Особливості розвитку освіти в 50-ті роки

Уже в 1951 році в Києві було практично завершено перехід до семирічного обов’язкового навчання. Поширеною формою суспільного виховання стали школи продовженого дня та школи-інтернати (у 1956 році були створені школи-інтернати, до яких приймали дітей-сиріт, дітей інвалідів і дітей одиноких матерів). У 1952 році був узятий курс на поступовий перехід до загальної середньої освіти в містах республіканського значення, в обласних і великих промислових центрах, а також до здійснення політехнічного навчання в середніх школах та створення умов, необхідних для переходу до загального політехнічного навчання (навчання, що дає знання про головні галузі й наукові принципи виробництва, формує загально технічні практичні навички, необхідні для участі в продуктивній праці; основна мета – гармонійний розвиток особистості, насамперед якостей, які допомагають включитися у процес суспільного виробництва). З 1954 року Міністерство освіти України почало вводити в загальноосвітні школи виробниче навчання (для учнів 8-9 класів). У цей період поступово розширювалася мережа денних загальноосвітніх шкіл, вечірніх і заочних шкіл робітничої та сільської молоді. В системі трудових резервів збільшувалася кількість технічних училищ (термін навчання 1-2 роки), школи ФЗН (фабрично-заводського навчання) і різних курсів. У технікумах відкривалися відділи, на які приймали осіб з повною середньою освітою (термін навчання 2-3 роки). Велика увага приділялася розширенню мережі позашкільних закладів. Велику увагу було приділено розширенню мережі позашкільних навчальних закладів.

Згідно закону “Про зміцнення зв’язку школи з життям та про подальший розвиток системи освіти в СРСР” (прийнятий Верховною Радою 24.12.1958, затверджено Верховною Радою Української РСР у квітні 1959) запроваджувалася загальна обов’язкова восьмирічна освіта, проводилася реорганізація шкіл у середні (одинадцятирічні) школи з виробничим навчанням, встановлювалася нова система шкільної освіти, а саме: загальна обов’язкова восьмирічна школа для дітей віком від 7 до 15 років; повна середня школа для підлітків і молоді (денні середні школи, вечірні (змінні) й заочні середні школи працюючої молоді) віком від 15 до 18 років; школи-інтернати, спеціальні школи-інтернати для дітей з вадами фізичного та розумового розвитку; технікуми та інші середні та вищі навчальні заклади.

Перебудова системи народної освіти здійснювалась організовано та планомірно, зміцнювалася навчально-матеріальна база усіх типів шкіл, вищі навчальні заклади забезпечувалися достатньою кількістю випускників середньої школи.

Головними завданнями перебудови системи народної освіти було поєднання навчання з продуктивною працею (підготовка учнів до життя та суспільно-корисної праці), подальше підвищення рівня загальної та політехнічної освіти, підготовка освічених людей, які б добре знали основи наук, виховання молоді в дусі глибокої поваги до принципів соціалістичного суспільства, в дусі ідей комунізму. У початковій школі вводився урок ручної праці, у 5-8 діти працювали на пришкільній ділянці та в навчальних майстернях, для старшокласників вводився курс “Основи виробництва у старших класах”. Необхідно зауважити, що в багатьох навчальних закладах так і не було створено умов, необхідних для організації продуктивної праці.

З кінця 50-х років у навчальних закладах посилювалося вивчення російської мови, про що свідчать партійні й урядові документи. Зазначене швидкими темпами вело до формування в молоді зневаги до рідної мови, культури, українських звичаїв, традицій і обрядів, а як результат – українська мова знищувалася.