3. Що ідіьи: всіх героїн новели?

4. Поясніти шину повели «Гри acOyaJ з поклоном». Як назва розкри­ває зміст твору?

5. Ну. ви шви ївсь аи стосунків між персонажами попели «Гри зозулі з поклоном»?

Пізньої осені, як .нігтя н садах уже опало її зосталікя тільки на бул­ку та на вершечках тополь, а далеко над голііміі полями часом засиню­вало хмари, мов па сніг, до хутірськім о лавочника Стенала bV.imp.vuro нрніхам л Донбасу наймолодша а трьох ;в»чок Катря іі оголосила, що виходить заміж. Катря пробула н Донбасі десь із півроку — ираиюнала н шахтарській їдальні чи то б>ч|нтнписю. чи то офшдаїгткоіо.— отже, иіхго в хуторі, де все і про цсіх Знають, не сподівався, шоб вона отак пниїдко знайшла собі пару.

Ьаіькін та доччина звістка не дуже втішила, проте и не засмутила вкрай, бо підхожих женихів серед хутірських хлоипів було нерясно, а Клгрі повернуло вже на третій десяток як не шкода, я оддавати ж КОЛИСЬ Треба, Розпитували тільки, коли та де буде весілля, ким працює майбутній іяіь іа який він із себе. Катря віомдено відповідала, що весіл­ля бажано було б справити наступної неділі тут. на хуторі, бо тут їй веселіше буде - серед своїх як псяк, що обранець її працює па шахті інженером економістом, а н|ю ге, який він із себе, сказала:

— Приїде, - йому шахта дас «Волгу» па два дні,— самі побачите Мені іюдоблєліся. Л нам... Вам же. тагу ft Агамо, з ним пе жиги.

Лагідненько сказала, одначе з такою недівочою печаллю в очах, що битЬКН зрозуміли: який би ТОЙ хтоиепь не був. а розрлкнкни дочку чи зволікати з весіллям не слід...

Клірю поклали спати у гвіїлнпі на її ше дівоцькому ліжку я горою подушок ■- мало пс прінні з мальованим килимом на стіні. І І.і тому ки* зимі зі старої баєвої ковдри заїжджий маляр утнув синє кругле озеро, двох довгошиїх лебедів, шо цілувалися дзьобами, і все те обсадив вели кими червоними й жовтими квітками теж круглими.

У світлиці було чисто й затишно, як буває тільки в хатах, де не сини, а дочки. На стінах, запнуті рушниками, висіти портрети всіх трьох Сте-ПЛНОВИХ лиічаї тонколнких. кучерявих, з трошки наполоханими очи­ма: видно, що фотографувалися уперше в житті. Вони були схожі одна на одну, як блішпоки. Може, тому, що фотоіраф-портретист із Полтави підмалював їхні брови усім однаково — рівно.

К/пря блукала поглядом ОД портрета до портрета, замріяно усміхала­ся, тоді сказала до батька й матері, що рядочком сиділи на лаві проти діжка н журно дивилися па дочку:

— Він нічого Тільки строгий і неговіркий. Ви, як він приїде, пе луже л ним розбалакуйте, бо ше щось не так скажете... Це я прошу.

Стенай на те промовчав, тільки метушливіше, ніж завжди, обмацав минені, шукакічн писарок, а Степапиха сказала тихо:

— Та шо ж ми — нороіті своїй дитині' Якось догодимо.

Коні дочка заірімата старі тнхо вийшли в хатину й посідали іьз теплій лежанці так само рядочком, як сиділи н світліші. ДОВГО мовчати Сте-/іиннхз зітхала, л Степан курив. Тоді сказав:

• Видно ж. і штука!

• Та вже *кий трапився,— сумно одказала Степаинха.

