4.Купальські пісні

"А ми рутоньку посієм, посієм", "Коло Мареноньки ходили дівоньки", "На Івана, на Купала", "Купайло, Купайло!", "Ой на Івана та й на Купайла", "Заплету віночок". Вияв у тексті пісень їхньої обрядової природи, відображення звичаїв та обрядів, пов'язаних зі святом Івана Купала (Купайла) в ніч з 23 на 24 червня (за ст.ст.) нині з б на 7 липня. Язичницькі корені свята.

Атрибути свята вогонь, стрибання через вогнище, кугання, ворожіння, пускання вінків на воду, пошук цвіту папороті символи очищення. Основні теми купальських пісень: кохання, сватання, майбутнє одруження, сатиричні й жартівливі мотиви. Спорідненість з іншими ліричними піснями, традиційні народнопісенні художні засоби купальської пісенності.

5.Петрівчані пісні

"Та малая нічка-петрівочка", "Сьогодні, матінко, Петрів день", "Ой там, у полі", "Ой зійдімось, подруженьки", "Ой коли ми петрівочки дожидали", "Ой Петре, Петре, Іване". Петрівчані пісні оригінальна календарно-обрядова лірика літнього циклу, виконання якої пов'язане з традицією петрівчаних обрядів (Петрів піст (закінчується 12 липня святом Петра і Павла). Тематика: кохання сватання, весільні мотиви, сімейні стосунки. Прийоми гумору, сатири в піснях жартівливого змісту.

6.Жниварські пісні

"Говорила нивка", "Там у полі криниченька", "Ой вже вечір, вечоріє ", "Наша хазяйка добра", "Ой чиє ж то поле", "Кругом, женчики, кругом", "Маяло житечко, маяло", "Ой літає соколонько по полю", "Бувай здорова, нива", "Ой одчиняй, паночку, брами", "Ой одчини, господарю, новий двір". Жниварські пісні оригінальна форма поетизації хліборобської праці й художнього осмислення зв'язків людини і природи. Соціальні мотиви. Головний мотив звеличування трудової людини-хлібороба, її плідної праці. Урочистий початок жнив. Умовний поділ жниварських пісень: зажинкові (виконувалися на початку жнив), власне жнивні (їх співали під час жнив), обжинкові (виконувалися під закінчення жнив). Зажинкові пісні побажання добрих жнив, здоров'я і багатства женцям, ідеалізація женців. Мотиви соціальної нерівності у жнивних піснях. Обжинкові пісні найчисленніші та найбагатші за формою і змістом, образами, тематикою. Особлива урочистість, з якою завершувалися жнива. Обряд ушанування "Спасової бороди", останнього снопа. Образна система, художні засоби.

Соціально-побутові пісні - це великий масив епічних народно-пісенних творів про економічні та політичні умови життя різних соціальних груп населення, про їхню історичну роль у становленні та розвитку українського суспільства, у формуванні національних норм етики й моралі. Коротко кажучи, про всіх і про все: гірку долю простого люду в умовах тоталітарних режимів, соціальну нерівність, громадські, родинні, побутові конфлікти, природне віковічне прагнення народу до волі, пошуки шляхів до кращого життя тощо.

За тематичними і жанровими ознаками соціально-побутову фольклористику розділяють на такі цикли пісень: козацькі(«Гомін, гомін по діброві», «Ой на горі та женці жнуть», «Стоїть явір над водою»), гайдамацькі(«Розлилися круті бережечки»),, рекрутські, солдатські (жовнірські), бурлацькі, заробітчанські (строкарські), чумацькі(«Ой у степу криниченька», «Ой високо сонечко зіходить»), кріпацькі, наймитські, родинні, сирітські та ін.

Балада (фр. ЬаІІасіе, від Прованс. ЬаМаг — танцювати) — жанр ліро-епічної

поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового

характеру з драматичним сюжетом.

Балади бувають:

Історичні

Міфологічні

Любовні

Трагедійні

Розбійницькі

Сімейно-побутові

Головні ознаки народної балади

жанр фольклору, віршований, ліро-епічний твір;

зосередження уваги на моральних проблемах;

напружений сюжет;

легендність та фантастичність;

драматична, часто несподівана розв'язка;

присутність оповідача;

використання діалогів і повторів;

невеликий обсяг.

Соціально-побутова баллада:

«Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси» — це соціально-побутова балада. В основі лежить моральний конфлікт свекрухи з невісткою, яка була до того залякана, що перетворилась на тополю. Мотив перетворення людей на рослини, тварин, птахів є дуже поширеним у баладах. У соціально-побутових баладах змальовуються стосунки між батьками й дітьми, братами й сестрами, розкриваються почуття кохання й ненависті. Історичні балади:

Історичні балади — це балади на історичні теми. У них змальовується життя козака, смерть козака на полі бою («Да шумить чудо дібровонька»), розповідається про велике горе, яке приносить людям війна. «Що се в полі забіліло» — балада, в якій відтворено трагічне становище українців в турецькому полоні. Мати у Криму потрапляє в полон до своєї дочки, яка вже побусурманилась, ставши дружиною татарина. Дочка пропонує матері «панувати» разом із нею, але мати гордо відмовляється. Балада «Ой був в Січі старий козак» засуджує зрадництво Сави Чалого та схвалює справедливе покарання його козаками.

ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси

Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси,

Чия то дівчина розпустила коси?

Коси розпустила, гулять не ходила,

Молодого хлопця навік полюбила.

Проводжала мати сина у солдати,

Молоду невістку в поле жито жати.

Жала вона, жала, жала — не дожала

І до сходу сонця тополею стала...

Прийшов син до хати:

— Здрастуй, рідна

Де ж моя дружина, що не йде стрічати?

-Не питайся, сину, про свою дружину,

Бери топір в руки — рубай тополину.

— Як ударив вперше — вона й похилилась,

Як ударив вдруге — вона й попросилась:

— Не рубай, коханий, бо я — твоя мила,

На моєму листі спить твоя дитина.

— Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси?

Не спішіть, дівчата, розпускати коси.

ЩО СІ В ПОЛІ ЗАБІЛІЛО...

Що сі в полі забіліло,

Ой чи гуси, чи лебеді?

Тепер гуси не літають,

А лебеді не пливають,

— Татарове полон женуть:

Один полон з жіночками.

Другий полон здівочками,

Третій полон здіточками.

Стали кошом під Яришом,

Та взяли сіпаєвати:

Дівка впала паробкові,

Атещенька зятенькові.

Взяв він її попри коні.

Ой кінь біжить дорогою,

А тещенька терниною;

Назад себе поглядає,

Кровця сліди заливає,

Чорний ворон залітає,

Тоту кровцю іспиває.

Приїжджає він до двору:

«Вийди, вийди, татарочко!

Привівєм ті невільницю,

А до смерті робітницю».

А вона ї та й завела.

Три роботи загадала:

Оченьками стадо пасти,

Рученьками кужіль прясти,

Ноженьками колисати.

Теща дитя колисала

І дитині приспівала:

«Люлю, люлю, татарчатко,

По доненьці унучатко!

Бодай стадо виздихало,

Бодай кужіль спопеліла,

Бодай дитя скаменіло!»

Учув тото вірний слуга:

Чи чули ви, панєнько,

Як вам кляла робітниця:

«Бодай стадо виздихало,

Бодай кужіль спопеліла,

Бодай дитя скаменіло!»

Ой побігла татарочка.

Бігла боса без пояса

Та вдарила по личеньку

Свою рідну матіноньку!

«Ой ти, доню, моя доню!

Не тілько—м тя годувала,

По личеньку тя не била».

«Мамо ж моя старенькая,

По чім же сь мя іспознала,

Що сь мя доненьков назвала?

«В неділю сь барвінок різала

Та й си пальчик відрізала,

І потому—м тя спізнала».

«Мати моя, мила мати,

Скидай з себе тії лати,

Возьми дорогії шати.

Будеш з нами панувати!»

«Ліпші мої вбогі лати,

Ніж дорогі твої шати;

Я не хочу панувати,

Піду в свій край загибати».

«Слуги ж мої та й вірнії!

Пряжіть коні ворони,

Везіть мамку в єї краї!»

ОЙ БУВ В СІЧІ СТАРИЙ КОЗАК ( про Саву Чалого і Гната Голого)

Ой був в Січі старий козак

На прозвище Чалий,

Вигодував сина Саву

Козакам на славу.

Не схотів же та той Сава

Козакам служити,—

Відклонився до ляшеньків

В Польщу паном жити;

Та схотів же та той Сава

Слави залучити,—

Став козаків-запорожців

По степах ловити.

Ой наш батько, пан кошовий

По казаках тужить:

Ой хто б піймав пана Саву,—

Сам йому послужить...

Каже Чалий: «Мого сина

Ніхто з вас не вловить,

Хіба Гнаткота Кравчина

До себе підмовить.

Ой ти, Гнатку, ти, Кравчино,

Ти всі шляхти знаєш,

А чом же ти мого сина

В руки не піймаєш?»

Пан кошовий каже: «Гнатку!

Як Саву не вловиш,

То сам же ти за його

Голову положиш!..»

Пішов Гнатко з Кравчиною

Саву підмовляти,

Як не схоче з Польщі іти,—

То й смерті предати.

У дорозі зустрівсь литвин,

Став їх наставляти,

А як того пана Саву

Та у руки взяти.

«Візьмемо своєї землі

В чоботи під ноги,

А щоб не знав та пан Сава

Нашої підмови».

Сидить Сава. кінець столу

Та листоньки пише,

А Савиха молодая

Дитину колише.

Ой як скінче дрібних листів

Та й спатоньки ляже,

А щось йому під віконцем

«Добрий вечір» каже...

«Піди, хлопку, до пивниці

Та вточи горілки,

Нехай же ми та вип'ємо

За здоров'я жінки,

Піди, хлопку, піди, малий,

Та уточи пива,

Нехай же ми та вип'ємо

Та за мого сина.

Піди, хлопку, піди, малий,

Та уточи меду,

Ой щось мені трудно-нудно,—

Голови не зведу!..»

Пішов хлопець до пивниці

Замків відмикати,—

Став той Гнатко з Кравчиною

У двір підступати...

Не вспів хлопець, не вспів малий

Відчинить пивниці,—

Ускочили гайдамаки

У саму світлицю...

Ой як скочив та пан Сава

Із-за свого столу,—

Ухопили пана Саву

За правую полу...

Ой кинеться та пан Сава

До ясного меча,—

Ухопили пана Саву

З-під лівого плеча...

Ухопиться та пан Сава

За ясную зброю,—

Ой підняли пана Саву

На три списи вгору...

Не досягнув та пан Сава

До своєї булави,—

Положили пана Саву

На дубовій лаві.

Оце ж тобі, пане Саво,

Сукні-одамашки,

Що ти нажив, вражий Сину,

З козацької ласки!..

УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ ДУМИ Маруся Богуславка

На Чорному морі, на білому камені стоїть кам'яна темниця, а в ній перебуває в неволі сімсот козаків. Світу Божого, сонця праведного вони не бачать, втратили лік дням. Аж ось прибуває до них дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка та й питає, чи знають вони, який день нині в їхній землі. Бідні невільники не знають, а Маруся їм і каже, що тепер Великодня субота. Козаки, це почувши, стали дівку картати-проклинати, що вона їм нагадала про свято, жалю завдала. Тоді Маруся попросила їх не лаяти її, бо як настане Великодень і пан турецький поїде в мечеть, вона випустить козаків із темниці, хай тікають у міста християнські. Тільки щоб не минали города Богуслава, дали знати її матері й батькові про неї, сказали, щоб ті маєтків не продавали й не збирали грошей для її викупу. Адже вона потурчилася, побусурманилась для розкоші турецької, для лакомства нещасного. І хай визволить їх Господь з тяжкої неволі, хай потраплять вони на тихі води, на ясні зорі, у світ хрещений. Слава військам запорозьким і всьому товариству!

Коментар

Українська народна дума оповідає про дівчину Марусю Богуславку, яка потрапила в полон до турків, стала дружиною турецького пана. Хоч вона й не витримала, змінила під силою обставин віру, проте залишилася вірною своїй землі і, наражаючи себе на смертельну небезпеку, допомогла багатьом козакам утекти з неволі.

Буря на Чорному морі

На Чорному морі, на білому камені сидить сокіл-білозірець, поглядає на небо та на море, де не все гаразд діється. Зорі потьмарилися, хвиля зо дна піднімається й розбиває козацькі судна на три частини. Одну частину заносить на Дунай, другу — на турецьку каторгу, третю — затоплює. Так з тої частини два братики тонули. Нізвідки їм допомоги чекати, то стали вони в Бога прощення просити, гріхи свої сповідати.

До них припливає ще один чужий-чужениця, теж у Господа спасіння благає. Брати гірко сльози ллють і говорять між собою, що то їх не морська хвиля топить, а батькова й материна немилість. Вони :, як у військо йшли, велику гордість мали, зневажали батька і матір стареньких, старшого брата, сестру, сусідів, навіть церкву святу. Богу є молилися, кров християнську проливали.

От коли б урятувала їх отцева й материна молитва, вони б усіх шанували та поважали. Після цих слів став Господь їм допомагати, орне море втихло, два брати підпливли до берега й вийшли. Пришли в гості до батьків, а ті й питають, як же їм було в дорозі. Брати відповіли, що добре їм було, от тільки чужому-чужениці, сироті, страшно було потопати, бо йому прощення ні від кого прийняти й ні від кого порятунку чекати. Господи, почуй наші молитви!

