1 Від тою шепоту у мене наморочиться голова, а серпе починає кала­тати, як дзвін, Стрибаю вниз, сердито хапаю п за плечі і з розгону цілую в рипучу холодну хустку.

— Навіщо ж ти... аж за вухо, дурненький...-- нидихас Соня і счисться якось покірно й лагідно.— Ходім уже. бо тут холодно.

Я не допомагаю, а маііже виношу ц вгору на руках. І сили в мене — як у вола. Оглядав мось па те місце, де ми тільки шо гарцювали. Там біііс сніг.

• От чудно,- каже Соня, зітхаючи,— кругом ...їм: цвітуть, а там -сніг...

• Туди сонне ие достає,- пояснюю.- Та ще й землею був прикида-ний. Тепер він розтане.

Йдемо до шляху, па лавочку, шо у нас під хлівом. Соня тремтить, горнетіїся до плеча і лиха* мені за комір.

— Ти не змера? - питає.

Я з усієї сили зціплюю зуби, щоб ие труситись, а їй кажу;

— Та и-иаче ні...

У стену ще дужче розженрілін'ь, і па ірядках, у кою вже зорано, чер­воно виблискують скиби, а в борознах, як сніг у проваллі, біліє опалин цвіт. Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в rfaflj ряспп квп> тять дрібці, мов роса, прозслепунагі крапельки; то зав'язь.

— Оі якби мені отаке намисто,- каже Соня,- зроду б не знімала...

— Купимо,— обіцяю впевнено,- Ось нк тільки винчусь на шофера, так І купимо.

— А я тобі сорочки вишиватиму. 1 арій-нрегарні, кращі, ніж у лавці!

Соня рантом зупиняється, стає навшпиньки І потихеньку, обома до­лонями, нахиляє до себе мою і олову. На якусь мить я бачу її сухі ви­могливі ОЧІ 1 Чую СОРОМ'ЯЗЛИВИЙ 11 [і'іі 11

. _ _кГт „,«.іі„.„ Аі»ііші... й тисячу'. А далі вже нічого не бачу і нічого не чую...

Потім ми іти- доню піднмн на лавочці між осокорами, не |н>тил)гаю-чи обіймів пані її. толі, мми мимо нас на Полтаву мчаїь ранні о.іїарові машини і ши|іерп горлаюп. із кабін щось веселе, заохочуюче і безсоромне.

ІЧмхсиїшося десь уже далеко за північ, ледве переступаючи зомліли­ми пщамц І несучи на губах солодку пекучу ацкиу.

На порозі я ще ірчмі пристоюю. Наслухаючи. як Соня клацає аасу-но.и і гнхо, мабуть, щоб це розбудити маму, причиняє двері.

Коли це чую в садку u пас; шорш-шориг Із-за ода шнк-ргйються дід. у кухвайці п з пилами. А над деревами сини, клубочнться дим

— Ану, лишень, нару/пс, помагай окурюваїп садок, бо пропаде к лихій і одній уся зав'язь.

Я іірнжошм кидаикя в гадок, нагрібаю п'ятірнями оікоіті-такого труску і розкладаю вогонь аж на межі, шоб тягло дим і на Сонин садок.

— Та не іам, ближче до сада розкладай) - сердито гукають д(д.

— Нічого,— одказую гак, як вони мене вчили, буде в людей - буде і в нас...

А сам собі думаю: за чим би його сьогодні забити до eye'uite б»* до ве­чора, либонь, не дотерплю, не доживу...

І ¹ і І. Хто с головним пе|конажем оііоііілнніїн -Зав'язь»'/

?2. Якої пори року відбуваються події і ОЦі»яі,иП1ЦІ ■ 3. Яким чипом орпшіаі.умио ОПОВІДЬ у творі¹? • і. Поясніть нашу мін'Ніл о on -і'зп'ми,. Які проблеми порушує двто}> ' у ньому творі'-' Яким чином в оповіданні «Зав'язь» показано t діпсть люліпш І природи?

Три зозулі з поклоном Новела

Лчубоїч чгсішштн щпцоячі/їігти

Я виходжу з-за клубу в новенькому дешевому костюмі (три пагони цегли розвантажив з хіо/іиямн-однокурсггиками. то й купив) і з чемо­данчиком у рущ. І Перше, то бачу,— хата Карпа Ярконого. А перед нею -рівними рядочками на жовтому піску молоденькі сосни. На ґанку Кар-пової хати стоїть Марфа Яркона і веде мене очима. ВоНЯ стоїть без хустки, іііва. иишноволоса,- колись її КОСИ сяяли проти сонця золотом, тепер не СЯЮТЬ. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина... Підходжу ближче. НК.10ІІЯЮСЯ Марфі й кажу через молоденькі гної»*

- Д|штупіе, тітко.

