15. Загальна характеристика легісакційного, формулярного та екстраордінарного процесів.

Легісакційний процес (legіs actiones) історично склався першим. Він існував в епоху квіритського права, яка згідно з періодизацією іс¬торії римського права припадає на перший — архаїчний період4. Характерними рисами цього проце¬су були жорсткий формалізм і урочистість. Він являв собою складний обряд, що складався з дій ритуального характеру. Усі слова і жести сторін у спорі повинні були точно відповідати встановленим законом приписам і мали вирішальне значення. Будь-який відступ від встанов¬лених законом фраз означав поразку у справі.

Процес legіs actiones відбувався у дві стадії (етапи) — 1) ius та 2) iudicium. Перший етап проходив у присутності магістрата, що був наділений судовою владою. На початку республіканської епохи це були консули, а після введення у 367 р. до н. е. нового магістрату — прето¬ри.

Другий вид цивільного процесу — процес по формулі (per formulas). Його поява була обумовлена новими соціально-економічни¬ми умовами, які склалися наприкінці існування республіки та були пов’язані із розвитком державності, поширенням комерційних відно¬син, розширенням території торговельних стосунків.

Найбільш поширеними були формули з такими складовими1:

1) інтенція (лат. intentio — притязання) — полягала в заяві, твер¬дженні позивача про належність йому певного права;

2) демонстрація (лат. demonstratio — опис) — описувала підставу позову, ті юридичні факти, які породили право позивача і обов’язок відповідача;

3) кондемнація (лат. condemnatio — осуд) — надавала судді право осудити чи виправдати відповідача, якщо підтвердяться або не підтвер¬дяться доводи позивача;

4) ад’юдикація (adiudicatio — присудження) — наділяла суддю повноваженнями присудити кожній із сторін окремі речі або права. Ця частина характерна тільки для справ про поділ майна чи меж земельних ділянок.

Екстраординарний процес. Поява екстраординарного процесу пов’язується з посиленням абсо¬лютної влади імператора, коли він отримав судову владу як найвища апеляційна інстанція по справах, що розглядалися магістратами. Спо¬чатку екстраординарна форма застосовується для деяких категорій спорів: адміністративного характеру (наприклад, щодо режиму користу¬вання громадськими полями), деяких приватних спорів (щодо аліментів, стану раба, спори з питань призначення та звільнення опікунів, щодо фідеїкомісів — заповідальних розпоряджень певного виду, спори між фіском та приватними особами).

Особливістю екстраординарного процесу була відсутність поділу його на дві стадії ius і iudicium. Судочинство велося не приватними суддями, а імператорськими посадовцями і вважалося функцією держави.

16. Преторські засоби захисту.

У сфері захисту порушених прав у розпорядженні претора, крім системи позовів, були також інші процесуальні засоби у вигляді актів адміністративної влади — інтердиктів (interdicta). Вони мали форму наказу чи заборони, що були обов’язковими для виконання. Претор видавав інтердикти в разі, якщо за заявою зацікавленої особи необхід¬но було негайно відреагувати на порушення права або попередити його. Усі інтердикти, якими користувався у своїй практиці претор, заноси¬лись ним до свого едикту.

Залежно від мети інтердикти класифікуються на:

1) інтердикти про пред’явлення (exhibitoria), які містили наказ надати речі або особу;

2) інтердикти про повернення (restitutoria), що наказували повер¬нути певну річ;

3) заборонні інтердикти (prohibitoria), які приписували утриму¬ватись від певної поведінки1.

Іншим засобом швидкого впливу на конфліктуючі сторони був наказ претора одній із них дати обіцянку в урочистій обстановці — стипуляцію (stipulatio praetoria), яка б гарантувала існуюче право.

Особливим процесуальним інструментом претора була реституція (restitutio) — відновлення особи в попередній юридичній ситуації. Застосовувалась реституція з метою скасування юридичної сили дії, яка за своєю суттю була несправедливою і завдавала шкоди.

Окремими засобами захисту в адміністративному порядку було введення у володіння будь-якою річчю зацікавленої особи на її про¬хання. Це могло статися або з метою примусового виконання рішення суду, або для охорони майна, або з метою допустити до володіння фактичного спадкоємця, чиє право не могло бути засноване на іus civile.