Коментар

Народна дума оповідає про бурю на морі. Двоє братів-козаків, потопаючи, стали просити у Бога прощення за свої гріхи. Найбільшим своїм гріхом вони вважали те, що зневажали батька й матір, своїх рідних та сусідів. Тільки щира материна й батькова молитва допомогла їм урятуватися. А за козака-сироту нікому було молитися, нікому було його прощати, тому він потонув. Дума оспівує віру, силу материнської любові, необхідність усвідомлення того, що порятунок можливий лише через покаяння, розуміння своєї гріховності.

ДУМА ПРО САМІЙЛА КІШКУ

Ой із города із Трапезонта виступала галера,

Трьома цвітами процвітана, мальована.

Ой первим цвітом процвітана —

Златосиніми киндяками пообивана;

А другим цвітом процвітана —

Гарматами арештована;

Третім цвітом процвітана —

Турецькою білою габою покровена.

То в тій галері Алкан-паша,

Трапезонськеє княжя,

Гуляє,

Собі ізбраного люду має:

Сімсот турків, яничар штириста

Да бідного невольника півчвартаста

Без старшини вйськової.

Первий старший між ними пробуває

Кішка Самійло, гетьман запорозьський;

Другий — Марко Рудий,

Суддя військовий;

Третій — Мусій Грач,

Військовий трубач;

Четвертий — Лях Бутурлак,

Ключник галерський,

Сотник переяславський,

Недовірок християнський,

Що був тридцять літ у неволі,

Двадцять штири як став по волі,

Потурчився, побусурманився

Для панства великого,

Для лакомства нещасного!..

В тій галері од пристані далеко одпускали,

Чорним морем далеко гуляли,

Проти Кефи-города приставали,

Там собі великий да довгий опочинок мали.

То представиться Алкану-пашаті,

Трапезонському княжаті,

Молодому паняті,

Сон дивен, барзо дивен, напрочуд...

То Алкан-паша, Трапезонськеє княжя,

На турків-яничар, на бідних невольників покликає:

«Турки,— каже,— турки-яничари, І ви, біднії невольники!

Которий би мігтурчин-яничар сей сон одгадати,

Міг би йому три гради турецькії дарувати;

А которий би міг бідний невольник одгадати,

Міг би йому листи визволенні писати,

Щоб не міг ніхто нігде зачіпати!»

Сеє турки зачували,

Нічого не сказали,

Бідні невольники, хоч добре знали,

Собі промовчали.

Тільки обізветься між турків Лях Бутурлак,

Ключник галерський,

Сотник переяславський,

Недовірок християнський:

«Як же,— каже,— Алкане-пашо, твій сон одгада

Що ти не можеш нам повідати?»

«Такий мені, небожата, сон приснився,

Бодай ніколи не явився!

Видиться: моя галера цвіткована, мальована,

Стала вся обідрана, на пожарі спускана;

Видиться: мої турки-яничари

Стали всі впень порубані;

А видиться: мої біднії невольники,

Которії були у неволі,

То всі стали по волі;

Видиться: мене гетьман Кішка

На три часті розтяв,

В Чорнеє море помотав...»

То скоро теє Лях Бутурлак зачував,

К йому словами промовляв:

«Алкане-пашо, трапезонський княжату,

Молодий паняту!

Сей тобі сон не буде ні мало зачіпати,

Скажи мені получче бідного невольника догля/:

З ряду до ряду сажати,

По два, по три старії кайдани і новії ісправляти,

На руки, на ноги надівати,

З ряду до ряду сажати.

Червоноїтаволги по два дубця брати,

По шиях затинати,

Кров християнськую на землю проливати!»

Скоро-то сеє зачували,

Од пристані галеру далеко одпускали.

Тогді бідних невольників

До опачин руками приймали,

Щироглибокої морської води доставали.

Скоро-то сеє зачували,

Од пристані галеру далеко одпускали,

До города до Козлова,

До дівки Санджаківни на зальоти поспішали.

То до города Козлова прибували,

Дівка Санджаківна навстрічу виходжає,

Алкана-пашу в город Козлов

Зо всім військом затягала,

Алкана-пашу за білу руку брала,

У світлиці-кам'яниці зазивала,

За білу скам'ю сажала,

Дорогими напитками напувала,

А військо серед ринку сажала.

То Алкан-паша,

Трапезонськеє княжя,

Не барзо дорогії напитки уживає,

Як до галери двох турчинів на підслухи посилає,

Щоб не міг Лях Бутурлак

Кішку Самійла одмикати,

Упоруч себе сажати!

То скоро ся тії два турчини до галери прибували...

То Кішка Самійло, гетьман запорозький,

Словами промовляє:

«Ай, Ляше Бутурлаче, Брате старесенький!

Колись і ти був в такій неволі, як ми тепера,

Добро нам вчини,

Хоч нас, старшину, одімкни —

Хай би і ми у городі побували,

Панське весілля добре знали».

Каже Лях Бутурлак:

«Ой, Кішко Самійлу, гетьмане запорозький,

Батьку козацький! Добро ти вчини,

Віру християнську під нозі підтопчи.

Хрест на собі поламни!

А ще будеш віру християнську під нозі топтати

Будеш у нашого пана молодого за рідного брата пробувати!»

То скоро Кішка Самійло теє зачував,

Словами промовляв:

«Ой, Ляше Бутурлаче,

Сотнику переяславський,

Недовірку християнський!

Бодай же ти того не діждав,

Щоб я віру християнську під нозі топтав!

Хоч буду до смерті біду да неволю приймати,

А буду в землі козацькій голову християнську

покладати!

Ваша віра погана,

Земля проклята!»

Скоро Лях Бутурлак теє зачуває,

Кішку Самійла у щоку затинає; «Ой,— каже,

— Кішко Самійлу, гетьмане запорозький!

Будеш ти мене в вірі християнській укоряти,

Буду тебе паче всіх невольників доглядати,

Старії і новії кайдани направляти,

Ланцюгами за поперек втроє буду тебе брати!»

То ті два турчини теє зачували,

До Алкана-паші прибували,

Словами промовляли:

«Алкане-пашо,

Трапезонськеє княжя!

Безпечно гуляй!

Доброго і вірного ключника маєш:

Кішку Самійла в щоку затинає,

В турецьку віру ввертає!»

То Алкан-паша,

Трапезонськеє княжя,

Великую радість мало,

Пополам дорогії напитки розділяло:

Половину на галеру одсилало,

Половину з дівкою Санджаківною уживало.

Став Лях Бутурлак дорогії напитки пити-підпива

Стали умисли козацьку голову ключника розбиі

«Господи, єсть у мене що і спити і ісходити,

Тільки ні з ким об вірі християнській розговорип

До Кішки Самійла прибуває,

Поруч себе сажає,

Дорогого напитка метає,

По два, по три кубки в руки наливає.

То Самійло Кішка по два, по три кубки в руки брали

То у рукав, то в пазуху, крізь хусту третю додолу пускав.

Лях Бутурлак по єдиному випивав,

То так напився,

Що з ніг звалився.

То Кішка Самійло да угадав:

Ляха Бутурлака до ліжка вмісто дитяти спати кл

Сам вісімдесят чотири ключі з-під голів виймав,

На п'яти чоловік по ключу давав,

Словами стиха промовляв:

«Козаки-панове!

Добре майте,

Один другого одмикайте,

Кайдани із ніг, із рук не кидайте,

Полуночної години дожидайте!»

Тогді козаки один другого одмикали,

Кайдани із рук, із ніг не кидали,

Полуночної години дожидали.

А Кішка Самійло чогось догадав,

За бідного невольника ланцюгами втроє себе приняв,

Полуночної години дожидав.

Стала полуночная година наступати,

Став Алкан-паша з військом до галери прибувати,

То до галери прибував,

Словами промовляв;

«Ви, турки-яничари,

Помаленьку ячіте,

Мойого вірного ключника не збудіте!

Самі же добре поміж рядами прохожайте,

Всякого чоловіка осмотряйте,

Бо тепера він підгуляв,

Щоби кому пільги не дав».

То турки-яничари свічі у руки брали.

Поміж рядів прохожали,

Всякого чоловіка осмотряли,

Бог поміг — за замок руками не приймали!

«Алкане-пашо, безпечно почивай!

Доброго і вірного ключника маєш:

Він бідного невольника з ряду до ряду посажав,

По три, по два старії кайдани і новії посправляв,

А Кішку Самійла ланцюгами утроє приняв».

Тогді турки-яничари у галеру вхожали,

Безпечно спати полягали;

А котрії хмельні бували,

На сон знемагали,

Коло пристані козловської спати полягали...

Тогді Кішка Самійло полуночної години дождав,

Сам між козаків устав,

Кайдани із рук, із ніг у Чорнеє море пороняв;

У галеру вхожав,

Козаків побужає,

Саблі булатнії на вибір вибирає,

До козаків промовляє:

«Ви, панове-молодці,

Кайданами не стучіте,

Ясини не вчиніте,

Нікотрого турчина в галері не збудіте...»

То козаки добре зачували,

Самі з себе кайдани скидали,

У Чорнеє море кидали,

Ні одного турчина не збудили.

Тогді Кішка Самійло до козаків промовляє

«Ви, козаки-молодці,

Добре, братіє, майте,

Од города Козлова забігайте,

Турків-яничар упень рубайте,

Которих живцем у Чорнеє море бросайте!»

Тогді козаки од города Козлова забігали,

Турків-яничарів упень рубали,

Которих живих у Чорнеє море бросали.

А Кішка Самійло Алкана-пашу із ліжка взяв,

На три часті розтяв,

У Чорнеє море побросав,

До козаків промовляв:

«Панове-молодці!

Добре дбайте,

Всіх у Чорнеє море бросайте,

Тільки Ляха Бутурлака не рубайте,

Между військом для порядку

За яризу військового зоставляйте!»

Тогді козаки добре мали,

Всіх турків у Чорнеє море пометали,

Тільки Ляха Бутурлака не зрубали.

Между військом для порядку

За яризу військового зоставляли.

Тогді галеру од пристані одпускали,

Самі Чорним морем далеко гуляли...

Да ще у неділю барзо рано-пораненьку

Не сива зозуля закувала,

Як дівка Санджаківна коло пристані похожала

Да білі руки ламала,

Словами промовляла:

«Алкане-пашо,

Трапезонськеє княжату,

Нащо ти на мене такеє великеє пересердіє маєі

Що од мене сьогодня барзо рано виїжджаєш?

Когда би була од отця і матусі

Сорома і наруги приняла,

З тобою хоч єдину ніч переночувала!..»

Скоро ся теє промовляли,

Галеру од пристані одпускали,

Самі Чорним морем далеко гуляли.

А ще у неділеньку,

У полуденну й годиноньку,

Лях Бутурлак од сна пробуджає,

По галері поглядає,

Що не єдиного турчина у галері немає.

Тогді Лях Бутурлак із ліжка вставає,

До Кішки Самійла прибуває,

У ноги впадає, Словами промовляє:

«Ой Кішко Самійлу, гетьмане запорозький,

Батьку козацький!

Не будь же ти на мене,

Як я був на останці віка мойого на тебе!

Бог тобі да поміг неприятеля побідити,

Да не умітимеш у землю християнськую входити!

Добре ти учини:

Половину козаків у окови до опачин посади,

А половину у турецькев дорогеє плаття наряди,

Бо ще будемо од города Козлова

до города Цареграда гуляти,

Будуть із города Цареграда дванадцять галер вибігати,

Будуть Алкана-пашу з дівкою Санджаківною

По зальотах поздравляти,

То як будеш отвіт оддавати?»

Як Лях Бутурлак научив,

Так Кішка Самійло, гетьман запорозький, учинив:

Половину козаків до опачин у окови посадив,

А половину у турецькеє дорогеє плаття нарядив.

Стали од города Козлова до города Цареграда гуляти,

Стали із Цареграда дванадцять галер вибігати

І галеру із гармати торкати,

Стали Алкана-пашу з дівкою Санджаківною

По зальотах поздравляти.

То Лях Бутурлак чогось догадав,

Сам на чердак виступав,

Турецьким біленьким завивалом махав;

Раз то мовить по-грецьки,

Удруге по-турецьки.

Каже: «Ви, турки-яничари, помаленьку, братія ячіте,

Од галери одверніте,

Бо тепера він підгуляв, на упокої почиває,

На похмілля знемагає,

До вас не встане, голови не зведе,

Казав: «Як буду назад гуляти,

То не буду вашої милості і повік забувати!»

Тогді турки-яничари од галери одвертали,

До города Цареграда убігали,

Із дванадцяти штук гармат гримали,

Ясу воздавали.

Тогді козаки собі добре дбали,

Сім штук гармат собі арештували,

Ясу воздавали,

На Лиман-ріку іспадали,

К Дніпру-Славуті низенько уклоняли:

«Хвалим тя, господи, і благодарим!

Були п'ятдесят штири годи у неволі,

А тепер чи не дасть нам бог хоч час по волі!»

А у Тендрові-острові Семен Скалозуб

З військом на заставі стояв

Да на тую галеру поглядав,

До козаків словами промовляв:

«Козаки, панове-молодці!

