ПРАГМАТИКА

СЕМІНАР № 9

1. Об’єкт, предмет, завдання прагматики. Суть і мета комунікації (мова як основний інструмент регуляції поведінки членів мовного колективу).

2. Комунікативний акт. Теорія мовленнєвих актів. Іллокуція, локуція, перлокуція, інтенція.

3. Пресупозиція (семантична, прагматична) та імплікація.

4. Класифікацї мовленнєвих актів (Остін, Серль, Почепцов).

5. Поняття імплікатури. Види імплікатур.

6. Принципи кооперації та ввічливості, їх максими.

7. Принцип релевантності.

8. Непрямі мовленнєві акти. Інтерпретація метафори та іронії.

ОБ’ЄКТ, ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ ПРАГМАТИКИ. СУТЬ І МЕТА КОМУНІКАЦІЇ

Прагма́тика (від грец. справа, дія) – область досліджень у семіотиці й мовознавстві, що вивчає функціонування мовних знаків у мовленні. Термін "прагматика" був уведений наприкінці 30‑х р. 20 ст. Ч. У. Моррісом як назва одного з розділів семіотики, яку він розділив на семантику (що вивчає відношення знаків до об'єктів), синтактику (розділ про міжзнакові відношення), і прагматику (що досліджує відношення мовців до знаків). Виділення й формування прагматики як окремої сфери лінгвістичних досліджень (під впливом ідей Ч. С. Пірса) почалося в 60‑х – початку 70‑х р. під впливом логіко-філософських теорій мовленнєвих актів Дж. Остіна, Дж. Р. Серля, З. Вендлера, прагматичних теорій значення тощо. Лінгвістична прагматика є розділом комунікативної лінгвістики і не має чітких контурів, вона розглядає комплекс питань, пов'язаних з мовцем-суб'єктом, адресатом, їх взаємодією в комунікації та ситуацією спілкування.

Прагматика вивчає мову в дії, оскільки однією з головних функцій мови і метою комунікації є регуляція поведінки мовного колективу. Тобто прагматика вивчає взаємодію мовців у процесі спілкування, ситуативні чинники, що впливають на цей процес, мотиви мовців, стратегії та засоби (вербальні й невербальні) для досягнення мовцями своєї мети.

Отже, прагматика охопила багато проблем, які рані­ше вивчалися в риториці та стилістиці, комунікативно­му синтаксисі, теорії мовленнєвої діяльності, теорії ко­мунікації й функціональних стилів, соціолінгвістиці, теорії дискурсу та ін.

КОМУНІКАТИВНИЙ АКТ. ТЕОРІЯ МОВЛЕННЄВИХ АКТІВ. ІЛЛОКУЦІЯ, ЛОКУЦІЯ, ПЕРЛОКУЦІЯ, ІНТЕНЦІЯ.

Основною одиницею спілкування є комунікативний акт. Комунікативний акт здійснюється з метою регуляції поведінки членів мовного колективу. Регуляція відбувається завдяки передачі інформації під час спілкування. Інформація, що передається, поділяється загалом на вербальну (мовну (одиниці мови) та невербальну (позамовну (жести, міміка, запах, смак, дотик, оточуючі звуки). Відповідно, комунікативні акти поділяються на мовленнєві та немовленєві акти. У процесі спілкуванні вербальні та невербальні компоненти об’єднані однією метою та взаємодіють (мовлення супроводжується мімікою, жестами тощо). У чистому вигляді вербальні та невербальні акти зустрічаються рідко.

Значне місце в комунікативній лінгвістиці належить теорії мовленнєвих актів, тобто цілеспрямованих мов­леннєвих дій, здійснюваних відповідно до прийнятих у суспільстві правил мовленнєвої поведінки. Основними ознаками мовленнєвого акту є намір (інтенціональність), цілеспрямованість і конвенціональність (дотримання прийнятих у соціумі норм мовленнєвої поведінки).

Теорія мовленнєвих актів сформувалася в лінгвістич­ній філософії під впливом ідей В. Вітгенштейна про багатоаспектність (поліфункціональність) мови і її нерозрив­ність з формами життя: взаємодія мови і життя оформ­ляється у вигляді регламентованих суспільних «мовних ігор». Основи теорії мовленнєвих актів закладені англій­ським філософом Дж. Остіном (1911–1960).