Світла не вмикали. Стеианиля навпомацки послала постіль' — собі на эдшному ліжку, що горіло у війну, проте ще держалося, чоловікові — па лежанці; Степан і им часом пішов до корови, укинув у мста оберемо чок сіна, щось бурмочучи сердито, тоді ні з сього ні з того увірвав коро­ву навильником по боку і сказав Одрдіптд'

— Повернись, стерво с-собаче! — 1 враз йому одлмгло од серил, стало шкода і корови, і Жінки, ню нее нміда терпіти і школи не сварилася. а тільки зітхала, і дочки — останньої втіхи своєї. Думалося, приведе у двір доброго нарубка, хазяїна молодого, та н житимуть па всьому so-товому. для них-таки приробленому, а їм із жінкою буде до кого па ста­рост/ голову прихилити, бо старші дочки, теж не дочекавшись сватів у хату, поїхали шукати свого щастя одна в Сибір, по вербовій, друга на цілину- Ухали ненадовго, а зосталися назавжди. Повиходили заміж, об-кнітчалися дітьми, тепер тільки листи вряди-годи шлють та дописують в кінці: «Досвндания. Цілуємо вас, папа й мама, сім'я Лндрєєвнх». Це старша. Л середульша, лагідніша вдачею: «Цілуємо вас. дорогесенькі та­точку й мамочко, сім'я Євтушенкових». Приїздили якось із дітками іі чо­ловіками. Нічого хлопці- Моторні, балакучі, собою непогані. Онуків та онучок навезли нівдвору — щебеалнчиків малих.

*Дєда. а не як надишеться?!* — «Цін*.— «А ШО ним роблять?» — «Молотять».— іЯк?» — «Л отако».

«Бабо, а кому це такий великий чавун карто»,'»?* «Пащ, д}ггиио>.— «Пані? Л хто ію? Порося?!» 1 плетуть у долоньки та підстрибують: *\1аця-иаим. наня-паця!»

Казав зягям: зоставайтеся, хлопці, тут. Хати нам усім хутором поспи-лаємо в одне літо, садиби колгосп наріже такі, що садки в два-іри роки вижене, як з води; теличку, поросяток дамо на розплід, на нові хазяй­ства. Л вони: •>' нас, папаша, там рідні, там квартири, заробітки непо­гані — чого ж йде?»

Правильно, звісно. Хто ж своє рідне покине або од добра добра шу­катиме.

Тепер і Катря вилітає з батьківського гнізда. Зо-оставайсн лавка з то­варом, живіть, мамо й тату, як знаєте. «Ми вам на сгарості всі гуртом помагати будемо, а як схочете — до себе заберемо». Спасибі, діти. От тільки хто води іюдасгь, як занедужаємо, хто діда дідом пазове й на плечі хто попроситься, щоб «косі» повозив, хто бабі дров урубає чи попросить казку розказати, хто садок догляне, шоб не захирів, а цвів щовесни, як новенький храм, хто батькову чи материну пісню заспіває зимовими ве­чорами?

«Заберемо». Килину Волохівську оно забирали діти. Хата два літа пусткою стояла, ребрами світила, вікна иорайдужніли, паче їх дьоггем хтось'нзмастив, садок по саме віття бур'янами заріс. Me дворище, а закинута могила, тільки їжаки ночами в тих бур'янах хрокали та

здичавілі копі очима світили. Продати 6. але ж ХТО Гиго купить, як усі н мандри п\си пин Л СЯ літо вернулася Кіілина. «Туг народилася -гуі і вмру.— сказала лочпі пі зятеві.— Якщо хочете, щоб мати довше по­жила, не рушите з місця*. 1 люну ожила садиба, садок почистішав, хата підсиненим око.юм красустм-я. а їжаки та коти зійшли геть,

«Заберемо»... Ес-гс! Хіба. може.-мертвих. Тоді - однаково.

Корова шелеспла сіном, похрумкувала сухими стебельцями га цьвох­кав Степана китицею хвоста. Степан уже не сердився на неї. одм'як душею. Ule постояв серед двору, ііаслухакі'їн, як розбирається вітер. Голі дерена в саду не шуміли, а сурмили в осінні свої сурми.

