Три зозулі з поклоном Любові Всевишній присвячується

«Я виходжу з—за клубу в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями—однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу,— хата Карпа Яркового. А перед нею — рівними рядочками на жовтому піску молоденькі сосни». На ґанку стоїть Марфа Яркова і проводжає молодого чоловіка очима. Вона без хустки, видно пишне сиве волосся. Колись її коси сяяли проти сонця золотом, тепер вже не сяють. Мабуть, волосся вмирає раніше, ніж сама людина...

Хлопець підходить ближче і чемно вітається з тіткою. Марфа ворушить губами і проводжає його поглядом далі, поки той не ввійде у великі сосни, «ті, що твій тато садив, як у селі говорять».

Дома хлопця стрічає мама і підставляє для поцілунку губи.

Він розказує куці студентські новини й питає, чого це тітка Марфа Яркова так на нього дивиться.

Мати зітхає, довго мовчить, а потім говорить:« Вона любила твого тата. Ати на нього схожий...

Марфа (тоді їїу селі за маленький зріст звали «маленькою Марфою») серцем чула, коли від тата приходить лист».

Чула його, мабуть, ще здалеку. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, у вишиваній сорочині — і сидить, сяє золотими кучерями: втекла від молотарки чи від косаря, за яким в'язала.

Коли з пошти виходив поштар, однорукий дядько Левко,— височенний, худющий,— Марфа підхоплювалася і тихо питала, зазираючи у вічі: «Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?» Поштар відповідав, що нема.

«— Не брешіть, дядечку, є...

— Ну — є! Є... так не тобі, а Софії.

— Дядечку Левку! Дайте, я його хоч у руках подержу...»

Поштар віднікується, мовляв, чужі листи нікому давати не можна. Потім, дивлячись на заплилі слізьми очі дівчини, озирається довкола, немічно зітхає і манить Марфу за пошту, дає листа й наказує, щоб нікому не казала, бо його за це виженуть з роботи.

«— Ні—ні—ні, дядечку! —аж похлинається від щирості Марфа» і хапає листа, пригортає його до грудей, цілує.

«— Чорнила слізьми не розмаж,— каже Левко й одвертається: жде.

Марфа, якщо поблизу не видно людей, нескоро віддає йомулиста; мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче:

— Ну от бачите, нічого я йому і не зробила... Тепер несіть Софії... Спасибі, дядечку, рідненький...»

І дає Левкові пожмаканого карбованця, просячи випити за здоров'я Мишка.

Потім Марфа птахою летить на роботу, а вітер сушить — не висушить сльози у її очах.

Хлопець питає у матері, хто це їй розказував — чи не дядько Левко? Мати відповіла, що сама це бачила і чула, бо теж тікала за Марфою слідком з роботи. Бо та щораз перша вгадувала, коли тато обізветься.

« — І ви на неї сердилися?

— У горі, сину, ні на кого серця нема. Саме горе.

— А як же то — вона вгадувала, а ви — ні?

— Хтозна, сину. Серце в усіх людей не однакове».

Марфа набагато молодшою була за тата—хлопця. Йому тридцять три, а їй дев'ятнадцять. Два роки прожила вона зі своїм Карпом і нажилася за сто.

Коханий ж її якось і не старів. «Сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть, чорнющі. Гляне, було,— просто гляне і все, а в грудях так і потерпне».

А востаннє, як мама бачила тата (ходила аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили, бо такі сумні були. «Дивиться ними — як з туману».

Вони, Карпо і Марфа, продовжувала мати, до нас на посиденьки ходили. І гомоніли, бувало, втрьох або співали потихеньку. Тато баритоном, мама — другим, а Марфа першу веде. А Карпо все у стелю дивиться. Або у вуса дме — розпушує. То мати йому галушок у миску (він їсти дуже любив) — їж, Карпе! Він і тьопає, як за себе кидає. Тільки сопе. Товстопикий був, товстоногий. І рудий, як стара солома. Марфа проти нього — немов перепілочка. Гляне, бувало, як він над галушками працює, зітхне посеред пісні й відвернеться. Тільки сльози в очах стоять — наче дві свічечки голубі. До тата... Мати побачить, а він затулиться долонею надбрів'я і співає. Або до сина в колиску всміхнеться та приколисує легенько.

«Ти, Михайле,— кажу,— хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться».

А він:

«Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться».

Очі мамині при цій розповіді сухі, голос не здригнеться: її спогади вже закам'яніли від болю.

Останній лист від тата

«Софіє! Соню!

Глянув оце на себе в дзеркальце — увесь сивий. Думав, що іній. Більше не дивитимусь.

Часто сниться мені моя робота. Наче роблю вікна, двері, столи, ослони. І так руки засверблять, що вирізаю хлопцям ложки на дозвіллі.

Їжа смачна, «вдягачка» звичайна, селянська.