У мовленнєвих актах беруть участь мовець і ад­ресат. Вони повинні мати якусь кількість спільних мовленнєвих навиків (мовленнєву компетенцію), знань та уявлень про світ. Крім цього, до мовленнє­вих актів належать обставини мовлення – той фраг­мент дійсності, якого стосується його зміст. Здійсни­ти мовленнєвий акт означає вимовити членорозділь­ні звуки певної мови, побудувати висловлення зі слів за граматичними правилами, надати вислову смисл і референцію (локуцію), цілеспрямованість (іллоку­цію), викликати бажані наслідки (перлокуцію), тобто вплинути на свідомість або поведінку адресата, ство­рити нову ситуацію.

Прагматика вивчає мовлення в межах загальної теорії людської діяльності. На цьому ґрунті виникло вчення про перформативи (від лат. performo «дію»), під якими розуміють висловлення, рівнозначні дії, вчин­ку. Наприклад: Я оголошую війну; Я клянусь; Я запо­відаю; Я прошу вибачення; Я наказую усунути недолі­ки; Тут дія виражається самим мовленнєвим актом (так, присяга неможлива без проголошення тексту; проголошуючи перформатив, мовець не описує й не називає дію, а здій­снює її). Саме тому перформатив не може отримати істиннісну оцінку. Поняття перформатива введено Дж. Остіном. У його концепції це поняття було пізні­ше зближене з поняттям іллокутивної сили, тобто ко­мунікативної спрямованості висловлення.

Мовленнєвий акт (МА) – цілеспрямована мовленнєва дія, що здійснюється згідно з принципами і правилами мовленнєвої поведінки, прийнятими в даному суспільстві; мінімальна одиниця нормативної соціомовленнєвої поведінки, що розглядається в межах прагматичної ситуації. Оскільки мовленнєвий акт – це вид дії, то при його аналізі використовуються по суті ті ж категорії, які необхідні для характеристики і оцінки будь-якої дії: суб'єкт, мета, спосіб, інструмент, засіб, результат, умови, успішність і т.п. Залежно від обставин або від умов, в яких здійснюється мовленнєвий акт, він може або досягти поставленої мети і тим самим виявитися успішним, або не досягти її. Щоб бути успішним, мовленнєвий акт як мінімум повинен бути доречним, інакше його супроводжує комунікативна невдача.

Основними рисами МА є інтенціональність, цілеспрямованість і конвенціальність.

МА завжди співвіднесені з особою мовця і є складовою комунікативного акту поряд з актом адитивним (тобто комунікативною дією слухача) і комунікативною ситуацією.

Відкриття мовних актів перевертало класичну позитивістську картину співвідношення мови і реальності, відповідно до якої мова лише описувала реальність, констатувала положення справ.

Основи теорії МА було закладено Дж. Остіним у 1955 році. У 1962 р. його погляди знайшли своє втілення в посмертно виданій книзі “How to do things with words” (“Слово як дія”). Ідеї Остіна розвивали філософи-аналітики, логіки та прагматики Дж. Серль, П. Строссон, Г.-П. Грайс, Дж. Ліч, Д. Шпербер, лінгвісти Анна Вєжбіцька, М. Нікітін та ін.

Складові мовленнєвого акту

До структури мовленнєвого акту відносять локуцію, іллокуцію та перлокуцію.

Локуція (локутивний акт) (анг. locution – мовний зворот) – побудова фонетично і граматично правильного висловлювання певної мови з певним смислом і референцією. Іншими словами, це акт «говоріння», вимовляння або озвучення.

Іллокуція (іллокутивний акт) ( il – префікс, який має посилювальне значення, і анг. locution – мовний зворот) – втілення у висловлюванні, породжуваному в процесі мовленнєвого акту, певної комунікативної інтенції, комунікативної мети, що надає висловлюванню конкретної спрямованості.

Перлокуція (перлокутивний акт) (лат. pеr префікс, який має посилювальне значення, і анг. locution – мовний зворот) – наслідки впливу іллокутивного акту на конкретного адресата чи аудиторію.

Таким чином, головним нововведенням охарактеризованої вище трирівневої схеми аналізу мовної дії, запропонованої англійським філософом і логіком Дж.Остіном, є поняття іллокутивного акту і відповідне йому семантичне поняття іллокутивної функції (сили), оскільки вони відображають такі аспекти акту мови і змісту висловлювання, які не отримали адекватного опису ні в традиційній лінгвістиці, ні в класичній риториці. Природно, що саме цьому аспекту мовленнєвого акту в теорії мовних актів приділяється основна увага.

