Епізоотичний процес і його рушійні сили

ПОНЯТТЯ ПРО ЕПІЗООТИЧНИЙ ПРОЦЕС

При визначенні предмета епізоотологія ми відмічали, що вона є наукою про епізоотичний процес і зосереджує увагу на вивченні основних причин і умов виникнення, поширен­ня і згасання інфекційних хвороб тварин та на цій основі розробляє ефективні заходи профілактики і боротьби з ни­ми. Основою загальної епізоотології є вчення про епізо­отичний процес.

Виникнення і поширення інфекційних хвороб тварин за­лежить від ряду причин. Природно, що все починається із дії патогенного збудника інфекції, який зумовлює розвиток інфекційного процесу в організмі конкретного індивідууму з подальшим виділенням його в навколишнє середовище і зараженням сприйнятливої тварини. Саме тому між інфек­ційним і епізоотичним процесами існує тісний взаємозв'я-

ВкЖ. Джерело збудника інфекції (хвора тварина чи мікро-боносій) є активним ланцюгом епізоотичного процесу.

В основі інфекційного, а відповідно й епізоотичного про­цесу лежить біологічний паразитизм — взаємо­дія патогенного збудника інфекції з організмом хазяїна. Обом процесам характерна біологічна суть і обидва вони перебігають під впливом ряду як природних, так і соціаль-но-економічних (господарських) факторів.

Для епізоотичного процесу характерна безперервність, що забезпечує існування заразних (інфекційних) хвороб і збереження патогенних мікробів як біологічних видів. У процесі еволюції ці мікроби пристосувалися до парази­тування в організмі певних тварин (а при багатьох інфек­ціях і в організмі людини) й одночасного умов зовнішнього середовища при постійному переміщенні із одного організ­му в інший. При порушенні безперервної передачі збудника не може бути епізоотичного процесу.

Епізоотичний процес при різних інфекційних хворобах відрізняється за своїм характером. Так, безперервну пере­дачу збудника не завжди можна спостерігати з достатньою наглядністю. Між наступними випадками захворювання

. можуть пройти не лише дні, а й місяці і навіть роки (сибір­ка). Незважаючи на це будь-який випадок інфекційної хвороби є ланцюгом безперервного епізоотичного про­цесу.

Якщо порівнювати визначення епідемічного процесу (Жданов В. М., 1961; Громашевський Л. В., 1965, і ін.), а також визначення епізоотичного процесу (Вишелєсь-кий С. М, Ганнушкін М. С, 1969; Лукашов І. І., 1969; Ба-кулов І. О., 1979, та ін.), то можна переконатися у тому, що всі вітчизняні дослідники вважали біологічну основу й безперервність як невід'ємні характеристики епізоотичного та епідеміологічного процесів. Переважна більшість з них характеризує епізоотичний і епідеміологічний процеси як ланцюг послідовних випадків прояву інфекційної хвороби. Названі процеси аналогічні за своєю суттю: у їх основі ле­жить паразитизм патогенних форм мікроорганізмів. Оби­два вони виникають і розвиваються при послідовній взаємо­дії трьох обов'язкових елементів: джерела збудника інфек-

., ції, механізму передачі збудника і сприйнятливих тваріін (людей). Усі три елементи перебувають у взаємному зв'яз-

^ґ ку та русі й змінюються під впливом зовнішнього середови­ща (рис. 10).

У виникненні та розвитку епізоотичного процесу існує не тільки проста послідовність явищ, а й причинна зумов­леність та внутрішній закономірний зв'язок між ними.

Господарсько-економічна та соціальна діяльність люди­ни значно вплинула і на епізоотичний процес, його інтен­сивність, поширення інфекційних хвороб серед домашніх тварин, успіх проведення протиепізоотичних заходів і ін. Не являють винятку й хвороби диких тварин, поширення яких здавалось би залежить лише від природних умов. Чим ширша й інтенсивніше господарсько-економічна діяль­ність людини, тим більший вплив вона здійснює на навко­лишнє середовище і на епізоотичний процес, виникнення і перебіг окремих епізоотій.

Слід зазначити, що при зооаитропонозах існує тісний зв'язок епізоотичного та епідемічного процесів. Наприклад, бруцельоз у людей підтримується епізоотичним процесом цієї хвороби у сільськогосподарських тварин. В інших ви­падках, при туберкульозі, відмічається перехресна взаємо­дія епідемічного та епізоотичного процесів.

Таким чином, епізоотичний процес або епі­зоотія (в широкому розумінні) є безперервний ланцюг по­слідовних заражень і захворювання великої кількості тва­рин інфекційною хворобою, що відбувається на певній те­риторії (акваторії) і перебігає у визначений період часу. Інакше епізоотичний процес є складним непреривним проце­сом виникнення і поширення заразних хвороб, пов'язаний з ланцюговою передачею їх збудників від заражених тва­рин до сприйнятливих здорових. Безперервність ланцюга

послідовних заражень є обов язковою умовою існування за­разних хвороб і відповідно збереження біологічних видів Fix збудників, які еволюційно пристосувалися до паразиту­вання в організмі певних тварин. Біологічний паразитизм лежить в основі епізоотичного процесу і останній можна розглядати як процес взаємодії популяції патогенного па­разита з популяцією його господаря у конкретних умовах зовнішнього середовища (рис. 11).

Безперервність епізоотичного процесу пов'язана з кон-тагіозністю (заразністю) інфекційних хвороб, їх здатністю поширюватися внаслідок передачі збудників від заражених тварин здоровим. У цьому розумінні неконтагіозних інфек­ційних хвороб не існує. Проте для здійснення передачі збудника деяких хвороб (наприклад, стовбняка) необхідні особливі умови. Але навіть і в подібних випадках, незва­жаючи на "розрив у часі і складний характер передачі, за­гальні закономірності епізоотичного процесу зберігаються.

Як зазначено вище, епізоотичний процес виникає і роз­вивається при наявності джерела збудника інфекції, ефек­тивного механізму передачі збудника і сприйнятливих тва­рин. Наявність цих основних елементів і є складовою є ті і -зоотичного ланцюга.

ДЖЕРЕЛО ЗБУДНИКА ІНФЕКЦІЇ

Однією з основних умов для виникнення і поширення інфекційної хвороби є наявність джерела збудника ін­фекції.

Відомо, що природним середовищем перебування пато­генних мікробів та вірусів є організм сприйнятливих тва­рин і людини. Тут збудник інфекції знаходить сприятливі умови для свого існування і прояву патогенної дії. Трива­лість перебування патогенних мікробів в організмі сприй­нятливих тварин і людей залежить від біологічних власти-

востей збудника, реактивності організму й особливостей па­тогенезу хвороби.

