49. Умови та строки в договорах.

Умова (condicio) — це застереження в договорі, за допомогою якого юридичні наслідки договору стають залежними від настання (ненастання) в майбутньому певної події, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. Умова договору не може суперечити закону і добрим зви¬чаям, а також має бути здійсненною.

Залежно від того, чи пов’язуються правові наслідки договору з настанням чи ненастанням певної події, розрізняли відповідно пози¬тивні та негативні умови. Крім того, виділялися умови, щодо яких точно невідомо, настануть вони чи ні в майбутньому, але якщо наста¬нуть, то точно відомо коли (наприклад, повноліття фізичної особи); і умови, про які невідомо — настануть вони чи ні в майбутньому, а також момент їх можливого настання (наприклад, укладення шлюбу).

Подібною до поняття «умова» була категорія «строк». Строк (dies) — це подія, яка неминуче настане в майбутньому. Строком, наприклад, вва¬жається смерть особи.

Римські юристи розрізняли такі строки: визначений строк, тобто той, щодо якого відомо, коли він настане (строк дії договору — 1 рік); невизначений строк, щодо якого відомо тільки, що він неодмінно настане в майбутньому, але невідомо коли саме (смерть фізичної особи).

Залежно від правових наслідків, які пов’язувалися з настанням (ненастанням) умови або строку, останні поділялися на: відкладальні, тобто ті, за яких виникнення прав та обов’язків із договору пов’язуються із настанням певної події (умови або строку); скасувальні, тобто ті, за яких припинення прав та обов’язків із договору пов’язуються із на¬станням певної події.

50. Пороки згоди сторін при укладенні договорів (обман, погроза, насильство).

У разі, якщо волевиявлення однієї із сторін здійснювалося не віль¬но, а під впливом іншої особи, вираження волі вважалося таким, що має вади (дефекти).

Вплив іншої особи на формування волі контрагента та його воле¬виявлення міг полягати в: обмані (dolus) чи примусі.

Обман (dolus) — це умисне введення в оману контрагента з метою спонукати його до волевиявлення на шкоду власним майновим інтере¬сам. У джерелах римського права dolus визначався як будь-яка хитрість, обман, що застосовувалися для того, щоб обхитрити, ввести в оману інших людей

Примус міг виражатися у фізичному насильстві або у погрозі (metus) — психічному насильстві. При цьому юридичне значення для дійсності договору мала лише реальна, здійснена погроза. Так, у римському праві було закріплене правило, що страх має бути обґрун¬тований: небезпека має дійсно існувати

Договір, укладений у результаті обману, завжди вважався абсолют¬но недійсним.

51. Вербальні контракти.

Залежно від підстав виникнення в римському праві розрізняли: вербальні (verbis), літеральні (litteris), консенсуальні (consensu) та реальні (re) контракти.

Раніше за всіх виникли вербальні контракти, які вважалися укладеними після виголошення традиційних словесних формул за дотримання низки формальностей. У зв’язку з цим процедура укла¬дення цих контрактів була досить громіздкою.

Вербальні контракти (verbis) — це усні контракти, для укла¬дення яких необхідно в установленій послідовності промовити строго визначені слова

Основною ознакою вербальних контрактів було безумовне пану¬вання форми.

У римському праві до зазначених контрактів належали: стипуляція, клятвена обіцянка вільновідпущеника і встановлення приданого.

Стипуляція (лат. stipulatio — вимовляння, благання (вигід)) — це усний договір, укладений шляхом запитання майбутнього кредито¬ра і відповіді боржника, яка збігається із запитанням.

Під цією назвою зазначений договір фігурував, коли він розглядався зі сторони кредито¬ра. Зі сторони боржника він виступав під назвою обіцянка (sponsio)

безумовна вимога — обов’язкова присутність сторін в одному місці. При укладенні договору представництво не допускалося, оскільки можна було набути прав лише для себе осо¬бисто. У зв’язку з цим стипуляція була недоступна глухим, які не могли безпосередньо сприймати на слух питання чи відповідь, а також німим, які не могли виголосити необхідні словесні формули.

Стипуляція є одностороннім договором, оскільки одна сторона мала лише права, а інша — тільки обов’язки.

Клятвена обіцянка вільновідпущеника (jusjurandum liberti) — це різновид вербального контракту, який виникав у разі проголошення вільновідпущеником клятви надавати послуги патрону. Власник раба за своїм бажанням міг відпустити його на волю2. Однак досить часто він хотів і в подальшому користуватися його послугами.

Однак проблема полягала в тому, що раб не був суб’єктом права, а тому його обіцянки в цьому статусі не породжували бажаних наслідків.

Установлення приданого (dotis dictio) — це різновид вербального контракту, який виникав у випадку, якщо на усну заяву особи, яка встановлювала придане, наречений давав свою згоду.

Імовірно, що витоки цього зобов’язання виходять із процедури заручин, яка передувала укладенню шлюбу. А після того як договір заручення перестав користуватися позовним захистом, обіцянка вста¬новити придане (dos) набула значення самостійного усного договору

Це зобов’язання могла взяти на себе майбутня дружина, будь-який з її боржників чи висхідних родичів. Кредитором у цьому разі був наречений. Саме йому належало право вимагати передачі приданого, яке могло складатися з коштів чи речей.