Не снали довіо. Мерегимонілн з старою про тс, що мантра треба по­кликати колія та заколоти кабана раненько, щоб до вечера вже іі з ков­басами «поратися, бо до суУІоіи лиішілосн г|)и дій, а холодцю можна буде і в четвер наварити; олії вирішили не бити, а обміняти і олійииіп. щоб швидше; борошно ж було свое. Степаниха пріиотдала. каш поістиче ку-ХшрвТШ, а Степан розмірковував уголос, скільки треба буде самогоикм, якщо заиросіпи на весілля усіх родичів і хуторян:

— Андрушко витав сьогодні два бутлі. Давав куштувати, так добра, в ложпі юрить і ДОДОЛУ скапує - горить. Окажу, щоб придержав Завт­ра Моїря Річі:: і кіш ьч.і гамурдітиме, то вже ж не нон і коду с на такс діло. Та й Федір, брат, без своєї не живе. А ще в лавці візьму яшпк, бо не ж. мабуїь. і свати приїдуть.

Так за клопотами забулася й журба.

• Сто'», якось одбудеми.- скачав Спшан. позіхаючі і незабаром за­снув, а Стеиапиха ше ДОВГО ворочал аси. зітхала, тихенько схлипувала і; задрімала десь аж перед першими пінними.

• Як же. дочко, весілля справлятимемо? — спнтан уранці Степан. ролби|кпочп вже внесеного в хату кабана.- По-старому чи по-новому?

Каїра одною рукою допомагала матері поратися КОЛО печі, а другою ііриіримувала нижче грудей кіпці великої квітчастої хустки. Іі цій хустиі, давній, ще бабиній, береженій на дні скрині як н а іі дорожчий скарб, що кожної осені перекладався горіховим листям від маті та задля начімнїл, Катря була схожа на гарненьке ображене дитя з великими очима, повни­ми дорослою смутку.

— Ло-ноаому. таїу. Посилить люди, погуляють та й розійдутічя.

• А МОЖЄ б. і дружок поводила та присогласила людей га свайбу. хоч би родичів де ближчих? — несміливо запитала Степан иха.

• Які там дружки, мамо. - усміхнужнн Катря.- Та іі хто тут з моїх одпплііків зостався...

• Хоч фату ж надінеш?

• Надіну, як хочете.

• І то слава Ікну, - зраділа Степаннха.

Тепер та к мода пішла, що по-нашому вже нічого ис роблять,- до­кинув КОЛІЙ Кузьма Шлокобидьський. прискалюючи єдине своє око. Він краян СИЛО на широкі смуги, тоді рівненько ділив на шматки, четвсріував

і. густо іикнпаючи сіллю, складав у дебелий ящик Тепер так: рад два — і п дамках! Л бувас. сьогодні свайбу одгуляли. а завтра — га-гаї — дивин., мшюду вже й у риДМДДУ одвсзлнІ

Каїрн почсрвині.іа. низько нахилила іолову й вийшла у світлицю. Д Сіеімпиха сказала сердито;

— І таке вже зме.м* нрн лиш ні. изо хай but милує и крж.

— Л Що. хіба неправда? — образився Кузьма Він буй добрий чолі и. ... ии'юджувагн людей не любив, а завжди юнорив по щиросп. як думав, тому не зрозумів, чою на нього розсердилися.

— Годд вам,— втрутився Степан.— Подавай, стара, сніжину на стіл, та будемо снідати.

Після добрій чарки, внпніоі до свіжини. Кузьма роїчулився. разів зо три бажав Каїрі, щоб ій за чоловіком жилося, «як 3 юри котилося», щоб ДІтеЙ «пинедл» багатенько та пе забувала батька.« матір'ю в «тому лальо-кім кредм»: Кузьмі здавалося, що Донбас за морями десь та за юрами • високими.

