекою занесення збудника інфекції проводять профілактичні за­ходи: обмежують зв'язок із неблагополучними населеними пунктами; поліпшують годівлю, утримання і догляд тва­рин та ветеринарно-санітарний етап приміщень, пасовищ, водойм, скотомогильників і ін.; забороняють будь-яке пере­міщення у межах загрозливої зони до зняття обмежень; встановлюють суворий контроль за торгівлею продуктами тваринництва на базарах; проводять профілактичну вак­цинацію; все населення загрозливої зони повідомляють про небезпечність і про заходи щодо профілактики, які необ­хідно виконувати.

Види епізоотичних вогнищ. Як уже зазначалося, епізоо-

тичні вогнища розрізняються за кількістю хворих і сприй­нятливих тварин. Ступінь активності епізоотичного вогни­ща і тривалість збереження у ньому збудника інфекції' не­однакові. За потенційною небезпечністю їх поділяють на . поодинокі або прості — один хворий або носій, множинні або складні — кілька хворих (носіїв).

За епізоотичним характером інфекційної ■ хвороби роз­різняють: власне епізоот и.ч не вогнище — ко­ли хвороба має тенденцію до поширення за межі території вогнища (досить швидко — особливо при гостроперебігаю-чих заразних хворобах, які характеризуються високою кон-тагіозністю — ящур, чума великої рогатої худоби, свиней, ньюкаслська хвороба та ін.);

ензоотичне вогнище — інфекційна хвороба по­ширюється в межах вогнища звичайно без тенденції вийти за межі, що пов'язане з місцевими умовами: особливо при маловірулентних збудниках, де відіграють роль умови ут­римання тварин (хвороби молодняка) або де зберігається збудник і немає необхідних факторів його передачі. Сибір­ка тепер в епізоотичних вогнищах (немає безладного ви­кидання трупів, мало комах, перегонів тварин, щорічна імунізація) — ензоотія, а раніше була епізоотією.

За часом появи розрізняють такі вогнища:

свіже — це виникле вогнище будь-якої заразної хворо­би внаслідок занесення у стадо тим чи іншим шляхом збуд­ника. Характеризується наростанням кількості нових ви­падків виділення хворих тварин;

затухаюче — у якому випадків виділення хворих тварин стає все менше, тобто воно характеризується різким зниженням захворюваності в неблагополучному стаді (гос­подарстві), частіше після проведення протиепізоотичних за­ходів, або природного вимирання збудника через відсут­ність перенощика та сприйнятливих тварин;

стаціонарне -- проявляється повторним виникнен­ням через різні проміжки часу будь-якої інфекційної хво­роби в оздоровлюваній групі (стаді) тварин. Стаціонарність ■ епізоотичного вогнища зумовлюється наявністю невиявле-них хворих тварин, реконвалесцентів, здорових мікробоно-сіїв, тривалого збереження збудника в різних об'єктах зов­нішнього середовища або поширенням інфекційної хвороби серед мишоподібних гризунів або інших видів диких тва­рин.

Факторами, що постійно сприяють виникненню захво­рювання, є, наприклад, наявність на пасовищах скотомо­гильників або кліщів-перенощиків гемоспоридіозу.

Схоже становище тимчасово створюється в будь-якому

епізоотичному вогнищі, якщо вже знешкоджені джерела збудника інфекції, але ще залишилося інфіковане зовніш­нє середовище.

Розрізняють також природне вогнище — це. певна природна територія (біотоп) географічного ланд­шафту, на якій серед постійно мешкаючих тут диких тва­рин (переважно гризунів) спостерігається поширення ін­фекційної хвороби за допомогою різноманітних контактів, у тому числі при участі кровосисних членистоногих, клі­щів,* комарів і інших перенощиків (природні вогнища ту­ляремії, лептоспірозу).

