5. Джерела земельного права

Джерелом земельного права є нормативно-правові акти, які регулюють земельні відносини. Структура земельного за­конодавства є формою організації системи земельних нор­мативних актів. Якщо земельне право — це сукупність юри­дичних норм, то земельне законодавство — це система нор­мативних актів. Якщо земельне право можна розглядати як внутрішню форму права, зміст якого визначається соціаль­но-економічними особливостями суспільних відносин, що ним регулюються, то земельне законодавство — зовнішня форма права, тісно пов'язана з його змістом. Отже земельне право становить зміст земельного законодавства, а законо­давство є формою вираження земельного права.

Земельне законодавство — це система нормативних актів, які містять в собі норми, що регулюють земельні відносини. Юридична сила всіх законів та інших нормативних актів ви­значається залежно від компетенції органів державної влади, що їх видали, а також ролі нормативного акта в сис­темі законодавства.

Найважливішими нормативними актами є закони. Вони поділяються на основні (конституційні) й звичайні.

Конституція як основний закон держави є основою струк­тури всього законодавства і займає центральне місце серед джерел земельного права.

Конституція України прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 р. Вона має найвищу юридичну силу. Закони та інші нор­мативні акти приймаються на основі Конституції і повині відповідати їй. Конституція містить норми різних галузей пра­ва, в тому числі норми земельного права. Так, в статті 13 закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони с об'єктами права власності Українського народу. Конституційні норми перед­бачають правові засади регулювання відносин власності в Ук­раїні в загальному, а також право власності на землю зокрема. «Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право надається і реалізується громадяна­ми, юридичними особами та державою відповідно до ст. 14 Конституції України.

Після Конституції України вищу юридичну силу мають за­кони. Центральне місце серед законів у галузі земельного права займає Земельний кодекс України. Він регулює головні питання права власності та використання земель. У ньому закріплені права й обов'язки власників землі та землеволодільців.

Серед законів, норми яких регулюють земельні відносини, необхідно назвати також Закони України «Про охорону нав­колишнього природного середовища», «Про селянське (фермерське) господарство», «Про природно-заповідний фонд», «Про колективне сільськогосподарське підприєм­ство» та ін.

Важливе місце серед джерел земельного права займають Укази Президента України. Згідно Конституції, Президент видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до вико­нання на всій території України.

Велику групу джерел земельного права складають норма­тивно-правові акти, прийняті Кабінетом Міністрів України. Такі акти відносяться до підзаконних нормативних актів, тобто актів виконавчих органів державної влади, які видаються в межах їх компетенції, на основі і на виконання законів Ук­раїни. Декрети, постанови Кабінету Міністрів України на­правленні на регулювання окремих питань земельного пра­ва, конкретизацію положень законів України або указів Пре­зидента, вони повинні відповідати діючому земельному за­конодавству. Наприклад Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. «Про приватизацію земельних ділянок», Постанова Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1995 р. «Про затвердження форми сертифіката на право на земельну частку (пай) і зразка книги реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай)».

Досить значною частиною земельного законодавства є відомчі нормативні акти. Так, регулювати земельні відноси­ни в межах наданих повноважень можуть Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет будів­ництва, архітектури та житлової політики, Міністерство аг­ропромислового комплексу, Державний комітет лісового гос­подарства та ін.

Голови місцевих державних адміністрацій, органи місце­вого самоврядування приймають в межах своїх повноважень рішення, які є обов'язковими для виконання на відповідній території.

Вдосконаленню земельних відносин в нових умовах госпо­дарювання служать також роз'яснення Вищого Господарсько­го Суду України та Постанови Пленуму Верховного Суду України.

Лекція 2. Право власності на землю

Питання:

1. Загальна характеристика права власності на землю;

2. Право державної власності на землю;

3. Право колективної власноті на землю;

4. Право приватної власності громадян на землю.

1. Загальна характеристика права власності на землю

Відносини власності, включаючи відносини земельної власності, закріплені в Конституції України, Цивільному кодексі, Земельному кодексі, Законі «Про власність» та в інших законодавчих актах. Розглядаючи питання влас­ності на землю, необхідно коротко охарактеризувати загальні ознаки права власності.

Право земельної власності означає панування власника над земельною ділянкою у визначених законодавством межах. Вони визначаються сукупністю наданих йому повноважень, які називаються «правом власності». Право власності на зем­лю юридична категорія - виступає у формі норм права, які закріплюють економічні відносини з володіння, користування і розпорядження землею.

Право власності на землю має основні ознаки загального вчення про власність. Тому його можна розглядати в об'єктив­ному і суб'єктивному значенні. В об'єктивному значенні пра­во власності на землю являє собою сукупність правових норм, що регулюють відносини власності. У суб'єктивному розумінні право власності на землю — це сукупність повноважень влас­ника з володіння, користування і розпорядження землею. Суб'єктивне право власності незалежно від форми власності захищається законом. Держава забезпечує захист всіх суб'єктів права власності і господарювання.

Відносини власності на землю в Україні регулюються Кон­ституцією України, Законом України «Про власність», Земельним кодексом України та іншими зако­нодавчими актами. Закон України «Про власність» виз­начає право власності як врегульовані законом суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження майном.

Повноваження власника з володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою і є змістом права влас­ності на землю, яке реалізується громадянами, юридичними особами і державою відповідно до закону.

Володіння землею — означає наявність фактичного пану­вання конкретного власника над земельною ділянкою, мож­ливість здійснення будь-яких дій з нею, а також утримання землі у сфері господарювання.

Користування — гарантована правовими нор­мами можливість вилучення з землі корисних властивостей, можливість її господарської експлуатації та отримання прибутків від неї.

Розпорядження — визначення власником юридичної або фактичної долі землі.

Обмеження права власності на землю розділяють на постійні та тимчасові. Постійні обмеження прав власника — це закріплені в законодавстві обов'язки виконувати вимоги раціонального використання і охорони земель; не порушу­вати своїми діями права й законні інтереси інших власників, користувачів землі, виконувати особливі умови використан­ня особливо охоронюваних територій, охоронних зон. До тимчасових обмежень відносяться обмеження на здійснення купівлі-продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення, ведення будівництва з відхиленнями від існу­ючих норм і правил та без проекту забудівлі.

З метою захисту права власності на землю чинне законодав­ство встановлює спеціальний порядок оформлення права власності на землю. Документом, який підтверджує право власника на землю, є Державний акт на право власності землею, форма якого встановлена Постановою Верховної Ради України. Держав­ний акт на право власності землею засвідчує право влас­ності, а також є підставою для здійснення земельно-право­вих та цивільно-правових угод, а також інших дій шодо роз­порядження земельною ділянкою у відповідно до чинного земельного законодавства.

Закон України «Про власність» встановлює гарантії захисту права власності на землю. Громадянина можна позбавити пра­ва власності на земельну ділянку тільки на підставі рішення суду, у випадках, передбачених законом. Якшо за рішен­ням суду необхідно вилучити земельну ділянку для задово­лення державних або громадських потреб, колишньому влас­нику надається інша рівноцінна за якістю земельна ділянка. Підстави припинення права власності на землю передба­чені земельним законодавством.