4. Геополітичне становище та суспільно-політичне життя України у червні 1652 - серпні 1657 рр. Українсько-російський договір 1654 р. Та його сучасні оцінки

Національна революція спричина різкі зміни і в такій важливій складовій діяльності українського суспільства як міжнародні відносини. Зовнішньополітичне становище Української держави визначалось ставленням до неї польської еліти; місцем, що відводилось їй у геополітичних планах сусідніх країн; метою української зовнішньої політики та шляхами її досягнення.

Україна ще у 1648 р. вступила в дипломатичні стосунки з Росією, Туреччиною та її васалами – Кримом, Трансільванією і Молдавією, а в ході Визвольної війни встановила зв’язки з Австрією, Англією, Персією, Прусією, Францією. Згодом міжнародні взаємини України поширюються: вона налагоджує відносини з Венецією, Валахією, Швецією, Угорщиною та іншими країнами.

Іноземні держави по-різному ставилися до державотворчого процесу в Україні. Так, польська шляхта сприймала як справжню катастрофу виокремлення українських земель у самостійну державу. Щоб ліквідувати козацьку Україну, польський уряд постійно ініціював воєнні дії, намагаючись заручитись підтримкою інших європейських держав. Не визнавали Українську державу і країни Центральної і Західної Європи, які, у кращому випадку, зберігали щодо неї нейтралітет, в іншому ж – відкрито ставали на бік Польщі. Нейтральними щодо Речі Посполитої залишалися Данія, Голландія і окремі німецькі князівства.

Іншу позицію займали північні країни – революційна Англія та Швеція. Уряд першої відкрито симпатизував визвольним змаганням українців і намагався зав’язати з Б. Хмельницьким дипломатичні контакти. Еліта Швеції була зацікавлена у розгромі Польщі задля реалізації своїх геополітичних інтересів в районі Балтійського моря, тому збіг інтересів відкривав шлях до порозуміння між Швецією і Україною.

Відносини України з країнами Південно-Східної Європи – Молдавією, Валахією, Трансільванією складалися непросто. Козацька Україна прагнула домогтися не лише добросусідських взаємин з цими країнами, а й схилити їх до підтримки своїх інтересів. Суперечливий характер мали відносини України з Кримським ханством.

Росія прагнула використати визвольну боротьбу українців для дипломатичного тиску на польський уряд, щоб повернути Смоленськ і Сіверщину та домогтися реалізації династичної унії. Виступаючи противником незалежної України, російська еліта, як і кримська, дотримувалась тривалий час політики вичікування, прагнучи виснаження козацької України й Речі Посполитої, тому не поспішала надати Українській державі допомогу.

Отже, основна проблема полягала в тому, що геополітичні інтереси жодної з держав Центральної, Східної, Північної, Південо-Східної Європи та Османської імперії не передбачали визнання незалежності козацької України. Гетьманщина не сприймалася як рівноправний суб’єкт міжнародних відносин, що вкрай ускладнювало можливість укладення союзних договорів й завжди створювало потенційну загрозу національному суверенітету.

Кримське ханство, Османська імперія й Російська держава, намагаючись унеможливити незалежність України, за надання їй військово-політичної підтримки висували за умову прийняття протекції. Тож Україна опинилась у геополітичному „чотирикутнику смерті”: із заходу та півночі загрожувала Річ Посполита, зі сходу – Росія, з півдня – Кримське ханство і Порта. Щоб вирватися з нього, власних сил бракувало, а отримання допомоги з боку якоїсь з вище названих держав так чи інакше супроводжувалось втратою суверенітету (йшлося тільки про обсяги поступок).

Упродовж 1649-1654 рр пріоритет у зовнішній політиці молодої Української держави надавався досягненню визнання з боку Польщі та інших держав незалежності козацької України, запобіганню утворення антиукраїнської коаліції, пошукам надійного протектора. У період 1654-1657 рр. провідними напрямами зовнішньої політики стали формування антипольської коаліції, здобуття міжнародного визнання законності включення до складу держави західноукраїнських земель, нейтралізація антиукраїнської спрямованості кримсько-польського військо-політичного союзу та захист внутрішнього суверенітету від посягань Росії.