«Сю ніч снилася мені моя сосна... а за нею річки сине крило...

Соню!

Не суди мене гірко. Але я нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу.

(«Сибір неісходиму» було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: «Сибір неісходиму».)

Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття.

Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму...»

Коли це було, давно вже минуло, а син і досі думає, як вони так чули один одного — Марфа і тато? А ще думається йому:

«Чому вони не одружилися, отак одне одного чуючи?»

«Тоді не було б тебе...» — шумить велика «татова сосна».

Улас Самчук (Гомер ХХ століття) "Марія"

Жанр: Роман-хроніка (три частини: «Книга про народження Марії», «Книга днів Марії», «Книга про хліб».

Тема: змалювання особистої трагедії жінки-матері в часи голодного 1933 року як трагедії всієї України; показ справжнього страхітливого обличчя комунізму і жахливі картини лютого голодомору, який принесла на українську землю радянська влада.

Роман “Марія” — роман-спалах, роман-реквієм, роман-набат. Надрукований 1934 р. у Львові.

Головні герої:

1. Марія - зустріла й провела 26 тисяч 258 днів, з шести років стала сиротою, жила спочатку в тітки Катерини, потім у ( років пішла в найми до Мартина Заруби; роботяща, мала лагідну вдачу, від Гната - перший син Роман захворів і помер, а друга дитинка народжується мертвою, третя народилася дівчинка і також помирає; від Корнія – народжує хлопчика Демка (під час війни він загине на далекому Кавказі), потім народжуються близнята Максим і Надійка (почалася війна, Корній іде в солдати), останній син Лаврін; помре останньою в сімʼї 1933року.

2. Корній Перепутько – коханий Марії, але забирають його в рекрути (матросом), від нього не було ні звістки, а коли повертається, то працює у Марії, вештався по господарству Гната, як у себе вдома, Марія повертається до нього.

3. Гнат Кухарчук – парубок із села, який безнадійно кохає Марію, дарує їй дарунки, Марія погоджується вийти за нього заміж, але Гната не кохає; коли Марія пішла від нього, Гнат у відчаї підпалює хату Корнія; був ченцем, а в часи голодомору колгоспним сторожем.

Максим – жорстокий, черствий у ставленні до матері, прихиляється до більшовиків, розстрілює образ Діви Марії (ніби матір свою розстріляв), не поважає батьків, не знає ні жалю, ні сорому, ні страху; стає більшовицьким катом, глумиться над одвічною народною мораллю, руйнує святі мордує своїх співвітчизників, зневажає національне коріння; саме він символізує руйнівну антигуманну суть комуністичного лжемесіанства; батько Корній у відчаї зарубає Максима.

4. Надійка – дочка Марії, виходить заміж за Архипа, народить дочку Христину, яку 1933 задушить, не витримавши її голодних страждань; сама збожеволіє і повіситься, притискаючи до грудей задушену дитинку.

Лаврін – найменший син Марії, добрий, допомагає батькам, підтримує їх, стає жертвою більшовицьких репресій, бо його зраджує брат Максим (ярий прихильник «справедливої» більшовицької політики).

5. Сергій Гнида і Карпо Фіян –все життя були найкращими дузями, але через гнилу картоплю в той страшний голодний рік Гнида зарубав Карпа.

Проблематика твору:

• праці на землі,

• достатку,

• любові та щастя,

• християнської моралі,

• національної свідомості,

• батьків та дітей,

Ідея: вболівання за долю всієї України (образ багатостраждальної Марії) в страшні часи голодомору; засудження й свавільної більшовицької політики.

Василь Барка. «Жовтий князь»

Жанр: роман-реквієм жертвам голодомору.

Тема: змалювання національної трагедії – голодомору 1932-1933 років

( хроніка життя родини Мирона Катранника від осені 1932 до жнив 1933р.);

боротьби темряви зi свiтлом, Бога з дияволом, людини з людиною.

Мета: засудження партійно-більшовицької політики Сталіна, яка нищачи цілий народ, забезпечувала «світле комуністичне життя»; утвердження ідеї християнської любові і всепрощення; уславлення твердості людського духу і віри, що допомагали залишатися людьми в найтяжчих обставинах.

Назва твору: «жовтий князь» - символ зла, демонської сили, голоду.

Образ чаші: символ духовного світла й порятунку.

У романі жовтий - це символ смерті, нищення як навколишнього світу, так і людини: жовтими є й сухі бур'яни та трава на тихих вулицях напівмертвого села, і мертві тіла людей, що загинули від голоду.

Але водночас жовтий постає і як колір життєдайного сонця, колосся, хліба. Це символ життя і оновлення, надія на яке не вмирає.