Каїря прилягла бочком на подушки, затулила очі хусткою и заплака­ла, а Степан, побуряковілий після склянки перваку, часто закліпав очи­ма, хутагько зав'язав у вузлик шмат грудини, два куі пі г а із коли ні на гостинець і. подякувавши м поміч, вирядив Кузьму И ворота.

— А ііглрестала б ти рюмсать*. - іримігув на жінку з іюріча, помітив­ши ті.і П щоках червоні од т»ию в печі сльози — lie тобі що - свайба

чи ІЮХіИЗОН?'

Степани> і півиденько втерлася й сказала так. наче й не вона тільки що плакала:

— Та вже ж шо свайба. Ти зранку налудлннея. то тобі н байдужа*, а ма­тері, може, іі поплакать хс/четься.

Степан на те змовчав, бо таки чув у гол он і джхісликів. пройшов у світ­лицю, погладив дочку по пілоні, як колись гладив маленькою, й сказав:

— Цить, Кать, нить. Тут, бач. таке діло; не вікувать же юбі з баїьками. Достань краше МВВд нднгачку, піду лавку одчиню, бо нже й так нерано.

И лавку Стенай прпйшоп, як нова копійка: у іни|кікому гал пре цуп­кого синьою с.укиа, набрижепих хромових чоҐяпнх та діжурці з того ж таки краму, що й .її-:»- Ще й тонкими доччиними на|н|>умами пахтів, бо Катря /'окропила йому смушевий комір 1 манишку.

Люди, то товпитися коло лавки, зустріли Степана чешіепькпьгн піти нями, а не лайкою, як то бувало завжди, коли лавочник нрипізнюнав-ог,— .иіалн-йо всі: у чоловіка к.н>поги.

— Хліба набирайте, щоб хватило аж до понеділка,- оіолім-ин Степан. -бо моїй ніколи буде, самі і юні маєте. А ше дочка просила, та й ми з ста­рою просимо, щоб приладили у цю неділю на свайбу.

Хуторяни поштиво дякували, розпитували, де буде іульбнвк* та хто молодий.

— Надворі посилимо, як юдина стоятиме, щоб усі вмістилися А мо­лодий - гланнии Інженер) на шахті,— ч -■ Степан, думаючи сам

собі, що -1 її... а-, и кию приїде зять, пич дідо.і/чюніь. кому б же ще дали гнати тику машину за чотириста верств, ик не головному інженерові...

. Іюди пізпоЬлнно кивали юловамп. гі, ии> жіии ближче до Степана, обіцяли позичити с голи, сильці іа носул. * неї брали хліба побагліо.

Жінки одразу ж розходилися., а чаюніки ПрЛЩСЯ біли прилавка, іі коли остання молодшої, інпігаїшїишн повен кошик хліба та ситра, вийшла, здоукирятися до Степана:

— 'Го, може. Кіпдраіоїшчу, синодні заради такої оказії гой... до деся­ти-— і заніншиюнлн по кишенях, дісіагочи пожмакані карбоваипі. а дехл» порпався поза пазухою ТІЛЬКИ задля і одінься монляи, чого спішити t-ііоиеред батька в пекло. МО* лавочник на радощах ■ свою виставить

Стеїмн і іиравді од горнув тем, купку грошей, сказавши: «Заберіть, я вгощатиму-..- пакинун на двері защіпку й дістав з-під иритавка дні пляшки «Столичної».

Після двох пили ще й грсію. закусуючи консервами, хлібом т* при-шлклмл, вихваляли усіх Сісіі.піоііііу лочок на нроду Й ЗА те. шо огак донко зуміли «пристроїщія- н жиїті. аж доки Петра Матииюківської". вели­кого снївця хугірськото. не тїитягло на пісню. ГОДІ Степан поклаи на прилавок долоню й сказав:

— Годі, хлопці, у мене ще роботи та )юґктти.