Термін «інтенція» запозичений американським логіком Дж. Сьорлем із пізньої схоластики й феноменологічної філософії Ф. Брентано, Е. Гуссерля. У психолінгвістиці інтенція кваліфікується як керівна сила у сфері свідомості й мислення людини, що впливає на пропозиційний компонент внутрішньої програми мовлення, вибір стилю, способу здійснення програми шляхом переведення її у вербальну форму. Дослідники процесів породження мовлення вважають, що кожна мовленнєва дія має власну проміжну мету, яка підпорядкована загальній меті й мотиву акту діяльності. Структура інтенції, на думку лінгвістів, містить такі складники:

1) сформоване на підставі мотиву осмислене бажання домогтися певного немовленнєвого ефекту;

2) усвідомлення необхідності здійснити відповідні мовні дії для досягнення цього наміру;

3) конкретну мотивацію мовленнєвої дії як поштовх до здійснення комунікативного акту.

Комунікативна взаємодія усного спілкування передбачає взаємний вплив інтенцій його учасників, що зумовлює коригування намірів, а нерідко і їхню зміну. Тому інтенція є величиною динамічною, змінною, чинниками корекції якої є комунікативна ситуація в цілому та всі її складники. У письмовій чи друкованій комунікації мотив й інтенція автора фіксовані у тексті повідомлення, який репрезентує власні наміри у взаємодії з читачем зважаючи на стратегічну програму інтерпретації, вбудовану до тексту автором. Інтенції читача суттєво впливають на сприйняття цієї програми, тому відносна стабільність інтенційності тексту обертається динамікою інтенційності його сприйняття. Навіть за умови комунікативного співробітництва інтенції не є тотожними, адже кожен з учасників спілкування переслідує власні цілі, а кооперація досягається їхнім збалансуванням. Ф. Бацевич серед чинників, що сприяють реалізації мовленнєвих інтенцій, розглядає мову, її структуру, особливості універсального та неуніверсального, ідіоетнічного компонентів; рівень володіння мовою; функціонально-стилістичний чинник тобто добір типів мовлення, форм мовлення; соціолінгвістичний чинник (добір мовцем засобів з урахуванням їхніх соціальних ролей), афективний чинник (забезпечує варіативність висловлення у зв'язку з його різним експресивним навантаженням); індивідуальні відмінності в мовленнєвому досвіді та мовленнєвий контекст і ситуацію [2004, 116-117]. Реконструкція інтенції комуніканта здійснюється в лінгвопрагматиці на підставі його мовлення шляхом інтент-аналізу, який ґрунтується на положенні - «все, що є в мовленні, підкорене інтересам мовця й модифіковане ними» [Павлова 1997, 117]. Сутність цього метода полягає у вияві інтенційного шару дискурсу, інтенційних маркерів у мовленні, однак обмеженість таких процедур визначається труднощами реконструкції імпліцитпих цілей і намірів мовця.

Мотиви й інтенції учасників спілкування формують їхні стратегічні програми. Комунікативна стратегія є складником евристичної інтенційної програми планування дискурсу, його проведення й керування ним із метою досягнення кооперативного результату, ефективності інформаційного обміну та впливу. Дослідники представляють стратегію у вигляді деякої комбінаторики проміжних цілей, а безпосередню реалізацію такої комбінаторики називають тактикою [Романов 1992, 69]. Наявність комунікативних стратегій у мов­леннєвій діяльності зумовлена загальним принципом стратегічності будь-якої діяльності. К. Келлерман уважає стратегічність головною ознакою спілкування, однак неусвідомленою й автоматичною. Дослідниця вбачає в комунікативній стратегії відбір мовних ресурсів й адаптацію їх до умов комунікації [Kellermann 1992, 288]. Комунікативні стратегії грунтуються на глобальному намірі комунікації, конкретній інтенції комунікативної дії, комунікативному смислі й інтерактивному режимі (виборі манери, стилю, жанру тощо). Як зазначає О. Іссерс, «прогноз відносно майбутньої вербальної комунікації будується на підставі уявлень про мовленнєвий акт (або серію мовленнєвих актів), комунікативну взаємодію (з урахуванням мотивів і цілей мовця й адресата, їхніх вербальних і невербальних дій) і всієї ситуації в цілому» [2003, 95]. Сама ж стратегія, натомість, визначає вибір мовних засобів, смислів, стилістичних прийомів і прагматичних маркерів.