Зовнішньополітичне становище Гетьманату було доволі скаладним. Шукати підтримки серед володарів європейських держав було марно: для більшості з них Б. Хмельницький був лише бунтівник, що вів боротьбу проти законного свого господаря – польського короля. Природним було прагнення гетьмана встановити стосунки з єдиновірною Московською державою, але оскільки Москва зайняла вичікувальну позицію, він зробив ставку на Оттоманську Порту (Туреччину), яка наприкінці 1650 р. формально прийняла Військо Запорозьке під свою протекцію.

Періодом соціальних потрясінь та політичних і дипломатичних невдач був для України 1653 рік. Внаслідок воєнних дій і сильного спустошення Подільського воєводства й південної частини Волині (було знищено понад 100 міст і містечок), в козацькій армії відчувалася нестача продовольства. Через постійні військові компанії, голодівки та епідемії чуми і холери (1650-1652 рр.) Україна понесла важкі демографічні втрати. Так, в чотирьої воєводствах України людські втрати становили щонайменше 40-50% населення. Значна частина козацтва через злиденне економічне становище не могла виконувати воїнську повинність та переходила в стан міщан чи селян. Гетьман, в свою чергу, вдавався до репресивних заходів щодо козаків, які намагалися уникнути військової служби.

Далися взнаки й негативні наслідки тривалої боротьби за незалежність. Напружена виснажлива боротьба призводила до соціальної втоми, зневіри й розчарування у суспільстві, що посилювало серед населення промосковські настрої. У червні обурені козаки докоряли гетьману за продовження тривалих воєнних дій, потурання синові, за спустошення міст і сіл, голод, моровицю, неясність перспектив політичного становища Гетьманщини. До того ж, результати Жванецької компанії 1653 р. виявилися для України катастрофічними: вони не передбачали навіть автономії для Української держави у складі Речі Посполитої. Воєнно-політичний союз з ханством став фатальним для реалізації державної ідеї.

У цій ситуації перед Б. Хмельницьким постає проблема пошуку зовнішньої військо-політичної допомоги. Вибір був невеликий – Порта або Московія. Трагедія України у ХVІІ столітті полягала в тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцніти лише під протекторатом одного з прихильників-сусідів. Багатовікове межування з розбійницьким степом не давало можливості здійснювати перехід до незалежної держави без попереднього залежного періоду¹¹. Ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, воєнні невдачі, формальна підтримка Оттоманської Порти підштовхнули гетьмана до відмови від протурецької орієнтації та союзницьких відносин з Кримом і визначили проросійський вектор зовнішньої політики Війська Запорозького.

Ще починаючи з 1648 p., Б. Хмельницький неодноразово звертався до Москви з проханням допомогти в антипольській боротьбі. Але Москва не хотіла розривати миру з Польщею і зайняла вичікувальну позицію. Проте геополітичні інтереси Московського царства сприяли тому, що російський цар після деяких вагань „в ім’я спасіння віри православної” погодився взяти Військо Запорозьке під свою опіку. В результаті тривалих переговорів 11 жовтня 1653 року Земський собор прийняв відповідну ухвалу про прийняття Війська Запорізького „під свою государеву високу руку” та початок війни проти Речі Посполитої. Юридично цей акт оформлено під час російсько-українських переговорів у січні–березні 1654 р. Козацька Україна нарешті отримала впливового протектора.

18 січня 1654 року у Переяславі відбулася розширена старшинська рада, яка ухвалила прийняття протекції московського царя. Переговори ледь не зірвалися через відмову російської делегації присягнути від імені Олексія Михайловича, що той не порушуватиме прав і свобод українського населення й не поверне його у підданство короля. І тільки усвідомлення неспроможності власними силами обстояти незалежність, довести до переможного кінця війну з Польщею й домогтися возз’єднання українських земель у межах єдиної держави змусило гетьмана і старшину скласти односторонню присягу.

Після Переяславської ради уряд розробив проект договору з Росією – „Прохання” з 23 статей. Під час складних переговорів української делегації в Москві до змісту документа було внесено ще 11 статей, що дістав назву „Статті Богдана Хмельницького” („Березневі статті”, конкретний зміст яких за життя Б. Хмельницького козакам був невідомий).). 6 квітня 1654 р. українським послам вручили „Статті Богдана Хмельницького”, „Жалувану грамоту” Б. Хмельницькому й Війську Запорізькому, „Жалувану грамоту” шляхті й інші документи, що і склали зміст українсько-російського договору.