Що сія галера чи блудить,

Чи світом нудить,

Чи много люду царського має,

Чи за великою добиччю ганяє?

То ви добре майте,

По дві штуки гармат набирайте,

Тую галеру із грозної гармати привітайте,

Гостинця їй дайте!

Єслі турки-яничари, то упень рубайте!

Єслі бідні невольники, то помочі дайте!»

Тогді козаки промовляли: «Семене Скалозубе,

гетьмане запорозький, Батьку козацький!

Десь ти сам боїшся І нас, козаків, страшишся,

Єслі сія галера не блудить,

Ні світом нудить, Ні много люду царського має,

Ні за великою добиччю ганяє,

Се, може, є давній бідний невольник із неволі утікає».

«Ви віри не доймайте,

Хоч по дві гармати набирайте,

Тую галеру із грозної гармати привітайте,

Гостинця їй дайте!

Як турки-яничари, то упень рубайте,

Єслі бідний невольник, то помочі дайте!»

Тогді козаки, як діти, негаразд починали,

По дві штуки гармат набирали,

Тую галеру із грозної гармати привітали,

Три доски у судні вибивали,

Води дніпровської напускали...

Тогді Кішка Самійло, гетьман запорозький,

Чогось одгадав,

Сам на чердак виступав,

Червонії, хрещатії давнії хорогви із кишені вийл

Розпустив, до води похилив,

Сам низенько уклонив:

«Козаки, панове-молодці!

Сія галера не блудить, Ні світом нудить,

Донського,

З усією черню дніпровою,

Низовою,

На многія літа,

До кінця віка!

Ні много люду царського має,

Ні за великою добиччю ганяє —

Се єсть давній, бідний невольник

Кішка Самійло із неволі утікає;

Були п'ятдесят штири годи у неволі,

Тепер чи не дасть бог хоть на час поволі...»

Тогді козаки у каюки скакали.

Тую галеру за мальовані облавки брали

Тогді: златосинії киндяки — на козаки,

Златоглави — на отамани,

Турецькую білую габу — на козаки, на біляки,

А галеру на пожар спускали,

А срібло, злато — на три часті паювали:

Первую часть брали, на церкви накладали,

На святого Межигорського спаса,

На Трехтемирівський монастир,

На святую Січовую покрову давали,

Которі давнім козацьким скарбом будували,

Щоб за їх, вставаючи і лягаючи,

Милосердного бога благали;

А другую часть поміж собою паювали;

А третюю часть брали,

Очертами сідали,

Пили да гуляли,

Із семип'ядних пищалей гримали,

Кішку Самійла по волі поздоровляли:

«Здоров,— кажуть,—здоров. Кішко Самійле,

Гетьмане запорозький!

Не загинув єси у неволі,

Не загинеш і з нами, козаками, по волі!»

Правда, панове,

Полягла Кішки Самійла голова

В Києві — Канові монастирі...

Слава не вмре, не поляже!

Буде слава славна

Поміж козаками,

Поміж друзями,

Поміж рицарями,

Поміж добрими молодцями!

Утверди, боже, люду царського,

Народу християнського,

Війська запорозького.

І.П.Котляревський. «ЕНЕІДА» ліро-епічна, бурлескно-травестійна ПОЕМА

Після того як греки спалили Трою, Еней (один із героїв Троянської війни в античній літературі) із деякими вцілілими троянцями, зробивши човни, поплив морем.

Юнона, дружина Зевса, була на боці греків і дуже не любила Енея, надто за те, що «мамою Венеру звав». Вона намагалася знищити його за допомогою бога вітрів Еола, але Еней звернувся до Нептуна, і море заспокоїлось. Венера, яка спостерігала за бурею, вирішила піти на поклон до Зевса. Верховний бог заспокоїв її, сказавши, що доля Енея вже вирішена і ніхто не зможе її змінити.

Еней збудує сильне царство І заведе своє там панство; Не малий буде він панок. На панщину весь світ погонить, Багацько хлопців там наплодить І всім їм буде ватажок.

За планом Зевса, Еней повинен був заїхати до Дідони (карфагенської цариці), там відпочити, погуляти, але потім плисти далі, виконуючи Зевсову волю. Так і сталося. Закохана Дідона робила все, аби Еней забув про своє лихо, вигадувала різні ігрища й розваги. Троянці ходили по вечорницях, веселились увесь час — отак і жили. Еней зовсім забув про Рим, куди мав їхати, щоб заснувати там своє царство. Зо два роки провів він у Дідони. Аж якось ненароком Зевс глянув з Олімпа на землю і побачив, як гуляють троянці. Розлютився він і послав до Карфагена Меркурія (бога торгівлі й вісника Зевса) нагадати Енеєві, що він мусить робити. Еней змушений був покинути Дідону, в яку теж закохався. Не в силах забути Енея, Дідона наклала на себе руки, зійшовши на вогнище.

Наступну зупинку троянці зробили на острові Сицилія у царя Ацеста. Той день, коли Еней прибув до Ацеста, був днем смерті Анхіза — батька Енея. Син влаштував багаті поминки.

У цей час на Олімпі зібралися до Зевса на обід гості. Поки боги відпочивали, Юнона запалила троянські човни. Еней, помітивши пожежу, почав молити богів, а потім попросив пустити з неба бурю. Боги зглянулися на троянців, але частина троянських човнів згоріла, і Еней не знав, що робити — пливти далі чи зостатися в Сицилії. Уві сні до нього прийшов батько Анхіз і порадив залишити Сицилію і вирушити до Риму, а також прийти до нього в пекло обміркувати якусь справу.

Прокинувшись, Еней подякував Ацестові за гостинність, і троянці продовжили путь.

Довгенько плавали вони морем, а згодом пристали до берега. То була Кумська земля. Троянці швидко побраталися із місцевими жителями і почали гуляти. Еней пішов шукати дорогу до пекла. Знайти її допомогла пророчиця Сивілла. Удвох вони пройшли вулицею до пекла, на якій жили Дрімота, Зівота, Смерть, а за ними в ряд стояли: Чума, Війна, Холод, Голод та всі інші мирські лиха.

Згодом вони дісталися річки Стікс. Перевізник Харон доставив їх до пекла і показав, куди йти далі.

Нарешті вони потрапили до пекла. Там все поблідло і поблекло, Нема ні місяця, ні звізд... Смола там в пеклі клекотіла... В смолі сій грішники сиділи І на огні пеклись, горіли, Хто, як, за віщо заслужив...

Пани там тяжко працювали, за те їх мордували, що на землі людей вважали за скотів. Брехуни лизали гарячі сковороди, а скупим вливали розтоплене срібло у рот.

У пеклі Еней зустрів Дідону, побував у царському домі Плутона, а потім знайшов Анхіза. Той забрав Енея до своєї господи, і ворожки переказали Енеєві його долю.

Од його має розплодитись Великий і завзятий рід, Всім світом буде управляти...

Повороживши, Еней попрощався з батьком, і з Сивіллою повернуся на землю, до троянців.

Еней відплив із товаришами з Кумської землі. Через деякий час вони опинилися біля острова цариці Цирцеї. Вона була «люта чарівниця і дуже злая до людей», тому всіх, хто потрапляв до неї, перетворювала на скотів. Троянці проспівали молебень Еолу, і бог вітрів відігнав кораблі Енея від клятого острова.

Пливучи морем, Еней побачив русло річки Тибр, а боги якраз і наказали пливти до берегів Тибру і тут заснувати царство. Зійшовши на берег, троянці почали «копати, строїть...»

Це була латинська земля (центральна частина сучасної Італії), і правив нею цар Латин. Цар відзначався скупістю, мав дружину Амату та молоду вродливу дочку Лавинїю (Лавису). Серед усіх женихів, що сваталися до Лавинії (а їх було чимало), Аматі і Латинові найбільше подобався сусідній цар Турн (цар рутульців — італійського племені). Всі мешканці Латинової землі очікували майбутнього весілля, і саме перед сватанням приплив Еней. Щоб познайомитися з царем, Еней відправив до Латина послів із дарунками. Посли передали такі дари: Лавинії— килим-самольот, Аматі — скатертину-самобранку, а Латину — чоботи-скороходи. Подарунки сподобались, і Латин запросив Енея в гості, теж дарами наградив і майже зятем називав, бо вирішив саме за нього віддати дочку.

З Олімпу за Енеєм і троянцями слідкує Юнона. За її намовою фурія Тезифона навіює Турнові сон, у якому не він, а Еней стає нареченим Лависі-Лавинії. Під враженням цього сну Турн виступає на боротьбу з Енеєм. Становище троянців ускладнюється й тим, що вони, полюючи, зацькували цуцика Лависиної няньки. Розлючена стара зібрала своїх людей, і пішли вони бити троянців. Підбурені Аматою й Турном, латинці на вулицях кричали: Війна! Війна! проти троянців, Ми всіх Енеєвих поганців Поб'єм — іскореним їх род. Латин не хотів війни, проте Вельможі царство збунтовали, Против царя всіх наущали... І всі почали готуватися до війни. Турн відправляє послів до сусідніх царів,

щоб ті прийшли допомагати йому. Військо Енея теж готується до війни. Щоб

перемогти Турна, Еней їде до Аркадії просити допомоги в царя Евандра.

Мовчки вислухавши Енея, цар відповів:

Дамо вам війська в підпомогу,

І провіанту на дорогу,

І грошеняток з якийсь міх.

Разом з Енеєм Евандр відправляє й свого сина Палланта, щоб навчився військового ремесла.

Вночі Енеєві сниться Венера, яка принесла йому зброю, викувану Вулканом. Ця зброя додасть Енеєві казкової сили, здатної здолати ворога. Поки Еней не повернувся з допомогою, Турн вирішує напасти на кріпость (фортецю) троянців. Взяти її приступом не вдається, і тоді він наказує спалити троянський флот. Вночі двоє троянців, Низ і Евріал, забралися до ворожого табору і перерізали чимало ворогів. їх спіймали і вбили. Турн думає про нову битву, прагнучи помститися троянцям за нічну різню. За допомогою Юнони він та його союзники потрапляють у кріпость троянців. Ідуть запеклі бої, троянці гуртом навалилися на Турна, і він відступив аж до річки Тибр, стрибнув у воду і «пустився вплав».

В цей час на Олімпі Зевс забороняє богам втручатися в земні справи. А на землі Турн знову повів своїх воїнів на кріпость. Билися цілий день — «насилу розвела їх ніч». Вночі повернувся Еней з Паллантом та військом. Знову зав'язується битва, і Турн вбиває Палланта. Провівши тіло загиблого в столицю Паллантова батька Евандра, Еней повертається до кріпості. Там на нього чекають рутульські посли, просячи про перемир'я, щоб поховати загиблих. На це Еней сказав, що рутульцям не слід воювати з ним, бо він не держить на них зла. Його ворог — Турн. Тож нехай поєдинок між Енеєм і Турном вирішить долю цієї війни. Хоч як цього не хотілося Турнові, він погодився на бій з Енеєм. А поки йшли переговори, троянці готувалися до штурму латинського міста. Знову почалася війна, але вже біля брам латинців. Другого дня вранці два табори зайняли позиції, щоб спостерігати за поєдинком Турна і Енея. Юнона знову вирішила допомогти Турнові. Зевс розгнівався на неї і сказав, що Еней стане безсмертним, як усі боги, а безсмертного не можна вбити, тому він радить Юноні заспокоїтись. Без допомоги Юнони Турн лишився своєї сили, і Еней легко його вбив. Душа рутульська полетіла До пекла, хоть і не хотіла, К пану Плутону на бенкет. Живе хто в світі необачно, Тому нігде не буде смачно, А більш, коли і совість жметь.

Травестія (з французької) дослівно означає переодягання. Бо й справді герої поеми римського автора у творі Котляревського одягнені в національний одяг українців, вживають українські національні страви і напої, співають українських пісень. їхні звичаї, весь побут, життя різних соціальних станів — усе, як було в Україні у XVIII ст. Жанр бурлеску (від італ. жарт) вимагав, щоб про буденне говорилося «високим штилем», піднесено, а героїчний зміст викладався зумисне вульгарно. Суть травестії та бурлеску — в різкому контрасті між темою й характером її розкриття.

Отже, скориставшися твором римського класика й досвідом переробок, І. Котляревський пішов далі і наповнив запозичену схему живописним національним колоритом, народним гумором, живою українською мовою. Автор української «Енеїди» ставить суспільно важливі для нашого народу проблеми: соціальної нерівності, захисту рідної землі від ворогів, громадянського обов'язку, честі, сім'ї, виховання дітей, дружби, кохання та ін. Загальна картина суспільства і взаємин у ньому дана поетом в описі пекла і раю. Рай та пекло населені ним відповідно до уявлень народу, як це зображено у народних легендах та піснях. В раю — убогі, вдови, сироти. У пеклі ж — пани й чиновники. Засуджуючи соціальну несправедливість, І. Котляревський мріяв про таке суспільство, в якому пануватимуть високі, благородні моральні заповіді, люди житимуть за законами добра і правди, а тому він виступив зі своєю моральною програмою. У пекло письменник помістив скупих, брехунів, гульвіс, самогубців, лжевчених, графоманів, пияків, балакунів, злодіїв — усіх, чиї дії народ трактував як аморальні, за які людина після смерті потрапляє в пекло, де зазнає тяжких мук. Як поет-громадянин, І. Котляревський викрив також національні вади українців: нерішучість, надмірну добродушність, легковірність тощо. Отже, і духовне багатство народу, і те, що заважає йому успішно розвиватися, показано в «Енеїді» однаково правдиво.