ПРЕСУПОЗИЦІЯ (СЕМАНТИЧНА, ПРАГМАТИЧНА) ТА ІМПЛІКАЦІЯ.

Прагматику объединяют в подходе к проблемам использования языка в общении два взаимосвязанных начала - деятельность и значе­ние. В исследовании значения она вплотную примыкает к семантике и вместе с ней во многом опирается на логику, прежде всего на символи­ческую логику, восходящую в своих истоках к Готлобу Фреге (Gottlob Frege, 1848-1925).

Основоположники семиотики Ч.С. Пирс, Ч.У. Моррис и Р. Кар-нап принадлежали к числу ведущих логиков. Философы языка Дж.Л. Остин, П.Ф. Стросон, Г.П. Грайс, Дж.Р. Сёрл, внесшие огром­ный вклад в развитие современной прагматики, тоже были и являются, в том что касается методов и способов введения ими новых понятий, критики достижений других исследователей, интерпретации значения языковых образований и т. п., профессиональными логиками.

Символическая, или математическая, логика- наука строгая. Представители логической семантики и логической прагматики широ­ко пользуются логико-математическим концептуальным аппаратом и процедурами строгого логического доказательства. То же наблюдается в работах по лингвистической семантике и лингвистической прагмати­ке, посвященных проблемам значения, тем более что прагматическое значение начали изучать первыми и продолжают в этом лидировать логики.

Для лингвистов, если они не получили достаточной подготовки по логике (особенно для наших лингвистов, являющихся убеждёнными гуманитариями и, как правило, чурающихся логико-математических и естественнонаучных знаний), чтение многих классических и новых ра­бот, важных для семантики и прагматики языка, представляет опреде­лённые трудности.

Яуже не говорю о том, что лингвисты в основном далеки от проблем нейронауки, когнитивной психологии, искусственного ин­теллекта, без чего трудно строить адекватную теорию понимания и общения.

Но трудности существуют именно для того, чтобы учиться их пре­одолевать. Это относится и к интересующей нас сейчас логике, к её использованию в прагматике.

Лингвисту надо иметь некоторое представление об исчислении высказываний (пропозициональном исчислении) и исчислении преди­катов, о логике классов, о возможных мирах, о теоретико-модельных и условно-истинностных семантиках, о логических референции, о ло­гическом понимании значения и смысла, о логическом понятиях "ис­тина" и "ложь". Стоит освоить основную символику, используемую в формальной логике.

Для семантической и прагматической интерпретации требуется знание того, что такое в логике выведение (инференция), импликация, пресуппозиция, ассерция и т. д. Тогда легче будут пониматься изобре­тённые в самой прагматике термины типа импликатура, экспликатура, а также имплщитура и пр. При этом лингвисту необязательно предъ­являть к себе требование глубокого, профессионального знания фор­мальной (или "чистой") семантики и формальной прагматики.

Нами как лингвистами должна осознаваться условная граница, от­деляющая лингвистическую семантику и лингвистическую прагмати­ку от логики, занимающейся преимущественно формальными языка­ми (исчислениями). Для нас может быть достаточным понимание того, что к логической прагматике гораздо ближе теоретическая лингвисти­ческая прагматика, нежели описательная (дескриптивная) прагматика какого-либо конкретного естественного языка.

Читатель может обратиться за элементарными сведениями по ло­гике ко множеству имеющихся учебников и к "Логическому словарю" Н.И. Кондакова.

В данной главе ключевым является понятие импликатуры. Оно представляет собой переосмысление логического понятия имплика­ции. Поэтому я остановлюсь на том, что понимается под импликацией в логике.

Импликация есть логическая операция, посредством которой два высказывания связываются в одно сложное. При этом используется ло­гическая связка, соответствующая в естественном языке союзу если то ... (ЕслиА, то В). Символически это отношение записывается так: А → В илиАс В. Читаются эти формулы следующим образом: 'А влечёт / имплицируетВ' или 'В следует из А'. Пример:

(8-1) Если пропустить солнечный луч сквозь призму, то он пре­ломится.

Первый член отношения именуется антецедентом (предыдущим) или посылкой. Второй член называется консеквентом (последующим) или следствием. Высказывание А→ В есть следование.

