Xoihlhi її понід руки і кинули нерел себе. Штовхали, та ііцтгапнди. Та і розі їли;

- Не оглядайсь?

А попа мовчки мі и,).!- крпнанпцю з обличчя г.і все-таки пгляддггьси.

Гей, січи ИІ - крикнули ті і погнили бігаєм. А я спіткнулась. білий за ними, та виалл на камінь, га й ниділа там

уже до ночі.-*

V

f lovf-pK їм стерлося все. Навіть те. шо звуть незабутнім першим ко­ханням Чому ж ця випадкова зустріч. <лншш погляд, едина ява у ве­ликій драмі війни, чому вона не меркне і. відчуваю, ніколи їм- померкне?

Ти — як жива, fro далекі Рудні гори скрізь ідуть за мною, ближчать з кожним днем, щодалі ширше розгортаючись у своїй т}хиічиііі чарівності. Ііачу вже їх не забиті снігами, а зелені, пінній, зііріті весняним сопнем, коли Полонини, як енні iiwp.t, ааци'ттпшь тим першим цвітом весни, шо но-вашому зветься — нсбояий ключ.

Ти ВИХОДИВ) па дерев'яний різьблений ґанок у білій легкій сукні з чор­ною пов'язкою на рукаві і дивишся вниз, за Модри Камень, .те колись пролягала наша сюорона Тепер скрізь уже поросла буйна трава. Вже через каїншнш нейтральну зону Ідуть по асфальту словаки спокійними вола­ми. ідуть I дивляться. як підводиться 3 ЗеМЛІ, ппсться до і мни*, росте

виноград, потоптаний, розстріляний тоді.

11 такі години ми часто зустріча* шкя з гобою і, сівши па теплому камені, розмонлчемо.

Тереза. Де ви гак довго були?

Я. Уже віє закіичилікь. Тепер я вже не піду від тебе.

Тереза Ніколи?'

Я. Ніколи.

Тереза. Як Не і арію, що ми будемо завжди разом! Я так довго чека­ла нас після ті зимової ночі: мені здасться, що пе менше, як тисячу Літ/

Я А мені :іда*ться. що я стільки ж ішічі до тебе після тої ночі.

Тереза. Нарешті ми знову зустрілись! Дайте мені вашу руку. Ни іидчува*тг>, як та тисяча літ перемістилась //сред нас? Тепер вона попе­реду, правда *? Наша тисяча! Доки зеленітимуть ці гори I світить сон не. м" будемо жиги. Я задихаюсь від такого багатства!

зго

Я. Нікуди тепер ми не будемо спішити, як тоді взимку ТОДІ ми май­же лі про що at вспіглн шионорити. Лютії etrep. шугаючи и скелях, ваважаи нам

Тсреза. Зараз ми маємо час! Зараз я доскажу нам уст недосказан? юді. Слухаіітс жі Чуєте, як лушаїь зелені синий пр. іріючнеь на сонці? А небо над нами, весняне й високе, гуде од вітру. МОЯ блакігпшй дзвін!. Сіудайге ж)

J946

1. У чому особливість організації оповіді іювсзіі -Міідічі Камі ні - -

2. Як СіфИЙШГ ІІЛНКі і «іц :і к> ДІЙСПІСТЬ ГОЛОВНИЙ HllKOttilA повели «Мпд-

ри Камень»?

3. Як и новелі -м'ирн Камень» важ молишь міми і дійсність?

4. Гдлімкіе/міпЯіе образ 'Уерс:аі. Дт їло ІД .умс.ък-н нігьянешк лиття?

5. Чи згодні ви і провідноіоідеєюпопели, що кохання іирешг.М-смсіггь? за мить щастя

У тропічному місті Раніуиі¹, де молоді с\ізг.н>чші солдати стоять з нн-юматами на постах у еноїй джупглянШ зеленавій одежі, в місті золотих нагод-храмів. Що підносяться в небо стогами жовтогарячого жнив'яного блиску, в місті, де рано ніч настає і в присмерках палацу, мовби вихоп-леиого з казок ІІІехерезадії. майне раптом обличчя з прекрасним проф­ілем камеї, а на сцені, вгаданій східним ролкоцим пластики, епівахгп, руки танцівниць, тчуть пісню кохання під звуки диннопі інструмента (назва якого так і зосталась тобі невідома!).— в той жаіучий. но-тропічному паркий рангунський всіір І фаятасппеою музики, краси і мрій піднебес­них «вдалася чомусь ця давня історія, історія інших широт...