Зовнішні умови оточення й об'єкти неживої природи, куди збудники інфекції потрапляють з виділеннями хворих тварин, не є сприятливим середовищем для їх існування і розмноження. Вони можуть бути лише фактором пе­редачі збудника інфекції. Тільки окремі збуд­ники інфекційних хвороб здатні при певних умовах розмно­жуватися у навколишньому середовищі. Зокрема, спори си­бірки здатні розмножуватися в грунті влітку при наявності вологи. Проте при вегетації у грунті збудник сибірки, як правило, втрачає свою вірулентність і лише в організмі сприйнятливої тварини нагромаджується у великій кіль­кості з високою вірулентністю. Це зумовлює можливість наступних заражень тварин. Майже всі хворі тварини, яким вчасно не надано лікувальної допомоги, гинуть, а виділений у зовнішнє середовище (грунт) мікроорганізм переходить в споровий стан і роками зберігається в грунті. Останній є лише фактором передачі збудника інфекції.

Інколи при особливо сприятливих умовах (низькі показ­ники рН і вплив холоду) у поверхневих шарах силосу мо­жуть розмножуватися лістерії. Проте і в цьому випадку силос є лише фактором передачі збудника інфекції, а дже­рело — хвора тварина або лістеріоносій. Аналогічно саль­монели здатні розмножуватися у молоці, якщо воно збері­гається при достатньо високій температурі. В результаті випоювання такого молока у телят проявляється сальмо­нельоз. Сам факт розмноження сальмонел у молоці є ви­падковим, пов'язаним з обставинами і його не слід розгля­дати як «джерело інфекції», а лише фактор передачі. -

Як виняток, окремо слід також виділити збудників па­тогенних грибів, здатних не лише тривалий час зберігатися на різних предметах навколишнього середовища, а й роз­множуватися у кормах (солома, сіно, зерно), нагромаджу­вати токсин. Поїдання такого корму тваринами призводить до захворювання стахіботріотоксикозом, аспергільозом, фузаріотоксикозом та ін. Проте і в даному випадку зустріч патогенного гриба з організмом тварини не є закономірні­стю, а випадковістю і не обов'язковою умовою збереження виду збудника. Швидше навпаки, організм тварини стає біологічним гальмом для мікроба. Те ж саме можна сказа­ти про збудника ботулізму, який викликає загибель твари­ни лише при поїданні токсичного корму. В той же час встановлено носійство збудника ботулізму в кишечнику здорових тварин. Можна передбачити, що ця форма взає­модії макро- і мікроорганізму є основою для збереження

виду мікроба, а клінічне проявлення хвороби та загибель тварини при ботулізмі є випадковістю і не зумовлена біо­логічною необхідністю.

Наведені приклади свідчать, що збудники ряду захво­рювань, викликаних патогенними грибами і їх токсинами, в основному розмножуються і нагромаджуються у навко­лишньому середовищі. В цьому їх характерна особливість 1 відмінність від збудників інших інфекційних хвороб, які, 'За незначним винятком, у природних умовах не можуть розмножуватися поза організмом тварини (віруси, хламі-дії, мікоплазми повністю позбавлені цієї можливості).

Таким чином, під джерелом збудника інфекції слід розуміти заражений організм тварини чи людини при різ­них формах прояву інфекційного процесу. Такий організм •служить для збудників інфекційних захворювань природ-.ним середовищем перебування і розмноження, нагрома­дження і виділення у навколишнє середовище. Наявність джерела збудника інфекції — одна з обов'язкових умов ви­никнення і поширення більшості інфекційних хвороб.

Найінтенсивнішим джерелом збудника інфекції є клі­нічно хворі тварини і люди. Вони виділяють патогенних збудників у зовнішнє середовище різними шляхами: з сек­ретами й екскрементами, з кров'ю, харкотинням, із шкір­ними кірочками, з виділеннями з очей, носа і сечостатевих органів. Шляхи виділення, тривалість й інтенсивність його коливаються у значних межах залежно від перебігу, особ­ливостей патогенезу і стадії розвитку різних захворювань. Так, у випадках гострого перебігу хвороби, що розвиваєть­ся за типом віремії або септицемії, збудник виділяється дуже інтенсивно й різними шляхами. Прикладом таких за­хворювань можуть бути більшість інфекційних хвороб, які викликають віруси, і ряд захворювань, що спричиняються мікробами (сибірка, пастерельоз та ін.).

При хронічному перебігу хвороби, з вибірною локалі­зацією збудника в окремих органах, виділення його менш інтенсивне, але може бути більш тривалим, часто збіга­ється з черговим загостренням процесу й обмежується од­ним або кількома шляхами. Так, при туберкульозі виділен­ня бактерій спостерігається з харкотинням і молоком; при Сапі — з витіканням із носа і виділеннями з шкірних вира-Нок; при кампілобактеріозі — з спермою і виділеннями, з Матки та піхви. Є також захворювання, при яких збудник Виділяється одним шляхом. Наприклад, сказ, при якому ■ірус виділяють хворі тварини тільки з слиною.

Крім сільськогосподарських тварин, неабияке значення Як джерело інфекції в епізоотології окремих хвороб мають

дикі тварини. Так, відомі випадки занесення ящура та чу­ми великої рогатої худоби дикими жуйними (лосі, сайга­ки), сказу — лисицями, вовками, енотовидними собаками. Не виняток, що в окремих випадках джерелом інфекції для тварин можуть бути хворі люди (бруцельоз, туберкульоз та ін.).

Скупчення збудника в організмі й виділення його в зов­нішнє середовище найбільш інтенсивні у продромальному періоді і в період розвитку хвороби. Захворіла тварина в цей час являє собою велику небезпеку як джерело інфекції. При окремих інфекційних захворюваннях (сказ, чума сви­ней, ящур та ін.) виділення збудників інфекції спостеріга­ється і в інкубаційному періоді.

З точки зору можливості занесення і поширення інфек­ційних хвороб слід мати на увазі, що клінічний прояв за­хворювання при багатьох інфекціях може бути виражений не дуже чітко (атиповий перебіг) або клінічних ознак мо­же й зовсім не бути (безсимптомний перебіг). Тому хворі тварини з атиповим або безсимптомним захворюванням є небезпечним джерелом інфекції, бо можуть залишатися непоміченими, вчасно не ізольованими і тим самим сприя­тимуть дальшому поширенню хвороби (туберкульоз, бру­цельоз, інфекційна анемія коней і ін.). При названих інфек­ційних хворобах кількість латентно перехворілих тварин значно перебільшує явно хворих, що визначає епізоотоло­гічні особливості цих захворювань.