Вчення про природну вогнищевість інфекційних хвороб. Природна вогнищевість інфекційних хвороб виражається у тривалому існуванні на певних територіях епізоотичних вогнищ, що еволюційно виникли незалежно від людини і її господарської діяльності. ■

На таких ділянках географічних ландшафтів (у їх біо­топах) історично склалося співтовариство тваринних і рос­линних організмів (біоценози), до яких належать збудни­ки тих чи інших хвороб і сприйнятливих до них диких хребетних, кровосисни-х комах, кліщів, здатних сприймати, зберігати і передавати збудників хвороб від хворої твари­ни або мікробоносія (донора) здоровим сприйнятливим тваринам (реципієнтам).

Харчові зв'язки співчленів біоценозу при сприятливих умовах зовнішнього середовища забезпечують необмежено довгу, циркуляцію збудника і відповідну стійкість епізоо­тичного вогнища. При господарському освоєнні територій, для яких специфічні ці вогнища, в епізоотичний ланцюг можуть втягуватися домашні тварини.

В природних вогнищах зооантропозоонозів виникає ре­альна небезпека зараження і захворювання людей.

Кажучи про істотні особливості виникнення та існуван­ня природних вогнищ хвороб, академік Є. Н. Павловський відмічав їх незалежність від людини до того часу, поки зу­силля не спрямовуються (прямо або посередньо) на тери­торіальне обмеження чи повну їх ліквідацію. І. Г. Галузо (1976) також вважав основним принципом природної вог-нищевості біологічну властивість її збудників циркулювати в природі, незалежно від наявності або відсутності людини. Поняття «циркуляція збудника» включає як зміну хребет­них і безхребетних тварин-хазяїв, так і пристосування до середовища мешкання.

Таким чином, поняття «природне вогнище» характери­зує біоценотичні відносини між патогенним паразитом, тваринами-донорами, живими паразитичними перенощика-

ми та тваринами реципієнтами у відповідних ландшафтних умовах.

Науково правдиві дані про можливості передачі людям деяких хвороб дикими тваринами були одержані на по­чатку XX століття. У 1899 р. відомий український епіде­міолог Д. К. Заболотний висловив припущення, що дикі гризуни різних видів є природним середовищем, у якому зберігається збудник зооантропонозної чуми — небезпеч­ної заразної хвороби людей.

В 1911 р. це припущення вдалося підтвердити виділен­ням Pasteurella pestis від спійманого в Забайкаллі хворого тарбагана. В 1912 р. І. А. Демінський виділив аналогічного збудника від хазяїна. Заразившись під час роботи чумою, він помер.

Заслуга в створенні вчення про природну вогнищевість трансмісивних інфекцій і паразитарних хвороб належить Є. Н. Павловському (1884—1965). Він припустив, що пере­носити-цих збудників від тварини до тварини і передавати їх людині можуть кровосисні членистоногі.

Теорія природної вогнищевості хвороб формувалася в безпосередньому зв'язку з розпочатими в роки перших п'я­тирічок грандіозними роботами по освоєнню, нових терито­рій — пошуками корисних копалин, будівництвом населе-них пунктів, доріг, обводнення пустель. У колективах пер-шопрохідників стали виникати.хвороби, про які раніше не знали. Для їх вивчення організовували спеціальні експе­диції в неблагополучні райони країни. В їх організації і роботі брав активну участь Є. Н. Павловський, який зібрав багато матеріалів по хворобах людей, пов'язаних із зара­женням природних умов.

Велике значення мав запропонований ним метод комп­лексних зоолого-паразитологічпих досліджень з урахуван­ням екологічних умон, що дало змогу виянити біоценотичні зв'язки диких "хребетних тварин і їх ектопаразитів. Ці зв'яз­ки багато в чому визначали можливості і шляхи циркуляції збудників хвороб у природних вогнищах. \

Вже в 1926 р. встановили зв'язок туляремії серед насе­лення районів дельти Волги з зараженістю диких гризунів. У 1936 р. доведено носійство кліщами Ornithodos спіро­хет— збудників кліщового сипного тифу, а в 1938— 1939 pp. від диких гризунів і іксодових кліщів виділені па­тогенні рикетсії — збудники кліщового сипного тифу.

В 1937—1940 pp. Є. Н. Павловським та іншими було вирішене питання про природу тяжкої нейроінфекції у лю­дей, які працювали у тайзі в Хабаровському краї. В цир­куляції цієї вірусної хвороби, названої кліщовим енцефалі-

том, брали участь іксодові кліщі і їх живителі — мешкаючі в тайзі ссавці і птахи.

