Предмет і завдання епізоотології

Предмет епізоотології. Епізоотологія — наука, яка вивчає об'єктивні закономірності процесів виникнення, роз­витку, поширення і згасання інфекційних хвороб тварин та на основі пізнання загальних закономірностей, а також су­часних даних суміжних наук розробляє раціональні заходи профілактики і ліквідації епізоотій.

Назва науки «Епізоотологія», як вчення про заразні за­хворювання сільськогосподарських і диких тварин, птахів, риб, бджіл, складається з трьох грецьких слів: ері — на, zoon — тварина, і logos — вчення. Тобто, мова йде про знач­не ураження тварин інфекційною хворобою на певній тери­торії й у визначений час.

На сьогодні визначено понад 500 інфекційних хвороб тварин, серед яких близько 30 зоонозів, на які хворіють як тварини, так і люди. Саме тому аналогічним поняттю «Епі­зоотологія» є термін «Епідеміологія», що визначає науку про заразні захворювання людей (demos — народ). Близь­кими за своїм граматичним складом і смисловим значенням є слова: «епізоотія» і «епідемія», які визначають собою за­разно поширення будь-якого захворювання серед тварин або людей.

За змістом визначення епізоотологію як навчальну дис­ципліну поділяють на загальну та спеціальну.

Загальна епізоотологія у значній мірі є теоретичною дис­ципліною і вивчає загальні закономірності виникнення, роз­витку, поширення і згасання епізоотій. Основою її є вчення про епізоотичний процес як загальну закономірність пере­бігу інфекційної хвороби. Поряд з цим в однаковій мірі зав­данням загальної епізоотології є розробка загальних про­філактичних заходів для боротьби з епізоотіями.

Курс загальної епізоотології складається з вступу та шести розділів. У вступі подаються загальні поняття про предмет і завдання епізоотології як біологічної й приклад­ної науки; у першому розділі дається поняття про інфекцію та умови її виникнення, форми прояву, значення природної резистентності в розвитку інфекції та імунітету; в друго­му — викладено вчення про епізоотичний процес і його рушійні сили, вплив навколишнього середовища на виникнен­ня, розвиток і згасання епізоотій; у третьому — методи епі­зоотології та епізоотологічного обстеження господарства; у четвертому — подано номенклатуру та класифікацію інфек­ційних хвороб; у п'ятому — описуються загальні профілак­тичні та специфічні протиепізоотичні заходи, питання ліку­вання тварин при інфекційних захворюваннях; шостий роз­діл присвячений дезинфекції, дезинсекції і дератизації у тваринництві та птахівництві, протиепізоотичним заходам щодо захисту великих господарств із промисловою техно­логією.

Спеціальна епізоотологія вивчає епізоотологію і особли­вості прояву окремих інфекційних захворювань, у ній опи­сано ступінь їх поширення і шкоду, яку вони завдають еко­номіці та санітарному стану країни. На основі результатів власних досліджень і досягнень інших наук у спеціальній епізоотології наведено найбільш ефективні методи діагнос­тики, профілактики та заходи боротьби з конкретними ін­фекційними хворобами тварин.

Програма курсу спеціальної епізоотології включає та­кож вивчення патогенезу, клінічних ознак, патологоанато­мічних змін, діагностики й лікування захворювань. Розгля­даються питання імунітету та особливості використання біо­логічних препаратів, проведення вакцинацій, дезинфекції, дезинсекції, дератизації та інших заходів профілактики й викорінення окремих хвороб.

Таким чином, загальна й спеціальна епізоотологія є ком­плексною дисципліною теоретичного та прикладного харак­теру, що вивчає не лише загальну об'єктивну закономірність епізоотичного процесу, а й пізнає наявність у природі за­гальних і специфічних законів існування інфекційних за­хворювань залежно від характеру патогенного мікроорга­нізму, видової й міжвидової структури сприйнятливих тварин, системи ведення тваринництва, рівня розвитку на­родного господарства, матеріальної бази і ветеринарно-санітарної культури обслуговування тваринництва. Основни­ми завданнями епізоотології є:

вивчення суті загальної закономірності епізоотичного процесу (причини виникнення, різного прояву, поширення,

згасання й зникнення інфекційних хвороб), а також впливу

рівних умов навколишнього середовища на інтенсивність цього процесу;

розробка і вдосконалення методів профілактики та ліквідації інфекційних хвороб тварин і здійснення активного втручання людини в об'єктивні закономірності епізоотич­ного процесу;

ветеринарно-санітарне забезпечення благополуччя тва­ринництва та ліквідація зоонозних захворювань тварин (ан-тропозоонозних та зооантропонозних);

охорона країни від занесення (завезення) інфекційних захворювань, у тому числі і зоонозів;

надання допомоги іншим країнам у ліквідації інфекцій­них захворювань.