Крім хворої тварини, джерелом збудника інфекції мо­жуть бути перехворілі тварини (реконвалесценти), які певний період продовжують виділяти збудників у навко­лишнє середовище. Таких тварин називають б а ктер і о -носіями або вірусоносіями. За допомогою мік­робіологічних і вірусологічних методів дослідження визна­чають, що носійство може бути короткочасним або стати тривалим, хронічним. Наприклад, у перехворілих на саль­монельоз або пастерельоз тварин носійство буває більш короткочасним і триває протягом кількох тижнів або міся­ців. У дорослих свиней-реконвалесцентів після перехворю-вання на хворобу Ауєскі вірусон.осійство триває до 6— 12 міс. При бруцельозі великої рогатої худоби бруцелн в організмі окремих перехворілих тварин залишаються жит­тєздатними і виділяються з молоком протягом 6—7 років. У коней, які перехводіли на інфекційну анемію латентно, вірусоносійство може тривати до 12—14 років.

На жаль, мікробоносійство у вогнищах інфекційних за­хворювань не обмежується тільки тваринами-реконвалес-центами. Воно може спостерігатися і у здорових тварин, які

спілкувалися з хворими. Такі тварини нерідко є джерелом занесення і поширення захворювань у благополучні гос­подарства. Можливі також випадки спонтанного виникнен­ня інфекційних захворювань внаслідок розвитку аутоінфек-11 г і у здорових носіїв при умові зниження фізіологічної стій­кості їх організму. Особливо часто носійство у здорових тварин спостерігається при сальмонельозах, пастерельозах, бешисі свиней, миті коней та ін.

Відомо немало інфекційних хвороб, збудники яких мо­жуть паразитувати не лише в організмі основних сприй­нятливих тварин, а й різних видів домашніх і диких тва­рин і навіть людини. Сукупність різних представників тва­ринного світу, які є природними хазяїнами тих чи інших патогенних мікроорганізмів і забезпечують розмноження та Існування їх в природі, називають резервуаром Збудника інфекції.

При ряді інфекційних захворювань резервуаром збуд­ника інфекції є різні види як домашніх, так і диких тварин, особливо гризуни, кліщі, жалючі комахи. Наприклад, щурі Та миші можуть бути активними носіями збудників понад ^fS|5 інфекційних захворювань у домашніх тварин і близько 20 — у людей. Серед них збудники сказу, лептоспірозу, ліс­теріозу/ хвороби Ауєскі, туляремії, сальмонельозу та ін. Нерідко дикі свині стають резервуаром вірусу класичної Чуми свиней. Із секретами та екскретами патогенні мікро­би забруднюють корм, приміщення, воду й водойми, грунт і знову відповідними шляхами заражують домашніх тва­рин та людей.

¹ Однак слід розуміти, що резервуаром збудника інфекції Може бути лише сукупність живих істот. Грунт, корм, во­ду, які деякі дослідники відносять до категорії резервуарів, правильніше віднести до факторів передачі збудника інфек­ції. Необхідно звернути увагу на зв'язок і різницю понять «резервуар» і «джерело» збудника інфекції. Кожна твари­на в даній сукупності може бути джерелом збудника інфек­ції, проте лише їх сукупність є резервуаром збудника.

Таким чином, джерело збудника інфекції обов'язковий Первинний елемент, що забезпечує можливість виникнення І поширення інфекційної хвороби та розвиток епізоотичного Проносу. Своєчасне виявлення і ліквідація джерела збуд­ника інфекції — один із найважливіших протиепізоотичнйх Яаходів.

МЕХАНІЗМ ПЕРЕДАЧІ ЗБУДНИКА ІНФЕКЦІЇ

Для виникнення і розвитку епізоотичного процесу, крім джерела збудника інфекції і сприйнятливих тварин, необ­хідний третій зв'язуючий ланцюг — механізм передачі збудника, який забезпечує його збереження у навколиш­ньому середовищі. При кожній інфекційній хворобі локалі­зація патогенного збудника інфекції в організмі, шляхи ■ його виділення й механізм передачі є закономірним, специ­фічним і взаємозумовленим процесом. Саме при цих умо­вах, коли буде реалізований механізм передачі, виникає і набуває поширення епізоотія.

Механізмом передачі збудника інфекції називають ево­люційно укладену біологічну пристосованість кожного виду патогенних мікробів до визначених шляхів переміщення від джерел збудника до здорових сприйнятливих тварин, що забезпечує нові випадки зараження і непреривність епізоо­тичного процесу. Саме в результаті тривалої еволюції і па­разитичної природи збудників інфекції відпрацювався і склався їх механізм передачі. Відомо, що патогенний мік­роб знаходить в організмі сприйнятливої тварини всі умови для свого існування. Проте для збереження його як виду необхідна постійна зміна «хазяїна», оскільки внаслідок роз­витку інфекційного процесу в організмі тварини відбува­ється імунологічна перебудова і створюються несприятливі умови для подальшої життєдіяльності мікроба. Наприклад, при сальмонельозі збудник до двох років'може знаходити­ся в організмі тварини, однак і в цьому випадку його пере­бування в макроорганізмі обмежене. Необхідна біологічна зміна «хазяїна», що відбувається при ефективному меха­нізмі передачі сприйнятливим тваринам — телятам ранньо­го віку й розвитку епізоотичного процесу.

Механізм передачі збудника інфекції є складним проце­сом і складається із трьох фаз (етапів): 1) виділення па­тогенного мікроба із організму хворої тварини в навколиш­нє середовище; 2) перебування збудника в більшості випад­ків у зовнішньому середовищі; проникнення мікроба в організм нової тварини. При абсолютній більшості інфек­ційних захворювань механізм передачі збудника перебігає по названому трифазному типу. Характер передачі зумовле­ний Локалізацією збудника в зараженому організмі і шля­хами його виділення, а проникнення в новий організм — воротами інфекції. В процесі тривалої еволюції механізм передачі збудника став специфічним Для кожної хвороби.

