0 Земле втрачена, явися
1 Бодай у зболеному сні, і лазурово простелися.
пролийся мертякяцу исчИ
і поверни у дні забуті. рОССНО згадок окропи. Віддаіі усе [.пін покуті і тихо вимов: лихо, син!..
Сонця хлюпочуться в озерах, спадають гуси до води, в далеких иожипсних ерах мої розтанули сиди. Де сіті липи, в сум пойняті, де чорне вороння лісів? Світання тіні і/сдсхзгі над райдугою голосів, ранкові нашепти молільниць де плескіт крил І ХЛЮПІI хвиль, і солодлвий запах вшіпшіь. як іріх. як спогад і як біль? Де дми [юзпждані тарілії* Мосянжннй перегуд джмелів, твої пшеничні руки білі над схаберегістіо полів.
де чорні косн на гнітліші і жа|к>м спечені уста, троянди пуп'янки духмяні І ти — і і цм.мі.і. і свята, де та западиста долина, той приярок і те кубло, де тріпаїася лебсдіпія. туге ламаючи крило?
Де ГІХЧуб'Ш НІЛЬЮГНІ .їсти
і бризки рандупі в крилі? Минуле, озовисн, де ти? Забуті радоші. жалі.
0 Земле втрачена, явися бодай у зболеному сні,
1 Лазурово простелися, і душу порятуй мені
Пй.«'ляп Л. Г.
Ярій. душе. Ярій, а не ридай. У білій стужі сонце України. А ти шукай - червону тінь калішн на чорних водах - тінь її шукай, де жменька нас. Матесенька июпта лише для молитов і споді иа і пін. Усім нам смерть судилася зарання, бо калині та кров — така ж крута, вона така ж терпка, як в наших жилах. У сивій завірюсі голосінь ці грона ' і.. її", що падуть в глибінь, безсмертною бідою окотились
• • •
Не можу я без посмішки Івана1
оцю сльотаву зиму персяінті».
В щюнат.тях ночі, коли Київ снить,
а Друга РАО, сд5бріхують старанно,
склепить і>чей не можу ці па мить.
він, як зоря, проміниться з туману,
але
ю
ш....
мовчить,
мовчить, мовчить.
Ні словом не озветься. Aul пари із уст. Вусате сонечко мое! Несуть тобі три наріс со дари скапарепс озлоблення своє,
Івапочку! Ти чунн. добрчюкий? їй-бо, пс знаю, що в :ілс з|кюнн. Мою ж бо іі досі тині поріг високий ані відчув, ані ис|>еетуішв?
Прости мені, недільний мій Хрещатик, що. сівши сидьма. ці котли топлю в оглухлій кочегарні. [Потерплю, коли вже ні терпіти, ні мовчати пе можу, шо, чіпаючи, любліо
ТВОЇХ Of 'а.... І /і і.. і ДаПТС,
в дев'яте коло прагнучи стремлю.
Моє ж досьє, велике, як майбутнє, напевне, пропустив котрийсь Із трутнів.
Із тих, що білий світ мені окрали, окравши край, окрали спокій мій, лишивши пив ронавий і кривавий і право — надриватися в ярмі.
Сидять по шнарах нсі мужі колібрі,
Всі правдолюби, чорт би вас поб|кш!
Чи людська добрість — тільки Доги добрість.
поки без сил, без мужності, без прав?
Запомогти, орал йти. вступитись, стражденного в пешасті прихистить і зважігтисі. боротися, щоб житії, і зважитись померти, аби жить...
Кати тебе, коханий, покарають -Куди втечу від сорому й ганьби? Тоді прости, прощай, про&ллтия краю. Вітчизно боягузів і убивць.
* • *
У ньому полі, синьому, як льон, де тільки ти — і пі душі навколо, уздрів і скляк - блукало серед поля сто тіней. В полі, синьому, як льон. І в цьому паті, синьому, як льон.
судилося тобі самому бути.
судилося себе самою іути —
у цьому полі, синьому, як льон.
Сто чорних тіней дописаться, гхчтуть
і вже. як ліс соснової малечі;
устріч рушають. Вдатися до втечі?
Стежину власну би плою згорнуть?
Ні. Висгояти. Вистояти. Ні —
стояти. Тільки туг. У цьому полі,
що паче льон. І власної неволі
зазнати тут. на рідній чужині.
У цьому полі, синьому, як льон.
супроти гсбе - сто тебе супроти,
і кожен ворог, сповнений скорботи,
І посипає, але шле прокльон.
Та КОЖЄИ S них - то ттий-гаки прокльон,
твоєю самотою обгорілий,
вертаються тобі всі жальні стрілі»
у цьому полі, синьому, ЯК ЛЬОН.