Епізоотологія, як і інші науки, тісно пов'язана з багатьма суміжними з нею науками й широко користується їх даними та методами. Насамперед, це мікробіологія і вірусологія, що запозичують відомості про біологію збудників захворювань, розробляють методи їх лабораторної діагностики. Ветери­нарна імунологія сприяє застосуванню нових методів специфічної профілактики та лікування інфекційних захво­рювань. Зоогігієна, годівля, фізіологія встановлюють фізіо­логічні нормативи утримання, годівлі, розведення й вико­ристання тварин, дотримання яких має велике значення для профілактики захворювань і здійснення оздоровчих захо­дів.

При вивченні закономірностей перебігу та розвитку, епі­зоотичного процесу епізоотологія постійно використовує да­ні ветеринарної статистики, що їх падають організація та економіка ветеринарної справи.

Велико значення для епізоотології мають такі клінічні науки, як клінічна діагностика, патологічна анатомія, тера­пія і паразитологія. Воші дають змогу вивчати клінічні сим­птоми та патологоанатомічні зміни при окремих захворюваннях, ставити правильно діагноз і здійснювати лікування. Знання біохімії та патологічної фізіології дають змогу правильно визначити патогенез захворювання і ступінь стійкості організму проти інфекції.

Знання з паразитології допомагають епізоотологу розіб­ратися у складних біоценозах, обґрунтувати диференціаль­ний діагноз і визначити механізм передачі збудників ряду інфекційних хвороб (комах, кліщів тощо).

Багато спільного в методах вивчення й розробці заходів щодо профілактики й викорінення захворювань у епізоото­логії є з порідненою їй методичною наукою — епідеміологі­єю, особливо стосовно спільних для тварин і людей хвороб (туберкульоз, бруцельоз та ін.).

Коротка історія розвитку епізоотології та її досягнення. Епізоотологія як наука виникла в результаті практичної діяльності людини. Люди віками нагромаджували й пере­давали з покоління у покоління дані спостережень щодо заразних захворювань тварин як причину великих страж­дань цілих поселень і народів. Стародавні народи сві­ту виникнення заразних хвороб пов'язували з дією богів та злих духів. На­приклад, у вавілонян та стародавніх євреїв існу­вала думка, що заразні хвороби є божою карою за гріхи людей. У стародавніх слов'ян був язи­чеський бог Волос — покровитель стад, що примушувало їх звертатися із жертвоприношеннями й молитвами для захисту худоби від злих духів.

Зміни соціально-економічних формацій впли­нули на світогляд людсь­кого суспільства. Уявлен­ня про причину заразних хвороб, як про живе начало (contagium vioum), вперше виникло у період розвитку культури Стародавньої Греції і Риму та знайшло своє відображення у працях Гіппократа (460- 327 pp. до нашої ери), Лукреція, Цельса (І сто­ліття до нашої ери). Гіпократ став основоположни­ком міазматичної теорії виникнення заразних хвороб. У трактаті про епідемії, повітря, воду та грунт, природу лю­дини він пояснює причину виникнення епідемій особливими властивостями видихуваного повітря, що містить міазми. Забруднюючи зовнішнє середовище, останні зумовлюють виникнення поширених захворювань у тварин і людини. Багато понять і термінів того часу знайшли своє визначення і дійшли до наших днів. У боротьбі з епідеміями та епізоотіями уже в стародавні часи ураховували заразність хворого, постінфекційний імунітет та рекомендували ізоляцію хворих, дезинфекцію, знезаражування вогнем, спалювання предметів і трупів.