Логика рассматривает импликацию как отношение, при котором устанавливается зависимость между истинностью или ложностью ан­тецедента и консеквента. Эта зависимость трактуется по-разному в традиционной и символической логике. Но и в одном, и в другом слу­чае в центре внимания находится истинностная оценка.

Г.П. Грайс тоже исследует импликацию, но, включая её в анализ условий общения, он как раз и стремится освободить данное понятие от обращения к шкале истинности. Это даёт ему основание предло­жить для использования в прагматике термин импликатура. Этот тер­мин обозначает то, что некоторые авторы называют прагматической, контекстуальной или конверсационной (разговорной) импликацией, отграничивая её от импликации логической и семантической.

Нередко импликацию смешивают с пресуппозицией (особенно в работах по нейролингвистическому программированию).

Два этих понятия связаны друг с другом. Во-первых, их объединя­ет отношение к сфере скрытых смыслов. Во-вторых, они сходны в том, что занимают определённые позиции по отношению к рассматривае­мому высказыванию.

Только в случае импликации мы обращаем внимание на следствие из этого высказывания, т.е. на то, что имплицируется. А в случае пре­суппозиции (или презумпции) предметом внимания являются пред­положения, исходные предпосылки, позволяющие порождать данное высказывание. Между пресуппонируемым и имплицированным есть, таким образом, различия.

Пресуппонируется то, что в логическом плане предшествует вы­сказыванию, а имплицированное выводится из состоявшегося выска­зывания.

Первой из предпосылок высказывания является пресуппозиция су­ществования объекта, о котором идёт речь. Если я говорю: У Ларисы Ивановны внук ходит в детский сад, то я исхожу из истинных предпо­ложений, что существует Лариса Ивановна и существует её внук.

Когда Бертран Рассел (Bertrán Russell, 1872-1970) писал: Король Франции лыс, то он намеренно, в качестве иллюстрации употреблял ложную предпосылку, ибо в современной Франции короля не суще­ствует, как не было его и тогда.

Высказывание содержит в себе одну или ряд пресуппозиций (сам термин ввёл П.Ф. Стросон), оно пресуппонирует свои исходные условия.

Пресуппозиция - имплицитный компонент смысловой структуры предложения (высказывания), выступающий в качестве предпосылки для понимания. Так, высказывания Нынешний король Франции лыс и Нынешний король Франции не лыс одинаково имплицируют пресуппо­зицию: В нынешней Франции есть король. Но если данная пресуппози­ция неверна, то оба первых высказывания оказываются ложными.

Ср. также: Внук Ларисы Ивановны ходит в детский сад → пре­суппозиции (1) Существует Лариса Ивановна, (2) У Ларисы Ивановны есть внук, (3) Внук Ларисы Ивановны ещё маленький, истинность кото­рых обусловливает истинность анализируемого высказывания.

Пресуппозиция соотносится с ассерцией как своим противочленом. Ассерция (утверждение) есть тот компонент семантической структуры предложения, который при отрицании приобретает противоположное истинностное значение. Так, утвердительное истинное предложение Цены вырослипреобразуется в отрицательное ложное предложение Цены не выросли. Если высказывание Цены выросли включить в другое высказывание, например Выступающий выразил сожаление, что цены выросли, то включённое предложение оказывается пресуппозицией для сложного предложения. Пресуппозиция остаётся константной при отрицании в рамочной (ассертивной) части, отрицание не распростра­няется на включённую часть: Выступающий выразил / не выразил со­жаление, что цены выросли. Значение пресуппозиционного фрагмента цены вырослине зависит от наличия или отсутствия отрицания в ассерции.

Различают семантические и прагматические пресуппозиции. Семантичекие пресуппозиции независимы от контекста. Они опираются на отношения между истинностными значениями.

Прагматические пресуппозиции, напротив, обусловливаются ком­муникативным контекстом (как, например, правила успешности рече­вых актов: венчать новобрачных или давать имя кораблю может только лицо, обладающее соответствующим статусом; давать обещание нуж­но искренне). Они задаются Говорящим.

Пресуппозиционный компонент может становиться ясным не только из анализа сказанного, но и из знания обстановки общения: ког­да я говорю: Закрой окно!, я должен исходить из знания того, что окно открыто.

