2. Початок розгортання національно-визвольної війни. Соціально-економічні зміни на українських землях упродовж лютого 1648 – серпня 1657 р. Результати селянської війни

Козаки, обравши Б. Хмельницького гетьманом, підтримали його курс на загальне збройне повстання проти Речі Посполитої і вже у лютому 1648 р., заручившись підтримкою запорожців, оволоділи Січчю. Саме ці події й ознаменували початок Національної революції.

Звістка про повстання на Запоріжжі та заклики Б. Хмельницького готувати зброю й підніматися на боротьбу сколихнули широкі народні маси. По всій Україні створювалися загони („купи”) селян і міщан, учасники яких проголошували себе вільними козаками. Ці загони нападали на поміщицькі садиби, палили їх, нищили кріпосні документи, забирали худобу, хліб, реманент, убивали шляхтичів, орендарів і посесорів. Багато таких загонів влилося згодом у козацьке військо Б. Хмельницького. В свою чергу, гетьман та його соратники енергійно готувалися до швидкого виходу запорожців і повсталих реєстровців у райони селянського повстання з тим, щоб очолити його та забезпечити військове керівництво.

Не зважаючи на значні кількісні переваги військ Речі Посполитої, козакам вдалося не тільки витримати удар, а й упродовж короткого часу 1648 р. тричі отримати блискучі перемоги у битвах під Жовтими Водами (5-6 травня), під Корсунем (16 травня), під Пилявцями (11-13 вересня). Розгром польської армії створив сприятливу обстановку для подальшого розвитку антипольських виступів в усій Україні та вихід визвольної боротьби за межі звичайного повстання. Його хвиля охопила Чернігівщину, Київщину, Брацлавщину, а через короткий час майже всю територію України. Літопис Самовидця свідчить, що з початком народного повстання „усе, що живо, поднялося в козацтво” і що важко було знайти в будь-якому селі чоловіка, який би або сам, або його син не йшли до війська⁶.

Визвольна боротьба обумовила серйозні зміни в самосвідомості укранців: прискорююється розвиток ідеї Батьківщини, її єдності та незалежності, почуття спільної мети та ідентичності, розуміння меж свого розселення та національної території. У думі „Гей, на біду, на горе” полонений козак у відповідь на запинтання жовніра, чи є у нього рідня, гордо відповів:

Ой, є у мене родина – уся Україна,

Ой Великий Луг – батько, а Січ – моя мати.

Вирішальною силою повстанських загонів були широкі верстви козацтва, українське селянство, духовенство, частина шляхти, а також міські низи. Військова організованість, вища, ніж у селян, політична свідомість досвід ведення війни, набутий у боротьбі з татарськими та турецькими агресорами, і особливо під час селянсько-козацьких повстань кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст., – усе це забезпечило козацтву, зокрема реєстровому, провідну роль у визвольних змаганнях. Основну масу українського козацтва становили дрібні землевласники. У боротьбі проти польських гнобителів козаки і селяни мали спільне завдання: ліквідувати магнатське і шляхетське землеволодіння та соціальну експлуатацію.

Однією зі специфічних характеристик революції було тісне поєднання визвольної і релігійної боротьби з соціальною. Генератором „жахливої селянської війни” виступав козацький ідеал – стереотипне уявлення селянства про козака як людину, вільну від будь-яких обов’язків перед паном і державою (за винятком військового) і котра користується особливим імунітетом (особиста воля, право володіння землею, свою юрисдикція тощо). Революція внесла значні зміни в уявлення української людності щодо принципів формування соціальної лінії поведінки. Від 60 до 80 % населення проголосило себе козаками, що, природно, давало їм значні переваги у різних сферах господарського, політичного і культурного життя. Боротьба за реалізацію козацького ідеалу сформувала у селян погляд на себе як на вільних людей, рівноправних із козаками. У їхньому уявленні шляхетському стану не залишалося місця у суспільстві, яке створювалося на їхніх очах та безпосередньо за їхньої участі.⁷ Зокрема, ідеал справедливого суспільного устрою відбився у одній із тогочасних народних пісень, де є такі слова:

Та немає лучче, та немає краще, як в нас на Вкраїні,

Та немає ляха, та немає пана, не буде ізміни.

Саме тому боротьба за здобуття козацького імунітету стала загальноукраїнським явищем; селяни і міщани масово показачувалися („хлопство, збунтувавшись, у козацтво пішло”) й запроваджували „козацькі порядки”. По суті, це означало створення органів місцевого самоуправління, що стали з часом основою адміністративних структур Української держави.