Ідеї Гіпокрита знайшли визнання в епоху Відродження і розвитку капіталізму, які сприяли розвитку природничих наук, фізики, хімії. Саме в епоху Відродження італійський вчений Джіроламо Фракастро (1478—1553 pp.) узагальнив існуючі в науці погляди на етіологію інфекційних хвороб і дійшов висновку, що їх викликають зародки (семінарії), які здатні розмножуватися. Згідно з теорією Фракастро

саме це було причиною контагіозності інфекцій­них хвороб. Припущення дослідника XVI століття знайшли підтвердження у другій половині XIX і на початку XX століть (внаслідок кла­сичних досліджень по від­криттю патогенних мік­роорганізмів Л. Пастером, Р. Кохом, І. Мечни-ковим і Д. Івановським.

З іменем великого французького вченого Луї Пастера (1822—1895), а саме з 1861 р. започатко­вана історія розвитку на­ук мікробіології, епіде­міології і епізоотології, який пояснив причини шиття і бродіння дією мікроорганізмів. Саме він розробив принципи атенуації мікробів і способи специфічної профілакти­ки інфекційних хвороб тварин і людей, запропо­нувавши вакцини проти холери курей, сибірки, бешихи свиней та сказу

Дослідженнями ні­мецького вченого Роберта Коха (1843—1910) був відкритий збудник ту­беркульозу (1882) і жи­вильні середовища для його штучного вирощу­вання. У ті ж роки гені­альним нашим співвітчиз­ником І. І. Мечниковим (1845—1916) вперше бу­ла розроблена фагоцитар­на теорія імунітету (1893), а німецьким вченим П. Ерліхом (1854 — 1915))—гуморальна тео­рія імунітету. Обом вче­ним у 1908 р. була при­суджена Нобелівська премія.

З відкриттям у 1892 р. Д. І. Івановським (1864— 1920) вірусу розпочалася нова історична епоха в виділенні збудників бага­тьох інфекційних хвороб людини і тварин.

Саме завдяки фунда­ментальним відкриттям названих учених став можливим розвиток нової науки — імунології. Бу­ли відкриті антитіла й антитоксини (Беринг, Кітазото, 1890), бактеріо­лізини (Пфейфер, 1893), аглютиніни (Дурхем, Гру­бер, 1896), преципітини (Краус, 1897), гемолізини (Борде, 1898), опсоні­ни (Райт,1903 ). Вони за­клали основу серодіагностики інфекційних хво­роб. Була розроблена чут­лива й точна реакція зв'язування комплементу ( Борде і Жангу, 1901; Васерман, 1906). Дослід­никами відкритий новий феномен імунітету — ін­фекційна алергія. Це ста­ло можливим після одержання Р. Кохом (1890) туберкуліну для діагностики туберкульозу тварин, Х. Гельманом і О. Кальнінгом –малеїну для діагностики сапу у коней, Ріше -у 1902 р. - феномену анафілаксії. У Ро­сії вперше ветеринарні дисципліни і вчення про заразні хвороби були вне­сені до навчальних планів при університетах.

Друга половина XIX століття ознаменувалася розширенням і відкрит­тям мережі вищих і се­редніх навчальних закла­дів по підготовці ветери­нарних спеціалістів. Були відкриті Юр'євський, Хар­ківський, Казанський і Варшавський ветеринар­ні інститути, що сприяло розвитку наукових до­сліджень у галузі епізоо­тології, випуску підруч­ників і створенню моно­графій по окремих захво­рюваннях. Перший під­ручник з епізоотології був написаний в 1836 р. професором Медико-хірургічної академії П. І. Лукіним «Эпизоотологические болезни или скотские падежи». У 1846 р. надрукована книга академіка В. І. Всеволодова «Опыт учення о повальних и заразительных болезнях животных». Пізніше з позицій наукової оцінки явища епізоотії вийшли книги про­фесорів А. А. Раєвського «Руководство к изучению инфекционных болезней домашних животных», X. Г. Бунге «О чу­ме рогатого скота», Я. К. Кайданова «О сибирской язве», академіка В. І. Всеволодова «Об эпизоотическом воспалении легких крупного рогатого скота», магістра ветеринар­них наук. В. Ф. Нагорського «Опыт эпизоотологии как учения о причинах и процессе массового развития заразних болезней домашних животных».

