. Предмет римського приватного права.

предметом вивчення курсу "Римське приватне право" є система правових норм стародавнього Риму, яка регулювала суспільні відносини між приватними особами, а саме:

-сукупність особистих прав, правове становище суб'єктів у майнових відносинах, можливість суб'єктів здійснювати угоди майнового характеру;

питання правового захисту приватних прав;

-шлюбно-сімейні відносини;

-відносини, пов'язані з власністю та іншими правами на речі;

-зобов'язання суб'єктів, які виникають з різних підстав:

договорів, правопорушень, нібито з договорів, нібито з правопорушень;

коло питань, які виникають з приводу спадкування майна померлих.

2. Поняття та види джерел римського приватного права.

Джерела римського приватного права поділяються на усні й письмові. До усних належать звичаї, а до письмових — закони, едикти ма¬гістратів, сенатусконсульти, діяльність юристів, імператорські конституції.

Звичаї у ранньому римському праві були головною формою правотворення і являли собою усталені, поширені правила поведінки осіб у тій чи іншій сфері діяльності. Для застосування звичаю фіксація його у будь-якій формі, включаючи і до¬кумент, значення не має, врахуванню підлягає лише те, що для певної сфери діяльності звичай набуває усталеності.

Вважається, що Закони ХII таблиць є першим систематизованим записом звичаїв (mores majorum — звичаї предків), які діяли до того як юридично обов’язкові правила

У республіканський період до законів писаного права на¬лежали постанови народних зборів; у епоху принципату — постано¬ви сенату (сенатусконсульти); у період абсолютної монархії — імператорські конституції.

Народ¬ні збори (populus) Давнього Риму — найвищий державний орган, який приймав і скасовував закони (leges), хоча і не мав самостійної законо¬давчої ініціативи. Існувало три види народних зборів (коміцій): куріат¬ні — об’єднання патриціїв; центуріатні — об’єднання патриціїв і плебеїв (після IV ст. до н. е.) та трибутні — об’єднання по територіальних округах спочатку тільки плебеїв, а згодом і патриціїв.

Постанови епохи принципату отримали назву сенатусконсуль¬ти (senatus consulta) і вважалися основною формою законодавства, хоча нерідко, як вказують романісти, містили лише загальні поло¬ження, а претор в едикті вказував заходи щодо їх практичного вті¬лення. У таких випадках сенатусконсульти розглядалися як неофор¬млені закони

Зміцнення імператорської влади при¬вело до того, що з’явилась нова форма законодавства — імператорські постанови (конституції) (constitutions principum), чотирьох видів: едик¬ти, рескрипти, мандати, декрети. Причому в період домінату конституції імператора у певних її формах замінили собою всі інші форми правотворчості.

Едикти (edictа) імператорів являли розпорядження, як правило, з питань публічного права, що були обов’язковими для тих осіб, яким вони адресувалися. Едикти зберігали свою чинність на весь час прав¬ління імператора і діяли після його смерті, доки їх не відміняв наступ¬ний імператор.

Рескрипти (rescriptum) — письмові висновки імператора, що да¬валися як відповідь на будь-яке особисте звернення однієї зі сторін спору або на лист відповідного органу. Спочатку рескрипт не мав сили судового рішення і відображав юридичні погляди імператора, але вже з II ст. н. е. набував сили закону з конкретної справи.

Мандати (mandatum) — інструкції, що давалися імператором по¬садовим особам з адміністративних та судових справ. У період домі¬нату цей вид конституції втратив своє призначення.

Декрети (decretum) — особисте рішення імператорського суду на підставі усного розгляду, як у першій інстанції (в особливих випадках імператор вирішував їх особисто), так і в апеляційному суді. Імператор приймав рішення на підставі норм права, але й міг відступити від них, якщо вважав це справедливим.

До джерел римського приватного права належать едикти преторів, які послужили підставою для створення преторського права