Українсько-російський договір 1654 року передбачав збереження форми урядування і політичного ладу Української держави, її кордонів, адміністративно-територіального устрою, суду й судочинства, фінансової та фіскальної систем, соціальної структури суспільства й характеру соціально-економічних відносин. Підтверджувались і зберігались права і вольності Війська Запорізького, права і привілеї козацтва, шляхти, духовенства й міщан; виборність гетьмана і старшини; незалежність уряду у проведенні внутрішньої політики та невтручання царських предстваників у справи місцевих судів та управління. Російський воєвода з кількатисячним підрозділом, що перебували Києві, мали надавати українцям допомогу у разі зовнішньої загрози. Козацький реєстр встановлювався кількістю у 60 тис. осіб, визначалися навіть розмри платні російського уряду козакам і старшині. Росія брала на себе зобов’язання вступити у війну проти Речі Посполитої й надавати Україні допомогу у відбитті нападу татар. Зі свого боку, український уряд визнав протекцію царя, погодився виплачувати кожного року певну суму данини до російської скарбниці, втратив право на самостійні дипломатичні контакти з Річчю Посполитою і Портою.

За своїми формальними правовими ознаками договір передбачав встановлення відносин номінальної васальної залежності або протекторату. Він юридично оформив факт виходу Української держави зі складу Речі Посполитої, слугував правовим визнанням її внутрішнього суверенітету й відкривав перспективу досягнення перемоги над Річчю Посполитою, а відтак об’єднання українських земель у межах соборної держави.

Проте, правова невизначеність характеру відносин між обома державами, різне бачення політичного смислу договору їхніми урядами слугували підґрунтям майбутніх непорозумінь. Якщо для української сторони Переяславський договір 1654 року був звичайною угодою про військову допомогу в боротьбі проти Польщі, то для російської сторони він був актом включення козацької України до складу своїх володінь, реалізацією імперської ідеї „збирання руських земель”, концепції „Третього Риму”. Власне, Україна намагалась цим договором юридично закріпити свої права та вольності і не допустити їх порушень і обмежень царизмом в майбутньому. Але воєнно-політичні обставини складалися для Б. Хмельницького несприятливо. Постійний тиск на Україну чинили Литва, Туреччина, Молдавія, поступово і послідовно здійснювала тиск на автономію України абсолютистська і кріпосницька Московська держава.

В історичній науці вчені по-різному оцінювали договір між Україною і Росією 1654 р. Одні вбачали у ньому унію двох держав (В. Сергеєвич), другі – угоду характеру васальної залежності (М. Грушевський), треті – інкорпорацію (входження) України до Москоської держави (В. М’якотін, І. Розенфельд), четверті – військовий союз (В. Липинський), п’яті – акт возз’єднання (абсолютна більшість радянських вчених). Існували й точки зору про об’єднання двох держав, входження України до складу Російської держави на засадах автономії тощо.

Сучасні українські історики здебільшого схиляються до думки, що за своїми формально-правовими ознаками договір нагадував акт про встановлення відносин номінальної протекції, але за змістом передбачав створення під верховенством корони Романових конфедеративного союзу, спрямованого проти зовнішнього ворога¹². Зокрема, Л. Мельник зазначає, що незважаючи на форму „пожалування”, це був договір між двома державами. Оскільки Україна не була завойована Російською державою, то єдиним способом приєднання міг бути лише договір¹³. В. Борисенко підкреслює невизначеність державного статусу України в нових умовах. „…Багатовікова відсутність національної держави, досвіду державотрврення й тяжкі обставини штовхнули Україну на об’єднання з державою, в складі якої вона не мала перспектив для смостійного розвитку. Надто різними були внутрішні суспільні устрої та економічне становище обох країн”, – зазначає вчений¹⁴.

Аналізуючи значення українсько-російського договору, В. Степанков вважає, що в конкретно-історичній обстановці, що склалася в середині ХVІІ століття, коли уряди Кримського ханства, Порти, Росії і Речі Посполитої не визнавали права створеної української держави на самостійне, незалежне існування, а власних сил, щоб його відстояти не вистачало, даний крок гетьманського уряду був політично вірним¹⁵. Підтвердженням тому є те, що, по–перше, вдалося майже повністю зберегти самостійність національної держави; по–друге, внаслідок зобов’язань Росії не втручатися у внутрішні справи козацької України, її населення позбавлялося національно-релігійного гноблення; по-третє, в України ще залишалась можливість довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою і таким чином об’єднати усі українські землі у межах національної держави.