• # *
На Колимі запахло чебрецем, і руто-м'ягою. І кропивою. Кохана сестро, дякую! З любов'ю паду в про тебе спогади лицем. А й спогади: слііша коротка мить, і ти d сльозах — обранена об мужа. Квадратний отвір вахти, і байдужа сторожа- і дрібненький" снн кричить: «Татусю, до побачення!*' А ми вдиііляємікія в те, шо на екрані яви чи спіш,і. О мої кохані розлучні лада. Від рамена - крик, високий зойк - у дві Hffld долоні, неначе рури. мов многоколопні голікпики атлантових музик.
* * *
Верни до мене, пам'яте моя, нехай па серце ляже ваготою моя земля з рахманною журбою. Хай сходить співом горю солов'я н гаю пічноху. Пам'яте, верни Із чебрсня, іл липня жаротою.
Хай яблука останнього достою в мої, червонобокі, виснуть спи. Нехай Дніпра уроча течія бодай у сіп у маячні струмує, і я гукну. І край мене ночує. Верни до мене, пам'яте моя.
Як добре те, що смерті це боюсь я -І не питаю, чи тяжкий мій хрест, шо перед вами, судді, не клонюся в передчутті нолонЦомих ВгрСТ, шо жив. любив і ВС набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття. Народе мій. До тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя скоїм стражденним і незлим обличчям Як син. тобі доземно у клопик і.
і чесно гляну в чесні ТВОІ ВІЧІ
І в смерті я рідним краем поріднюсь.
І із колимськім морозі калина ззнвітзс рудими слізьми. Неосяжна осшінеііа днина, і собором дзвінким Україна написать на мурах норми. Безгоміння, безлюддя довкола, тільки сонце, і простір. І сніг.
ї кгупьіося куль-покопюлом мое серце D ведмежий барлп І .поділі модрини крича.їй, пніко олень писався и імлі, І ЗІЙШЛИСЯ КІНЦІ 1 пмялі па опій чужинецькій землі
П"с о и •«:» од співу сад,
од со іонів і од надсад.
і од самотньої свічі.
і од жалких зірок вночі.
У небі місяць і провий
скидастіїся, як пульс живий.
Ущухлим СНІ І ЛОМ сяють пишні
оііоиічіп Допіру ДНЯ
високий доіц І всі невтішні
мої передуми будив.
Я двері прочинив з верзшій.
де кік-фубатий всртоіра.'Ь собі не в силі дати лад. пильну* перший соп троянди. Свіча латріїкітіла - й світло. мов голуба, пустила в лет. і вірні ііпіі вирвався без титла, і дух твій вирвався з тенег. бо надто кругле иебо краю І кругла саду ліпота, бо мати лившися свята, я в ній смеркаю і! чан
Мені зорн сіяла піші вранці, устромлена в вікно. 1 благодать -така ягня ям мні на аушу сумнреву, шо я збагнув нарешті:
їла зоря - то тільки скаток болю, що вічністю иротятиіі. мов опієм. Ота зоря — вістунка твого шляху. х|мчта і долі, ніби вічна мати.
вивишсиа до iiWta (од землі
на ВІДСТШІЬ спраксдлніККТИЛ ЛроШЛС
тобі хвилину розпачу, дас наснагу віри, щоШмлєіхЦп m-txBtT почув твій ТЬМЯНИЙ клич, але огіїинкя ириховатш бажанням співчуття та іскрою високої незгоди: бо жиги - го ие є додання меж. наповнення. Лиш мати - вміє жити, аби світитися, немов зоря.
Крізь сотні сумнівів я Йду до тебе.
добро і правдо віку. Через сто
зневір. Моя душа, запрагла неба.
в буремнім леи держить путь па стовп
високою КОПІЮ. 00 осіянний
одним твоїм бажанням. Аж туди.
де не ступали ще лкілські сліди.
з иігліба па шовб, аж поза смертні хлаїн
людських дерзань, за чорну порожнечу.
де пже нема пі шастя, ні біди
і врочить порив: не спиняйся, і іди!
То — шлях правдивий Ти — його предтеча.
Господи, пиву пречистого Думою тугу розвіюй),
njiuiiiy — їй* май за зле. шоб був я завжди гакиії,
Де не стоятиму - вистою. яким мене мані вродила
СиаснҐн за те, цю мате і благословила в світи,
людське життя, хоч Надією і добре, що ие зуміла
довжу ного н віки. мене ол біди вбереш*.
До чого закликає читача И Стус у інх-діі -ІІе одлх<би С90Ю іріиюгу ранню...»?
Як і- . мотив, трагічного кохання в інн-згї «Влиянии вечір...»? Як ізюму гпрнчвпь миніїі особливості побудови діалогу?