У цей же час з'ясована природа іншої нової хвороби — японського енцефаліту.

Таким шляхом вдалося довести, що існують еволюційно утворені природні епізоотичні вогнища. Це явище й одер­жало назву природної вогнищевості трансмісивних хвороб.

Вчення про природну вогнищевість швидко одержало світове значення. Це одне з найбільших досягнень біологіч­ної науки, важливий вклад у теорію і практику епідеміоло­гії і епізоотології.

Кількість хвороб, для яких характерна природна вог­нищевість, постійно зростає. До групи природновогнище-вих зооантропозоонозів, наприклад, входять:

рикетсіози (кліщовий сипний тиф, Ку-гарячка-, щурячий - сипний тиф, віспоподібний рикетсіоз, марсельський сипний тиф);

вірози (омська геморагічна гарячка^ кліщовий і япон­ський ЕМ, сказ, ІЕМ, орнітоз, ящур); . .

бактеріози (зооантропозоонозна чума — чума верблю­дів, туляремія, лептоспіроз, кліщовий зворотний тиф, псев­дотуберкульоз, лістеріоз, еризипілоїд, сальмонельози);

протозоонози (лейшманіози, токсоплазмоз);

багато гельмінтозів (опісторхоз, ехінококоз, альвеоко-коз, трихінельоз).

Виявилася, що до циркуляції і резервації збудників природновогнищевих хвороб у природних біоценозах при­четні понад 550 видів хребетних тварин, у тому числі біль­ше 200 видів ссавців (особливо велике значення мають гризуни) і понад 250 видів птахів, а також сотні видів кро­восисних членистоногих.

Структура природного вогнища інфекційної хвороби. Окремим природним вогнищем В. В. Кучерук (1972) про­понує називати найменшу територію, у межах якої збуд­ник відповідної хвороби циркулює без занесення ззовні невизначено тривалий час.

Виділяють три основні частини природних епізоотичних вогнищ.

1. Ділянки відносно стійкого благополуччя (найбільш сприятливі для підтримання безперервності епізоотичного

■ процесу).

2. Ділянки тимчасового винесення збудника.

2. Постійно благополучні ділянки (непридатні для меш­ кання тварин-хазяїв і перенощиків збудника хвороби).

З ділянок стійкого збереження («ядра» вогнища) збуд­ник у період підйому епізоотії проникає на ту чи іншу час-

тину території ділянок винесення. Таким чином постійно відбувається пульсація меж кожного окремого природного вогнища.

«Ядра» вогнища називають також елементарними при­родними вогнищами, мікровогнищами.

П. О. Петрищева (1972) характеризує їх як ділянки те­риторії, на яких розміщуються стійкі природні біоценози з циркуляцією збудника хвороби.

Ліквідація «ядра» вогнища вимагає менше затрат, але забезпечує максимальний ефект.

П. О. Петрищева наводить такий приклад. У степах із безстічними озерами в період засухи гризуни, підтримуючі безперервність епізоотичного процесу в природних вогни­щах туляремії і лептоспірозу, концентруються лише навко­ло озер, що збереглися. Знищення гризунів на цих ділян­ках (обмежених) будуть означати ліквідацію вогнищ за­значених хвороб на даній території.

Природні вогнища хвороб, які еволюційно сформували­ся і існують незалежно від людини, називаються аутох-томними. На інтенсивно освоєних територіях їх кіль­кість різко скоротилася. ТеПер у таких місцях переважа­ють антропоургі.чні вогнища, утворені в результа­ті господарської діяльності людей. У цих вогнищах в при­родний ланцюг циркуляції збудника включились домашні тварини.

Зміни складу біоценозів в антропогенних ландшафтах призвели до зникнення деяких видів збудників хвороб. Ок- ' ремі з них пристосувалися до більш широкого кола хазяїв і завдяки цьому значно розширили свій ареал.