Чоловіки, хто заточуючись, а хто ступаючи твердіше, ніж треба, розій­шлися, а Степан зачинив ланку іі подайся в село заіі|ннпувагп иа весіл­ля брата Федори, музик та п.дову коліосиу. (Думка така телевізора молодим Нін. «місію, не подаруї. бо ие колгоспники, а соломки ко|ніві па ігідсгидку чи купку дров колись виписати пе відмокни.).

З села Стенай іния-рнунся на доброму підпитку. І іак і-.ому стало шкода' Каттм та себе з жінкою, що він аж заплакав Одначе згадка про тг. іцо одда* дочку ие за когось там, а за головного інженера (повторивши клька раз)» СВОЮ брехеньку, Сгенан і сам новірнв у псі), заспокоїла його, то нмовк. утер горілчані сльози й заснув, як був,- у чоботях, нразииково-му іаліфе та ШОВКОВІЙ сорочці.

У неділю з самою ранку В Ст спиновому дворі вже иешталися люди -родичі, сусіди, кухарки. Ставній н ряд столи од норіт аж до садка май­стрували лани з жовтих. лоб|и- нисіруганнх дощок, а н хатині та сінях усе. навіть долівка, було засіл мене мисками з хаилюем. узваром та киселями. У світлині на столі, іібсллітлеинй свічками .і чистісінького носку (і ук*м гчапий калнтво. красувався коровай: иа ліжку було розкладе*™ біле як Сніг плаття молодої, фату. прозо)ю-мат<ніу, як березова гілка н псі. чіпок і новсш.кі 6і:п череннчкн. те не шшмапі з коробки. Псе не при­везла Катря.

Свічки ка спілі тихо горіти. ІВИІІИМивяви як хтось одчиняв двері до світлині, опливали гарячим носком — в хаті появ церковний дух. Кагря сиділа на покуті, запнута по-жіночо*!у юю ж таки биі'нтною хусткою, (і. пе кліпаючи, як телятко иа вопить, дивилася на свічки. Кухарки, шо

поралися и хатииі, улучивши хвилинку, комі Стетіаїшха ви соди та ш> щось у погріб чи комору. перешіїгтувалівїя «і* ^собо*э.

— Видне lie луже солодке хяміжжяг буде, бо сидить Катрн. нк її \рс-ста зїитта.

— "Іл Л молодого ж нема, а йому б ще нчора нора прпіхаїь Надійнії порядкував Федір, молодший Степанів браі. високий, показ­ний толОвЛтга я такими ж, як і в Степана, іуїими рум'яними щоками та гострими карими очима, щоправда, иоіайиішими. ніж у старшого бра­та,— може, тому, що Федір част и рис кал юна в їх, наче ні нівеч в когось.

— Оіой великий під ноесрсднні застеляйте найкращою скатгртинокх там сидітимуть молоді й гості, командував жінками Федір.- А оті два. що ж> боках, можна й пршснькпми. там посадимо батьків та родичів Ла.с. дій mix. можна заслал* клейонками; пе великі наші!

Рол ос у нього був гучніш та веселий. парубоцький голос. Жінки охо­че корилися йому, хихотіли, крушлисн як дзиґи її намагалися бути ближ­че до Федора, а ти не поминав найменшої нагоди одну вщипнути, іншу пригорнуть за плечі й шаснути рукокі по нап'ятій грудьми кофті чи ляс­нуть нижче поперек.! Федорова жінка, меткенька. чепурна га беручка до роботи, бачила все те. одначе пе сердилася на чоловіка, а смінласи ра­зом з усіма іі цокотіла:

— Федю. ти 6 же й мене хі»ч раз обняв, як он Гальку, що аж дул мо­лодиці забило!

— Л тобою я й дома іпіобіїїмаюсьі

— Е. дома ноно не так прияціо' Л в ісмнеиьких сінях — го наче чужий! Година сіояла. як у бабине літо. З-за садка крізь /сіте вест* жовто сяяло

сонне. пахло ще не іпдопріле. росяне листя; холодне пісія враипиніого приморозку, воно леж;ію гадай кожним деревом пухкими купами, а з по­ля тягло духом ріль та осінньої стерні.