Вітчизняними вченими епізоотологами та мікробіолога­ми кінця XIX і на початку XX століть були створені власні наукові школи і розроблені цінні наукові відкриття у спра­ві вивчення епізоотології і удосконалення заходів боротьби з сибіркою, сапом, туберкульозом, чумою і заразним запа­ленням легень великої рогатої худоби, бешихою свиней та іншими хворобами (Брауель Ф. А., Рович І. І., Ценковський Л. С, Золотовський А. Л., Земмер Є. М., Гельман X. І., Тучинович-Вижнікевич В. І., Тартаковський МГ).

У цей період зусилля вчених-епізоотологів бу­ли спрямовані на зміцнен­ий і організацію у країні ветеринарної справи, зо­крема створено «Устав ветеринарной полиции или правила для предупреждения и прекращения повальных заразительных болезней домашних животных», видані спеціаль­ні інструкції по боротьбі із сибіркою, чумою рога­тої худоби, сапом та ін­шими захворюваннями, «Закон к пресечению скотских падежей», «За­кон об обязательной изоляции больннх живот­ных с признаками зараз­них болезней». Створений у 1868 р. Ве­теринарний комітет при Медичному департаменті в 1901 р. було реорганізовано в самостійне Ветеринарне управління при Міністерстві внутрішніх справ. Плідна робота вчених-епізоотологів і рядових ветеринарних лікарів дали можли­вість до початку XX століття ліквідувати в Європейській частині Росії чуму великої рогатої худоби і значно знизити поширення сибірки. Однак перша світова війна, а потім і громадянська значно ускладнили епізоотичну ситуацію у країні. Знову швидкого поширення набули чума та заразне запалення легень рогатої худоби, ящур, сап коней, короста і заразні хвороби свиней. В основу заходів було покладено Положення про те, що «епізоотія — ворог економічний, со­ціальний і політичний». Радою Народних Комісарів опублі­ковано ряд декретів щодо забезпечення якнайшвидшої ліквідації епізоотій, ветеринарного забезпечення і розвитку ветеринарної науки, а саме: «О мобилизации ветеринарного персонала на борьбу с эпизоотиями», «О мерах обеспечения РСФСР прививочными материалами», «О мерах прекращения и предупреждения чумы рогатого скота в пределах РСФСР”, постанова уряду про заходи боротьби з сапом коней та ін.

У 1923 р. ВЦВК затвердив перший Ветеринарний статут, який визначив завдання ветеринарної служби і регла ментував права та обо­в'язки ветеринарних спе­ціалістів. Було відкрито ряд наукових і навчаль­них закладів, у тому чис­лі в 1918 р.— Державний інститут експерименталь­ної ветеринарії, в 1922 р.— Український ін­ститут експериментальної ветеринарії, Київський ветеринарний інститут та ін. .

У цей період плідно працювали відомі акаде­міки С. М. Вишелєський (1874—1958), К. І. Скрябін (1878—1972), профе­сори М. А. Міхін (1872— 1946), М. С. Ганнушкін (1893—1969), О. Л. Скоморохов (1890—1969) й інші, які узагальнили практичний досвід протиепізоотичної роботи та сформува­ли принципи й заходи боротьби з заразними хворобами: плановість і профілактична спрямованість, комплексність заходів і виявлення провідної ланки в епізоотичному лан­цюгу. Наукові праці цих вчених, а також роботи всесвітньо відомих епідеміологів, зокрема академіків Д. К. Заболот­ного, Л. В. Громашевського, відіграли позитивну роль у ви­вченні природи епізоотій та боротьби з ними.

Саме цими і сучасними ученими розроблені більш дос­коналі заходи щодо профілактики та боротьби із багатьма інфекційними захворюваннями й створені нові та ефектив­ніші біопрепарати. Академіком С. М. Вишелєським були проведені дослідження і дані рекомендації стосовно бороть­би з сапом та енцефаломієлітом коней, професорами П. М. Андрєєвим, М. А. Міхіним, І. І. Кулеском, В. Т. Котовим, П. С. Соломкіним, Т. П. Слабоспицьким, академіком Я. Р. Коваленком — щодо хвороб свиней, поросят і телят, Я. Є. Коляковим та І. В. Піддубським - інфекційної анемії коней, професорами П. П. Вишневським, І. І. Лукашовим, академіком М. К. Юсковцєм — туберкульозу, академіком . М. В. Лихачовим — віспи овець і сказу, професорами Л. Д. Ніколаєвським, М. Н. Гінзбургом, С. Г. Колесовим — сибірки, С. Я. Любашенком — лептоспірозу, І.О. Бакуловим — лістеріозу, П. М. Базилевим і С. Я. Арзіані, чуми рогатої худоби, Г, О. Волковою, Г. О. Кудрявцевим, Ф. Д. Лукашен­ком і P. C. Полковниковою — хвороб овець і кіз, П. В. Сизовим, В. М. Сюриним, М. Т. Прокоф'євою — птиці, М. В. Рево,