Інколи домашні тварини самі є джерелом збудників хвороби для диких тварин, що призводить до утворення но­вих природних вогнищ (чума м'ясоїдних, трихінельоз).

Дикі тварини багатьох видів (насамперед дрібні ссав­ці, птахи, членистоногі) пристосувалися до мешкання по­близу людини, стали синантропами. В результаті природні вогнища хвороб почали виникати в межах населених пунк­тів. Такі вогнища називають синантропними, «до­чірніми».

І. Г. Галузо (1971) пропонував також виділяти «водні» і «грунтові» природні вогнища, в яких збудники циркулю­ють в основному в гідробіоценозах і в ґрунтових біоцено­зах. Загальновідоме тривале збереження у грунті збудни­ків сибірки і клостридіозів тварин.

Виділяють і дифузні природні вогнища. В цих ви­падках збудники циркулюють серед тварин багатьох видів на значній території (лістеріоз, сальмонельози).

Встановлено також, що природні вогнища можуть пере­міщатися при міграції тварин, які є основними поширюва­чами і резервуарами збудників хвороби. Можливе перемі­щення вогнищ сказу, поширюваного вовками, лисицями, песцями, єнотоподібними собаками. Рухливі й вогнища ор­нітозу, оскільки носіями збудника цієї хвороби є дикі птахи, а в населених пунктах — птахи-синантропи, такі як голуби, горобці.

Переміщення вогнищ лістеріозу мають сезонний харак­тер. В холодну пору року дикі гризуни — лістеріоносії міг­рують з природних вогнищ до тваринницьких об'єктів, приміщень, де зберігаються корми. Саме в цей період у природний ланцюг циркуляції збудника частіше включа­ються домашні тварини, в першу чергу дрібна рогата худоба.

Характерний тісний зв'язок природних вогнищ багатьох хвороб з певними ландшафтами, з комплексом умов, типо­вих для даної місцевості. Такий зв'язок був встановлений вже в перші роки вивчення природної вогнищевості. Луго­вим ландшафтам, наприклад, найбільш характерні вогни­ща лептоспірозу, лісовим —. кліщового енцефаліту, степо­вим — кліщових рикетсіозів, пустельним — вогнища лейш­маніозу та кліщового зворотного тифу.

Вказана закономірність залежить від комплексу умов, необхідних для мешкання тварин-хазяїв і перенощиків, до яких адаптувалися і без яких не можуть існувати у вогни­щі збудники будь-якої хвороби. Кожен вид тварин в свою .чергу зв'язаний з певними біотопами, ландшафтами.

Епізоотичне і епідемічне значення даного явища над­звичайно велике. Оцінюючи його, Л. В. Грамашевський від­значав, що географічне поширення ряду хвороб тварин, у тому числі багатьох зооантропозоонозів, пов'язане з істо­ричним перебуванням джерел і специфічних перенощиків збудників на певній території. Відповідно до цього тільки в межах цієї території може здійснюватися механізм пере­дачі, здатний виконати зараження тварин і людини.

Виходячи з цього, Л. В. Грамашевський характеризує природну вогнищевість інфекційних хвороб як природну ендемічність (ензоотичність).

Щоб орієнтуватися у ступені і характері потенційної небезпеки освоюваних територій, завчасно планувати про­філактичні заходи, необхідно враховувати зв'язок природ­них вогнищ окремих хвороб з певними ландшафтами. Така тактика повністю виправдала себе при освоєнні цілинних земель.

За повідомленням П. О. Петрищевої (1972), природні

вогнища хвороб нерівномірно розміщені навіть у межах од­нієї і тієї ж ландшафтно-кліматичної зони, що визначаєть­ся рельєфом місцевості. Біоценози найбільш складні на ділянках із порізаним рельєфом, навкруги озер та річок. Це пов'язане з характером рослинності, достатком джерел корму, наявністю природних пристанищ для тварин, а та­кож із мікрокліматом.

На ділянках вологих грунтів із достатньою кількістю рослинності, де звичайно велика щільність мишоподібних гризунів, можуть одночасно локалізуватися вогнища туля­ремії, лептоспірозу, Ку-гарячки. Такі вогнища називають зіставленими.