Марфа воруїшпь губами і пріїводжаї мене .ші. аж доки я не увійду и сосни «великі».— у нас їх називають ще: «ті. що твій гато садив*.

Дома мот- стріча» мама, радіє, ішача і підстішляс для поцілунку сіті Ми.

- Мамо.-- питаю після того, як розказано куці студентські повніш (сесію здав, костюм осі. купин), - а чат тітка Марфа «[ікона па мене тлк

ДНВИТЬІ'Я?

Мама довго мовчить, сотім зітхає І каже:

— Вона любила твого тих Л ти на нього схожий...

Марфа (годі Ті у селі за маленький арієт звали іхіаленькою Марфою») серцем чула, коли від тата приходить лист. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лисі; мабуть, ще з півдороги, і ждала. Прийде до пошти, сяде на іюріяоху - тонесенька, тендітна, у благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничні над босими ногами,— і сидить, еяс жовтими кучеря­ми з-під чорної хустки; віекла. од молотарки, або КОСаря, За яким вяза­ла, або .і лук, де сіно екиргукігв.

Сидить па поріжку і обриває пелюстки па ромашці, шепочучи чЄ — нема, с — нема. е*.

Коли з пошти ни холіні пащ поштар, однорукий дядько Левко.- ви­соченний, худющий, як сама худорба, із брезентовою поштарською су­мою через гостро підняте вгору плече,- Марфа підхоплювалась йому назустріч і питалася тихо, зазираючи знизу н ного очі:

— Дядечку Левку, а од Мишка є письомне?

Нема.— одказуван Легко, блукаючи очнма поверх золотою Марфи-нсщі волосся, що вибилося з~яІЛ чорної хустки.

• Не брешіть, дядечку. Є...

• Му — сі є... так це тобі, а Софії.

Дядечку Левку! Дайте, я його хоч у руках подержу...

• Нельзя. Чужі пісьма нікому давати пе можна. Заборонено.

• Я тільки в руках подержу, дядечку, і оддам.

Сині Марфипі очі запливають слізьми і сяюгь угору на дядька Лев­ка — шс синіш.

Левко ознраєті»сн довкола, немічно зітхас худими грудьми і маши ь Марфу за пошту. Там він дістає із суми трикутник і простягає Марфі.

• На. Тільки нікому не кажи. і«о давав, бо за пе виженуть мене.

• Ні-пі-пі. дядечку! - аж похлинається від щирості Марфа.- Ось вам хрест святнії!

Вона хапає з Левковнх пучок листа — сльози рясно котяться їй по щоках,— приюріас його до грудей. Цілує у зворотну ад|»есу.

— Чорнила слізьми цс розмаж,-- каже Левко іі одвергаеться; жде. Марфа. ЯКЩО поблизу пе видко людей, нескоро віддає йому листа,

мліючи :і ним па грудях, і шлюче, шепоче:

— Ну от бачите, нічого я Йому і не зробила... Тепер мехтм. Софії. Я ж нічого йому пе зробила... Спасибі, дядечку, рідненький..- Нате вам осьо. впнете за його здо|в>и'я.

Bona jiciat з-за пазухи пожмаканого карбонатної і вклала* Левкові

у .ін-:»чи 0

— Хібл Що за його лчорсиїя.— бурмотить Лейко,— а так зроду ію нзян би . І чимчикує и сею, пнставнніии вгору гостре плече з порожньою май­же сумою.

Л Марфа біжить па рсюоту. итахою летить, щоб дов'язати до вечорі свої шість кін. і вітер сушить — не висушить сльози у їі очах.

• ...А хто вам про ие позказувлн. мамо? Лялько Лейко''

• Ні. Він мовчав. Сама бачила іі чула. Я бо теж за іило слідк.м з ро­боти тікала. Огуди ярком, ярком - і до пошти. Дивлючись, а нліа вже иа поріжку сидить, жде... \ioua щоїш перша вписувала, коли гаго оогз-веться

• f ви на неї сердилися?

• У горі, сину, пі на копі геріїя немає. Саме горе.

• А як же то - вона вгадувала, а вн - ні?