Існують монотропні патогенні мікроорганізми, які паразитують в одній тканині чи організмі. Наприклад,

збудник паратуберкульозу локалізується в підслизовій обо­лонці кишечника. Поряд із цим відомі політропні і 'пантропні збудники, які паразитують в багатьох чи всіх тканинах і органах (збудники туберкульозу, чуми сви­ней, ящура та ін.). Проте при здійсненні заходів боротьби з інфекційними хворобами має значення не локалізація мікроба в організмі взагалі, а лише та локалізація, при якій стає можливою передача збудника від зараженої тва­рини здоровій. Наприклад, при ящурі первинна локаліза­ція вірусу в афтах слизової оболонки ротової порожнини зумовлює швидке поширення хвороби, а подальша вторин­на локалізація у слизовій стравоходу практично не відіграє ніякої ролі в підтриманні епізоотичного процесу. При лісте­ріозі локалізація збудника в кишечнику, органах розмно­ження, вим'ї забезпечує виділення мікробів із організму і можливість зараження здорових тварин, а локалізація у головному мозку при нервовій формі прояву хвороби ство­рює свого роду гальмо для дальшого поширення збудника. і Незважаючи на велику кількість патогенних мікробів, їх біологічних властивостей, значення навколишнього се­редовища в передачі і поширенні збудника тієї чи іншої інфекційної" хвороби, в епізоотичному процесі розрізняють такі типи механізму передачі збудників інфекції: фекально-оральний, повітряно-краплинний, трансмісивний і кон­тактний. На думку академіка Л. В. Громашевського, такий поділ відповідає чотирьом анатомо-фізіологічним системам організму та місцю локалізації збудників. На наш погляд, в умовах промислового птахівництва слід виділити п'ятий тип механізму передачі — трансоваріальний, тобто переда­ча збудника через яйце.

В механізмі передачі інфекції фаза виділення збудника із організму тварини чи людини може бути пов'язана як з фізіологічними процесами (дихання, слиновиділення, де­фекація, сечовиділення, десквамація епітелію), так і з па­тологічними явищами (кашель, витікання із носової порож­нини, блювання, діарея, аборт і т. п.). При трансмісивних інфекціях виведення збудника із зараженого організму від-

■ бувається при акті кровоссання гематофагами.

Проникнення патогенного мікроба в сприйнятливий ор-

в ганізм може здійснюватися двома основними шляхами:

проникненням мікробів у порожнину органів, які мають

■ Зв'язок із зовнішнім середовищем; занесенням в організм через шкіру та слизові оболонки з порушенням або без по­ рушення їх цілісності.

При інфекційних хворобах тварин реалізуються усі п'ять названих вище способів передачі патогенних мікро-

організмів. В одних випадках передача збудника обмеже­на прямим контактом хворої тварини із здоровою. Прикла­дом такого захворювання може бути сказ, коли хвороба передається тільки при укусі, оскільки вірус знаходиться у слині і швидко гине в зовнішньому середовищі.

В інших випадках передача збудника інфекції складна і здійснюється живими перенощиками — комахами, кліща­ми або гризунами, в організмі яких збудник перебуває про­тягом короткого часу (сибірка, емфізематозний карбункул) або ж зберігається протягом багатьох місяців (рикетсіози, енцефаломієліт коней, віспадифтерит птиці, інфекційна ка­таральна гарячка овець та ін.).

Більшість заразних захворювань поряд з прямим кон­тактом (укус, облизування, парування, ссання маток та ін.) передається також і за допомогою різних об'єктів зовнішнього середовища, забруднених виділеннями хворих. Останній шлях передачі збудників інфекційних захворю­вань дуже поширений і може здійснюватися через корм, воду, повітря, грунт, трупи, різні речі догляду, транспортні засоби і тару для перевезення тварин, продуктів тваринни­цтва та тваринної сировини (рис. 12). Весь комплекс фак­торів, що беруть участь jr передачі збудника в конкретних умовах, називають шляхами передачі збудника інфекції. Розглянемо детальніше шляхи передачі збудників інфекції.

Контактний шлях передачі збудника та зараження здо­рових тварин відбувається при прямому (безпосередньому) - і непрямому (посередньому) контакті хворої тварини із здоровою. Воротами інфекції є шкіра та видимі слизові оболонки очей, респіраторної, травної і сечостатевої си­стем. Шляхом прямого контакту відбувається передача збудника кампілобактеріозу (у період парування), віспи, ящура, трихофітії та ін. При цьому значення і вплив фак-

торів зовнішнього середовища обмежуються, а їх функцію виконують інфіковані виділення і патологічний матеріал джерела збудника інфекції. При непрямому контакті збуд­ник передається через предмети догляду, збрую, тару, при­міщення і т. п., забруднені виділеннями хворих і носіїв (трихофітія, мікроспорія, сальмонельоз). Годівниці, водо­пійні відра та соски для випоювання телят мають істотне значення у передачі туберкульозу, бруцельозу, паратубер­кульозу та інших інфекційних хвороб молодняка. В епізоо­тології ящура, чуми свиней відомі чисельні фактори зане­сення і поширення хвороби з ящиками, мішковиною, кор­мом та автотранспортом далеко за межі неблагополучних господарств і населених пунктів.

Повітряний шлях передачі патогенних мікроорганізмів здійснюється через повітря у вигляді аерозолю рідких і твердих частинок. Інфекційні хвороби, що виникають при передачі збудника через повітря, називають респіра­торними або аерогенними. Відомо, що при хво­робах, які супроводжуються ураженням органів дихання, при кашлі, пирханні і чиханні відбувається значне виділен­ня збудника з найдрібнішими крапельками слизу і мокро­ти, котрі потім з потоками видихуваного повітря можуть переміщатися на відстань до 10 м і більше. Крім крапель­ної інфекції можливе також переміщення збудників у по-гаітрі разом з часточками пилу (пилова інфекція). Такий шлях передачі патогенних мікроорганізмів типовий при ту­беркульозі, контагіозній плевропневмонії великої рогатої худоби, віспі овець, грипу коней, пастерельозі птиці, орніто­зі, парагрипі-3 телят, інфекційному рінотрахеїті і інших респіраторних хворобах (рис. 13).

Повітряно-крапельний і пиловий спосіб зараження тва­рин та птиці особливо проявляється в умовах тривалого

стійлового і скученого утримання. Цьому сприяють низька температура, висока вологість повітря, недостатня венти­ляція і освітленість приміщення, нагромадження у повітрі аміаку та мікробів. У вологому повітрі пташника, конта­мінованого збудником псевдочуми і з поганою вентиляцією загибель птиці досягає 100 %.

Кормовий і водний шляхи передачі збудника інфекції спостерігають при більшості інфекційних хвороб, які прий­нято називати аліментарними інфекціями. Зараження тварин через корм і воду може відбутися як при пасовищному, так і стійловому утриманні, коли твари­ни користуються загальними годівницями, водопійними ко­ритами, відрами і створюються особливо сприятливі умови для перезараження.

Патогенні мікроби потрапляють у корм і воду з виді­леннями (секрети, екскрети) від хворих і тварин-носіїв, що знаходяться у приміщеннях. Сіно, солома і зерно можуть забруднюватися також виділеннями хворих і носіїв (у то­му числі й від гризунів) при заготівлі, переробці й збері­ганні. Особливе значення корму і води в передачі та поши­ренні туберкульозу серед тварин і птиці. Не раз спостері­галися випадки занесення на благополучні свиноферми хвороби Ауєскї з комбікормами, забрудненими трупами гризунів, які загинули від зазначеного захворювання.