Літо було, перше повоєнне літо, виноградники м'лснілн. і перші сно­пи виблискували в полях.

Сліпучий день, коди світяться сгериі. а шляхом, шо стелиться з на­шого табору до найближчого містечка, артилерійські тру.юні наші коні тюплчагь Тільки не гармату тягнуть за собою, не н артилерію впряжені, а в звичайну бочку-водовозку. Високо па пій в пілотці набакирсиіи. ^в ме­далях на всі ірудп сидить Д і дейко Сашко, артилериег. 1І|ю демобіліза­цію дума* хлинеш., не інакше. Ію псі ми в ці дні тільки тим і живемо, шо скоро додому, а там кожного з нас жде любов. Того своя, тою своя, а кого просто невідома, туманна. Насвистує, насипне бравий водовоз, недбало пустивши через чоло пасмо пшеничного чуба. Дунайсіжг ііебо шовками блаватами переливається, літо юрить, паши, хмелить vtoiiuh.

Яке реологія шнлруїні Піл час втіш, коли випадало ітиніпься в го­рах скелястих уночі, у хоишу. в завірюху, не раз коріі.кі йому крикнути,

' Рангун — сгидичи Гприн (Сопиіітічч* Республік* гаридт ькня Сош)

гукнути, гогокиути так. щоб лупа покотилася по ікіх Карпатах. Але толі не можна було Тоді люди жили іііішком. потайки, покрадьки. Передній край галасу не любить. Затг зараз Дідсико. и иі ханш и за межі табору, мас волю гогокати на нею душу:

— Го-ГО-ГО'ГО-О-Оі

• Співасш? - сміючись питав зустрічний водовоз із сусідньою полку.

• А шо — погано?

— Ні. не погано. Так і вовк у стену співає Давай удвох!

- Дапай.<

І вже у дві горлянки:

— Го-го-го-го! Го-го-о-о!

Дунае, гюзкочується навкруги, аж поки вони й роз'їдуться, а иай/іальші женці, нпп]ннтавшись, весело поглядають на шлях. Ніхто не відгукується па Дідеикове іогоканнн.

А хміль сонця нуртує душу, І в голову лізе всяке таке, шо чув Про любоші фронтові, прознайомства в медсанбаті, а то и з місцевими грішни­цями.— таланить же іншим! А йому — що йому випало? Гармагу тільки й знав у житті, з нею пройшов мі впиту, перемісив оаппох/г! Понад хма­рами з нею був. плаїиарми тримав,— за гарматним боєм пікали й па дівчат було ознрігутись. І ОСЬ тепер в'їжджає а палаюче літо па своїй водовозні, спраглий, самотній.

Стерня, свіже литво полукіпків, споїш і снопи — все виблискує золо-taw. нос (циїхка*. жнив'яним сон цен,

А о.чин полукіпок ВИ не вивершений, ше бел коропи. І шось - як живе полум'я! яскіківо майнуло й зникло за тією золотою спорудою. 1 Ось уже видно руки загорілі, що довершують свою снєніасту працю, ставлять шайкою на полукіпок останнього снопа,- і він так весело, задерикувато вгору ггнр'шть!

А жниця із-за полукіпка і, ще й звідси іюправляючн снопа, пииркус па шлях до солдата занабліпнім оком, так принаймні йому здається. Кофтина палахкотить па пій. Червона як жар. Волосся темніє, вільно спадаючи на плечі. Ноги загорілі блищать. Ось уже глек у неї в руці, і Жниця, підкинувшись, нахильці з того глека п'є; і навіть п'ючи, вона, здасться, одним оком весело зорить па шлях. Опустивши глек, вона сміливо всміхається до шляху, ніби під'юджує, щншорощус: тим усміхом табірного водовоза: «Іди. напою й тебе—»

І ще дві чи три молоді жниці з'являються біля її полукіпка . давай жартувати, даваіі піддражнювати солдата. Регочуть, на мнгах щось по-казуніїь, сіюкушають натяками...

