Сфера відносин, що її регулюють нормативні правові акти Президента України, дуже велика — від регулювання загальних питань охорони довкілля до затвердження положень про спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади у сфері екології. Наприклад,Указ Президента України указ президента україни №381/2017«Про додаткові заходи щодо розвитку лісового господарства, раціонального природокористування та збереження об'єктів природно-заповідного фонду»

Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України приймаються на підставі та на виконання Конституції України, законів України, указів Президента і є обов'язковими до виконання.

Серед передбачених у Конституції повноважень Кабінету Міністрів необхідно виокремити такі, що належать до регулювання і реалізації екологічних відносин: забезпечення політики у сфері охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності; вживання заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина і деякі інші.

Серед нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, слід виокремити: постанова від 4 березня 2004 року - «Про затвердження Типового договору про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки»;

постанову від 4 березня 2004 року «Про затвердження Програми поводження з твердими побутовими відходами»;

Різновидом джерел екологічного права є нормативні правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. До підзаконних актів належать накази, інструкції, правила тощо, прийняті центральними органами виконавчої влади.

До системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Мінприроди України (Міністерство екології та природних ресурсів) в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання. Так, зокрема, наказом Міністерства екології та природних ресурсів України від “Про затвердження Регламенту погодження Мінприроди надання надр у користування»

Джерелами екологічного права є нормативні правові акти органів місцевого самоврядування (постанови, рішення, нормативні накази) та місцевих органів виконавчої влади (постанови, рішення).

Відповідно до Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, що є обов'язковими до виконання на відповідній території. Так, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначає повноваження органів місцевого самоврядування, що в межах своєї компетенції організовують розробку екологічних програм; збір, переробку, утилізацію і поховання відходів на своїй території; регулювання планування і забудови; інше. Перелічені напрямки діяльності реалізовуються за допомогою прийняття нормативних правових актів.

Нормативно-правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом. Реєстрація покладена на Міністерство юстиції України і має на меті упорядкування відомчої правотворчості, установлення законності й усунення дублювання.

Отже, підзаконні нормативно-правові акти як джерела екологічного права утворюють складну систему, в якій розрізняють такі рівні:

— рівень указів Президента України;

— рівень нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України;

— рівень нормативних правових актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади;

— рівень нормативних правових актів органів місцевого самоврядування і місцевих органів виконавчої влади.

17.Міжнародно-правові акти у системі джерел екологічного права.

Чинні міжнародні договори, угоди та конвенції у сфері екології, ратифіковані Верховною Радою України – частина національного законодавства України і складові її правової системи.

Розв'язання екологічних проблем неможливе без широкого та активного міжнародного співробітництва. Це зумовлено глобальним характером багатьох екологічних проблем; транскордонним характером забруднення; міжнародними зобов'язаннями України щодо охорони довкілля; вигодами від міжнародного обміну досвідом та технологіями, можливостями залучення іноземних інвестицій.

Належність міжнародних договорів до джерел права України, у тому числі екологічного, випливає з Конституції України. Відповідно до ст. 9 Основного Закону чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.

Міжнародно-правові акти як джерела екологічного права характеризуються стабільністю їх норм, що забезпечує сталість міжнародного правопорядку. Як зазна- чають фахівці у сфері міжнародного публічного права, зокрема професор В. М. Ре- пецький, особлива державно-правова процедура оформлення згоди на обов’язковість міжнародного договору у формі ратифікації, підписання надає договірним нормам додатковий авторитет у внутрішньодержавній сфері, полегшує їх взаємодію з національним правом.

Сучасне екологічне право України формується під впливом міжнародно- правових актів у цій галузі. Міжнародно-правові акти, укладені, підписані та ратифіковані суб’єк- тами міжнародного права, є одним із основних джерел міжнародного права та мають особливий вплив на формування національного законодавства держави. Через укладання міжнародних договорів, імплементацію їх у національне законодавство Україна гармонізує своє екологічне законодавство не тільки з міжнародно-правовою системою у галузі охорони довкілля, а й з національними правовими системами окремих країн світу [4, с. 64].

В Україні діє велика кількість договорів, конвенцій, декларацій, що безпосередньо регулюють правовідносини з природокористування та охорони навколишнього природного середовища.

Серед них:

Конвенція про охорону дикої флори і фауни і природних середовищ існування у Європі (Берн, 19 вересня 1979 року);

Віденська конвенція про охорону озонового шару від 22 березня 1985 року;

Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (Париж, 16 листопада 1972 року);

Декларація Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища та розвитку (Ріо-де-Жанейро, 14 червня 1992 року);

Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процес, доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (Орхус, 25 червня 1998 року);

Конвенція про оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному контексті (Еспо, 25 лютого 1991 року); Конвенція про ядерну безпеку (Відень, 20 березня 2004 року) та ін.

Міжнародна конвенція по запобіганню забруд- ненню моря з суден (1973 р.),