В епізоотології чуми свиней велику роль у передачі і поширенні збудників хвороби відіграють не знешкоджені відходи м'ясокомбінатів і громадських їдалень. Аналогічне значення у поширенні ящура і туберкульозу має не зне­шкоджене збиране молоко, яке надходить для годівлі тва­рин із молокозаводів.

У передачі і поширенні збудників інфекційних хвороб через воду велику небезпеку являють мілкі озера, річки, непроточні стави та калюжі, забруднені виділеннями хво­рих, побутовими водами та відходами підприємств по пере­робці продуктів тваринництва. Забруднені водойми можуть призвести до спалаху лептоспірозу, паратуберкульозу, си­бірки та емфізематозного карбункула, особливо в пасовищ­ний період утримання тварин.

Спори збудників найбільш типових групових інфек­цій — сибірки, емфізематозного карбункула, брадзоту, ін­фекційної ентеротоксемії овець — потрапляють у землю і воду з виділеннями хворих або із трупів і роками зберіга­ються у них. В таких випадках особливий інтерес являють шляхи передачі збудників інфекції, які живуть і розмножу­ються у водоймах і верхніх шарах грунту, багатих на орга­нічні речовини. Результати експериментальних досліджень

А. М. Миротворського та А. А. Владимирова показали, що . в грунті за сприятливих умов спостерігаються проростання спор і розмноження збудника хвороби.

Проте значення грунту в передачі та поширенні інфек­ційних захворювань відносно невелике і обмежується голов­ним чином групою інфекцій, що викликаються спороутво-рюючими або кислотостійкими мікробами (сибірка, тубер­кульоз, паратуберкульоз, емфізематозний карбункул,, стовбняк, газовий набряк тощо).

Велику небезпеку в передачі й поширенні збудників ін­фекції являють трупи тварин, тваринна си­ровина і продукти тваринництва. Особливо велику небезпеку являють трупи тварин, які загинули від захворювання на сибірку, емфізематозний карбункул, бе­шиху свиней, туберкульоз, сальмонельоз, чуму птиці та ін. І Слід також мати на увазі, що трупи диких гризунів (щурів, І мишей, полівок), які забруднюють скотні двори, склади комбікормів, пасовища, водопої, також нерідко стають при-Ічиною виникнення епізоотій хвороби Ауєскі, туляремії, леп­тоспірозу тощо.

Крім трупів, значну роль у передачі й поширенні збуд-І ників багатьох хвороб серед свійських тварин та людей ві­діграють тваринна сировина (шкури, овчина, щетина, шерсть, роги, копита, волосся) і продукти тваринництва, одержані і незнезаражені від вимушено забитих або загиб­лих від заразних хвороб тварин. Описані випадки заражен-, ня людей сибіркою, віспою, стригучим лишаєм і ін.

Серйозну небезпеку щодо передачі і поширення інфек­ційних захворювань являють також продукти тваринницт­ва та м'ясо, молоко збиране й незбиране, одержані від хво­рих і не знешкоджені. Саме ці продукти, боєнські та ку­хонні відходи часто бувають причиною поширення чуми . свиней, чуми птиці, хвороби Ауєскі, сальмонельозу, тубер­кульозу, ящуру, бруцельозу та інших хвороб. У птахівни­цтві механізм передачі' збудника інфекції часто ув'язують з яйцем, тушками битої птиці, контамінованими пухом і пе­ром. Описані також епідемії орнітозу серед працівників, які обробляють забиту птицю та проводять лабораторні дослі­дження.

Слід також звернути увагу на ярмарки, базари, перего­ни й транспортування тварин, бази заготівлі худоби і під­приємства по переробці тваринної сировини, які при не­дотриманні вимог петеринарно-санітарного нагляду можуть сприяти поширенню захворювань.

Трансмісивний шлях передачі збудника інфекції живи­ми перенощиками має велике значення у поширенні ряду

. інфекційних хвороб: інфекційна анемія коней, інфекційний і -енцефаломієліт, туляремія, африканська чума коней та ін. В одних випадках жалючі комахи (ґедзі, комарі, мухи) і кліщі, блохи, гризуни переносять збудника інфекції чисто механічно, зберігаючи його на поверхні тіла або в травно­му каналі. В інших випадках патогенні мікроби здатні роз­множуватися в організмі комах, кліщів, гризунів і'навіть, передаватися із покоління у покоління трансоваріальним шляхом. Хвороби, збудники яких передаються тільки транс­місивним шляхом, називаються трансмісивними. Трансмісивний шлях передачі збудників інфекції здійсню­ється живими перенощиками: ґедзі, мухи-жигалки, кліщі, клопи, блохи, які живляться кров'ю теплокровних тварин і здатні передавати збудників сибірки, туляремії, інфекцій­ного енцефаломієліту коней, інфекційної анемії коней то­що. Власне, інфекційні хвороби, збудники яких передають­ся тільки трансмісивним шляхом, називаються о б л і г а т -но-трансмісивними (чума коней, інфекційний ен­цефаломієліт), а коли хвороби передаються трансмісивним і , іншими шляхами — факультативно-трансмі­сивними (сибірка, африканська чума свиней і ін.; рис. 14).

Механізм трансмісивної передачі збудників інфекції може бути найрізноманітнішим залежно від видових особ­ливостей перенощика і збудника інфекції. Особливо виді­ляють чисто механічне перенесення збудника та біологічне входження перенощика в епізоотичний процес. Практичні спостереження й експерименти показують, що миші та щу­ри часто є природними носіями лептоспірозу, туляремії, лістеріозу, хвороби Ауєскі, сальмонельозу та інших, ство-

рюючи своєрідні резервуари інфекції. Проживаючи у при­міщеннях для тварин, гризуни на поверхні свого тіла або в кишечнику можуть переносити збудників чуми й бешихи свиней, туберкульозу, бруцельозу, пастерельозу та багатьох інших захворювань тварин і птиці.

В перенесенні й поширенні інфекційних хвороб певне значення мають свійські та дикі тварини, птахи. Відомі ви­падки занесення вірусу ящура у благополучні господарст­ва кіньми, лосями, сайгаками, які стикалися з хворими на ящур тваринами.

Добре також відома роль м'ясоїдних і хижих птахів у занесенні й поширенні сибірки та емфізематозного карбун­кула. Ці тварини здатні не тільки - переносити згаданих збудників захворювань на поверхні свого тіла, а й виділя­ти їх спори з фекаліями після поїдання трупів тварин.