Читаючи поему, зустрічаємо в ній багато картин життя простого народу: описи вечорниць, похорону, поминок, ворожінь, танців та всіляких забав. Ці картини створюють таке враження, ніби перебуваєш в українському селі. З узагальненим образом народу тісно пов'язана в поемі тема захисту Вітчизни, громадянської підпорядкованості особистих інтересів народним.

Іван ФРАНКО «ГІМН» (поезія громадянської лірики»

(збірка «З вершин і низин»)

Вічний революцйонер —

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю, —

Він живе, він ще не вмер.

Ні попівськії тортури,

Ні тюремні царські мури,

Ані війська муштровані,

Ні гармати лаштовані,

Ні шпіонське ремесло

В гріб його ще не звело.

Він не вмер, він ще живе!

Хоч від тисяч літ родився,

Та аж вчора розповився

І о власній силі йде.

І простується, міцніє,

І спішить туди, де дніє;

Словом сильним, мов трубою,

Міліони зве з собою,

— Міліони радо йдуть,

Бо се голос духа чуть.

Голос духа чути скрізь:

По курних хатах мужицьких,

По верстатах ремісницьких,

По місцях недолі й сліз.

І де тільки він роздасться,

Щезнуть сльози, сум нещастя,

Сила родиться й завзяття

Не ридать, а добувати,

Хоч синам, як не собі.

Кращу долю в боротьбі.

Вічний революціонер

— Дух, наука, думка, воля

— Не уступить пітьмі поля,

Не дасть спутатись тепер.

Розвалилась зла руїна.

Покотилася лавина,

І де в світі тая сила,

Щоб в бігу її спинила,

Щоб згасила, мов огень,

Розвидняющийся день? [1880]

Відкриває розділ поезія «Гімн» (Замість пролога), яка є прологом також до всієї збірки. Провідний образ поезії — образ вічного революційного духу народу, що постає у творі як сила, «що тіло рве до бою, Рве за поступ, щастя й волю», як сила, яку ніщо не може зупинити. Революційний дух народжує силу й завзяття «добувати Хоч синам, як не собі, Кращу долю в боротьбі». Що ж таке вічний революційний дух? Це «наука, думка, воля», яка «не уступить пітьмі поля. Не дасть спутатись тепер». Вірш, покладений на музику Миколою Лисенком, став, як і Шевченків «Заповіт», одним із неофіційних гімнів народу.

І.Франко «МОЙСЕЙ» (поема)

Поема І. Франка «Мойсей» є одним з найвизначніших творів української літератури щодо обширу і глибини поставлених у ній філософських, етичних і, в першу чергу, політичних та національних питань. Ця філософська поема з"явилася 1905 р., в буремну епоху, що сколихнула всю Російську імперію. У самому повітрі, здавалось, ширяли привабливі ідеї національного визволення українського народу. Франко теж мріяв побачити свій народ вільним. Він довго виношував образ Мойсея, який 40 років вів свій народ крізь пустелю до «обетованої землі», до омріяного щастя, і революція 1905 р. лише підштовхнула поета до написання свого величного твору. Пролог до поеми написаний пізніше за саму поему. З перших рядків ми дізнаємось, що твір присвячено народові, замученому, розбитому, який, «мов паралітик той на роздорожжу, людським презирством, ніби струпом, вкритий». Поета палить пекучий сором, бо його народ перебуває в рабському стані. Він закликає людей боротися за краще, достойне життя, бути одностайними в обстоюванні своєї державності. Пролог нерозривно пов'язаний з усією поемою, він немовби стисло формулює ідею твору. У його хвилюючих рядках постає історична доля українського народу, його минуле, сучасне, майбутнє.

Під час вирішальної боротьби за національну незалежність неодмінно з'являються і такі, як Мойсей, і такі лжепророки, як Датан і Авірон. Але перші мусять перемогти, бо самі історичні та природні закони на їхньому боці. Тому в другій частині прологу Франко висловлює непохитну віру у відродження України.

Та прийде час, і ти огнистим видом Засяєш у народів вольних колі...

Навіть якщо поводирі народу зникнуть у вирі боротьби, як Мойсей, то одразу ж на їх місце прийдуть інші, бо люди — це вже не натовп, лякливий і темний, а народ, який старанням і звитяжним подвигом своїх вождів перетворився на моноліт, ясно уявляє собі власну історичну роль та мету.

Іван Франко «Чого являєшся мені у сні»

(поезія інтимної лірики) (збірка «Зів'яле листя»)

Чого являєшся мені Усні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні, Сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне У тьмі?

Чого являєшся мені Усні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні -Пісні.

В житті мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці - минаєш,

Вклонюся - навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

О, ні!

Являйся, зіронько, мені Хоч в сні!

В житті мені весь вік тужити -Не жити.

Так най те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті,

Марніє, в'яне, засиха,

-Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає.

По-людськи вільно віддиха,

І того дива золотого

Зазнає, щастя молодого,

Бажаного, страшного того Гріха!

Поезія «Чого являєшся мені у сні?» належить до шедеврів світової інтимної лірики. Вірш уражає силою кохання, надривно-зажуренимвибухом людського почуття. Ліричний герой переживає душевне сум'яття. Його серце, сповнене великої і чистої любові, страждає від нерозділеного почуття. Він сумно запитує свою долю, чому милий образ не покидає зранену любов'ю душу, хоч це лише посилює її муки. Ліричний герой звертається до коханої:

Чого являєшся мені Усні?

Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні, Сумні,

Немов криниці дно студене?

Відповіді немає, і знов триває мука «довгими ночами». А може, хоч уві сні кохана приголубить, погляне ласкавими очима? Оживе тоді змучене серце, що «марніє, в'яне, засиха», відгукнеться на любов, і він «зазнає щастя молодого». Але закоханий знає, що це ілюзія, міраж, що з настанням ранку образ коханої зникне, та з тривожним биттям серця знов очікуватиме наступної ночі. Завершується вірш ліричним зверненням до своєї «зіроньки», проханням з'являтися йому хоч уві сні, дарувати радість, оживляти його стомлене серце.

Театр корифеїв — перший[2] професійний український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді, і в цей рік український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони.

Із Театром корифеїв також пов'язані імена Марії Заньковецької, Петра Саксаганського.

Вистава «По ревізії» 1885 року. Стиль синкретичного театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав суто народною свіжістю й несхожістю на жодний існуючий театр.

Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх.

1907 р. Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві постійний Український театр.У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда» Котляревського. Сміливою перемогою стала постановка українською мовою "Ревізора" Гоголя.

М.Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими за інші київські театри.

Театр Садовського проіснував сім років, до початку Першої світової війни, коли царською владою було закрито не тільки театр, а й усі українські газети, журнали, книгарні.

Іван Карпенко-Карий. «Хазяїн» (сатирична комедія)

Комедія «Хазяїн» (1900). Сатиричною комедією «Хазяїн» Карпенко-Карий закінчує галерею портретів сільських хижаків-куркулів. Драматург сам визначив ідею нової сатиричної комедії: «Хазяїн» — зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання!» Події відбуваються в 90-х роках XIX ст.

У комедії широко, з глибоким знанням ситуації, показано рух «хазяйського колеса» капіталіста-аграрія, майстерно розкриті його економічні стосунки, способи і прийоми наживи. У центрі уваги драматурга стоять також моральні, етичні й психологічні конфлікти, породжені цими стосунками.

Звідси випливає і проблематика твору. Автор ставить передусім морально-етичні питання: добра і зла (хазяїн переступив межу зла, його девіз: аби бариш, то все можна); честі і совісті (навіть Пузир дбає про зовнішні ознаки своєї честі, часто говорить — «не робіть безчестя», «врятуйте мою честь»); кохання (Соня, Калинович, Чоботенко). Висуваються в комедії й інші проблеми: батьків і дітей, освіти, культури, духовності. У комедії вісімнадцять дійових осіб, окрім юрби робітників та позасценічних персонажів. Але драматург, відповідно до свого задуму, зосередив увагу на постаті мільйонера-землевласника Пузиря. Інші герої тільки відтінюють потворні риси характеру головного героя.

Терентій Пузир незрівнянно багатший від Герасима Калитки з п'єси «Сто тисяч». Він уже досяг того, про що мріє Калитка, — мати «стільки землі, щоб і за три дні не об'їхати». «Княжество! — із заздрістю вигукує Маюфес про землі Пузиря. — Ціле княжество!» Кілька економій, десятки тисяч овець та баранів — ось основа капіталу Пузиря. Він мільйонер, але прагне більшого й більшого зиску. Пузир нещадно експлуатує батраків, сварить економів за те, що вонина кілька копійок більше заплатили за поденну роботу. У своєму прагненні до визиску він радить економові взяти у селян землю в оренду і цим створити на селі бідність, аби мати дешеві робочі руки. Він годує робітників гірше від собак. Коли ж на прохання дочки Соні Пузир погодився дещо поліпшити харчі, то тільки на гарячу пору, щоб робітники не втекли. А пізніше можна й так харчувати, батраки не витримають, повтікають, а зароблені ними гроші залишаться в кишені хазяїна. «Отак розумні хазяїни роблять», — міркує Пузир. Пузир і сам не знає, для чого йому потрібні величезні капітали, не бачить, де їх можна застосувати. У пошуках нових шляхів наживи він згоджується переховати в себе тисячі овець банкрута Михайлова, перепродає за низьку ціну подарований йому в день іменин дорогий халат, аби заробити хоч карбованець.

Ставши мільйонером, Пузир за свїми поглядами та мораллю залишився на рівні дрібного власника, не піднявся вище за Калитку. Він маже чоботи дьогтем, а волосся оливою, ходить у латаному старезному кожусі, їсть борщ і кашу, а щоб не довелося в місті витрачати гроші на ресторан чи буфет, бере в торбинку хліба й сала. Психологія дрібного власника проявляється в багатьох вчинках Пузиря. Вона навіть призвела капіталіста до смерті. Проїжджаючи своїм полем, Пузир побачив гусей, які скубли колоски пшениці, побіг за ними, упав і відбив собі нирки. Все життя його пройшло під девізом: «Хазяйство або смерть». І сама смерть стала логічним завершенням «філософії» хижака-скнари.

Пузир далекий від громадських справ, навдивовижу безкультурний. На пропозицію вислати гроші на пам'ятник Котляревському, він цинічно відповідає: «Котляревський мені без надобності». А коли зайшла мова про описані Гоголем степи, він цілком серйозно говорить: «Не знаю, я на степах у Гоголя не бував!» Розрахунок, антигуманність проявляються у Пузиря навіть у ставленні до рідних. Він категорично відмовляється видати свою єдину дочку Соню за Калиновича, «учителишку», маючи намір поріднитися з неписьменним, але багатим Чоботенком. Карпенко-Карий колоритно змалював портрети «супутників» Пузиря, його прислужників, які добре розуміють, що «хазяйське колесо» перемелює всіх, хто не зуміє вберегтись. Це «права рука» Пузиря Феноген, управитель економії Ліхтаренко. Феноген сам мріє стати хазяїном, націлившися на шматок землі — десятин десь із п'ятсот. Зразком для нього є Пузир, якому він вірно служить, не забуваючи, однак, просебе: «І сам хазяїн наш усіх научає: з цього, каже, треба користь витягать, хоч би й зубами прийшлось тягнуть — тягни!»

Особливою підступністю відзначається Ліхтаренко. Він тримається з хазяїном гідно, не криється, що краде в нього. Навіть Феногена вражають його спритність і відверте хижацтво. «І де ти такий взявся?» — запитує він у Ліхтаренка і чує у відповідь: «Хазяїни викохали». Ліхтаренко хитро робить «комерчеський гендель», тобто, щоб і хазяїнові було добре, і самому мати зиск.

Драматург нещадно викриває і засуджує капіталістичні відносини, за яких усе підкорено владі «безсердечного чистогана», а в «корені лежить неправда, зло». Разом з тим автор комедії стверджує «ідею любові, ідею щастя, ідею економічного благосостоянія свого народу». І. КарпенкоЛ<арий був переконаний, що в майбутньому запанують «вищі ідеали загального добра», зникнуть причини, які породжують егоїзм, жадібність і ворожнечу між людьми. Велику надію він покладав на освіту, школу, вклавши в уста вчителя Калиновича такі слова: «Будущина в руках нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов'язки перед спільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!»

«Хазяїн» — найвизначніша комедія Карпенка-Карого, вершина його творчості. Саме глибока ідейність, психологізм та гуманізм забезпечили твору довге сценічне і літературне життя.

І. Карпенко-Карий посів чільне місце в історії української драматургії. Його твори порушували актуальні проблеми того часу, відтворювали багато сторін життя українського народу. Драматург досяг небувалої в українській драматургії вершини в зображенні соціальних типів — сільської буржуазії (Цокуль, Окунь, Калитка, Пузир, Боруля), історичних постатей (Сава Чалий, Гнат Голий). В основу п'єс, як правило, покладені життєві факти, яким автор надавав широкого узагальнення. Його твори відзначаються майстерними діалогами, барвистою мовою.