Але тих кін мов І не бачить, поглядом влився В огу одну, що стоїть поміж ними, хоча й не бере участі в їхніх безсоромних вихилясах, в ту. Що своєю усмішкою покликала його перша.

Насмішниці шаленіють, аж вищать, мелькають пеленами.- що ж ти. мовляв, за герой, що Снишся й позалицятися?

— Тпру}

Кидас віжки, зістрибує, і вже грішить цупка стерня під чобітьми, жниці шугають хто куди навтьоки, розлпаїоіься аі сміхом, з лукавим переля­ком, тільки нона одна зостається стояти - незворушно стоїть під своїм тупім золотим снопом.

І хоч це ж вона перша посилала усмішку йому на шлях, і солдат біг сюди теж настроєний на Веселощі, на пустощі, але зараз сміху не було на її устах, це було жарту в Л погляді. J Лось інше було. Щось інше світи­лося з глибини аж нрнсмучених. карим сонцем наллятих очей... Ах, ЦІ очі, що в них затаєна безодня жлш й ніжності, ця кофтина червона, бла­генька, що вже аж розлазиться па смаглому тілі, ці зрошені жнив'яним потом, пані ввід криті, нанівоголеш перса... Ніщо не боялось його, все ніби ждало Цієї миті, цієї зустрічі з ним, ніби навіть довгожданим.

Вказала па глечик між снопами.- напнися, мовляв. Діденко подяку­вав, але до глечика не торкнувсь.

• Звати як тебе? МарІчка? Юлічка? Віями на мить затулилась від нього:

• Лорі. Ла-ри-са.

Золоту соломинку знічев'я крутила в руках. Діденко обережно взяв у неї ту соломинку,— віддала, це опираючись, лише спаленіла шоками, зашарілася густо. Відчуваючи, як дух йому иерехоплюс ніжністю, взяв руку її, маленьку, тверду, у свою — велику, грубу. Вона не висмикнула й руки, не підпручуналась, а широко відкритими очима, І\ наллятою яснотою мовби дякувала, що вій з нею такий ласкавий.

— Лариса... Лариса... — стиха повторював він.

А вона дивилась па цього так спрагло, ніби все жіггтя ждала саме його.

У чорній хвилі волосся, то розсипалось по плечах, помітив срібну ниточку, і не вразило: шо так рано її посріблило? Яке горе, які емутки? І сповнився ще гарячішим почуттям до неї. бажанням оберегти, прихи­стити П.

Були сказані якісь слова,— він сказав їх по-своєму, вона по-своєму,— і хоч це було як мова птахів, І говорилося не для того, щоб зрозуміти, одначе іі цс щасливе лспеташія ще більше зближувало їх.

Десь косу лунко клани косар, і перепел пробуркотів у нооігрі, ніби важкий осколок, а біля неї сонцем пахли снопи, і вона йому теж пахла сонцем j снопами. Руху її все життя не хотілось би випускати зі своєї, безодня очей заваблювала, густовішіневі іуби були так довірливо близько.

Солдат припав до них.

Вона ніби тільки іі ждала цього пориву, шпарко охопила хлопця ру­ками і, відхилена на снопи, віддарювала його жаркими поцілунками спраглості, н.іячпості н відваги. Не таки було живе полум'я, що опали­ло його, обняло, засліпило. Снопи розлазились, розтікались під ними, як золота вода, п'янили обох, вона лежала горілиць — жарка, незнайома! — і очі н були повні щасливого п'яного сонця.

Ще це випустив ніп ЇЇ з обіймів, як pan гом іиніа ніаршіу. іась. нажала -ни скрикнула щось йому и <.и н >рогу і солдат, озирнувшись, углслін. як смерть до них ііабляакаом я у ичглялі иешайомої п. чорного, в жилетні. З блискучим серпом у руш Догадавсь: чоловік! Бо тільки чолічйк міг наближати) ь і ііочуттнм такої іячам<яіито* правоти Би просто на Дідеика. важко лиха мчи. з чорним обличчям, з божевільною каламуттю в очах...