Механічними перенощиками збудників багатьох інфек­ційних захворювань часто бувають люди, які працюють у тваринництві або на підприємствах по переробці продук­тів тваринництва і не дотримують вимог санітарного нагля­ду. Нерідко при хворобах, спільних для тварин і людини (антропозоонози), людина може бути не тільки механіч­ним перенощиком, а й бути хворою, джерелом інфекції. Відомі випадки появи туберкульозу й бруцельозу у благо­получних стадах, причиною виникнення яких були хворі люди.

Слід також розрізняти горизонтальний і вертикальний шляхи поширення збудників інфекції. Механізм передачі збудника інфекції, що пов'язаний із виходом збудника з джерела інфекції в навколишнє середовище, називається горизонтальним. При такому механізмі основне спрямування епізоотичного процесу визначається активні­стю і взаємодією інфекційних факторів зовнішнього се­редовища, які беруть участь у передачі збудника інфекції. Горизонтальний шлях поширення збудників характерний аб­солютній більшості інфекційних захворювань.

Поряд із виділенням збудника безпосередньо в навко­лишнє середовище існує передача його від батьків потом­ству через яйцеклітину, її генетичний апарат, а також через плаценту, кров і з молоком матері. Такий шлях передачі назипають вертикальним. Вертикальна передача в основному властива вірусним інфекціям (лейкоз великої рогатої худоби, саркома кішок та ін.). При деяких захво­рюваннях з горизонтальною передачею збудника в певних умовах набирає епізоотологічного значення і вертикальний шлях його передачі через плаценту (наприклад, при інфек­ційному ринотрахеїті, чумі свиней, хворобі Ауєскі) і з мо-

.локом матері. Вертикальна передача виявлена також при захворюванні курей пулорозом — тифом, мікоплазмозом, коли 'збудник передається через яйце.

Отже, шлях і засоби передачі збудників інфекції дуже різноманітні. Для правильної організації протиепізоотич-них заходів важливо виявити не лише джерело збудника інфекції, а- й механізм передачі його і своєчасно знешко­джувати об'єкти зовнішнього середовища, забруднені виді­леннями хворих тварин, адже в епізоотичному процесі ме­ханізм передачі збудника інфекції є другою його рушійною -силою.

СПРИЙНЯТЛИВІ ТВАРИНИ ЯК РУШІЙНА СИЛА В ЕПІЗООТИЧНОМУ ПРОЦЕСІ

Для виникнення і розвитку епізоотичного процесу по­трібна наявність не лише джерела збудника інфекції, ме­ханізму передачі, а й сприйнятливих тварин. Саме вони визначають характер поширення та перебіг хвороби. Сприй­нятливість тварин є однією з важливих епізоотологічних категорій. З позиції епізоотології слід відрізняти сприйнят­ливість до інфекційних захворювань окремої тварини (ін­дивідууму) від сприйнятливості групи тварин, стада чи по­пуляції.

Срийнятливість окремої тварини є вираженням реактивності організму, здатність його відповідати на про--никнення, поширення і життєздатність патогенних мікробів комплексом захисно-пристосувальних реакцій, розвитком інфекційного процесу. Ця еволюційна особливість у прин­ципі характерна певному виду тварин в цілому і пере­дається за спадковістю. Можна навести ряд прикладів ви­біркової видової сприйнятливості тварин: сап уражує од­нокопитних, проте ним не хворіють парнокопитні; ящуром, на відміну, хворіють парнокопитні і не хворіють одноко­питні.

Є хвороби, до яких сприйнятливі всі тварини певного ви­ду. Наприклад, до ящура або чуми великої рогатої худоби практично сприйнятливі 100% тварин, які раніше не хворі­ли і не вакциновані. Проте відомі й такі хвороби, до яких сприйнятливі не всі тварини одного виду. Так, при сальмо­нельозі неблагополучне стадо ніколи не буде уражене пов­ністю, незважаючи на явну можливість поголовного за­раження. Виникнення миту, як правило, також не супро­воджується 100 %-ним ураженням коней неблагополучного табуна. Це явище пов'язане з неоднорідністю даної сукуп­ності тварин, з різним ступенем їх сприйнятливості. Сту-

■ .

пінь сприйнятливості тварин і одночасно ступінь заразності хвороби умовно позначають індексом контагіоз­но с т і. Він показує середнє число захворілих із кожних 100 тварин неблагополучного стада, які мал-и контакт або тим чи іншим шляхом контактували з хворими. При ящу­рі, сибірці, чумі великої рогатої худоби індекс контагіозно-сті може наближатися до 100, тоді як при лістеріозі він коливається від 20 до 60; при інфекційному ринотрахеїті в межах від 5 до 100, а при вірусній діареї великої рогатої худоби — від 10 до 100. Індекс контагіозності як епізоото­логічний показник інфекційної хвороби визначений для ^; кожної нозологічної одиниці.

Як правило, на сприйнятливість тварин до захворювань впливають: їх вік, стать, порода, фізіологічний стан, харак­тер годівлі, надмірна експлуатація, вплив неблагополучних факторів зовнішнього середовища (перегрівання, або пере­охолодження, нагромадження в повітрі аміаку, умовно па­тогенної і непатогенної мікрофлори тощо), наявність інва-■ зійних хвороб. Приклади негативного впливу названих фак­торів на стійкість організму проти інфекції наведені у "відповідних розділах.

Поряд з неспецифічною резистентністю велике значення має стан специфічної несприйнятливості тварин до дії па­тогенних мікробів і їх токсинів, тобто імунітет. Останній виникає в результаті попереднього перехворювання або штучної імунізації. Співвідношення у стаді сприйнятливих та імунних тварин до конкретного збудника- інфекції нази­вають імунологічною структурою стада. Виясняють імунологічну структуру за допомогою сероло­гічних і алергічних досліджень. Одержані дані необхідні при аналізі епізоотичної ситуації і плануванні, здійсненні протиепізоотичних заходів.

Саме лікар-епізоотолог повинен ураховувати наявність стадного імунітету та імунологічну структуру стада, а в разі їх зниження застосовувати засоби специфічної профі­лактики (щеплення), забезпечити виконання ветеринарно-санітарних правил, господарських заходів, спрямованих на поліпшення умов годівлі, утримання і використання тварин.

ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ

ЕПІЗООТИЧНОГО ПРОЦЕСУ

І СТАДІЙНІСТЬ ЕПІЗООТІЙ

Епізоотичний процес, або епізоотія у широкому розу­мінні цього питання, є складним біологічним процесом, ви- '; никнення і розвиток якого визначається зв'язком і взаємо-

дією між джерелом інфекції, об'єктами передачі її і сприй­нятливим поголів'ям.