О. Кобилянська .Повість "Людина" (1892), присвячена Наталі Кобринській, яка була ідейним учителем Кобилянської і прилучила її до фемінізму. Слід зазначити, що у письменниці був дуже вимогливий підхід і принципова позиція щодо ролі жіноцтва в суспільстві. Однак прогресивне твердження про потребу жінки брати активну участь у громадському житті було обмежене тими рамками, в яких уявляла собі Кобилянська цю діяльність жінок. Самоосвіта, самовдосконалення - ось, власне, програма О. Кобилянської, діячки жіночого руху, повість "Людина" (1892), присвячена Наталі Кобринській, яка була ідейним учителем Кобилянської і прилучила її до фемінізму. Повість «Людина» (1891) написано на основі переробленого оповідання «Вона вийшла заміж». У центрі повісті молода дівчина Олена Ляуфлер - головною героїнею, що довго опирається намаганню міщанського середовища звести її до звичайного на той час для жінки становища безсловесної рабині. Обмежені у своїх поглядах інтересами власного благополуччя, представники цього середовища не живуть, а животіють - бездумно і безглуздо. Всяке намагання піднестися над "шлунковими" інтересами розглядаються у цьому середовищі як пусте й шкідливе мріяння. Тим яскравішим постає на їхньому тлі образ Олени, сильної й цільної особистості. Серед цього оточення вона виділяється різнобічними інтересами, художнім смаком, тонким розумінням мистецтва. Вона бачить своє місце поряд з чоловіками у прогресивному поступі суспільства. Олена багато читає, тонко відчуває красу в природі, людині, мистецьких творах. її гнітить оточення обивателів, вона прагне до високодуховного, цілеспрямованого життя, до незалежності. Батько, лісовий радник, обмежена мати, гульвіса-брат — усі намагаються довести Олені, що жінка має бути тільки доповненням і окрасою чоловіка. Олену підтримує тільки студент-медик Лієвич, який начався в Швейцарії і привіз звідти нові погляди на суспільне життя, на місце жінки в ньому. Але студент помер, батька звільнили з роботи, брат застрелився, повдовіла і повернулась додому сестра Ірина, приїхала й молодша сестра Геня. Родина переїжджає до села, орендує там землю і тяжко працює. Але й це пристановище виявилося ненадійним. Господар землі вирішив продати її, а новий намірився ґаздувати сам. Олена прагнула щось придумати, знайти вихід, адже вона, як найсильніша, взяла на себе весь тягар відповідальності за рідних. І зважилася пожертвувати собою, вийшовши заміж за багатого, але нелюбого чоловіка. Аби досягти своєї мети, дівчина влаштовує справжні «лови» на заможного лісничого Фельса і робить це досить вправно, в душі ненавидячи себе за таку поведінку. Тут виявляються далеко не кращі її риси: зверхність, хитрість, лицемірство, навіть жорстокість. Людина! Що хотіла підкреслити письменниця цим новим заголовком твору? Чи те, що тут присутня Людина у високому розумінні цього слова? Чи те, щолюдина — це особистість, з усіма властивими їй сильними та слабкими якостями? Або що людина — Боже створіння, слабке й нездатне опиратися зовнішнім обставинам? На ці питання немає певної відповіді, проте заслугою письменниці є те, що вона створила правдивий, повнокровний художній образ, а не схему чи символ.

Саме тут криється визначна мистецька позиція Ольги Кобилянської: в час, коли буржуазний світ і його продажна література зводили людину до рівня "двуногої тварини", письменниця проголошує славу людині - найдосконалішому, мислячому творінню природи. І хоч під тиском обставин Олена Ляуфер змушена відмовитись від мрій про незалежне життя, стати дружиною, вірніше - рабинею нелюбого чоловіка заради матеріального добробуту збіднілих батьків, вона не може до кінця змиритися з цими обставинами. Дівчина вивчає свого майбутнього нареченого уважно, шукає в ньому те добре, що викликало хоча б повагу замість любові. Вона прагне до жіночого щастя (однак лише з чоловіком, що переймається її поглядами); вирішує наблизити до себе Фельса і в той же час підсвідомо намагається віддалити час освідчення; панічно боїться свого майбутнього, але має твердий намір здійснити задумане. Зворушливою є сцена прощання Олени з листами Стефана Лієвича, найдорожчим, що у неї залишилось.

Ольга Кобилянська своєю повістю стверджує, що жінка - неповторна особистість, яка має право вибору, можливість чинити так, як підказує їй серце. Вона - людина!

Панас Мирний «ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ?» (1880) (соціально-психологічний роман) у співавторстві з рідним братом Іваном Біликом

Це перший в українській літературі соціально-психологічний роман. Важливим етапом у його творчій передісторії став нарис Мирного «Подоріжжя від Полтави до Гадяча» (1872), де розповідається про Василя Гнидку, який вирізав сім'ю заможного козака, за що був засуджений до каторжних робіт. Пізніше на основі цього нарису у 1872 р. Панас Мирний написав повість «Чіпка» (1872) із слабо вмотивованими діями героя твору — злочинця. Закінчивши повість, Панас Мирний надіслав її для рецензування братові Івану Білику — відомому українському критику, який висловив ряд слушних зауважень. Повість зазнала ще двох редакцій, внаслідок яких була перероблена на роман, надрукований в Женеві під прізвищами обох авторів. В алегоричній назві твору висловлено його головну ідею: воли — символічний образ уярмленого селянства; не ревли б вони, якби було що їсти й пити. Автори винесли в заголовок злободенне соціальне питання і привернули до нього увагу читачів.

Роман складається з чотирьох частин. Якщо в першій частині йдеться про формування характеру головного героя — правдошукача Чіпки Варениченка, то в другій розповідається столітня історія села Піски — від часу закріпачення українського селянства в другій половині XVIII ст. до перших пореформених років. Саме тут простежується родовід Максима Ґудзя та панів Польських, змальовується життя людей упродовж трьох поколінь. У третій і четвертій частинах сплітаються всі сюжетні лінії, пов'язані з життям Чіпки, Грицька, Максима, панів Польських, розв'язуються вузли соціальних та інтимно-особистісних суперечностей.

Найбільше уваги приділено в романі образу Чіпки Варениченка. Він змальований від народження до того часу, коли його було відправлено на каторгу. Автори намагалися показати формування характеру, соціально й психологічно вмотивувати поведінку героя. Голодне й безрадісне дитинство, зневага до «байстрюка», раннє заробітчанство, всілякі кривди зробили Чіпку вразливим до людського горя, сповнили його душу ненавистю до неправди. Кожний етап його життя виразно окреслено завдяки тонкому психологічному аналізу вчинків і думок Чіпки.

Разом із несправедливо відібраною в нього нивою Чіпка втратив і віру в справедливість. Охоплений ненавистю до всіх людей, він поринув у сліпе, стихійне бунтарство. Горе і безнадію Чіпка став топити в чарці, і під впливом лихого «товариства» опустився на саме дно життя, гірко образивши рідну матір. Проте добро в його натурі на якийсь час перемогло. Чіпка перепросив і повернув до себе матір. Одружившися з Галею, він став добре господарювати, допомагав тим, хто звертався за підтримкою. Незабаром Чіпка завоював довіру селян, які всупереч волі дворян та чиновників обрали його членом повітової земської управи. Та дворяни зробили все, щоб «очистити» свої ряди від «мужика». Ця кривда стала останнім поштовхом, що зламав життя правдошукача. Чіпка почав мстити усім без розбору, бити наосліп. Грабунки та вбивства зводять нанівець його протест, кров загублених жертв, смерть безневинних членів родини Хоменків страшним тавром заплямовують Чіпку. Власне із правдошукача він перетворився на звичайного кримінального злочинця. Невміння знайти справжні шляхи боротьби проти кривдників, «крива стежка» бунтарства зробили Чіпку «пропащою силою».

Як пряме породження кріпосницьких відносин постають у романі образи Лушні, Матні, Пацюка, Максима, Явдохи, життєві принципи яких виявились у зневазі до праці, злодійстві, постійному пияцтві. їхня розпуста подана як антипод до світлих поривів Чіпки «служити людям», відтіняє його благородні прагнення.

В образі Грицька, однолітка Чіпки, з яким у дитинстві він був підпасичем, створено тип такого хазяїна, що спочатку стягує своє добро недоїданням, працею до поту, сриводушшям, а відчувши силу, цінує людину лише за кількістю грошей і землі, стає іукавим егоїстом, чужим до справ громади.

Психологія Грицька добре відтінюється характером Христі, його дружини, сердечної, гулої до чужого горя жінки. Вірна своїй сім'ї і дбайлива господиня, вона не може {миритися із замкнутістю свого чоловіка, його байдужістю до долі інших людей. Зтіленням жіночої долі, працьовитості і народної справедливості виступає в романі УІотря — мати Чіпки. Холод і голод, тяжка праця на чужих людей, образи з боку власного сина зробили нестерпним її життя. Але прибита горем Мотря носить у собі велику любов до сина, до невістки Галі, до людей взагалі.

Образ Галі задуманий Панасом Мирним як ідеал моральної чистоти. Це втілення зовнішньої і внутрішньої краси. Вродлива, палка Галя згоріла замолоду. Дізнавшися про криваву різню, вчинену Чіпкою, вона наклала на себе руки. Це ще одна жертва несправедливості, ще одна нездійсненна мрія людини праці.

Зовсім іншими барвами змальовано в романі носіїв зла — панів Польських, земців Кряжова, Шовкуна, станового Дмитренка, судового секретаря Чижика. Тут автори не поскупилися на комічні ситуації, на викривальні паралелі й порівняння. Сміливий своїм задумом, постановкою важливих суспільних проблем, новаторський роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» посів одне з найпочесніших місць у реалістичній українській прозі.

Іван Семенович Нечуй-Левицький «КАЙДАШЕВА СІМ'Я» СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВА ПОВІСТЬ (1879)

У повісті ті ж самі проблеми і конфлікти, спричинені приватновласницьким укладом, дрібновласницькою психологією.

Тема повісті — зображення реалістичних і трагічних за своєю суттю картин побуту селянства другої шовини XIX ст.

Повість, що вийшла друком через два десятиліття після реформи 1861 р.. висвітлювала злободенні для того часу проблеми: злиденне життя селян, непомірні податки, руйнування патріархального укладу ла, темноту і забитість людей, яких внаслідок їхньої неосвіченості і недосвідченості в громадських іравах легко було обдурити, підкупити, роз'єднати. Важливі проблеми становили також пияцтво :лян, відсутність духовності, культурного дозвілля. Разом із тим І. С. Нечуй-Левицький звернувся у юїй повісті і до одвічних питань: добра і зла, кохання, сімейних стосунків, взаємин батьків і дітей, одської гідності і свободи.

Хоч усіх цих проблем не розв'язало і не розв'яже, мабуть, жодне покоління, заслуга письменника в тому, що він у яскравій художній формі показав, як багато залежить від самої людини, від її характеру і життєвої позиції.

іея твору окреслюється незалежно від того, чи хотів цього автор. Це критика окремих вад існуючого іду, які спотворювали людські почуття і взаємини, інтереси і прагнення. Письменник засуджує егоїзм,ж орстокість і дріб'язковість у стосунках між людьми, висловлює жаль з приводу самоприниження та орального занепаду людини.

і жанром «Кайдашева сім'я» — це соціально-побутова повість. «Кайдашева сім'я» замикає в своїх амках картини життя однієї селянської родини — Омелька Кайдаша, зображує в хронологічній послідовності події, які відбуваються в цій сім'ї за умов пореформеної дійсності (після реформи 1861 р., ю скасувала кріпацтво).

Сюжет повісті нескладний — загострення взаємин у сім'ї Кайдашів у міру того, як дорослі сини гворюють власні сім'ї, влаштовують свій побут, копирсаючись на невеличкому шматку батькового оля й городу, не маючи змоги поліпшити своє економічне становище, повісті «Кайдашева сім'я» письменник досяг високої майстерності у створенні глибоко ідивідуалізованих характерів.

і образі Омелька Кайдаша втілені типові риси українського селянства другої половини XIX ст.: працьовитість, хазяйновитість і разом з тим темність, затурканість, егоїзм, байдужість до громадських прав. Інша індивідуальність розкривається в образі Марусі Кайдашихи. «Вона була вже не молода, але не стара, — оповідає автор, — висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та лідим лицем». Кайдашиха відзначалася працьовитістю, вміла майстерно куховарити, любила дітей, азом із тим вона була сварливою, егоїстичною, злою, лицемірною, заздрісною, гоноровитою, а через це просто нестерпною в сім'ї.

Характери синів Кайдаша формуються в інший час. Тому в них немає тієї забитості й приниженості, що була в їхнього батька. Карпо і Лаврін успадкували від батьків працьовитість, турботу про сім'ю, хазяйновитість. Вони «обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум'яними губами».

На цьому їхня схожість закінчується. Уже з діалогу про сватання дівчат видно, що Карпо суворий і непривітний, а Лаврін веселий, жартівливий, має поетичну душу.

Якраз до пари Карпові підійшла Мотря. «Робоча та проворна», «трохи куслива, як муха в Спасівку», бриклива» — саме така старша Довбишева дочка, з якою одружився Карпо. І зовсім іншою — ніжною, поетичною — була молодша невістка Мелашка. Але й вона поступово ітягується в сварки, стає грубішою, егоїстичнішою.