B. В. Нікольським — іму­нології, академіком А. X.; . Саркисовим —- дерматомі­козів.

За створення оригі­нальних біологічних висо­коефективних препаратів велика група вчених-епізоотологів удостоєна Дер­жавних премій: М. В. Лихачов, А. А. Волкова,

C. Я. Любашенко, К. П.Чепуров, І. І. Кулеско, А. X. Саркисов та ін.

Організаційне зміцнення, державної ветеринарної служ­би, плановість у проведенні протиепізоотичних заходів і пло­дотворна наукова робота дали змогу за короткий час дибитися значних успіхів у справі профілактики та ліквідації багатьох епізоотій. На території країни ліквідовані чума великої рогатої худоби (1928), заразне запалення легень рогатої худоби (1939), сап коней (1941).

Тваринництво України звільнене від бруцельозу, миту та епізоотичного лімфангоїту коней. Різко зменшилася кількість епізоотичних вогнищ щодо сибірки, емфізематоз­ного карбункула, інфекційного енцефаломієліту та інфекційної анемії коней, віспи й анаеробної інфекції у овець, трихофітії і мікроспорії молодняка сільськогосподарських тварин. Значних успіхів досягнуто у справі профілактики і боротьби з такими захворюваннями, як чума і вісподифтерит птиці. Там, де добре поставлена і організована протиепізоотична робота, гострих інфекційних хвороб не вияв­ляють.

Надалі цьому буде сприяти прийнятий Верховною Ра­дою України , Закон «Про ветеринарну медицину» (1992).

Методи епізоотології. Епізоотологія, як наука про суть

епізоотичного процесу при конкретних інфекційних хворобах, у своїх теоретичних узагальненнях і практичних висновках при проведенні протиепізоотичних заходів спира­ється на загальний закон матеріалістичної біології про єд­ність організму та умов зовнішнього середовища і має свої власні методи дослідження. Це насамперед комплексний метод епізоотологічного дослідження, що дає змогу пра­вильно діагнозувати інфекційні хвороби, виявити особли­вості епізоотичного процесу при кожній з них, а також ви­значити ефективність профілактичних і оздоровчих заходів. Зокрема, велике значення він має в прогнозуванні епізоотій, своєчасній організації профілактичних заходів.

Комплексний епізоотологічний метод передбачає: епізоо­тологічне обстеження господарств і спостереження за ни­ми; порівняльно-історичний і порівняльно-географічний описи епізоотичного процесу; епізоотологічний експеримент; статистичні дослідження і епізоотологічний аналіз.

Епізоотологічне обстеження є основним ме­тодом епізоотології, який спрямований на виявлення різ­номанітних умов і факторів, характерних для конкретного неблагополучного пункту чи зони (господарства, району), особливостей виникнення, поширення і ліквідації у ньому заразної хвороби. Це досить складний метод дослідження, оскільки епізоотолог, спостерігаючи складні явища захво­рювання серед тварин, не завжди має змогу відтворити їх експериментально. Саме тому епізоотолог повинен добре володіти своїм основним науковим методом з тим, щоб при обстеженні господарства і спостереженні за тваринами не упустити й не проглядіти суттєвих ознак перебігу епізоо­тичного процесу. Для цього при епізоотичному обстеженні необхідно застосовувати різноманітні методи інших наук, зокрема, клінічний, патологоанатомічний, мікробіологічний, вірусологічний, серологічний, алергічний, ентомологічний, паразитологічний та ін. Згаданими методами користуються для встановлення діагнозу захворювань, виявлення тварин з латентним перебігом інфекції і збудників захворювань у навколишньому середовищі і продуктах тваринного поход­ження та для находження заходів і методів специфічної профілактики й лікування.