Головні герої:

1. Мирон Данилович Катранник - звичайний хлібороб, живе за християнськими заповідями, переховує дорогоцінну церковну чашу, за яку йому пропонують врятувати сімʼю від голоду, але він не погоджується, бо чесний перед богом і не може загубити душу; нiщо не може змусити Мирона вийти за межi народної моралi.

2. Дарія Олександрівна – його жінка

3. Микола - старший син Мирона; розумний, добрий, справедливий; помирає другим, за бабусею.

4. Андрій – менший син Мирона, один залишився живим, несе з собою таємницю золотої чаші, найбільшої коштовності селян.

5. Оленка – його донька (тільки почала ходити до школи).

6. Христина Григорівна – мати Мирона, світла, чиста, як та правда; першою помирає берегиня роду, сiмейного затишку.

7. Григорiвна. Вона щедро надiляла всiх любов'ю, теплотою, мудрими порадами

8. - дорослих, казками - дiтей. Вона вчила доброти, людяностi й своїх дiтей

9. та внукiв, й чужих.

10. Григорій Отроходін – партієць-більшовик, вірить в справедливість Сталіна, за наказом Москви відбирає хліб у селян; фанатичний і бездушний служник нового режиму; навіть колір волосся рудий (символ зла).

11. Никифор Кайданець – коваль.

12. Никифор Сомаха – колгоспний городник.

13. Никифор Петрович – дроворуб з Білорусії.

З невичерпним горем i спiвчуттям В. Барка розкриває характер

селян-гречкосiїв. Вiн розповiдає про справжнiх мученикiв, про родину

Катранникiв, про український народ. Вiн називає жертви переслiдування i

гонiння, болiсно сприймає їхнi пережитi страждання. Немов на

пiдтвердження цiєї думки, Василь Барка створює свiй календар:

вересень - розбоєнь

жовтень - худень

листопад - пухлень

грудень - трупень

сiчень - могилень

лютий - людоїдень

березень - пустирень

квiтень - гумень.

Iз вражаючою силою i правдивiстю автор показує, як українська земля, що

завжди несла радiсть хлiборобовi, який горнувся до землi, жив у гармонiї

з природою, перетворилася для селян у зону смертi, могилу... Дехто iз

селян не мiг збагнути, хто ж спричинив їхнє лихо, а тому вiрили у прихiд

антихриста. Вони були охопленi мiстичним жахом, бо не могли зрозумiти

абсурдної логiки винищення своєю владою своїх же людей i тому вiрили, що

наближається кiнець свiту. Зляканi, вони в усьому вбачали знаки бiди: в

бiблiйному числi 666, у апокалiптичному завершеннi XX столiття, в

падiннi з неба мертвих птахiв, у червоному прапорi, що набухає i чорнiє

вiд пролитої кровi. Батюшка ж закликає людей не уподiбнюватися до слуг

антихриста, а мати в душi злагоду, мир, любов i прощення.

Василь Барка вiрить у вiдродження життя людей, а тому й лишає у творi

живим наймолодшого з Катранникiв Андрiя. Вiн оживає, повертається до

життя, бо бачить уже красу синього ранку, чує запах м'яти. Його серце не

байдуже до краси, а отже, й до життя. Письменник вiрить у незнищеннiсть

душi, яка вихована у красi, гармонiї взаємин людини з природою i людини

з людиною. Церковна чаша символiзує в романi свiтло, вiчнiсть життя, а

отже, й вiчнiсть України, яка вiдродиться, незважаючи нi на що.

МАЛАНЮК Євген Филимонович (1897—1968)

Так, вийшовши з глухого степу, З зітхань страждальної землі, Вирізьблюю німий життєпис На дикім камені століть. Є. Маланюк

Любити і ненавидіти Батьківщину дано геніям. Так немилосердно картати Україну міг лише той, що був готовий за неї віддати своє життя. Той, для кого вона «у кров і мускули вросла». М. Неврлий, критик

Євген Маланюк — один із визначних українських поетів XX ст. Він — традиція і модерн, глибина віків і актуальна сучасність, народні джерела і світова культура. Його поезія і доля нерозривно поєднані. Він багатогранний і неоднозначний у своїх виявах — історіософ і міфотворець, ідеолог і лірик, містик і пророк. Є. Маланюк в українській духовній культурі XX століття — найбільший мислитель серед поетів і найбільший поет серед мислителів. Доля його велична і драматична водночас. «Внук кремезного чумака, січовика блідий праправнук», він не стояв осторонь національних змагань: офіцер царської армії стає командиром армії УНР. Після її поразки назавжди покидає Україну і саме в еміграції розквітає потужний талант Є. Маланюка — поета, перекладача, літературознавця.

