І.Драч. «балада про соняшник»

В соняшника були руки і ноги.

Було тіло шорстке і зелене.

Він бігав наввипередки з вітром.

Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці.

І купався коло млина, і лежав у піску,

І стріляв горобців з рогатки.

Він стрибав на одній нозі.

Щоб вилити з вуха воду,

І раптом побачив сонце,

Красиве, засмагле сонце

В золотих переливах кучерів,

У червоній сорочці навипуск,

Що їхало на велосипеді,

Обминаючи хмари у небі...

І застиг він на роки і на століття

В золотому німому захопленні:

-Дайте покататися, дядьку!

А ні, то візьміть хоч на раму.

Дядьку, хіба вам шкода?!

Поезіє, сонце моє оранжеве!

Щомиті якийсь хлопчисько

Відкриває тебе для себе.

Щоб стати навіки соняшником.

1962 р. — вийшла в світ збірка поезій «Соняшник». Головна її тема — роль поезії в житті людини. Провідний образ — образ Сонця.

«Балада про соняшник». У баладі відсутні фантастичні, легендарно-історичні чи героїчні риси. Висвітлено ніби буденні, але насправді незвичайні явища. Поет позбавлений ореола особливої істоти — він «купався коло млина і лежав у піску». Поезія уподібнюється до звичайного дядька, схожого на сонце, котре їхало на велосипеді «у червоній сорочці на випуск», щоправда, у дещо несподіваному просторі — небі, делікатно обминаючи хмари. У І. Драча соняшник і сонце наділені людськими властивостями, олюднені, як у фольклорі. Соняшник — завезена рослина, яка відразу вписалася в український краєвид, стала квіткою національного світовідчуття. Жовтогаряча барва («сонце моє оранжеве») відповідає характерові естетичного сприйняття світила українцями.

Алегоричні образи соняшника і сонця в баладі символізують поета і поезію, які самоздійснюються на основі буденних реалій. Ці образи розкривають приховані можливості творчого життя за законами краси, духовного злету. Такий рух пробудженого таланту від «земного» до «небесного» здійснюється у творі через образ соняшника, що поєднує в собі два моменти: порив до високості із закоріненням у рідний ґрунт.

ДМИТРО ПАВЛИЧКО. Поезія «ДВА КОЛЬОРИ»

Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними нитками.

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне - то любов, а чорне - то журба.

Мене водило в безвісті життя,

Та я вертався на свої пороги,

Переплелись, як мамине шиття,

Мої сумні і радісні дороги.

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне - то любов, а чорне - то журба.

Мені війнула в очі сивина,

Та я нічого не везу додому,

Лиш горточок старого полотна

І вишите моє життя на ньому.

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне - то любов, а чорне - то журба.

Пісня «Два кольори» (1965) стала справді народною. Багато років спливло відтоді, коли мати вишила червоними та чорними нитками сорочку для сина, який ще «малим збирався навесні піти у світ незнаними шляхами». Ця вишивана сорочка стає символом материнського благословення, що супроводжує героя на всіх його життєвих шляхах. Розмаїта кольорова гама українських вишивок, та переважають у них два кольори: червоний і чорний. Перший символізує любов, другий — журбу. Ці почуття в житті органічно поєднані: «переплелись, як мамине життя, мої сумні і радісні дороги». Ліричний герой зберіг найсвятіше — «лиш згорточок старого полотна і вишите ... життя на ньому» — зберіг пам'ять про матір як заповіт вірності рідній землі.

Слово Павличка виразне й самобутнє, відшліфоване до блиску і точне, сповнене почуттями любові й ненависті, багате на барви і голоси життя. Продовжуючи традиції вітчизняної та світової класики, народної пісні, Д. Павличко витворив свою, тільки йому притаманну манеру письма, свій неповторний стиль.

На все життя поет поклав собі незмінне правило — працювати в поті чола, по-франківськи невтомно гартувати слово.