Об’єктивно, договір засвідчив повну незалежність України від Польщі, для війни з якою Україна знайшла сильного союзника. Ми поділяємо точку зору О. Апанович, що російсько-український договір 1654 р., укладений у критичний період боротьби за незалежність, був для України одним з варіантів, який надавав шанси реалізувати поставлену мету і він не став для України ні трагедією, ні ганьбою¹⁶.

Отже, попри полярність підходів щодо оцінки українсько- російського договору 1654 р., його історичне значення полягало у наступному: договір засвідчував юридичну форму відокремлення й незалежності Української держави від Речі Посполитої; він служив правовим визнанням Росією внутрішньополітичної суверенності козацької України, недоторканості державних інституцій і новоутвореної системи соціально-економічних відносин і не перекреслював досягнень української нації у державотворенні; договір відкривав перспективу в союзі з Московським царством довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й завершити об’єднання земель у кордонах національної держави.

Чи існували перспективи для розвитку Української держави і суспільства після 1654 року? Юридичні реалії давали надію на виконання сторонами своїх зобов’язань. Однак юридична реальність не завжди буває адекватною реальності історичній, що виразно підтверджують події суспільного життя другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. Симбіоз республіканських і монархічних структур був протиприродній, і відносний паритет, який виник на гребені екстремальної ситуації ХVІІ ст., з часом було порушено, причому, природно, в бік сильнішого. Державні інститути Гетьманщини з часом розчинилися в загальноімперських органах управління. Наступні (після 1654 р) десятиріччя працювали проти Української держави. „Йшов поступовий, але невблаганний процес втрати нею своїх етнічних рис, ліквідації окремих, а згодом усіх суспільних інститутів… Поступово загальноімперська стихія почала заповнювати весь суспільно-політичний організм козацької України”¹⁷.

На початку 1655 р., об’єднавшись з татарами, польське командування продовжило наступ до Умані. Упродовж кількох місяців Б. Хмельницький добивався від Москви обіцяної в договорі допомоги, але коли допомога надійшла, час було вже втрачено. Внаслідок вторгнення польсько-татарських військ на Брацлавщину було спустошено і зруйновано 270 поселень, убито майже 10 тис. немовлят, взято в неволю 200 тис. осіб. Цей жахливий фінал осінньо-зимової кампанії 1654-1655 рр. став важким ударом для гетьмана, котрий починає втрачати надію на можливість отримання від Московії ефективної допомоги.

На жаль, і промосковська орієнтація не зміцнила української державності. Укладене в листопаді 1656 року московсько-польське Вільненське перемир’я зафіксувало згоду російської сторони після обрання царя на польський трон на залишення козацької України у складі Речі Посполитої.

Ситуація вимагала пошуків нових союзників, і гетьман намагається утворити антипольську коаліцію зі Швецією і Трансільванією. У червні 1657 р. до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполитої. Проте трагічне закінчення об’єднаного українсько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звістка про поразку призвела до апоплексичного удару, який розбив Б. Хмельницького. У вересні 1657 р. гетьман помирає, так і не здійснивши своїх задумів.

У суспільно-політичному житті козацької України упродовж 1654-1657 рр. відбуваються суттєві зміни, пов’язані з утвердженням спадкового гетьманату як форми правління. Б. Хмельницький був прихильником твердої монархічної влади, про що він неодноразово говорив з польськими послами та представниками російського уряду. У статях договору 1654 року із Росією було зафіксовано право гетьмана на пожиттєве володіння булавою (до часу, коли „судом Божим смерть трапиться гетьманові”). Таким чином, юридично визнавалася легітимність влади Б. Хмельницького як єдиного й повновладного володаря козацької України. У квітні 1657 р. гетьман добився прийняття представницькою генеральною радою ухвали про спадкову передачу влади сину Юрію. Тим самим відбулася легітимація встановленої монархічної форми правління династії Хмельницьких.