(Кайдашева сім'я» — одна з найталановитіших повістей у творчому доробку письменника, де він на ювну силу виявив себе як великий майстер творення людських характерів у їх соціальній типовості та ндивідуальній виразності й неповторності.

МАРКО ВОВЧОК (ВІЛІНСЬКА Марія Олександрівна) «ІНСТИТУТКА» (1859) ПОВІСТЬ

Кріпачка Устина живе у старої пані. Та ось повернулася додому онука пані, що навчалася в Києві в інституті шляхетних дівиць. До послуг собі панночка вибрала Устину. І з того часу зла й вередлива інститутка майже щодня знущалася з дівчини, била її, одного разу трохи не задушила за те, що не догодила їй із зачіскою. Трохи спокійніше ставало лише тоді, коли приїжджали в гості паничі. Під осінь підійшла «панноччина доля» — це був молодий військовий лікар. Скоро відбулося й весілля, і Устина разом із молодою переїхала на хутір, що належав чоловікові інститутки. Пан був не такий суворий, але його добрість не приносила ніякої користі, бо вінпотрапив у повну залежність від своєї дружини і виконував усі її вимоги.

На новому місці Устина зустріла хлопця-кріпака Прокопа. Вони покохали одне одного. А пані дедалі лютішала. Народився у неї син. На хрестинах Прокіп попросив у пана дозволу одружитися з Устиною. Пан дозволив, а пані змушена була дати згоду тільки після втручання кума-полковника та інших гостей. Та потім ще довго гнівалась на пана і сварила Устину. Дівчина залишилась при панії. А вона все їй дорікала, глузливо запитувала, чи краще живеться в заміжжі.

Так жили до осені. Якось трусили яблука в садку. За те, що старенька кріпачка дала кілька яблук дітям, пані стала її бити. Устина кинулась до бабусі, а пані вчепилась їй у коси. За дружину заступився Прокіп, і, за наказом пані, його зв'язали й відправили до міста, щоб віддати у москалі. Устина потайки поїхала з чоловіком. Поки Прокіп проходив військове навчання, Устина пішла поденно працювати. Життя було нелегким, але любим. Молодята легко зітхнули, робили, що хотіли, нікого не боялись. Та весною пройшла чутка: москалі йдуть у похід. Провела Устина чоловіка аж до Києва. Там і залишилася працювати в однієї жінки.

Пройшло сім років, а молодиця все дожидається коханого: «Він чоловік мій і добродій мій... І ходжу, і говорю, і дивлюсь — байдуже мені, що й є ті пани у світі!»

Головний персонаж повісті — кріпачка Устина. Від її імені ведеться розповідь, отже, крізь призму її сприйняття змальовано панів, кріпаків і взаємини між ними.

У розповіді Устини відтворено велику моральну силу кріпачки, її спостережливість, вдумливість, уміння розпізнавати людей та влучно й дотепно їх характеризувати.

Весь час Устина мріє про краще життя, висловлює свій біль за долю покріпачених. В її словах і думках втілено

настрої покріпаченого селянства. Устина сама не стає на шлях активної боротьби проти кріпосників, але всіма

своїми думками і прагненнями вона поділяє й підтримує сміливі протестантські вчинки Прокопа і Назара.

Як говорить Прокіп, так і діє. Коли інститутка кинулася бити Устину, Прокіп придержав її за руку. Суворо й рішуче

попередив він і пана: «Не підходьте, пане, не підходьте!» За це Прокопа віддали в солдати.

Назар ставиться до панів вороже і збирається втекти. На панські кривди він уміє відповісти гумором, може

дотепно поглумитися з пана.

Дружина Назара Катря теж здатна одверто виявити свій гнів проти панів. Коли померла їїдитина, вона рішуче заявила: «Тепер я вже не боюсь вас!.. Хоч мене живцем із'їжте тепер!»

В образах Прокопа, Назара, Катрі відображено наростання народного гніву проти кріпосників, показано визрівання солідарності між кріпаками.

У повісті створено образ «вихованої» в інституті жорстокої, вередливої панночки (а потім пані), яка зосереджує в собі всі негативні риси характеру поміщиці-кріпосниці. Це людина нічим не обмежена у своїй поведінці, сварлива й егоїстична, вередлива і невгамовна. її злість і людиноненависництво виявляються у нелюдському ставленні до кріпаків. Після одруження інститутка стає ще лютішою. Вона прибирає до своїх рук господарство і починає безжалісно експлуатувати кріпаків, знущатися з них.

Інститутка й Устина — цілковита протилежність одна одній. Кріпачка Устина сповнена людської гідності, чесності. А «вихована» в інституті поміщиця — бездушна і безчесна.

В образі пана — чоловіка інститутки автор виводить тип ліберала. Він не так суворо, як інститутка, поводиться з кріпаками. Але через свою слабкодухість нічим не може їм зарадити.

Ідейні й художні особливості повісті «Інститутка» дають підстави вважати її одним із кращих творів Марка Вовчка.

Пантелеймон Куліш «ЧОРНА РАДА» (1857) історичний роман

І. Франко назвав роман «найліпшою історичною повістю в нашій літературі». В основу твору покладено історичні події часів другої половини XVII ст. — після смерті Б. Хмельницького. Тоді за Слободищенським тракіадхімЛДбО р. Правобережжя відійшло до Польщі, яка поставила гетьманом ГІшзла Тетерю. На Лівобережні^ же Україні розгорнулася запекла боротьба за гетьманську булаву. Козацька старшина висувала гетьманом полковників В. Золотаренка та Я. Сомка, останній і був обраний наказним гетьманом на старшинськпТраді в м. Козельці. Проте Москва не затвердила його обрання. Прості козаки, селянство підтримували кандидатуру Івана (Іванця) Брюховецького, який обіцяв народові деяке полегшення. 27—28 червня 1663 р. у Ніжині відбулася рада, названа «чорною», оскільки в ній брала участь і «чернь» — прості люди. На ній гетьманом було обрано І. Брюховецького, який, звичайно ж, не дотримав своєї обіцянки. Така історична основа роману «Чорна рада».

У гості до Череваня, грошовитого пана із козацтва, приїздять його старий знайомий паволоцький полковник Шрам із сином Петром. Так вийшло, що після Хмельниччини бравий козарлюга Шрам став попом. Але знову почалися в Україні негаразди, і Шрама обрали полковником. Тому Шрам одночасно був і панотцем і полковником. За обідом з'ясувалось, що Шрам їде в Переяслав до Сомка, бо хоче підтримати його в боротьбі за гетьманство.

Поки чоловіки розмовляли, Петро познайомився з Череванихою та її дочкою Лесею. Закохався козак, але виявилося, що Леся вже майже просватана. Черевані разом із Шрамками їдуть до Києва. У місті на Лесю задивляється здоровенний козак, що разом зі своїм побратимом наздогнав карету з жінками. Запорожці розмовляють про красу дівчини, і велетень обіцяє викрасти Лесю. Скоро Петро дізнався, що красуня Леся просватана за Сомка. Та не про це зараз розмовляють старий Шрам й Сомко, що зустрілися в Києві. Переживає полковник Шрам за Україну та її єдність, а Сомко заспокоює його, говорячи, що вся старшина від Самари до Глухова зве його гетьманом і присяглася слухати його. Раптом під вікном почулося: «Тугу-тугу!» — так віталися запорожці. До хати зайшов Кирило Тур, той самий козарлюга, що збирався викрасти Лесю. Пообіцяв він це й зараз.

До півночі хропіли вже всі козаки. Не спав один Петро Шраменко. Раптом почув — тупотять коні. Поки роздумував Петро, що робити, знову почувся кінський тупіт. Це Кирило Тур таки викрав дівчину. Петро кинувся за ним рятувати Лесю. Наздогнав Шраменко викрадачів і розпочався «козацький герць». Закінчився він тим, що обидва супротивники одночасно вдарили один одного шаблями в груди. Коли приїхала погоня, то Сомко першим ділом кинувся до Тура. Леся почула слова Сомка, що молода знайдеться й друга, а от Кирила Тура другого не буде, і навік відвернулося її серце від Сомка. Вилікувати Тура взялися запорожці, а Петра — Череваниха, мати Лесі. Поки хлопець одужував, сиділа біля нього Леся. Зрозуміла дівчина, що «Сомко козак не до любощів», та пізно було.

Тим часом прийшла звістка, що до Переяслава прибувають воєводи від царя. Шрам із сином вирішили їхати до Сомка, а Черевань із сім'єю — до жінчиного брата, Гвинтовки, під Ніжень. Дорогою Сомко почув, що багато полковників перейшли на бік Іванця Брюховецького, і тепер він володіє Україною по самі Ромни, має велику царську ласку та прихильність. Сомко гірко засумував і надумав збирати військо, аби провчити зрадників. Але Шрам заперечив: що ж це виходить, «замість війни з недоляшком Тетерею, заведеться війна між сьогобічними полками!» Він порадив гетьманові їхати в Переяслав та писати листи до всіх полковників, відкрити їм очі й просити схаменутись, не шматувати Україну. Сам же Шрам думав їхати у Ніжень і схилити на бік Сомка Васюту (ніженьського полковника Василя Золотаренка).

По дорозі до Ніженя народ скрізь говорив про чорну раду і лаяв кармазинів (так прозивали козаків, що вдягалися в дорогий одяг, кармазини) та військову старшину. У місті Васюти не було. Шрам зупинився в Гвинтовки. Поки батько їздив до Васюти в Батурин, Петро зустрів Кирила Тура. Зустрілися вони, як друзі, і разом поїхали у козацький табір, де Петро побачив Брюховецького. Іван Мартинович називав усіх своїми дітками, бідкався, що не має чим одягти своїх козаків, як прохарчувати, адже він і сам обносився. Міщани гукали, що всім його забезпечать, аби він їх оборонив, порівняв у правах з козаками. Брюховецький усе обіцяв та настроював люд проти міської старшини й гетьмана.

Повертався Петро до Гвинтовчиного хутора, обдумуючи все, що чув і бачив. Шраму вдалося помирити Васюту з Сомком. Разом поїхали вони в табір Сомка під Ніжень. А там галас, мішанина, безладдя. Ледве вдалося Шраму навести порядок між козаками. Та ще й слідом за ним ходив, як диявол, зрадник Вуяхевич (генеральний писар Сомка) і «розсипав гіркі слова в козацькі душі», підбурював на чорну раду. Почалася збиратися рада в Ніжені. Людське море шуміло й гомоніло. Спочатку кричали, потім зчепилися битись. Запорожці посадили Іванця Брюховецького на стіл і булаву та бунчук до рук дали. А в Сомка вирвали бунчук, переломили надвоє, відняли й булаву. Оглянувся гетьман — а при ньому тільки купка старшини, кругом одні запорожці.

Попросив Сомко в присутнього на раді представника московського царя захисту й справедливості, а той не знає, що діяти, бо вже взяв від Брюховецького великі подарунки. Дуже зрадів новоспечений гетьман, звелів Сомка, Васюту та їхню вірну старшину кинути у в'язницю, а Вуяхевичу наказав писати листа цареві в Москву, що Сомко буцімто козаків бунтує проти царя. Зовсім скоро зрозуміла чернь, що іі одурено. Кинулися міщани жалітися гетьманові на запорожців, які грабували їх, а той сміється — тепер, мовляв, у нас все спільне, ми ж як рідні брати. Бачачи все це, засмутився Черевань. А ще як почув, що Брюховецький засватав у дядька Гвинтовки його Лесю за свого писаря, зовсім занепав духом. Брюховецький тим часом бенкетував у Ніжені. Сидить «городова козацька старшина», та, що нишком поякшалась із запорожцями і заради свого панства запродала Сомка Іванцеві, і сором декого бере за власну зраду.

Спробував Шрам врятувати Сомка. Пробрався Кирило Тур у в'язницю й запропонував гетьманові помінятися місцями. Однак Сомко наодріз відмовився тікати, бо не хотів чужою смертю купувати своєї волі, як не умовляв його Тур. Розпрощалися Шрам із Кирилом на тім, що Тур поїхав знову викрадати Череванівну, а Шрам — у Паволоч, на смерть. Наостанок Петро просив Кирила передати Лесі, що він її й на тім світі не забуде. Старий Шрам, жаліючи паволочан, сам поїхав до Тетері й прийняв на себе вину за те, що місто збунтувалося проти гетьманської зверхності. Тетеря засудив його, як бунтівника, на смерть: велів відтяти голову.

Того ж року восени стратили й Сомка з Васютою у місті Борзні: «Брюховецький доказав-таки свого, хоч після й прийняв слушну кару од гетьмана Дорошенка: пропав під киями собачою смертю».

Петро Шрам, поховавши батька, пожурився та й вирішив іти на Запоріжжя. Але ноги привели його до Хмарища. І Черевань, і Череваниха, і Леся — всі були живі. Розповіли вони, як їх Гвинтовка «добре в руки узяв», хотів віддати Лесю за ледаща Вуяхевича. Аж раптом приїхав Кирило Тур із запорожцями і сказав, щоб йому видали Череванів — везти в Гадяч до гетьмана. Насправді Кирило врятував їх від Гвинтовки й відвіз до рідного Хмарища, а сам подався до Чорної гори.