«Смери.1» — промаііпуло Дідспконі Ще промайнуло н одну мить ге. шо сам бачив недавно, боєнь лежить на внноіраднику затоптаний, но-Глумлений, з перерізаних) іл>\\пом..< Почуваючи за собою зіщулену жіно­чу постать, артилерист ривком вихопив з кобури свій важкий трофей-ШШ пістолет...

Пролупав посіріл.

Того ж дня Д і ден ко вже сидів па гауптвахті. Гауігтвахга на узліссі стоіти

У минулому ліс ней буя ятаснитю иШПисв фафа л тепер його ніби відкупило за скількись тисяч пеню наше командуваиня. щоб улаштува­ти н ньому лісі табори. Тут ми живемо. В глибині лісу — вже наша сол­датська цивілізація: иосипап) пісочком влкі - лінійки, грибки, червоні кутки, тлі квартали чепурних офіцерських та солдлтгьких землянок. \ нс/іа річ, що лля землянки гауптвахти (чи «ілт5аахш*>. чи просто «губи») тут не місце: її віпіессно осторонь, ігть аж на узлісся. Сіюруджена на­швидкуруч, вона, одначе, міцно сидить у землі, ледь сіпрчить гребеїіем. присадкувата, гемна. лобата. наіадув>чи суворість давніх своїх пра­щурів — однії із тих сторожових куренів, іно їх колись ставили запорожці де-іи-будь їм Ьазаыуку або на Вовчих Водах Двері важкі, з дубових не-і грі і '.max обаїюлів. Засув па дверях і пломба, наче тут склад з вибухів-коні. І ніякого віконечка, лише ву.ичіька над дверима щі шил прорізь, на амб|киуру схожа, щоб миска » пісною кашею раз у день крізь ту амбра-зуру ІЦНІЛІЯЛН.

Той перший, що прийшов допитувати Дідснкз. буй певен, що причи­на всьому - вино. Винних льохів у містечку багато, зараз іосио.іарі саме допнзаіоть горішнє. авХтыипоть та|і>' ни молоде. Транлжться. ивт й бійііі десь ііерссіїдить у льоху, в прохолоді, плйпекучішу спеку.

— Краше не крути. Діденко: в підвалах ік-ред тим побував? — І скал­ками примружених очинь дрібнозубий допитувач пройм ;н Діденка. вва­жанні!, видно, шо бачить його наскрізь- Відомо, що воші навмисне споюють наших... Кажи: хміль винуватий?

— Хміль, та не той. шо ви думаєте,— відказував сатдат. Л який? Який? Ну?

— Не нукайте, бо не поїдете,— спокійно відповідав Діденко 1 не бажав більше нічого дія hVmtj протоколів р-із поні даті! \'оч нк той сікався, а ней сндін насупившись, а часом навіть починав мугикаїи пісеньку про Лн-инегу з кінофиьчу.

Перед зечіянкою гауптвахти план, тобто витиртувана бура ті їдока, де відбуваються військові наші учби. стоять аюртивні пристрої, різні там

««обили» та «коали», через які солдат мусить стрибати; иіе дди за то­локою, скільки зі ля кеш. тропічно зслснікгп, ниноірадниюі - то вже цс наша зона.

Доки ми муштруємось па плацу. ДОКИ, впріваючи ніл иеніалним сон­цем, пиипбуемо, мов гусаки, сюди-туди, в'язень з гауптвахти невідрив­но стежить за нами. Скільки не тривають заняття, все виглядм з прорізі над дверима білий Дідепків чуб. Іноді паніть чуємо ного нідоадьорливі вигуки:

— Давай, давай, івардіііїні

Чи варто Іі говорити, що симпатії солдатські цілком на боці ув'язне­ного. Сашко, це ж паш Сашко, паш славний 6Ч-зстрашщйі друг артиле­рист doom на «губу*.¹ Має від час uiu передачі, має цигарки і ковток із баклаги, бо що з того, що вій під замком, а ти вартуєш його.— хіба ж так просто забути пережите, адже ж разом було скуштовано і чужій рік. і карпатських туманів, і плацдармів палаючих, де трималися До ос­таннього, розстрілюючи фашистські тапки н лоб... Якби воля хлопцям, вони б. напевне, й дня не гримали Сашка Д ідейка в цьому арештант-ському курені. Ух> чи /икс шию іі сттшние. шо він накоГв,-- один постріл, а перед тим мільйони, мільярди пострілів було зроблено по людині! Не крав, пс грабував, з табору самовільно не відлучався, а то тому ревнивцеві, якого десь чорти піл руку піднесли... то ие в зуби ж було йому дивитись!