Чим різноманітніший видовий склад хазяїв і перенощи-ків збудника, тим ширший їх ареал і більша чисельність, тим ширше територіальне поширення хвороби й інтенсив-ніший епізоотичний процес.

Найбільшу потенційну небезпеку становлять території, де межують різні ландшафти, де в змішаних біоценозах у зв'язку з стійкою і високою чисельністю диких хребетних та можливістю обміну ектопаразитами часто постійно під­тримуються вогнища кількох хвороб, характерних обом су­міжним ландшафтам.

У тварин, які мешкають на таких територіях, нерідко виявляють змішані інфекції.-

Характер і значення зв'язків між домашніми і дикими тваринами. Не всі природновогнищеві хвороби небезпечні для людини. Прикладом можуть бути: чума м'ясоїдних, класична й африканська чума свиней (типові зоонози), спі­рохетоз птиці, а також чисельні гемоспорідіози тварин. То­му розробка програми природної вогнищевбсті стосовно до хвороб домашніх тварин безсумнівно має самостійне зна­чення.

Людина, навіть захворівши внаслідок зараження на те-, риторії природних вогнищ аптропозоопозів, залишається біологічним кінцем для збудника хвороби. Домашні твари­ни, навпаки, можуть втягуватися у ланцюг циркуляції _щ збудника в природі й підтримувати існування природних вогнищ. Ця відмінність має принципове значення.

Щоб визначити специфіку і значення зв'язків між до­машніми та дикими тваринами, встановимо суттєвість де­яких понять.

Тварин — мешканців природних біотопів — назива­ють д и к о ж и в у ч и м и. Середовище мешкання домаш­ніх тварин називається антропогенним. До цього середовища (до культурних ландшафтів і навіть до житла людини) адаптувалося багато диких тварин. їх називають

синантропами. Типові синантропи — миші, щурі, пти­ця деяких видів, членистоногі багатьох видів.

Виділяється також категорія напівсинантропів — тва­рин, які можуть мешкати як у природних біотопах, так і в антропогенному середовищі.

Прямі й посередні зв'язки домашніх тварин із дикими досить широкі. На пасовищах, трасах по перегону худоби до водопоїв на домашню худобу нападають ті самі крово*-сисні комахи, які паразитують на диких тваринах.

Тут же через різні об'єкти зовнішнього середовища (на­самперед,'воду й корм) можуть здійснюватися посередні контакти з дикими гризунами, комахоїдними, а іноді й з копитними, м'ясоїдними.

Можливий і безпосередній контакт із цими тваринами. Не можна назвати великою рідкістю випадки нападання диких тварин на домашню худобу. Не виняток прямі кон­такти сільськогосподарських тварин з лосями, дикими свиньми, сайгаками, диких оленів із домашніми в тундрах. В теплу пору року нападання кровосисних комах і кліщів можливе навіть при цілодобовому стійловому утриманні тварин.

Взимку зв'язуючою ланкою можуть бути синантропні гризуни, які з початком холодів пересиляються з полів на територію населеного пункту тваринницьких господарств, зерносховищ, складів фуражу.

Інтенсивність епізоотичного процесу в природних вог­нищах і ступінь небезпеки зараження домашніх тварин залежать від щільності популяції і міграційної активності диких тварин, чисельності та активності членистоногих пе-ренощиків збудників хвороб. Оскільки ці показники неодна­кові в різні роки й сезони, відмічають періодичні та сезонні підйоми захворюваності, що особливо характерне саме для природновогнищевих хвороб.

Дикі тварини значно частіше являють небезпеку для домашніх тварин у даний час, ніж домашні для диких, ос-.кільки поширення інфекційних і інвазійних хвороб серед дикої фауни поки що контролюється тільки природним шляхом. Особливо часті у диких тварин латентні, прихова­ні форми інфекції і інвазії. ■

Серед диких тварин значно поширені ехінококоз, аль-веококоз (висока інвазійність білого песця на півночі Єв­ропейської частини).