Петро залишився в Череваня, як у своїй сім'ї. Пройшло півроку, стали думати про весілля. Навесні Петро з Лесею були вже в парі. Отак-то минулося все те лихо, мов приснилося. Одних зломило, а іншим Господь указав рости та цвісти. «Чорна рада» написана з орієнтацією на новаторські шукання в європейській прозі початку XIX ст., зокрема на історичну романтику Вальтера Скотта, про що неодноразово згадував сам П. Куліш. У романі діють реальні історичні особи — Я. Сомко, І. Брюховецький. Є та кож вигадані персонажі — Кирило Тур, Леся, старий запорожець Пугач та ін.

Головний конфлікт роману — боротьба за гетьманську булаву між Сомком і Брюховецьким. Ця боротьба, участь у ній паволоцького полковника і священика Шрама, гетьмана Сомка, Гвинтовки та інших героїв становить основу сюжету. З головною сюжетною лінією тісно переплітається інша, особиста — кохання Петра та Лесі, до якої сватається Сомко, та викрадення Лесі закоханим у неї Кирилом Туром. Цікава композиція роману. Через образ дороги в «Чорній раді» бачиться вся тогочасна Україна. Більшість зустрічей, подій, сутичок, словесних чи збройних, відбувається на дорозі, якою полковник Шрам із молодим Петром Шраменком їдуть до Сомка, аби визначитися у бурхливому морі народних пристрастей, викликаних боротьбою за владу. Дорога приводить до природних, невимушених випадкових зустрічей з багатьма людьми: тут і зневажена панством сільська біднота, і запорожці, і міщани, і весь люд посполитий. У цих зустрічах на дорозі вимальовується й основний конфлікт роману. Якщо образ Сомка автор подає в прикрашеному вигляді, прагнучи показати людину державного розуму, державних інтересів, то Брюховецького він характеризує як підступну, зрадливу й властолюбиву натуру. Це політичний авантюрист, людина без честі й совісті. На бік Брюховецького стає новоявлений магнат Гвинтовка — колишній козак, що перетворився на великого пана.

З ідейною основою роману пов'язаний образ Кирила Тура — волелюбного представника козацтва, щирого товариша, відважного воїна. Кращі запорозькі традиції втілені також в образі «січового діда» Пугача.

Яскравість образів, майстерність композиції, щедре використання народнопоетичних мовних джерел — усе це забезпечило роману «Чорна рада» гідне місце у спадщині української класичної літератури.

Григорій Квітка_Основ’яненко «МАРУСЯ» Сентиментально-реалістична ПОВІСТЬ

У повісті, написаній 1839 р., розповідається про дочку сільського багача Наума Дрота Марусю. І скромна вона була, і ввічлива, а понад усе — працьовита, «до усякого діла невсипуща». А ще вона зросла справжньою красунею. Якось запросили Марусю дружкою на весілля. Зустріла вона там гарного парубка Василя. Покохали вони одне одного. Випадково Василь познайомився з Наумом Дротом, і той запросив хлопця обідати. Парубок став ходити до Наума що Божий день.

Коли Василь посватався до Марусі, її батько відмовився віддати єдину доньку за бідного сироту, до того ж призначеного в рекрути. Щоб відкупитися від солдатчини, парубок іде на заробітки.

Згодом, коли Василь навчився читати, писати, рахувати та ще й церковного співу, а його хазяїн-купець обіцяв знайти «найомщика» за нього, Наум дозволив заслати старостів до Марусі. Після заручин пішла дівчина проводжати коханого. Розсталися вони на кладовищі. Прощаючись, Маруся сказала: «На кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знайдеш!» Пройшов час, незабаром мав повернутися Василь. Маруся пішла в бір по гриби, потрапила під дощ, застудилася й померла. Після її похорону Василь іде в монастир і там від туги за коханою вмирає.

Сентиментально-реалістична повість«Маруся» була першим видатним прозовим твором нової української літератури. Письменник прагнув показати великі художні можливості рідної мови, її лексичні багатства, зобразити високі почуття й переживання простої людини.

До тексту твору входять прислів'я, приказки, пісні, деякі обряди (весілля, похорону), які так чи інакше пов'язані з художньою структурою повісті. Пісенний мотив сприяє емоційності викладу, надає оповіді романтичного забарвлення.

Маруся — головний об'єкт уваги письменника. її образ змальовано всебічно: у праці, у ставленні до батьків, у колі подруг, у коханні, у стражданнях. Важливе місце в системі персонажів займає образ Василя. Він чесний, працьовитий, з великою пошаною ставиться до батьків Марусі, богобоязливий, вірить у своє щастя. Але, наслідуючи традиції сентименталістів, письменник наділив обох закоханих надмірною слізливістю й чутливістю.

Наум Дрот та його дружина Настя — образи ідеальних селян. Вони люблять свою дочку Марусю, працьовиті, сумирні, богобоязливі. Батьки з великою мужністю і покірністю долі переживають смерть улюбленої доньки. Письменник широко використовує життєвий матеріал, постійно звертається до народної творчості, точно відтворює звичаї, обряди і побут народу. У повісті майстерно виписані українські краєвиди.

Творчість Тараса Григоровича Шевченка

Найпопулярнішим з усієї творчої спадщини Т. Шевченка є «Кобзар». Його «Кобзар» — це книга, творена горем і сльозами, гнівом і надією. У ранніх творах Шевченко переважно схилявся до романтики: ім^властивий інтерес до незвичайного, яскравого і навіть таємничого, фантастичного, піднесений стиль мовлення, деяка сентиментальність, захоплення історичним минулим. Поступово посилюються реалістичні мотиви в романтизмі Шевченка, він вносить у нього елементи соціальної сатири. Основа естетичної платформи Шевченка — правдиве зображення дійсності та висока художність, сміливе викриття антинародного ладу, активний гуманізм, впевненість у кращому майбутньому, заклик до визволення і побудови демократичної держави. Отже, Шевченко був романтиком і реалістом одночасно.

Поема «Катерина». «Катерина» — ліро-епічна, соціально-побутова поема. Жіноча недоля у творчості митця стала згустком болю, бо кріпацтво передчасно осиротило хлопця, рано залишивши без матері; сестер, у яких неволя побілила коси, він так і не зміг викупити з кріпацтва. А його перше дитяче кохання — Оксану Коваленко чекала страдницька доля дівчат-покриток.

Тему зганьбленої паном простої селянської дівчини Шевченко розкриває по-новому. Страждання жінки обумовлені соціальними обставинами. Катерина народила сина від москаля, односельці цураються її, батьки виганяють з дому. Катерина йде шукати свого коханого, а коли він відмовляється від неї і сина, жінка кінчає життя самогубством. Автор застерігає дівчат від москалів, бо вони — «чужі люди».

Центральним образом твору є українська дівчина Катерина. Вона щира й віддана у коханні. Українські звичаї, ментальність дозволяють їй вільно зустрічатися зі своїм обранцем у садочку. Дівчина не має сумніву, що коханий обов'язково повернеться і візьме з нею шлюб. Шевченко влучно передає психологічний стан Катерини. Вона не поступається своєю людською гідністю, не намагається вмилостивити батьків, а мужньо приймає винесений їй вирок.

Тілько сина пригортає, Цілує та плаче.

Задля дитини жінка просить милостиню в чумаків, гідно тримається перед глузливими жартами москалів. Зустрівши нарешті коханого і зрозумівши, що її зраджено. Катря принижується, але лише задля сина:

Наймичкою тобі стану...

З другою кохайся...

З цілим світом...

Я забуду,

Що колись кохалась,

Що од тебе сина мала,

Покриткою стала...

Покриткою... який сором!

І за що я гину!

Покинь мене, забудь мене,

Та не кидай сина.

Скільки любові і самопожертви! Однак відчувши себе покинутою, Катерина не знаходить собі місця в житті, і навіть материнські почуття не утримують її від самогубства.

Батьки Катерини виховували її в традиціях української національної свідомості. Катерина була в них єдиною дитиною. Але згідно з неписаним, але непорушним законом народної моралі батьки повинні покарати свою доньку, хоча знають, що на старість залишаться самотніми.

Автор-оповідач виступає у творі простим чоловіком з народу, та за його зовнішньою простотою і безпосередністю приховуються глибока громадянська позиція і співчуття до знедоленого люду.

Поема «Гайдамаки». «Гайдамаки» — вершина ранньої творчості Т. Шевченка. Історичною основою поеми стали події народного повстання, спричиненого жахливими соціальними та національно-релігійними умовами. Польські пани ставились до кріпаків як до нижчої раси, у деяких місцях панщина складала 5—6 днів на тиждень, до того ж селянин повинен був ще сплачувати податки. Заборонялася православна віра.

У травні 1768 р. 70 гайдамаків на чолі із запорожцем Максимом Залізняком виступили з Мотронинського монастиря в районі Правобережжя, підбурюючи селян до повстання. За кілька тижнів повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля. На початку червня 1768 р. повстанці оточили Умань, один із найбільших центрів польського панства в Україні. На бік повсталого люду перейшов уманський сотник Іван Гонта. Наляканий розмахом Коліївщини («колій» — повстанець), російський уряд послав військо на допомогу польській армії. Повстанці були оточені під Уманню російськими військами, командування яких запросило до себе ватажків повстання і заарештувало їх. Ґонту та 800 його козаків росіяни передали в руки польського уряду. Після страшних катувань повстанців стратили (Ґонту катували три дні, зняли шкіру, потім четвертували). Залізняка та інших його прихильників таврували й заслали до Сибіру.

Композиційно поема складається з лірично-філософського вступу — присвяти, історичного — вступу («Інтродукція»), десяти розділів та епілогу.

У творі простежуються дві сюжетні лінії. Перша, основна, пов'язана із змалюванням підготовки та ходу Коліївщини, друга зображує історію кохання Яреми і Оксани. Кульмінаційним моментом першої сюжетної лінії є розділ «Гонта в Умані», другої — «Червоний бенкет».

Головним героєм поеми є повсталий народ. Гайдамаки готувалися до повстання як до свята. Розділ, у якому розповідається про освячення повстанцями ножів, так і називається: «Свято в Чигирині», адже «вони рознесуть ляхам, жидам кару; за кров і пожари пеклом гайдамаки ляхам оддадуть». Яскраво змальовано образи ватажків повстання. Кобзар Волох називає Залізняка козацьким батьком, орлом сизокрилим. Образ Ґонти найповніше розкрито в розділі «Гонта в Умані», де розповідається про вбивство ним рідних дітей, бо вони стали католиками. Цим епізодом автор підкреслює вірність Ґонти гайдамацькій присязі. Драматизм твору загострюється в сцені поховання Гонтою вбитих синів. Він риє їм могилу ножем і ховає так, як ховали козаків, накривши очі червоною китайкою. Типовим представником повсталої маси виступає Ярема, образ якого подано в розвитку. Від жидівського попихача, сироти-безбатченка, що навіть не мав прізвища, Ярема зростає до свідомого борця за волю:

Не знав сіромаха, що виросли крила,

Що неба достане, коли полетить...

Через короткий час Ярема стає справжнім народним месником: «А Ярема — страшно глянуть — по три, по чотири так і кладе». Коліївщина набула загальнонародного характеру, бо участь у повстанні взяли навіть жінки, які з рогачами йшли на ворога.

«Гайдамаки» — ліро-епічна поема, у її композиції важливу роль відіграють численні ліричні відступи, в яких поет стає ніби співучасником зображуваних подій.

Літературна критика сприйняла появу поеми неоднозначно. Прихильною рецензією відгукнулась 12 квітня 1842 р. «Литературная газета». У ній відзначено прекрасний поетичний дар Т. Шевченка. Негативну оцінку поемі дав В. Бєлінський, який вважав, що українська література не має перспектив розвитку. Але великий Кобзар усією своєю поетичною спадщиною заперечив таке судження.

Поема «Сон» («У всякого своя доля»). Поема — перша політико-сатирична поема поета-демократа. У творі автор найповніше виразив політичні вимоги покріпаченого селянства. «Сон» — нищівна сатира на деспотичний режим Миколи І. Підзаголовок поеми («Комедія») вказує на її сатиричний характер.

Поема написана від першої особи у формі розповіді. Художній прийом сну, обраний Шевченком, сприяє розкриттю ідейно-тематичного змісту поеми і зумовлює її жанрові особливості, бо життя, змальоване у творі, і дійсно нагадує сон, оскільки суперечить дійсності. Оповідач ніби пролітає уві сні над безмежними просторами України і Росії, де спостерігає страшні картини життя народу, знущання поміщиків, чиновників, царя. Автор говорить, що таке сниться лише юродивим та п'яницям.

Композиційно поема не поділена на розділи, але за змістом можна виділити в ній вступ і три частини. Вступ має сатиричний характер. Автор роздумує над причинами розбрату й морального звиродніння людей.

У першій частині оповідач прощається з «безталанною вдовою» Україною, яку спочатку змальовано як земний рай, оповитий красою, а потім як пекло, де панують жорстокість і деспотизм:

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

У другій частині поеми герой переноситься до Сибіру, щоб сховатися від пануючого на землі зла, але перед ним відкривається нова картина неволі — життя каторжників. Серед них є і злодії, і борці за свободу — політичні засланці. Тут автор зображує «царя волі», говорить, що традиції революціонерів-декабристів живуть у суспільстві.