Порівняльно-історичний і порівняль­но-географічний прийоми комплексного методу полягають у зборі даних про перебіг епізоотій у різні істо­ричні періоди даної місцевості, визначенні кількості та ха­рактеру епізоотичних вогнищ, даних про наявність сприй­нятливих тварин, хворих, загиблих, з'ясуванні шляхів пе­редачі й навіть, встановленні джерел зараження. Для на­уки дані цих двох методів дають змогу встановити зв'язок попередніх епізоотичних вогнищ інфекційної хвороби з сучасною ситуацією, виявити стаціонарність і періодичність епізоотій в окремій місцевості та в певні роки, а також залежність епізоотичної обстановки від природно-геогра­фічних і соціально-економічних умов на конкретних тери­торіях.

На основі порівняльно-історичного і географічного опи­су можна судити про еволюцію заразних хвороб.

Епізоотологічний експеримент як метод до­слідження дає змогу моделювати природний перебіг інфек­ційного та епізоотичного процесів конкретної хвороби для пізнання їх закономірностей і оцінки ефективності проти­епізоотичних заходів.

Вперше цей метод групового зараження лабораторних тварин (мишей) тифозною культурою запропонували Флекснер і Топлей. Вони встановили, що епізоотія може бути тривалою за умови підсадки в неблагополучну групу свіжих мишей. При відсутності підсадки епізоотія затухає, проте у мишей, які вижили, розвивається тривале бактеріоносійст­во. Смертність мишей в період розвитку епізоотії знижува­лася при розподілі їх на невеликі групи. В період епізоотії спостерігалася активізація вірулентності умовно патоген­них мікроорганізмів. Однак одержані цінні результати на лабораторних тваринах не завжди можна прирівнювати до сільськогосподарських тварин, умови утримання і викорис­тання яких дуже різняться.

Епізоотолог, застосовуючи метод епізоотологічного експерименту, навіть у виробничих умовах може поставити біопробу, підтвердити епізоотію, встановити джерело збудника інфекції, механізм його передачі від хворої тварини . до умовно здорової, патогенез, імуногенез, вплив різних умов навколишнього середовища на стійкість мікро- та-макроорганізму, перевірити ефективність профілактичних і лі­кувальних заходів. . '

Матеріали епізоотологічного обстеження, спостережень і експериментів, матеріали порівняльно-історичного й порівняльно-географічного опису, а також дані інших наук зводять у певні таблиці, схеми, діаграми й піддають ста­тистичній обробці та епізоотологічному аналізу. Завдяки наявності статистичних методів можна переводити абсолютно кількісні показники в так звані відносні інтенсивні й екстенсивні або ж епізоотологічні категорії: захворюваність, смертність, летальність, або смертельність, індекс контагіозності, сезонність епізоотій, ефективність заходів .

Захворюваність визначають відношенням кількості хво­рих до загальної кількості тварин у стаді. Виражають цей

показник у процентах або з розрахунку на 1000 чи 10000 голів залежно від прийнятого методу обстеження.

Смертність визначають відношенням кількості загиблих тварин до загального поголів'я у стаді, гурті. Виражають її у процентах або з розрахунку на 1000 чи 10000 голів.

Летальність, або смертність, визначають відношенням кількості загиблих тварин до захворілих у процентах. Цей показник визначає тяжкість перебігу епізоотії.

Ступінь поширення і зональність епізоотій визначають за кількістю неблагополучних пунктів або епізоотичних вог­нищ у межах різних географічних зон; сезонність — ступе­нем уражуваності тварин у різні сезони року; ефективність заходів — показником зниження захворюваності й інтенсив­ності поширення епізоотії у межах неблагополучних пунк­тів, районів, областей, з наступним аналізом ефективності показників продуктивності тваринництва в оздоровлених господарствах.

Перелічені показники дають змогу з'ясувати розміри економічних збитків від епізоотії на основі обліку втрат, пов'язаних із захворюваністю, летальністю, вимушеним за­боєм тварин та зниженням продуктивності перехворілих, витратами на лікування та проведення протиепізоотичних заходів.