Історики стверджуюь, що до сильної монархічної влади прагнули міщани, шляхта і частина козацтва (старшина), що пояснювалось економічною і політичною слабкістю української православної шляхти та малочисельністю (порівняно з європейськими країнами) українського бюргерства (міщанства)¹⁸. Водночас вчені вказують й на те, що реалізація ідея спадкоємності гетьманської влади не мала серйозної ні соціальної, ні політичної опори в супільстві; вона трималась в основному на титанічній постаті Великого гетьмана та вузького кола його однодумців¹⁹. Проблема полягала не в тому, що ідею спадкового гетьманату не сприйняли козацько-селянські маси, а в позиції політичної еліти, більшість якої не поділяла монархічні ідеї й прагнула домогтися утвердження республікансько-олігархічної форми правління. Проте встановлення спадкового гетьманату мало позитивні сторони, оскільки „її утвердження сприяло б консолідації еліти й нації навколо овіяного харизмою роду як символу законності верховної влади її носіїв і цілісності України”²⁰.

Однак, не зважаючи на обрання на квітневій 1657 року Корсунській раді Юрія Хмельницького гетьманом, з кінця травня (в умовах різкого погрішення стану Б. Хмельницького) розгорілася прихована боротьба за владу. Після смерті Великого гетьмана 6 серпня 1657 року розпочалось відкрите протистояння козацької старшини, зумовлене політичніми амбіціями. Залишена Б. Хмельницьким держава була цілком життєздатним організмом із великими потенційними можливостями для самостійного розвитку, які, однак, через об’єктивні та суб’єктивні причини не були реалізовані. Поряд із поступовим, але неухильним обмеженням Московським царством автономних прав України і заміни її політичних структур із самобутніми етнічними рисами на загальноімперські, вже з кінця 50-х рр. ХVІІ ст. почалася жорстка міжусобна боротьба між окремими гетьманами та претендентами на гетьманську булаву.

Період 1648-1657 рр., коли керівництво визвольною боротьбою українського народу перебувало в руках Великого гетьмана Богдана Хмельницького, було кульмінаційним періодом в генезі національної революції 1648-1676 рр.

Загалом, значення постаті Б. Хмельницького у вітчизняній історії важко переоцінити. Історики порівнюють його здобутки з досягненнями таких велетнів XVII ст., як Олівер Кромвель в Англії та Валенідтайн у Богемії. В дослідженнях, присвячених гетьманові та його добі, часто наголошується на його вмінні здобувати так багато, маючи зовсім мало²¹. Б. Хмельницькому вдалося об’єднати всі патріотичні сили навколо великої ідеї національного визволення і спрямувати енергію народних мас на розбудову соборної держави та виборення нею незалежності. Він першим виробив наріжні принципи національної державної ідеї, відновив український політичний організм там, створив могутнє високоорганізоване військо з юрби некерованого селянства і козаків. Гнучка соціально-економічна політика гетьмана унеможливила соціальне протистояння та вибух громадянської війни, які б зруйнували державу. Б. Хмельницькому вдалося приборкати анархічну охлократію та взяти курс на встановлення спадкового гетьманства.

Гетьман проявив себе як мудрий політик, гнучкий дипломат, ефективний управлінець, блискучий полководець. І, що найважливіше, у суспільстві, позбавленому впевненості в собі й виразного відчуття самобутності, він відродив гідність і рішучість боронити свої інтереси. У свідомості переважної більшості українців Б. Хмельницький залишається великим визволителем, героїчною постаттю, яка силою своєї індивідуальності й розуму підняла їх із багатовікового паралічу бездіяльності та безнадії й вивела на шлях на ціонального та соціально-економічного звільнення²².

Отже, період 1654-1657 рр. характеризується ускладненням міжнародного становища українських земель. Польща, Росія і Туреччина доклали максимум зусиль щоб унеможливити самостійний розвиток України. Склідність геополітчного становища Гетьманщини зумовлена небажанням більшості країн визнавати її як незалежну державу і рівноправного суб’єкта міжнародних відносин. До того ж, негативну роль у становленні української державності зіграв глибокий розкол всередині українського суспільства.

Зовнішньополітична стратегія уряду Б. Хмельницького в цей період була різновекторною, що пояснюється як еволюцією поглядів на процес державотворення, так і пошуками надійного протектора. Невдачі зовнішньополітичного курсу гетьмана у Придунайському регіоні, негативний вплив „кримського” чинника у зовнішній політиці стимулювали встановлення нової системи міжнародних відносин, що склалася після 1654 р. та зумовила масштабні геополітичні зрушення в центральноєвропейському регіоні. Укладання українсько-російського договору 1654 р. у критичний період боротьби за незалежність було для України одним з варіантів, який уможливлював реалізацію поставлених перед державою і суспільством завдань.