Гризуни і птахи також відіграють важливу роль як дже­рела збудника бешихи свиней. Доведене значення гризунів як резервантів і поширювачів лістеріозу. Але необхідно за­значити, що спільність багатьох ектопаразитів і контакти

іншого характеру роблять цілком реальним взаємний об­мін збудниками хвороб.

М. М. Ременцова (1975) встановила, що хворі бруце­льозом сільськогосподарські тварини при певних умовах стають джерелами збудників цієї інфекції для диких тва­рин багатьох видів.

За повідомленнями І. Ф. Пустового (1976), в Казахста­ні і Таджикистані від диких птахів багатьох видів виділені мікобактерії туберкульозу пташиного, бичачого і людсько­го видів.

Всі ці дані дають змогу зробити висновок, що необхідно розширяти вивчення заразних хвороб диких тварин, уточ­нюючи як шляхи передачі збудника домашнім тваринам, так і можливість іррадіації хвороб із антропогенного се­редовища.

Вчення про природну вогнищевість дало змогу встано­вити об'єктивні закономірності епізоотичного процесу при багатьох хворобах тварин та встановити зв'язок вогнищ цих хвороб із певними ландшафтами, визначити міжвидові взаємовідносини і шляхи циркуляції збудників захворю­вань у відповідних природних біоценозах, а також умови зараження домашніх тварин.

Виявилося принципово можливим запобігати поширен­ню цих хвороб, своєчасно виявляти, локалізувати, а потім і ліквідувати їх вогнища.

Але потрібно ще багато зробити. Необхідно розширити вивчення хвороб диких тварин. Вони можуть бути резер­вуарами інфекційних і інвазійних-хвороб, небезпечних не тільки для домашніх тварин, а й для людини. Орієнтирами для цих досліджень -можуть- бути спостереження мисливців і зоологів, які вивчають мисливсько-промислових тварин, гризунів, членИСТОНОГИХ.

Дуже важливим завданням є встановлення умов цирку­ляції збудника з урахуванням структури біоценозів при­родних епізоотичних вогнищ. Необхідно вивчити всі мож­ливі шляхи обміну паразитами між домашніми і дикими тваринами, в першу чергу синантропами і напівсинантропа-ми, які можуть заносити збудників хвороб із природних епізоотичних вогнищ в антропогенне середовище. Слід вра­ховувати, що ці питання зберігають актуальність і в умо­вах промислового тваринництва.

Потрібно також вивчити патогенез хвороб, загальних для диких і домашніх тварин, встановити можливості.змі­ни патогенності збудників при пасажуванні через організм диких або домашніх тварин, які заразилися від диких.

Для вирішення усіх згаданих питань бажана організа-

ція комплексних досліджень з участю епізоотологів, бакте­ріологів, вірусологів, зоологів різних спеціальностей.

Важлива роль у цій справі належить виробничим лабо­раторіям ветеринарної медицини, які повинні значно роз­ширяти масштаби досліджень патологічного матеріалу від і диких тварин.

У даний час, коли реалізується грандіозна програма L розвитку східних і північних районів держави, зросло зна- ї чення ветеринарної розвідки зон новобудов. Господарська ', діяльність людини на освоюваних територіях змінює умо- , ви мешкання диких тварин, носіїв і перенощиків збудників різних хвороб, порушує еволюційно складені шляхи цирку- I ляції збудників. . •

Розвиток промислових комплексів закономірно супро­воджується сільськогосподарським освоєнням нових терито­рій. Передбачається розвиток тваринництва і будівництво великих ферм, ввезення сільськогосподарських тварин з інших районів, освоєння нових масивів під пасовища, сіно­жаті і т. д.

У таких умовах необхідні попередні дослідження (ви-j явлення і вивчення природних вогнищ хвороб, які дадуть змогу вчасно організувати профілактичні заходи, основані на науковому прогнозі епізоотичної ситуації). . Будь-яке епізоотичне вогнище вважається ліквідова-I ним, якщо збудник інфекції знищений (ізоляція, забій), ко­ли всі тварини, яких утримують з хворими, не є мікробо-носіями, коли проведені відповідні ветеринарно-санітарні заходи, у тому числі дезинфекція, дезинсекція, дератизація, коли мине максимальний строк інкубації при даній хворобі.