Стенай як з ніг ие зіб'ється: то показує, де що б|ктти. ти ниснл.и х.іоп чакіп ПО черзі бігать SB хутір і виглядаїн. чи не видно ОД шляху легко­вої машини, то ходить навколо столів і. киваючи пальнем та іюруїначи губами, вже вкоіре підраховує, скільки людей уміститься.

Під обід почали сходитися хуторяни. І в кожного під полою мк не нлипіка. то дві. а лі й ціла сулінка. Прийшли ft музики з села, /кануш-ка-скрипаль, у якого верхня шелепа видавалася вперед, а нижня трохи запала, очі в Івапуіикм були великі, сірі U дивилися на сніт з довірли­вою доб|ютою; Шурко баянист і завклубом, білочубий сором'я сінини хлопень, який зимовими вечорами, коли в клубі не було нікого, сидів у порожньому фон* і склала в свою музику - в ній учувалася німіли ;і пу­стеля, спекота і тики журба за домівкою: Шурко недавно ще служив у Середній Азії; Василь Крпнобік — сопілкар і конюх у лікарні, то привіз із юніш один-єдиний ірофей — фабричну сопілку добрячо! роботи; чет­вертим музикою був Мишко Муіиннк. бубніст і колгоспний шофгр. що мн вибивати на бубні кийком, ліктями, коліньми, підборілтнм. головок» і вшукувагн під гопак, червоніючи іі віггрішаїочн очі: «А давай-даиай-

іШЬ ^шшяшйШі^ШШЛШШШШВш^авШШШшШ

w¹' '» цяі-iws» музики стиха гомоніли між собою, пробували інструменти, а Івану їй ка та Шурко настроювали скрипку: Щурко давав поту, ведучи її доню, а Іваиушка побринькував струпами, то підтягую-чи їх. то нонускаючп. Потім для пр(>бп програли одне качіїшс з білорусь­кої польки, склали інструменти на ослоні під хатою (і закурили: Степан звелів не грати, доки не приїде молодий.

До дванадцятої години люду найшло повен двір. Чоловіки, бачачи, що весілля зволікається, сіли па крайні од салка стили і почали трати в карій. Усі вони, чк один, були в діжурках. жовтих та чорних шкіряних шай­ках, галіфе іі хромовім чоботях. Жінки ЦВІЛИ квітчастими хустками, як макова гдодка. а дітвори аж кишіло - грали в ладки. шастаючи поміж доіюслим. як горобчики поміж голубами, поза хатою, поза хлівом та по­грібником.

Ллє ось від крайніх хат прибіг захеканий хлопчак, Степанів посланець, і крикнув:

— їдуть! їдуть!

Чоловіки швидко зібрали й заховали карти, лоп ід водилися іі слідом за дітворою та жіноігтвом посуігули до воріт. Тут же стояли четверо хлопців із тих, що, не жонаті ще. пересміювалися та переморгувалися, чекаючи молодого: ноші мати брати могорич і почувалися трохи ніяко­во. Степан крутився коло mix і шепотів то одному, то другому:

— Ви ж, хлопці, лішіться. той... робіть діло ладком та мирком, щоб не дай Іїог бійки не завели, а якщо як, то я вам своєї цеберку виставлю.

— Своєї, дядьку, не пггерссно/

— Ти. Кіндратовичу, не мішай парубкам. Що Ж то за свадьба без мо­горичу за молоду?

З-за крайніх хат піднялася нилюка, ледаченька. осіння; кури, розки­нувши крила, метнулися з дороги попід типи, і «Волга» на повній швид­кості підскочила до двору. Натовп принишк, подався вперед, аж ворога затріщали* З машини вийшло троє: дна молодики, з-поміж яких важко було вирізнити жениха, бо обштва вони були вдягнені однаково гарно — н білих нейлонових сорочках з краватками, суворо-урочистих чорних костюмах та новеньких болоньях. Третьою була жінка, видно, мати мо­лодого — дуже напудрена й з нафарбованими губами.