Як відомо, перебіг і розвиток інфекційної хвороби при ураженні окремої тварини характеризується певним пато­генезом, клінічними ознаками і патологоанатомічними змі­нами, типовими для захворювання. Перебіг же і розвиток епізоотії, що розвивається серед маси тварин, ^% є більш складним явищем і визначається рядом біологічних, при­родно-географічних і соціально-економічних факторів.

До біологічних факторів, пов'язаних з особливостями мікро- та макроорганізму, відносять:

Вірулентність збудника інфекції. Чим вона вища, тим важче перебігає хвороба, значно більше нагромаджується збудника в організмі хворих і більше ін­фікування зовнішнього середовища. Отже, значно легше здійснюється зараження хворих тварин і, як правило, збіль­шується вірогідність значного поширення хвороби.

Проте є й інша думка, що найбільше поширюються ті хвороби, які викликають збудники середнього ступеня ві­рулентності (Ендрюс К., 1969). У такому випадку хвора тварина живе довше, створюючи більші можливості для зараження здорових сприйнятливих тварин.

З вірулентністю збудника пов'язана і контагіозність хвороби, яка також відіграє роль у проявленні епізоотич­ного процесу.

Ступінь сприйнятливості (чутливості) тварин. Чим вища чутливість,, тим інтенсивніше перебі­гає епізоотичний процес. У даному випадку потрібно мати на увазі як специфічну, так і неспецифічну стійкість. Роз­глядаючи специфічну стійкість, можна відмітити високу й недостатньо високу напруженість специфічного імунітету, особливо при завершенні строку імунітету.

Велике значення має і неспецифічна стійкість, природ­на резистентність організму. Зниження її у зв'язку з пору­шенням годівлі і умов утримання сприяє різкому підвищен­ню чутливості тварин до інфекційних хвороб.

Переважна форма прояву інфекційної хвороби познача­ється і на інтенсивності епізоотичного процесу. Септицеміч­ний перебіг завжди зумовлює великі можливості поширен­ня захворювання, ніж вогнищеве ураження окремих органів. Має значення і який орган уражений, оскільки меха­нізм передачі збудника інфекції безпосередньо пов'язаний із локалізацією збудника в організмі. Ураження органів, які природно пов'язані з зовнішнім середовищем, створює найбільш сприятливі умови для подальшого поширення хвороби. Наприклад, при лістеріозі у випадку- ураження

головного мозку можливість поширення хвороби менша, ніж при ураженні органів розмноження, що часто супрово­джується абортами і виділенням збудника в навколишнє середовище.

Із природно-географічних факторів, які безпосередньо впливають на інтенсивність прояву епізоотичного процесу, наприклад при трансмісивних хворобах, визначальними будуть наявність і щільність гематофагів — перенощиків збудника. При цьому поширенню хвороби сприяє масовий переліт у літній період року, наявність природних резервуа­рів збудника хвороби — гризунів та інших дрібних тепло­кровних, диких м'ясоїдних тварин і щільність 'їх популяцій.

До соціально-економічних .(господарських) факторів, які впливають на інтенсивність епізоотичного процесу, від­носить: щільність розміщення сприйнят-■ ливих тварин, чим вона вища, тим більше можливос-. тей для інтенсивного прояву епізоотичного процесу. Значен-• ня цього, фактора особливо зростає в умовах промислового тваринництва. При екстенсивному веденні тваринництва щільність поголів'я, як правило, невисока, що, природно, гальмує розвиток епізоотичного процесу.

Господарські зв'язки між окремими тварин­ницькими об'єктами також відіграють певну роль у прояві епізоотичного процесу. Чим вони тісніші, тим вірогідніше занесення збудника інфекції із неблагополучного господар­ства і розвиток більш інтенсивного епізоотичного процесу.

Зоогігієнічний стан і ветеринарне об­слуговування господарства суттєво впливають на розвиток епізоотії. Порушення санітарно-гігієнічниХ норм годівлі та утримання тварин призводить до'зниження резистентності їх організму й швидкого поширення хворо­би. Якщо, не забезпечене відповідне ветеринарне обслугову­вання, то діагноз ставлять із запізненням, а протиепізоо-тичні заходи проводять несвоєчасно й неповноцінно. Все зазначене призводить до інтенсивного проявлення епізоо-', етичного процесу.

Немає сумніву, що форма прояву епізоотичного процесу залежить і від особливостей самої інфекційної хвороби. Є хвороби, які в будь-яких умовах значно поширюються. Пліфіїклад, ящур, а також везикулярна хвороба свиней, африканська чума свиней в умовах країн Європи. І, на­впаки, значна частина хвороб незалежно від умов зовніш­нього середовища проявляється поодинокими випадками або незначними спалахами. Наприклад, ботулізм, правець, июякісна катаральна гарячка великої рогатої худоби ти іп.

Слід також пам'ятати, що епізоотичний процес, особли­во в формі епізоотії, як і всі явища у природі та суспільст­ві, перебуває в русі, розвитку і змінюється. Епізоотія існує і розвивається при наявності необхідних умов і згасає, ко­ли умови змінюються або їх немає. Згасання епізоотії, як правило, відбувається у міру збільшення імунних тварин в стаді внаслідок природного їх перехворювання.

Отже, залежно від зазначених умов зовнішнього середо­вища, біологічних властивостей збудника та інтенсивності поширення інфекційних захворювань розрізняють форми прояву епізоотичного процесу у вигляді спорадичних випадків, ензоотії, епізоотії і панзоотії.

С п о р а д і я, або спорадичний випадок захворювання (від грецьк. Sporadikos — поодинокий, розсіяний, випадко­вий, окремий) є найнижчим ступенем інтенсивності епізоо­тичного процесу, коли на певній території є поодинокі ви­падки захворювання і між ними важко або неможливо встановити епізоотичний зв'язок. Тобто, вони виникають не­залежно один від іншого й не зв'язані з одним і тим же джерелом збудника інфекції.

Ензоотія (від грецького en — в, zoon— тварина) є такою формою прояву епізоотичного процесу, коли спалах інфекційної хвороби обмежується конкретною територією (господарством), у якій із-за певних умов постійно існу­ють джерело збудника інфекції, фактори передачі і сприй­нятливі тварини. Як правило, збудник захворювання не має тенденції поширюватися за межі неблагополучного госпо­дарства, населеного пункту тощо. Саме тому ензоотію трактують як категорію географічної приреченості, вводя­чи термін «стаціонарність» і «ензоотичність».