Зміни у суспільно-політичному житті козацької України упродовж 1654-1657 рр. пов’язані з утвердженням спадкового гетьманату як форми правління, яка мала забезпечити єдність еліти, консолідацію суспільства, стабільність держави.

1 Степанков В.С. Антифеодальна боротьба в роки Визвольної війни та її вплив на формування української держави (1648-1654). – Львів: Світ, 1991. – с. 13.

2 Історія України / Під ред. В.А. Смолія. - К.: Альтернативи, 1997. – С. 78.

3 Історія України / Під ред. В.А. Смолія. - К.: Альтернативи, 1997. – С. 77.

4 Степанков В.С. Антифеодальна боротьба в роки Визвольної війни та її вплив на формування української держави (1648-1654). – Львів: Світ, 1991 – С. 15-16.

5 Смолій В., Степанков В. Українська національна революція ХVІІ ст.(1648-1676 р.). - К.: Вид. дім „Києво-Могилянська академія”, 2009. – С.40.

6 Літопис Самовидця. – К.: Наукова думка, 1971. - С.57.

7 Смолій В., Степанков В. Українська національна революція ХVІІ ст.(1648-1676 р.). - К.: Вид. дім „Києво-Могилянська академія”, 2009. – С. 195

8 Смолій В., Степанков В. Українська національна революція ХVІІ ст.(1648-1676 р.). - К.: Вид. дім „Києво-Могилянська академія”, 2009. – С. 98.

9 История Украины: научно-популярные очерки / Под ред. В.А. Смолия. – М.: ОЛМА Медиа Групп, 2008. – С. 233. Смолій В., Степанков В. Українська національна революція ХVІІ ст.(1648-1676 р.). – К.: Вид. дім „Києво-Могилянська академія”, 2009. – С. 259.

10 Смолій В.А. Степанков В.С. Політична система українського суспільства у роки Національної революції ХVІІ с толіття. – Київ, 2008. – С. 37, 40.

11 Смолій В., Степанков В. Українська національна революція ХVІІ ст.(1648-1676 р.). - К.: Вид. дім „Києво-Могилянська академія”, 2009. – С 274.

12 Історія України / Під ред. В.А. Смолія. - К.: Альтернативи, 1997. – С.92.

13 Мельник Л.Г. Боротьба за українську державність (ХVІІ ст.). - К.: Освіта, 1995. - С.100.

14 Борисенко В.Й. Курс української історії:З найдавніших часів до ХХ століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. - К. : Либідь, 1998. – С. 209.

15 Степанков В.С. Антифеодальна боротьба в роки Визвольної війни та її вплив на формування української держави (1648-1654). – Львів: Світ, 1991. – С.140.

16 Апанович О. Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність. – К., 1994. – С. 92.

17 Смолій В. , Степанков В. Українська національна революція ХVІІ ст.(1648-1676 р.). - К.: Вид. дім „Києво-Могилянська академія”, 2009. – С. 266.

18 Мельник Л.Г. Боротьба за українську державність (ХVІІ ст.). - К.: Освіта, 1995. - С.55-56

19 Історія України / Під ред. В.А. Смолія. - К.: Альтернативи, 1997. – С.94.

20 Смолій В. , Степанков В. Українська національна революція ХVІІ ст.(1648-1676 р.). - К.: Вид. дім „Києво-Могилянська академія”, 2009. – С. 265.

21 Костомаров Н.И. Богдан Хмельницький: В 3 т.- Изд.4-е, испр. и доп. - СПб, 1884; Чухліб Т.В. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах, 1648-1714 рр.с- Вид 2-ге, доопр.с- К., 2005,; В. Смолій.В. Степанков. Богдан Хмельницький. – К.: Видавничий дом „Альтернативи”, 2003. - 400 с.; Джеджула Ю. Таємна війна Богдана Хмельницького. – К., 1995.; Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. – Львів, 1990.; Реєнт О. П., Коляда І. А. Усі гетьмани України: легенди, міфи, біографії. – Х.: Фоліо, 2008. – 416 с. та інші.

22 Історія України: Посібник / За ред. Г. Д. Темка, Л. С. Тупчієнка — К.: Видавничий центр «Академія», 2001. - 480 с.

34