Змінивши зброю воїна («стилет») на зброю поета («стилос»), він став одним із найактивніших діячів українського процесу в еміграції. Ім’я Євгена Маланюка впродовж сімдесяти років було на його Батьківщині під забороною, а книжки поета лежали в глибоких спецфондах. Є. Маланюк — автор збірок «Стилет і стилос» (1925), «Гербарій» (1926), «Земля і залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939), «Вибрані поезії» (1943), «Влада» (1951), поеми «П’ята симфонія» (1953), «Поезії» (1954), «Остання весна» (1959), «Серпень» (1964), «Перстень і посох» — посмертна збірка. Поет відомий також як перекладач, літературознавець, есеїст. У свїй творчості Є. Маланюк синтезував неоромантизм, символістичні та неокласичні тенденції української лірики. Провідна тема його творчості — Україна, проблеми її державності в минулому, сучасному і майбутньому.

Уміщений у «Стилеті і стилосі» диптих «Сучасникам», перший вірш якого присвячено М. Рильському, а другий — П. Тичині, є показовим прикладом інтертекстуальності (діалогу між текстами). Перший вірш написано під враженням від збірки Рильського «Синя далечінь» (1922), другий — від перших збірок Тичини. У першому випадку Маланюк вдався до стилізації під улюблений віршовий розмір Рильського — чотиристопний ямб (у тексті окремо відзначив його «коштовні ямби»), а в другому пішов іншим шляхом: виявившись неспроможним відтворити вигадливу модерну версифікацію Тичини, спробував передати ритм його вірша віддаленою подобою — п’ятистопним анапестом. Вірш написаний 1926 р. — фатального для Рильського, бо саме тоді він під тиском критики змушений був прийняти радянську дійсність і почати переорієнтацію з неокласичного оспівування «синьої далечіні» на злободенну поезію. Але це буде пізніше, а поки що Маланюк, не припускаючи й думки про таку сумну метаморфозу «алхіміка мудрих слів», «елліна» і «схимника», виражає щире замилування його книжною поезією, сповненою романтики уявних подорожей до навіяних книгами світів і навіть дарує йому незмінну позицію вірного слугування «чистому мистецтву»: «Краси веселий кондотьєре, несете хрест свій там, ген-ген». На іншій засаді побудовано вірша, зверненого до Тичини. Каркас цього послання складається з протиставлення, яким розбито вірш на дві умовні контрастні частини. Наповнення контрастних блоків відбувається за допомогою алюзійної ремінісценції, тобто натяків на ранні поетичні збірки Тичини, відсилання до їх текстів, образів, мотивів у розрахунку на знання й проникливість читача, який має з допомогою цих натяків скласти в уяві динаміку творчої метаморфози поета — від натхненного співця української революції у ранніх збірках до силуваного функціонального віршотворця більшовицького режиму у збірці «Вітер з України».

СУЧАСНИКИ

Максимові Рильському

Ще молитесь, далекий брате,

Серед Звенигородських піль.

Ще не стомились карбувати

В коштовних ямбах вічний біль.

Краси веселий кондотьєре,

Несете хрест свій там, ген-ген,

Серед похмуро-рідних прерій;

Ви — еллін, схимник і Гоген!

Навколо — хащі й печеніги,

А в кельї — тиші ніжний спів,

Реторти, циркуль, колби, книги,

І Ви — алхімік мудрих слів.

Павлові Тичині

На межі двох епох, староруського золота повен,

Зазгучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр —

І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,

Й над мощами народу хитнувсь кам’яний його хрест.

І на древнім, на скитськім, на кров’ю залитім просторі

Говорили могили, співали козацькі вітри.

І у літери тайн степовії складалися зорі,

Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.

Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних вібрацій,

Метеором огнистим ударив в дніпровські степи

І, здавалося,— вріс. І над плугом схилився до праці,

І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи...

Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне.

О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні! —

Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне,

Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.

Раптом... брязнуло враз! І ридально навік розірвалось...

І бездонним проваллям дихнула порожня луна.

...від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась.

...в окривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна.

І по синіх степах дикий вітер повіяв примару,

Щоб журить і жахать... Замогильний доноситься спів.

І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари

Божевільну Офелію — знов половецьких степів.

Уміщена у збірці «Земля й залізо» поезія «Шевченко» за жанром — сонет. Як відомо, Маланюк поділяв мистецтво на діонісійське та аполлонівське. Тому Шевченко, за Маланюком, втілює діонісійський тип культури, а Пантелеймон Куліш — аполлонівський. Найповніше сонет «Шевченко» можна зрозуміти, лише розглядаючи його в парі з сонетом «Куліш». Разом вони творять своєрідний диптих. За Маланюковою концепцією, нова українська література мала «двоєдине джерело» і двох фундаторів — Шевченка і Куліша. Маланюк наголошує на тому, що «до болю мало» назвати Шевченка поетом і трибуном. Він — «бунт буйних майбутніх рас», «полум’я, на котрім тьма розстала», «лютий зір прозрілого раба, Гонта, що синів свяченим ріже».