Терміни «стаціонарність» і «ензоотичність» близькі між собою і означають поширення хвороби в певній місцевос­ті, господарстві, неблагополучному пункті. З епізоотологіч­ної точки зору, стаціонарно неблагополучним можна визнати такий пункт (господарство), коли випадки інфекційної хвороби повторюються протягом кількох, років.

Слід розрізняти істинну і так звану статис­тичну ензоотію. Істинна ензоотія пов'язана_ з при­родними умовами місцевості, на якій мешкають дикі твари­ни, як резервуар збудника інфекції, є специфічні перено-щики збудника хвороби. В цьому розумінні істинна ензоо­тія збігається з поняттям природної вогнищевості.

Статистична ензоотія характерна для ряду хвороб, які мають місцеве поширення і пов'язані 'з господарською ді­яльністю людини. Насамперед статистична ензоотія харак-

терна для ешеріхіозу, сальмонельозу, стрептококозу телят, поросят і молодняка інших видів тварин. У деяких госпо­дарствах ці хвороби багаторазово повторюються і, як правило, це відбувається в результаті незадовільних умов утримання і недоброякісної годівлі тварин..

Епізоотія (від грецьк. ері — на і zoon — тварина) є середнім ступенем інтенсивності (напруженості) епізоотич­ного процесу і характеризується досить значним поширен­ням інфекційної хвороби та збудника за межі неблагопо­лучного пункту, швидким охопленням господарств, районів, областей.

Епізоотії властиве швидке поширення випадків захво­рювань і масовість, що визначається тривалістю інкубацій­ного періоду. та територіальною близькістю тварин, що призводить' до передачі збудника від одного джерела ін­фекції. Між окремими випадками хвороби чітко простежу­ється епізоотологічний зв'язок. Наприклад, ящур, чума свиней, чума великої рогатої худоби, пастерельоз, нью-каслська хвороба.

Панзоотія (від грецькі pan — все і zoon — твари­на) — це найвищий ступінь інтенсивності (напруженості) 'епізоотичного процесу, коли інфекційна хвороба надзви­чайно поширюється з охватом території кількох країн і навіть континентів. Для панзоотії характерне різке збіль­шення захворюваності тварин та швидке територіальне по­ширення. До таких хвороб відносять ящур, везикулярну екзантему свиней, африканську чуму свиней, чуму великої рогатої худоби.

Слід враховувати, що епізоотичному чи панзоотичному поширенню захворювань сприяє поява нових типів збудни­ка, його стійкість у зовнішньому середовищі, множинність шляхів поширення та передачі його, відсутність активних біологічних препаратів і запізніла імунізація тварин.

Епізоотичний процес має певну закономірність у роз­витку і перебігу стадій, що різняться між собою. Найбільш наглядно ця закономірність простежується на прикладі епі­зоотії. Розрізняють шість стадій у динаміці епізоотій (рис. 15): міжепізоотичну, передепізоотичну, розвитку епі­зоотії, максимального піднесення, згасання епізоотії, пост-счіі.нютмчну.

М і ж епізоотична стадія (стадія затишшя) , це проміжок часу між двома епізоотичними спалахами; за­хворювання. ІД я стадія характеризується поодинокими ви­падками прояву хвороби, які підтримують епізоотичний процес, проте не доводять до різкого підвищення захворю-пппості і значного поширення хвороби. У цей період пере-

важає мікробоносійство та безсимптомна інфекція, в біль­шості тварин зберігається імунітет, проте кількість сприй­нятливих тварин поступово наростає.

У передепізоотичній стадії створюються ре­альні умови для виникнення і розвитку епізоотії внаслідок втрати тваринами імунітету, народження неімунного мо­лодняка, введення сприйнятливих тварин. Для цієї стадії характерне збільшення кількості захворілих тварин, які стають джерелом збудника інфекції, і перші випадки типо­вого клінічного прояву хвороби. Тим самим створюються сприятливі умови передачі збудника .інфекції і дальшого поширення захворювання.

Передепізоотична стадія змінюється стадією роз­витку епізоотії і характеризується сприятливими -умовами для дальшого поширення хвороби й перевагою типових клінічних форм, гострим і зверхгострим їх перебі­гом. Збільшується кількість захворілих тварин, відбуваєть­ся дальше нагромадження збудника інфекції у зовнішньо­му середовищі і посилення його вірулентності. Проте в той же час зростає поголів'я імунних тварин, що створює осно­ву для затухання епізоотії.

Стадія максимального піднесення епі­зоотії є кульмінаційною і для неї характерні найбільша кількість захворілих тварин із вираженими клінічними оз­наками хвороби, нагромадження джерел інфекції і значне поширення збудника захворювання у зовнішньому середо­вищі. В цій стадії внаслідок природного перехворювання наростає кількість імунних тварин, а напруженість епізоо­тії поступово знижується.

■ Стадія максимального піднесення змінюється стаді­єю згасання епізоотії. У цій стадії зменшується

кількість нових випадків захворювання тварин, зростає число імунних до даної хвороби, порушуються механізм пе­редачі збудника інфекції. У цей період переважають випад-, ки з хронічним або атиповим перебігом захворювання й епізоотія поступово затухає.

У випадках надходження у вогнище епізоотії (неізольо-ване стадо) свіжого, неімунного поголів'я захворюваність 'знову зростає, зумовлюючи наростання нової хвилі епізоо­тії. При цьому хворіють ті тварини, в яких недостатній іму­нітет.

Постепізоотична стадія характеризується тим, що хво­роба не поширюється, кількість тварин із високим ступе­нем напруженого імунітету досягає максимального значен­ня. Захворювання знижується до поодиноких випадків, що характерні для даної місцевості і періоду року. В цей час переважають безсимптомна інфекція і мікробоносійство.

Така динаміка епізоотії у певній мірі є ідеальною і ха_г рактерна для ізольованого стада тварин. В практиці іде­альні співвідношення в розвитку і перебігу стадій епізоо­тії спостерігається далеко не завжди. Розмежування на­званих стадій умовне, інколи вони тривають багато місяців (бруцельоз, туберкульоз). Крім згаданої закономірності іс­нують періодичні коливання інтенсивності поширення ок­ремих епізоотій через тривалі проміжки часу, обчислювані роками. Це явище дістало назву періодичності є п і з о р т і й. Періодичні коливання з проміжком 3—5 ро­ків відмічені при епізоотіях ящура, хвороби Ауєскі та ін. Проте з проведенням штучної імунізації сприйнятливого . поголів'я, вдосконаленням вакцинних препаратів ця зако­номірність прояву періодичності епізоотій порушена. Вве­дення у практику щорічної вакцинації тварин у неблагопо­лучних господарствах призупиняє стадійний розвиток епізоотій і припиняє подальше поширення інфекційних хво­роб.