— Хтознл, сипу. Серце в усіх людей не однакове. В неї таке. бач. а в мене такс... Вона за тата набагато мотодша була. Йому трндцягь три, а їй лса'яіп.ипягь. Лял гадочки п|южила з Карпом своїм і на ж і є* ас я за сто. Тато ж... він якось і не старів, атнаковий зчхтаваясч і у двадцять. І в трндцніь юдочкіп... Сокіл буй, станини такий, смуглий, очі та:< і по­чуть, чіюиквні Гляне, було.- просто гляне і все, а в ірудях так і потерине. Може, і ому, то він рідко піднімав очі. Ьтльше долонею Гх прикриє і ду­має про щось. А востаннє, як бачила йоіо (ходила аж у Ромни їх іуди повеалп), то вже ие пекли, а тільки голубили — і ага сумні. Диваться ними - ЯК з гумвпу.

Вони до нас на іккнденьки ходили. Карно і Марфа, Щовечора J го­монимо, бувало, втрьох або співаємо потихеньку. Тато бариті ном. а я другий йому помагаю, а Марфа першу кеде. Голосок у неї тоді та­кий був. як і сама вона, ось паче переломиться, ну й ловкий А Кзрла хоч викинь. Сидить, у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, ТО в другой, розпушує. То я йому - іалушок миску іарячих (піп їсти страх любив), ложку в руки — їж, Карпе} І оьоплє, як за себе кидаї. Ми спіиас-мо, а він вусами пару з миски ловпіь іа соне так, шо каїашчіь па столі як не погасне. «Я,— каже,— картоплю в галушках ліиблю. Картоплі тре­ба більше катать у галушки». Товстопикий був, товстоногий. 1 рудий — матінко їй моя... Як стара солома MajMpa проти пиво - перепілочка. Ото глянс, було, як він над галушками катується, зітхне посеред пісні й од­верне//кн. а сльози в очах наче дні свіченої голубі. До тата.. Я то бачу. А він затулить надбрів'я долонею / співає. Або до тебе н колиску всміхіісш:н іа приколисує легенько.

«Ти. Михаиле— кажу,- хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як нона до тебе січтигься». А він:

«Навіщо людину мучити, як нона і так мучиться*.

Очі .мамині сухі, голос ні здригнеться, і я чую за ним: спогади п пс млять їй I HQ болять вони закам'яніли.

Останній тст від таш

«Софі»! Соню!

Учо|>а дав мені товариш скалку од дзеркальця, я г/іннун па себе і не внініав. Не тільки юлона нем. а іі брови посивіли. Зразу подумав, може, то ііпй (це надворі було), тернув долоиею — ні. не іній... Більше не дивитимусь.

Часто сниться мені моя робота. Наче роблю вікна, двері фнльончасті. статі, ослони. І пік мені руки шлім засверблять, них буває, ложки хлоп­цям ріжу на дозвіллі... Л руки як пе свої..

Ти питаєш, як пас іодують, як одяїііють на зиму. Гидують такою смач-■■ юшкою, що навіть Карно Ярковиіі п'ятнадцять миеок умолотив би. ще й добавки поп|кк:ин! Ьдягачка звичайна, селянам ди неї пе звиклій.

Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, й виша. Сосна — а М нею річки синє крило... Ні ти. пі синок, мій коло* сок. чогось давно пе сіштси*. тільки ирнвнлжусгося.

Сусіда мій по землянці молиться уві сні, а Бога ие називає. До кого молиться?..

Соню)

Не суди мене прко Ллє я інколи нікому ие казан неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходінь Марфипа душа не­щасна. Соню, сход» до неї і скажи, шо я послав їй. як співав на ярмар­ках Зіньківських бандурівточка сліпенький, послав три зозулі з покло­ном, та пе знаю, чи перелетять вони Сибір пеісходиму, а чи впадуть од морозу.

(«Сибір неісходиму» було нерішучою рукою закреслено густим чор­ніш чорнилом, а вюрі гою ж рукою написано знову: «Сибір пеісходиму».)

Сходи, моя едина у світі Соню! Може, вона покличе Свою дуціу на­зад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття.

Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки Іі житиму...»

Коли се було... А я досі думаю:

«Як вони чули ОДМЛ одного - Марфа і тато? Як?..»

А ше думаю:

«Чому вони не одружилися, отак одне одного чуючи?» «Тоді не було б тебе...* - шумить велика «татова сосна».

1. Коли вибуваються ікоії новели «Три зозулі з поклоном.? і. Хто с готовимым персонажами новели «Три ж'зулі з поклоном»? Які риси характеру їм властиві?