Ларисою звати її — це єдине, що знали ми. Діденкові лрузі. про його любов. Л він, хоч теж тільки один-однісінький раз бачим Ларису, міг розповідати про неї до ранку Яка то насолода була, стовпившись коло землянки, припавши до амбразури, слухати й слухати крізь ту амбразу­ру його спраглі, захімгаш розповіді нро неї. про спою Ларнсочку. Нам аж дух перехоплювало, коли йшлося про оті снопи золоті, полум'я кофти­ни, палаючі пуста... Л очі! ІІ очі ясиовологі. карим соїшем налляті... Тільки чому в них були ще іі смуток, згорьовапість? І вже спільно ннтворюна-лось легенду її життя: за нелюба віддано. Бо ж. наненне, безприданни­ця, вроду тільки й мала, ось і дісталася дукачеві, жмикрутові старому, що світ їй. моїм.тій, зав'язли.-. Буйними баржіми солдатська уява малю­вала, як безрадісно жилося за нелюбом молодій жінці і як потім збуру­нилась їіі душа, коди побачила оцього білявої^-») артилериста, шо шляхом «а водовозці проїжджав.- Побачила й з першого погляду: пін! Той. шо ного меі.І доля п (клал а І

• Оце женщина! Ось за кого варто в огонь і н воду! - так говори­лось про неї коло гаунгнахги. Спалахнула, мов полум'я, зЦвввЖИДВ всі умонносгі. безоглядно віддала солдатові свою любов. Пін переможець, а вона хіба ж ие рівня йому? Хіба не здобула перемогу над своїм раб­ством Сімейним, над плітками, забобонами, хіба не довела, збуитунантио,. що стюбода и любов для неї понад усе?!

• Не кожному таке вниаядє.— калин Дідсиконі друзі— Пе тобі на­города за все!

— Одеси вічтнч ицнтм.- жартував млрийть, а Сашко усміхайся Чули раніше хлопці, що л в Ли* зміню». иіо н коханні душа людська ршкнн.і. а гут цс дмім) звершувалось на їхніх очах Був. як усі. їхній друї і ось враз із звичайною сіан нсзвичаГитм. став щедрим, багаїим. батат* іиим -і царів, королів! І цс буя їхній Сашко ДьхсикоІ Наче наши ний чарами, тыьки й жив він тічіср своїми золоїими видіннями, оіи.мн і ш> нами, і' красою, тільки іі ...ми. коли вийде а гауптвахти та знов ийш* до своєї ниганочкн (так він ешнч илдярочку називав)...

— Головне, щоб водоио-іку Нені знов повернули,- казав ніп до варто­вих- Одразу ж на галош до нгї! Сідай, моя мила! Сядемо поруч на йодтдшхип і іайлл черех усе міст, дивіться — цс наше весілля, це вже ми з нею муж і жона

Бартових триножила його безоглядність.

• Закон нього не лічно.іяс.- стиха заїв 'реч\ шли йому

• Який закон? - динуїкшся арпьщшсі. наче з місяця аиалинги.

• Не смісмо брати шлкиї з іноземками... Такий закон.

— Проти лккиин .ымщ? Не може бути такою закону! Який дурень вигадам? Побачите, я СВОГО доб'юсь».

Зауважимо, до речі, що Сашко Дідснко ппнвіігл-н в ньому пронидцем: нимінено було цей закон. Але слалося це далеко пізніше.

Поки шо ж. неголений, без ременя, походжа* у своєму курені iiiіч.і мовний Лариси» коханець, а ршжідящий па зміну одним вартовим ПРИ­ВОДИТЬ інших. ШОДаЛІ СУВОРІШИХ. ДсКОТрі. ОССЮДИВО Л ( Чілі». " ікнюанснни.