Импликации и пресуппозиции получают интерпретацию, экспли­цируются на основе рассуждений, т.е. умственных (ментальных) дей­ствий субъектов. Полученные при этом знания являются выводными (инференционными). Интерпретация импликатур Грайса тоже осу­ществляется посредством инференции (логического выведения), при­чём здесь основным прагматическим ключом служит контекст в широ­ком смысле, включая не только наблюдаемые объекты и процессы, но и то, что локализуется и происходит в ментальной сфере.

Инференционный подход делает прагматику одной из когнитив­ных дисциплин. Прагматику интересуют языковые действия не про­сто сами по себе, а как действия по передаче смыслов и по их интер­претации. И пониманию этого существенно способствовал Принцип Кооперации Грайса. В прагматике связаны в единое целое коммуни­кативный и когнитивный подходы. Примат категории деятельности сохраняется, но само понимание этой категории становится полнее и содержательнее.

КЛАСИФІКАЦЇ МОВЛЕННЄВИХ АКТІВ (ОСТІН, СЕРЛЬ, ПОЧЕПЦОВ).

Речевой акт в понимании Дж. Л. Остина

Первой своей задачей при создании теории речевых актов Дж.Л. Остин считал выяснение характера отношений между констативными и перформативными высказываниями и условий удачности перформативов. Успев в определённой степени убедиться, что жёсткой границы между перформативами и констативами нет (при выходе за пределы множества эсплицитных перформативов), Остин начал склоняться к мысли, что деятельностной природой обладают по существу не только перформативы, но и все высказывания.

Занявшись вопросами о структуре речевых актов и об их таксономии, он совершил переход от перформативности к иллокутивности, сделав теперь ведущим в теории речевых актов понятие иллокутивной силы.

Акцент был перенесён с принципа деятельности Говорящего по производству высказываний на принцип их коммуникативной целена­правленности (интенциональности).

В речевом акте Дж. Остин выделяет три уровня, тоже называемые ак­тами: локутивный, иллокутивный и перлокутивный акты (см. рис. 6-1).

1. Локутивный акт

- а) фонетический акт

• б) фатический акт

• в) ретический акт

2. Иллокутивный акт

3. Перлокутивный акт

Рис. 6-1. Компоненты речевого акта по Дж. Остину

Локутивный акт (локуция, от англ. locution 'оборот речи, речение') представляет собой произнесение высказывания, обладающего фоне­тической, лексико-грамматической и семантической структурами. Ему присуще значение. Реализация звуковой структуры приходится на долю фонетического акта, лексико-грамматическая структура реализуется в фатическом акте, а семантическая структура - в ретическом акте.

Иллокутивный акт (иллокуция, лат. il- <in 'в, внутри'), обладая определённой силой, обеспечивает указание не только на значение вы­ражаемой пропозиции, но и на коммуникативную цель автора этого высказывания. Этот акт конвенционален.

Перлокутивный акт (перлокуция, лат. per- 'посредством') служит намеренному воздействию на адресата, достижению какого-то резуль­тата. Данный акт не является конвенциональным.

Все три частных акта совершаются одновременно, а не один за другим. Их различение необходимо в методических целях.

Осуществляя локутивный акт, Говорящий одновременно осущест­вляет иллокутивный акт, когда спрашивает или отвечает на вопрос; информирует, уверяет или предупреждает; объявляет решение или на­мерение; объявляет приговор; назначает, взывает или критикует; ото­ждествляет, описывает и т. п.

Эксплицитный перформатив есть вместе с тем и иллокутивныйакт:

(6-1) Я обещаю, что вернусь вовремя.

Разграничение иллокуций и перлокуций далеко не всегда достига­ется легко. Иногда можно ориентироваться на различия между иллоку­тивными и перлокутивными глаголами. К числу первых относятся, на­пример, предупреждать, приказывать, к числу вторых принадлежат, например, запугать, устрашить, убедить, уговорить, заставить, вы­нудить, удивить, поразить, огорчить.

Однако есть много спорных и непонятных случаев. Не имеют аб­солютной силы даже приводимые ниже формулы.

В формуле иллокутивного акта английский язык допускает ис­пользование предлога in:

Insaying х Iwasdoing у /1 did у 'Говоря x, я делал у I я сделал у'.

Формула перлокутивного акта может включать предлог by: Bysaying х Idid у /1 wasdoing у

'С помощью / посредством высказывания хя сделал у/ я делал у\

Примеры описания локутивных актов:

(6-2) Он сказал, что...