«Лч, яка папська сваха у Безверхих...'Котрий же з них молодий? — ...:,.:> і... щем в патовпі, пхаючись один поперед одного та стаючи на­вшпиньки.- Ні квітки немає, нічого...»

Хлопиі-могоричники також |юзгу6илися: з котрого ж правити викуп? Просимо дорогих гостей до двору - уклонився Федір і обома ру­ками вказав на хвіртку.

«Молода!» - зронив хтось у тиші. І всі ofcpнудися до хати. Там па поріжку стояла Катрн у білому просторому илатгі. шо приховувало стан. кллшюйо-срібшіму вінку илд короною іарпо зачесаного волосся н довгій фаті, яку. немов хвилю туману, тримали па руках дівчата й молодиці у старовинних вишиваних строчках та квітчастих хустках з довгими

кити пилі it — рум'яні, усміхнені, ехшгльовд по* цікаві, їм не терпілося швидше побачити молодого: кому назустріч ни вел и таку квітку? Катри стояла, опустивши руки вподовж тіла, від чого її вузенькі плечі стали іне вужчі, біла тика шня. якої ніби ніколи не торкався сонячний промінь, стала ще довша; голову ледь нахилила І спідлоба дивилася поверх натовпу туди, на вулицю. Очі її сяяли тихим, сором'язливим усміхом, а губи тремтіли од хвилювання (зроду на неї не дивилося стільки людей), то прикрила їх пальцями і не пішла — попливла до воріт, як пава.

• Отаку кралю никохав Степан.- зашепотіли жінки.

• Діва непорочна - й квит...

• І куди паші хлопці дивилися?..

• А що б нона тут [кизила — до свиней?..

• Оп, он молодий, бач; перший до хвіртки ІідеІ

Молодий — то був хлопець років двадцяти восьми, з миршавеньким чубчиком, зачесаним на проділ рідким гребінцем, трохи чи не нижчий за Катрю. проте широкий у плечах, суворий з лиця, трохи пещеного й блідого. Ледь усміхнувся до Каїрі й простиг був руку, щоб одчинити хвіртку. ДДе тут один з парубків заступив йому дорогу, набичнв голову й буркнув:

• На моїчшич давайте)

• Що? — не зрозумів той.

• На ИОГОрИЧ, кажу, давайте. Нашу дівку береге, треба никунаїь.

• Це, звинчйте. у нас так заведено,- пояснив Федір, прискалюючи па молодою усміхнені очі.— Ставити могорич за дівчину.

• Гм,— мнгикпув молодий і високо підияв одну брову.— ІЦо ж. по-жл.чунста.— Дістав а кишені гаманець, повільно перебрав гроші й про­стяг парубкові - отіснькі. ще не згинані п'ятдесят карбованців.

• От-так! — захоплено видихнули в натовпі, а парубок сховав лопо-тючии папірець і сказав уже милостивице:

— Тепер злдодьге.

Молодий узяв Катрю під руку іі повів до хати нузеиьким коридо|юм. бо хуторЯЙЙ не луже розступалися: кожному хотілося подивитися на приїжджих аблидькл. Ыля порога вже нрос-і;иш кн.чимок — нове рилно в чорну та червону смужку, ткане ще до війни, а за ним споили Степан з мискою пашниці й срібняків і Степан иха: нона - трохи згорбившись, а він - струнко, як солдат, з двома орденами і рядочком медалей, при­шпилених негусто, Катря тричі низько вклонилася батькам, а молодий лише пиову ^чиліїв. Степан посипав молодят пашницею й грішми, тоді сказав якомога урочистіше:

— Живіть, діти, у мирі та злагоді.

Степапвха теж прошепотіла щось тремтячими губами, поцілувала Катрю іі зятя, який стояв, так само нахиливши содову, і затулила хуст­кою очі.

Музики хвацько вдарили «Ойру» — і МОЛОДІ рушили в хату.