стоять на варті сірого статутно, з в'язнем п> братам л ми. сказано їм. шо «з рту то г ь важлігяото злочинця.- икс тут може бутті наїНбрак гво? Грудка каші, кухоль води — оце тобі належить**, і не більше І Гм аж дивно чути, що ній після цьою ик* и мугикає, ніщо йою не страшить, сіюдніжться. видно, шо скоро випустять з гауптвахти».

Дгдснко іі справді *ин у ці дні незвичайні»: оті снопи золоті, вони і вночі, у темряві землянки, йому сяяли,— не підпарював хлопець, які хмари збираклься над ним.

Тон трагічний оініадок, що скінчився смертю ревнивця в лікарні, не- забаром набув широкогоревПМОСу я крлніі щю ш > зчинила страшен*

тій галас преса на Заході. Бачите, мостив, який ро:ібііІ чинять окупаційні війська серед білою дня на жнивовиші вбіюають чесних кат і;і^ці ґвал­тують їхніх дружин. До комаїмугідшої. яке и не .инсрсчуваїо, що вчи­нок сам по собі непрощенний, ішли денутанії. вимагати кину «літієві найтяжчої кари

Усе ск.73датося не на користь Дідеіікоьі_. Країна нлда назустріч своїм першим іш ляімхппим вибіжим, боротьба партій лдгострюватась, і яею-ди па розбурханій передвиборних мітингах вчинок со.тдата .июву був притчею но язинех. про нього галасувати до хриівли. Даремно на одно­му з таких мітингів на міпечюшш майдані, де різні няргіГ схрестили сім»! мечі, сами Лариса і у кал а у вічі лідерам: «Лицеміри ви, брехуни! Че мін іріх. а не йогоГ» Гї не слухали, а розлючені родичі та родички чоловікові

ледве коси па йй не обірвали. І обірвали б. якби не заступився старий священні, душпаетнр їхній, якому вона перед ТИМ сповідалась.

— Опина vincii атогі' - гукнув він ДО рл/злюгованосо натовпу, і хоч Кого л не ;«НііумІли. але це подіяло, як заклягтя. врятувавши Ларису піл самосуду.

і) такій атмосі[к'рі. іарячій, щодень роздмухуванні, кати в дно непе­редбачено иступили поні сили, каш життя Лиенкове вже. як соло*»ту. закрытию бурячи інших пристрастей. - справу ііого розглядав військо­вий трибунал.

За те. що ній ВЧИНИВ) Діїснка було .осуджено до найвищої міри по­карання — ptucTpLiy. Тепер тільки одна людина в державі могла помилувати ЙОГО. Справа пішла до Москви.

Доки ждали нідповіл». Дідотка тримай/ ВСВ в ТІЙ же землянці на узліссі.

Здасться, й зарал засуджений ще ие до кінця збагнув, що Йот жде. Пси ця історія з убивством, судом і вироком стосувалася ніби не його, все сприймалось як тяжке, моторошне непорозуміння, шо мае ось-ось розвіятись,

І хоч тепер ґкгзтурботного мугикання його більше не чули, проте й ду­хом гвардієць не талан, тримався з спокійною гідністю, тільки, видно, сон вгратин. бо з самого рання, коли іде іі заняття па плану ие було, він уже — як шпиг СПІТЬ і невідривно дивиться крізь свою бійницю на план, на ниноірадникії

Що ж, був хміль, а тепер - похмілля.

ОДНОГО (кіпку, коли зазоріло на сході, а хаші ншннрсиннків ик пашіли у сивих рогах, вибрела з тих виноградних джунглів... вона. З'явилась, мовби силою його уяви викликана, але не уявна справдішня вирину­ла з туману, з росяної виноградної гущавини. Не пломеніла тільки на шй кофтина, як годі, булатемпо вбрана, боса, зарошена, і волосся на голові КучмнЛОСЯ недбало. Опинившись на безлюднім плацу, озирнулася і. наче знала давно вже. куди Гті треба, попрямувала швидкою скрадливою хо­дою мавки просто до бліішажа гауптвахти.

Иарюниц, новлчіж із числа нопонненців, днями лише присланий у нат­ки, був не з тих. щоб підпустити незнайомку до об'єкта.

- Стій!

Роонатлана. ззднчавлена. вона зіщулилась і ще більше прискори'» ходу.

- Стій! Стрілятиму!