У третій частині картина каторги змінюється картиною царської столиці. Герой-оповідач перетворюється на простакуватого селянина, що вперше потрапив до столиці. Характерною деталлю Петербурга є образ земляка з цинковими ґудзиками, який уособлює продажність чиновництва. Нищівна сатира Шевченка досягає найвищого напруження й виразності у викритті коронованих осіб і придворних. Поет вдається до сатиричного гротеску, порівнюючи царя із ведмедем, царицю — із засушеним опеньком. А саму суть самодержавного правління зображує у вигляді генерального мордобою:

...цар підходить.

До найстаршого... та в пику

Його як затопить!..

Облизався неборака

а меншого в пузо

— Аж загуло!,

а той собі Ще меншого туза

Межі плечі...

Зникнення царя після його перетворення на кошеня викликає іронічну усмішку. Звертаючись до читачів, автор просить вибачення за те, що устами оповідача розповів сон.

Поема «Кавказ». Поема присвячена щирому другові Т. Шевченка Якову де Бальмену, який загинув на Кавказі під час війни з горцями. «Кавказ» — геніальна політична сатира Шевченка. Твір не має жанрових ознак поеми, бо в ньому відсутні сюжет і персонажі. Але він є згустком вільнолюбних ідей, спрямований на викриття царизму, його колонізаторської сутності. Поет звинувачує у смерті свого друга не народи Кавказу, а російське самодержавство:

Лягло костьми

Людей муштрованих чимало.

А сльоз, а крові? Напоїть

Всіх імператорів би стало

З дітьми і внуками, втопить

В сльозах удов'їх.

Своїм гнівним словом Шевченко затаврував усі загарбницькі війни. Нескорену силу народу автор втілив у безсмертному образі Прометея. Цей символічний образ уособлює безсмертя народу, серце якого «знову оживає і сміється знову». Російський царат, виведений в образі ката-орла, не може знищити волелюбних прагнень народу.

Пророче звучать слова Великого Кобзаря, адресовані всім народам, які борються за незалежність.

«Борітеся — поборете!» Шевченко наголошує на тому, що в усіх поневолених народів царської Росії доля схожа — вони позбавлені права вільно розвиватися, говорити рідною мовою.

Од молдованина до фінна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує!

Поет виступає проти зловживання релігією з політичною метою, проти релігійних війн і кровопролиття.

Отже, поема «Кавказ» викриває моральний занепад правлячих кіл царської Росії, які відступилися від людських і Божих заповідей, запроваджуючи політику тиранії, лицемірства та жадоби до наживи.

«До Основ'яненка». У вірші «До Основ'яненка» поет сумує за Запорозькою Січчю, за козацькою волею, згадує колишню славу рідного краю.

Не вернуться запорожці, Не встануть гетьмани. Не покриють Україну Червоні жупани!

Поет вірить, що пам'ять про запорозьке лицарство має викликати почуття гідності у нащадків. Але сам Шевченко скаржиться на власне безталання, вважає, що йому не під силу віршованим словом пробудити свідомість українців.

Основ'яненка Шевченко називає «батьком» і, звертаючись до того, кого «люде поважають» за «добрий голос», закликає старшого друга відтворювати історичне минуле України, бо впевнений, що

Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине... От де, люде, наша слава, Слава України.

Послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...» Твір своєю назвою вказує на адресата, до якого звертається Шевченко, а саме: до українців (до пам'яті попередників, до сучасників і нащадків). У посланні є також сатира на панівний клас і авторське уявлення про те, яким повинен бути справжній патріот.

Епіграф послання взято з Біблії, з першого соборного послання апостола Іоанна, в якому він закликав людей дотримуватися заповідей Ісуса Христа: «Аще кто речет. яко любит Бога, а брата свого ненавидит, ложь єсть».

У посланні Шевченко звертається передусім до українського панства, яке, прикриваючись патріотичними фразами, продовжувало гнобити свій же український народ: «людей запрягають у тяжкі ярма», а тим самим «Господа зневажають». Поет називає панів «недолюдками», «дітьми юродивими». Шевченка обурює те, що українське панство виявляє зверхність над народом, хизуючись своїм багатством. Насправді ж, це багатство — «дідами крадене добро» — нажите простими людьми. Автор засуджує дворян, які позбавлені національної самосвідомості і плазують перед іноземними авторитетами. Навіть власну історію і традиції вони вивчають, «як німець покаже». Поет закликає не нехтувати здобутками національної історії і культури, бо «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Він пропонує по-новому осмислити історичне минуле України. Тільки тоді можна буде збагнути: «Що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?» Крилатий вислів поета«Учитесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь...» — яскраве свідчення його поглядів на роль інтелігенції в житті українського народу.

Глибокий зміст вкладає поет у звертання «Обніміте ж, брати мої, найменшого брата», закликаючи до національної єдності і братерства. Тільки за такої умови Вітчизна збудує щасливе майбутнє:

І забудеться срамотня Давняя година,

І оживе добра слава, Слава України...

Отже, послання сприймається як заповіт Шевченка нащадкам, які повинні робити все для розквіту України.

«Заповіт». У листопаді 1845 р. Шевченко одержав у Києві документи і гроші на подорож і за завданням Археологічної комісії виїхав до Полтавської губернії. Але там він тяжко захворів. Хворим лежав у Переяславі у знайомого лікаря А. Козачковського. Тут 25 грудня Шевченко написав свій «Заповіт». «Заповіт» — це бойова програма, яка відбиває зростання протесту кріпаків, що часто виражався в непокорі панам та селянських заворушеннях.

Вірш починається звертанням Шевченка до свого народу. Тяжко хворого поета хвилює доля України. Навіть після смерті він не хоче розлучатися з нею, з її ланами, з Дніпром, з його кручами. Поет розуміє, що народ може здобути соціальну й національну свободу тільки у запеклій боротьбі з гнобителями для створення «вольної, нової» сім'ї народів. Саме в такій сім'ї поет заповідає згадати його «незлим тихим словом». «Заповіт» перекладений багатьма мовами світу. Ще 1868 р. на текст «Заповіту» написали музику композитори М. Лисенко і М. Вербицький. Але народною стала мелодія, створена 1870 р. полтавським композитором-аматором Г. Гладким.

«Мені однаково, чи буду...». Непохитність і нескореність, любов до Батьківщини висловлені у вірші «Мені однаково...» Шевченко знав, що присуд царя буде жорстокий, що помилування не буде, що, може, доведеться загинути на чужині. Початкова частина вірша обрамлена словами «Мені однаково...» і «...однаковісінько мені». Чи справді людина може бути байдужа до того, що її чекає? На це питання поет дає відповідь у кінцевих рядках. А спочатку він висловлює сум з приводу того, що виріс в неволі і в неволі помре, що мало зробив для України, хоч його й замучили за неї. І знову ліричний герой заявляє, що йому однаково, чи буде його нащадок молитися за нього, чи ні. Поета хвилює найбільше не особиста доля, а доля України, рідного поневоленого народу. П'ять разів у поезії повторюється слово «однаково», кожного разу воно набуває різного змісту: спочатку звучить нібито байдуже, далі гнівно, а в кінці пристрасно виливається гнів душі.

Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять... Ой, не однаково мені.

«Ісаія. Глава 35 (Подражаніє)». Тему щасливого майбутнього продовжує Т. Шевченко у вірші «Ісаія. Глава 35». Пророцтва автора однієї з книг Біблії, стародавнього єврейського пророка Ісаії, стали джерелом Шевченкового наслідування. Поет змальовує справжній рай, який може запанувати на землі лише тоді, коли незрячі «дива Господнії побачать», коли «німим отверзуться уста», коли раби стануть вільними, зможуть подивитись на світ іншими очима і не боятимуться сказати слово правди. Тобто коли мільйони усвідомлять себе людьми, тоді і прийде кінець поневоленню. Поет переконаний, що земля обов'язково оновиться і буде такою ж квітучою, «мов Іорданові святії Луги зелені, береги!» Але оновлення відбудеться тільки тоді, коли буде встановлено справедливість («на землю правда прилетить»). Вільна праця на благо людей, які усвідомили свою гідність, створить диво: «І пустиню опанують веселії села».

Поет широко використовує релігійну лексику для змалювання нового життя: «радуйтеся, вбогодухі», «незрячі прозрять», «німим отверзуться уста», Бог «воздає злодіям за злая!» І оживе добра слава, Слава України...

МАЛИШКО Андрій Самійлович(1912—1970)

Нема сумніву, що музикальні здібності Малишка відкрили його душу для народної пісні. Він писав, що його «напували» з дитинства піснями, але головнішим було те, що його душа постійно і жадібно прагнула того трунку... Малишко мав хист музиканта, який виявлявся в звуковій структурі рядка і строфи, в доборі образів звукового ряду, які робили його поезію дзвінкою, пісенною. Д. Павличко

Творчість А. Малишка — помітна сторінка в історії української літератури. Значний її тематичний і жанровий діапазон. Твори поета розкривають духовний світ сучасника, складні життєві колізії доби. Їм властива проста й чітка форма, мелодійність, багатство тропів та інтонацій. Серед жанрів, які активно використовував А. Малишко, — ліричний вірш, пісня, балада, поема, послання, сонет. На слова поета написано чимало пісень. «Пісня про рушник», «Вчителька», «Ми підем, де трави похилі», «Київський вальс», «Стежина», «Цвітуть осінні тихі небеса», які стали народними, принесли їх авторові заслужену славу. Д. Павличко підмітив чи не найприкметнішу рису поетичного обдарування А. Малишка: вплив народнопоетичного слова на його пісенну творчість, підсилений неповторним голосом самого автора, його поетичною майстерністю.

Дата і місце народження — 14 листопада 1912 р., с. Обухів на Київщині, в селянській родині. Навчання. Закінчив медтехнікум і Київський інститут народної освіти. Життєвий і творчий шлях. 1930 р. — з’являються перші друковані твори поета. 1932 р. — А. Малишко вчителював у м. Овручі, згодом став працювати в «Літературній газеті». 1936 р.— вийшла друком збірка «Батьківщина». 1938 р. — створено збірки «Лірика», «З книги життя». 1939 р. — збірка «Народження синів». Під час Великої Вітчизняної війни А. Малишко був військовим кореспондентом різних фронтових газет. 1942 р. — з’явилася збірка «Україно моя». 1943 р. — створено збірки «Слово о полку», «Битва». Поеми і збірки поета післявоєнного періоду тісно пов’язані з його фронтовою лірикою («Сини», «Любов», «Марія», «Прометей»). Новими темами, мотивами, мистецькими засобами позначені й останні збірки А. Малишка: «Дорога під яворами» (1964), «Рута» (1966), «Синій літопис» (1968), «Серпень душі моєї» (1970). За цикл віршів «Дорога під яворами» поетові присуджено Державну премію 1969 р. А. Малишко виступав також із літературно-критичними працями: «Думки про поезію», «Слово про поета М. Рильського та його творчість». Андрій Малишко помер 17 лютого 1970 р.

У «Пісні про рушник» ліричний герой з великою теплотою згадує рідну матір, її безсонні ночі над колискою сина, її прагнення прилучити дитину до всього прекрасного, людяного, заповітне бажання бачити її щасливою, не обійденою долею. Ненька дарує синові вишиваний рушник як символ життєвої дороги, де «росяниста доріжка, і зелені луги, й солов’їні гаї», і на ньому оживають «і дитинство, й розлука, й материнська любов». Так А. Малишко поглиблює образ рушника, запозичений із народної творчості. Проте головним у поезії є образ найближчої і найсвятішої для кожної людини — образ матері. Серце її сповнене безмежної любові до сина, і поет передає це економними, але надзвичайно місткими деталями: незрадлива ласкава усмішка, бо матір уміє і прощати, і наставляти, і жаліти; засмучені очі, бо рідна ненька відриває від свого серця дитину, посилає її у широкий бентежний світ, «в дорогу далеку», на якій будуть і радість, і печаль. Змушуючи кожного згадати своє дитинство, молоді літа, прощання з батьківським домом і матір’ю, поет тонко передає і щем розлуки, і передчуття незвіданих доріг, і материнську тривогу за долю дитини.

ПІСНЯ ПРО РУШНИК

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,

Ти водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,

І зелені луги, й солов'їні гаї,

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші твої.

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші, блакитні твої.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,

В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

П.Тичина

«Арфами, арфами» — гімн весні. (поезія пейзажної лірики)

Арфами, арфами — золотими, голосними

обізвалися гаї самодзвонними:

Йде весна запашна, Квітами-перлами Закосичена.

Думами, думами — наче море кораблями, переповнилась блакить

Ніжнотонними:

Буде бій Вогневий!

Сміх буде, плач буде

Перламутровий…

Стану я, гляну я — скрізь поточки як дзвіночки, жайворон як золотий

З переливами:

Йде весна Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Любая, милая — чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай

Там за нивами:

Ой одкрий

Колос вій!

Сміх буде, плач буде

Перламутровий…

Тема: Оптимістичне передчуття тривог і випробувань, які чекають на українців в час соціальних і політичних змін.

Мета: оспівування весняної пори року, яка наповнює душу передчуттям оновлення.

Поезія «Ви знаєте, як липа шелестить» (інтимна лірика поета)

Ви знаєте, як липа шелестить

У місячні весняні ночі?

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі.

Кохана спить...

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї?

Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі, солов’ї...

«Я твій» — десь чують дідугани.

А солов’ї!...

Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

Тема: відтворення через зорові і слухові образи почуття закоханості, показ глибоких і світлих почуттів.