На початок серпня 1648 р. соціальна боротьба поневоленого українського населення проти Речі Посполитої охопила більшу частину українських земель. Головною метою повстанців було знищення існуючої системи соціально-економічних відносин, виборення особистої свободи, права власності на землю та сільськогосподарські угіддя. З огляду на зміст та масштабність антифеодальної боротьби, яка вийшла за рамки селянського повстанння, можна говорити про початок Селянської війни, яка тривала з липня 1648 року до червня 1652 року.

На цьому етапі революції – етапі бурхливого розвитку подій і постійного збройного протистояння, Б. Хмельницький та його соратники спрямовували свої зусилля на військову, а не політичну сферу, висуваючи лише ідею автономії для козацького регіону. Б. Хмельницький та його сподвижники у цей час твердо стояли на позиціях традиційного „козацького автономізму”. Тому й мета в них була не радикальна – започаткування власної державності, а порівняно поміркована – реформування державного устрою Речі Посполитої, утвердження абсолютизму та надання Україні такого ж статусу і прав, як Литві.

Однак вже влітку 1648 р. починає визрівати ідея необхідності розгрому Речі Посполитої та створення власної держави на території, що не виходила за межі козацького регіону. Б. Хмельницький неодноразово у розмові з польськими послами заявляв про намір „визволити всю землю – по Львів, Холм і Галич”. В свою чергу, польські дипломати мали чіткі вказівки унеможливити утворення козаками „особливого уділу з володінь Речі Посполитої”.

До середини листопада 1648 р. полки Б. Хмельницького разом із загонами місцевих повстанців звільнили увесь західноукраїнський регіон. Хроніки того часу свідчать, що події осені 1648 року обернулися великою руйнацією західноукраїнських земель. „Всюди пустошачи і в неволю людей татарскую беручи” просувалися українсько-кримські війська, прямуючи до Замостя. Дійсно, це була велика трагедія, яка проте цілком відповідала традиціям свого часу.

На звільненій від польського панування території розпочалося формування державних інституцій, зокрема полково-сотенного територіально-адміністративного устрою. До кінця 1648 року закладаються підвалини унітарної, республіканської за формою правління, національної держави. Провідну роль у надзвичайно інтенсивному процесі руйнування польських і становлення українських державних інституцій – центральних і місцевих органів влади, території, судових установ, армії, нової соціальної структури, адміністративно-територіального устрою відігравало козацтво. Саме для цього часу характерним явищем виступає початок формування державної еліти та боротьба двох державотворчих тенденцій – демократично - охлократичної та монархічної (гетьманської).

Після перемоги у битвах під Жовтими Водами, Корсунем та Пилявцями вперше з часів Київської Русі з’явилась можливість об’єднання українських земель у межах національної держави. Однак, не зважаючи на сприятливі умови для визволення західноукраїнських земель, розгорму польської армії і захоплення польської столиці, Б. Хмельницький восени 1648 року обмежився лише викупом зі Львова й укладенням перемир’я під Замостям. Історики міркують, що це було: виважений крок чи фатальна помилка козацького ватажка? Які чинники вплинули на таке рішення і остаточно визначили його вибір? Чи усвідомлювало українське керівництво важливість цього історичного моменту?

За тих умов укладення перемир’я під Замостям (листопад 1648 р.) було наслідком взаємодії комплексу чинників: прогресуючої втрати боєздатності козацького війська, послаблення підтримки з боку татар, можливості поповнення польської армії збройними формуваннями Литви та Австрії, виходу повстанських військ на етнографічні кордони України, захисту старшиною власних вузькостанових інтересів, відсутності чіткої програми подальших дій, обстоювання гетьманом та його прибічниками ідеї „козацького автономізму”, несформованості на той час національної ідеї, яка стала б наріжним каменем політичної програми молодої еліти.

У тогочасній складній соціально-політичній ситуації гетьман чудово розумів, що в нього за плечима розбурхане, розбалансоване суспільство, яке потребує контролю суспільних процесів та визначення подальших перспектив. Тому, оцінюючи політичні наслідки розвитку національно-визвольної боротьби в 1648 році варто враховувати, що досягнуте перемир’я для Б. Хмельницького було лише тактичним кроком до поставленої мети.