(6-3) Он сказал: "Застрели её!"

(6-4) Он сказал мне: "Ты не имеешь права это делать ". Примеры описания иллокутивных актов: (6-5) Он доказывал, что...

(6-6) Он настаивал / советовал / приказывал, чтобы я застрелил её. (6-7)Яутверждаю, что... (6-8) Я предупреждаю, что... (6-9) Я приказал ему подчиниться.

Примеры описания перлокутивных актов:

(6-10) Он убедил меня, что...

(6-11) Язаставил/принудил его подчиниться.

(6-12) Он удерживал меня / препятствовал мне.

(6-13) Он остановил меня/привёл меня в чувство.

(6-14) Он раздражал меня.

Надо иметь в виду, что перлокутивный акт - это часть речевого акта Говорящего, а не ответное (речевое или неречевое), не посткомму­никативное действие адресата:

(6-15) Я спросил его ~ Я побуждал его ответить. (Но: побуж­дать ещё не значит побудить.)

Перлокуция состоит в воздействии на информационное состояние адресата, на его настроение, планы, желания и волю. А вот ответит ли адресат либо не сочтёт нужным ответить, находится уже за рамками инициирующего речевого акта Говорящего.

Дж.Р. Сёрл о структуре речевого акта

Дж.Р. Сёрл, продолжив труд своего учителя Дж.Л. Остина, внёс существенные изменения в теорию речевых актов. Они касаются структуры речевого акта, условий и правил успешности, таксономии иллокутивных актов. Он также предложил процедуру интерпретации косвенных (небуквальных) речевых актов. Большинство последующих попыток классифицировать речевые действия опираются на предложе­ния Сёрла, хотя есть немало и других версий.

Сёрл прежде всего предложил модифицированную модель струк­туры речевого акта. Он провёл разграничение:

1. акта высказывания (локуции), изъяв отсюда семантическую со­ставляющую;

2. пропозиционального акта (пропозиции, в терминологии порож­дающей лингвистики последнего этапа - логической формы);

3. иллокутивного акта (иллокуции) и

4. перлокутивного акта (перлокуции).

В пропозициональном акте сообщается о положении дел в мире в прошлом, настоящем или будущем. Передача пропозиции (суждения) происходит в двух частных актах - акте референции, посредством которого указывается на лицо или предмет, и акте предикации, со­общающем о том, какой признак приписывается (предицируется) ре­ференту. В этом свете передаваемое предложение представляет собой предикацию.

Одна и та же пропозиция может содержаться в качестве семанти­ческого ядра в ряде высказываний, различающихся по своей иллоку­тивной цели (интенции). Ср, например:

(6-16) Антон сдаёт экзамен!

(6-17) Антон сдаёт экзамен.

(6-18) Антон, сдавай экзамен]

(6-19) Сдал бы Антон экзамен.

(6-20) Я очень рад, что Антон сдал экзамен.

Референтом всех этих иллокутивных актов является одно и то же лицо - Антон (х), и предицируется ему одно и то же действие - сдача экзамена (Р). Эти речевые акты связаны общим пропозициональным содержанием р (Р _{сдаттьэкзамен} (х_А„_то)), но различаются по своим иллоку­тивным составляющим.

В принципе, в структуре каждого предложения, как уже указы­валось раньше, имеются две части, одна из которых служит пропози­циональным показателем, а другая - показателем иллокутивной силы. Это можно представить формулой F{р).Обе части высказывания могут анализироваться независимо друг от друга.

В роли показателя функции могут выступать: наклонение глаго­ла, а также множество перформативных глаголов (я прошу/ предупре­ждаю /утверждаю и т. п.), порядок слов, ударение, интонационный контур, на письме пунктуация.

Иллокутивную функцию речевого акта может прояснить контекст. Так, например, высказывание Злая собака может интерпретироваться как предупреждение, если это высказывание помещено на табличке, прибитой к калитке, ведущей во двор частного дома.

Различия между моделями Дж.Л. Остина и Дж.Р. Сёрла иллюстри­руются в таблице

Остин (1962)	Сёрл (1965)
Локутивный акт	Акт произнесения
- а) фонетический акт
- б) фатический акт
- в) ретический акт	Пропозициональный акт
	- а)акт референции
	- б) акт предикации
Иллокутивный акт	Иллокутивный акт
Перлокутивный акт	Перлокутивный акт