Як зазначають В. Смолій та В. Степанков, „На жаль, гетьман, погодившись на відведення українського війська, припустився найбільшої за всю свою політичну кар’єру помилки, яка мала трагічні наслідки для України. Внаслідок цього рішення втрачалася щонайменше третина української території, а Польща отримувала напрочуд вигідний стратегічний плацдарм для зосередження й утримання тут за рахунок українського населення армії, готової в сприятливий момент розпочати наступ. Окрім того, в разі поновлення воєнних дій вони велися б винятково на українських землях, що прирікало останні на спустошення, руйнацію, обезлюднення”.⁸

Активізація наступу польської армії на українських землях обумовила початок українсько-польських переговорів у Переяславі у лютому 1649 року. В ході цих перемовин Б. Хмельницький, переосмисливши уроки минулорічної боротьби, вперше в історії української суспільно-політичної думки сформулював основні принципи національної державної ідеї, які знайшли своє продовження під час квітневих переговорів з московським посольством Г. Унковського. Їх сутність полягала в наступному: 1) український народ має право на створення власної держави в етнічних межах проживання; 2) новоутворена українська держава має бути незалежною від польського короля; 3) Україна має бути соборною державою; 4) Українська держава розглядалась як спадкоємиця Київської Русі.

Приблизно в цей час у політичному житті відбувається процес заміни функціонування „генеральної” чорної ради старшинською, зміцнюється гетьманська влада і стає цілком реальною можливість відродження ідеї українського монархізму, становлення монархічної форми правління. Б. Хмельницький все частіше висловлює думку про свою владу не як виборного гетьмана, а самодержавну владу володаря.

Згідно нової політичної програми гетьмана, першочерговим завданням було включення до складу держави Західного регіону та закріплення за собою контрольованої території. За умовами укладеного 25 лютого 1649 року з польським посольством перемир’я, гетьман добився визнання де-факто автономії козацької України. Кордон між нею і Річчю Посполитою мав проходити по ріках Горинь, Прип’ять та Кам’янець-Подільський.

Після Збаразько-Зборівської кампанії навесні 1649 року Б. Хмельницький був змушений укласти 18 серпня 1649 року Зборівський договір, який підсумував першу фазу в історії Хмельниччини і легалізував самоврядність українських козаків в межах Речі Посполитої. Ця самоврядність втілилися у козацькому державному утворенні — Війську Запорізькому, також відомому як Гетьманщина. Але, на жаль, спроба створення соборної незалежної держави зазнала невдачі. Гетьман змушений був задовольнитися одержанням козацькою Україною автономії у межах Речі Посполитої.

(Повна назва Зборівського договору - "Декларація Його королівської милості Запорозькому Війську на дані пункти супліки". За його умовами чисельність козацького реєстру встановлювалася в 40 тис. осіб; шляхта отримала право повернутися до маєтків; селяни і міщани мусили виконувати дореволюційні повинності, а питання скасування унії відкладалося до рішення сейму. Намагаючись зберегти якомога більшу автономію для козацької України, гетьману прийшлось піти на серйозні територіальні поступки. Згідно з укладеним договором, до складу держави входили лише Брацлавське, Київське і Чернігівське воєводства, на території яких влада належала гетьманові та його адміністрації. Втрачалася територія Барського, Зв’ягельського, Любартівського, Миропільського, Остропільського й Подністровського полків (воєводства Волинське та Подільське, як і до повстання, залишалися під владою короля). Всім учасникам повстання проголошувалася амністія.

Зрозуміло, що такі наслідки боротьби не могли задовольнити ні національну політичну еліту, ні населення козацької України. Умови договору ставили перед українським урядом комплекс питань політичного і суспільно-економічного характеру, найскладнішим з яких було не допустити соціального вибуху селян і міщан, оскільки передбачалось відновлення старої моделі соціально-економічних відносин і вилучення з козацького стану десятків тисяч осіб з їх наступним поверненням до „підданства”. У вересні 1649 року розпочинається рух селян і міщан, котрі хотіли бути „собі вільними”, а на початку 1650 року, після затвердження польським сеймом Зборівського договору і масового повернення панів до маєтків, антипольські повтання набирають ще більшої сили. Поступки перед Річчю Посполитою викликали обурення рядових козаків, селян, міщан, які дедалі частіше висловлювали невдоволення результатами взаємин козацької старшини з польським урядом.

Очевидним є те, що укладаючи угоду, козацька старшина виходила насамперед із власних інтересів, а інтереси селянства і міщан мало враховувались статтями угоди. Тому селянське питання з самого початку війни мало стати одним з найважливіших у соціально-економічній політиці гетьманської влади. Однак вже при перших спробах вирішення цієї кардинальної проблеми в середовищі правлячої верстви виникли незгоди. Значна частина старшини на чолі з військовим писарем І. Виговським наполягала на негайному поверненні селян у „послушенство”, виключенні їх з козацьких реєстрів, а сам І. Виговський вважав „покозачення” селян лише тимчасовим явищем Іншу позицію в селянському питанні займав гетьман Б. Хмельницький зі своїми прихильниками, розуміючи важливість підтримки селянства у визвольних змаганнях. Він намагався проводити гнучку соціальну політику, послабити гостроту соціальних протистоянь і зберегти загальнонаціональну єдність у боротьбі проти Польщі.

Б. Хмельницький, козацька старшина і українська шляхта всіляко стримували посилення антифеодальних виступів селян, вдаючись до видання грізних універсалів і використання проти повсталих каральних загонів. У 1650 р. мали місце виступи проти гетьманської адміністрації на Запоріжжі, Брацлавщині, Подністров’ї, Волині, Київщині, Лівобережній Україні. Повстання були придушені, деяких ватажків було страчено, однак не зважаючи на репресії козацької старшини проти селян-повстанців, боротьба посполитих проти повернення шляхти тривала, ніхто з селян і не гадав про „послушенство” поміщикам.

Після невдачі українсько-кримського війська у битві під Берестечком у червні 1651 p., 28 вересня 1651 р. було укладено Білоцерківський договір, який зводив нанівець автономію козацької держави. Козацький реєстр обмежувався до 20 тис. осіб, влада гетьмана поширювалася лише на Київське воєводство і він підпорядковувся владі коронного гетьмана, йому заборонялися зовнішні відносини. Крім того, шляхті було дозволено повертатися до своїх маєтків.

Незадоволення Білоцерківським трактатом і польською окупацією дедалі більше охоплювало козацтво, яке рішуче протестувало проти складання реєстру. Найбідніша частина козацтва і селянство відверто виявляли вороже ставлення до козацької старшини, яка, збагатившись на війні, намагаючись улагодити відносини з Польщею, прибирала до своїх рук щобільше землі і вимагала від селян відбування повинностей. Багато козаків, селян, міщан і духовенства, рятуючись від польсько-шляхетського ярма і старшинських репресій, переселялися на Лівобережжя та Слобідську Україну, що входила до складу Російської держави. Царські урядовці не заперечували проти переселення українців в Росію і гарантували надання земель по Дону і в інших місцях.

Після перемоги українських військ у травні 1652 року у битві під Батогом козаки і посполиті в Україні знову піднялися на боротьбу проти шляхти. Повстанський рух охопив Придніпров’я, було звільнено Побужжя і Подністров’я. До початку липня на всій території України було відновлено національні органи влади. Українська держава виборола фактичну незалежність, що створювала сприятливі умови для реалізації національної ідеї.

Б. Хмельницький, влада якого на цей час суттєво зміцнилась, де-факто визнав соціально-економічні наслідки Селянської війни (як сладової Національної революції), що знаменувало її завершення.

• По-перше, стались докорінні зміни у сфері економічних відносин: були ліквідовані велике і середнє землеволодіння та фільварково-панщинна система господарювання. Звільнені землі хлібороби вважали своїми, відвойованими козацькою шаблею. Економічні підвалини традиційного феодалізму були істотно підірвані.

По-друге, одним з найголовніших завоювань народу у бурхливому 1648 р. стала ліквідація кріпосного права. Селяни завоювали особисту свободу й широкі можливості для занять сільським господарством та різними промислами. В дрібних селянських господарствах широко використовувалась сімейна та вільнонаймана праця.

По-третє, більшість земельного фонду феодалів, королівської сім’ї й католицької церкви перейшла у власність державного скарбу; зросло землеволодіння православних монастирів. Започатковується складання гетьманського і старшинського землеволодіння, відбувається процес утвердження великої козацької земельної власності. Значна частина земель перейшла до рук селян, котрі виступали її співвласниками нарівні з державою. Встановлювалась дрібна земельна власність селян, козаків і міщан.

По-четверте, відбулись суттєві зміни у соціальній структурі: було ліквідовано стан великих і середніх світських землевласників. Поряд зі зменшенням кількості дрібної шляхти збільшилась її роль у політичному житті. Провідною соціальною і політичною силою суспільства стало козацтво, яке не будучи станом юридично, було ним фактично. Істотно поліпшилось становище селянства, а у житті українських міст і містечок провідну роль стали відігравати українці. Прискорився процес формування нової еліти суспільства.

Отже, національно-визвольна революція 1648 р. відкривала для українського суспільства реальні можливості для переходу до буржуазного суспільства. Проте завоювання українського народу не були закріплені законодавчо. Уряд молодої республіки відставав від реального ходу подій і в своїй більшості перебував у полоні традиційних середньовічних уявлень про державну форму організації суспільства. На одне з центральних місць у державотворчому процесі він ставив затвердження особливих пільг для козацтва як своєрідну платню за повалення польсько-шляхетського панування в Україні. Фактично козацтву відводилось те соціальне місце в суспільстві, яке раніше належало шляхті, тобто розпочалася реставрація колишнього станового ладу, але вже на національній основі.