1966 Рік. Літо кита

Повернувшись із Німеччини. Борис поїхав 'Ь Москви. иу>і> ууСЛпрітися я ҐШ Ю домовився ті телефони матрітшя з к$0% arr прыикюмни на «*r*r юсщкчі він тянпив. як Гоя пішла і іншим Пинте ятя наїт зала шета. в якочи потіНіміиа про розрив стімі/нків. бо аважаг. що Ыун« іюдииа >мтнчх

единоТ ідеї о жіашчІ і цікавиться тільки СОООрСЩ Віїь п/юющмв душу, але він і сам зрозумів, що справа збереження святині стала головною в Ного житті.

Рік 1037. Останній сонцево рот. Київ

...і'нятей Софьи, юмс мзда сам.- • Л'твтс Нсгтрз

Було в Сивоока відчуття, неначе вмирав невпинно й нестримно кож­ною часточкою своп» тіла, кожною жилкою, умирав думкою, прагнення­ми, паліями. Собор здіймався вище і иішіе, виростав із землі велетенською рожевою квіткою, позбавленою стебла, збуїгговапою проти всіх відомих сил і стихій природи, проти людей, Проти самого будівничого, І CllBQOK ніяк пе міг позбутися жахного враження, ніби оті камені й плі ікри, ніби ота рожева цем'янка, якою скріплювано стіни,— то частки його власно­го Єства, ніби перевтілюється він у шо споруду, сам зникаючи непоміт­но, носгуионо. неухильно.

Коли ж стало будування готове посеред київських снігів і звідусіль заквапився люд. щоб поглянути на те диво, ще ft не докінчене, тоді рап­том знову мовби ожив Сивоок дія нового діла, довгі роки неймовірно­го напруження вмить відлетіли геть, їх неначе її не було, і отого виснаж­ливого вмирання душі н тіла теж не було — народилися в ньому нові сили, нона потуга, так, певно, буває з тим сміливим птахом, який, роз­махавшись. ВШПИЛЬСЯ і» найвищу височінь і в нанкруїшшму зльоті ля­кається, що не стачить йому снаги, і летить що вище, то важче й важче, ось-ось упаде каменем донизу, ало потім, досягнувши все ж найвищої точки, несподівано для самого себе відкриває- в собі безмежні запаси легкої летючості і нестримано гптчряє в блакиті, пронизаній сонцем.

Така пташина летючість з'явилася и душі Сиіюокові, коли забрався вій на височезні риштовання в головній бані храму і почав викладати найбільші софійські мозаїки.

Байдуже йому було до всіх суперечок поміж пресвітером Ларивоиом і міпрополитом Фсопсмпгом, найменше дбав про думку князеву тепер, коди їм із Гюргієм удалося стати на своему і збудувати церкву не ро-мейського кшталту, а саме таку, як привиділася вона С-ивоокові в голи­ни його першої зустрічі з рідною землею по довгій розлуці. Тепер зро­дилося н ньому щось ніби рослинне; мов рослини - хоітхамн й листями, він тепер жив і промовляв до людей тільки барвами, і все для нього вкладаюся в мову барви, він знову почав сын вмир-ппія в творенні, спливав крізь кіпці пальців на свої мозаїки небаченими кольорами, він хотів би упіймати в барві й показати ЛЮДЯМ усе на світі: дівочий СПОТ, пташиний політ, блимання зірок з чистого неба і сонце, сонце. Сонце було скрізь, воно рухалося в соборі, счбор повертався слідгзм за ним, .чозаїки мовби виступали з своїх заглиблень, вони ставали вільно між стіною і лнуіь.ми, які дивилися иа них знизу, нони рухатися по кату, обертатися

(ІОН

і.пдом за сопнем, і нес оберталося разом її ними н урочисті пищ іі не­людськи/ крисі. Для нього гепер годовое полягало не в гому. іцо мив жкіражуваїи, а як. Саме мистецтво важливе, а не постаті, які ноно пере­дає. Hot гаті змінюються, одним нодооакітьея такі, другим — ще якісь, а маля|ктно. якщо ноно е. жигається паніки.

Не нажило, як називатимуться ті ЧИ ті мозаїки. Пантократор. Оран-та. Євхаристія з двічі намальованим ХрнСТОМ і aw ктолами, які бігли до Бога за його тілом і кров'ю.— так уявляли здоблення собору самі нони. Л для Сивоока там було тільки сонне і» іисичпнх іюзбднгках смальти золотої, синьої, зеленої; зелене сонце дерендииськпх .псів, жовте сонце ранкік його дитинства, біле в ія>;шеченості болгарських платні і спин-цеие сонце н емволах коштаитиноиольеькоі Меси перед тим. як його .мали осліпити, і тихе золото сонця над вечірніми ГМІМИ. і співучість цемент на жіночім волоссі.- <_>

Наставало тепер те найголовніше, задля чого, на думку Сивоокоиу. принесено всі ножертпи іі зуаыля: розпочиналося таємниче іі исзбапіен-не паві п. для того, хто стояв коло джерел І ночагкін. З нічого ти інорнш їда* одну річ для світу, доданії до нього те, чого світ не знав і ніколи б не спромігся нитворити сам у своїй байдужняві й безладді. Ти нносипі високу гармонію в ск-тубоченість речей, ти — і н.>рець. ти — нищий аа Бога!

Мішило викладав мозаїку па стіні під хорами - па прославляння зас-новинка храму князя Ярослава. Працював попільно, ретельно, припасо­вував кубик до кубика з такою старанністю, що готова мозаїчна поверх­ня зливалася в суцільний блиск, тоіі блиск засліплював, несила було розібрати, шо там зображено,- тільки < чини, блиск, шоб знав кожен, хіо підіймаї очі. перед очима в нього. Б(И Імпортний і мін»;, а все шущ.н. світило, нріння, вогиевість.

Князь пробував у соборі, і йому сіюдабалоси. як ЛІ пні їло викладає :Мальту, відчувалася рука майстра вправного, добре навченого, лихо тільки, що працював ліішнло занадто попільно, надто ж кип; порівню­вати з Сивооком.

Тон сидів у своему підхмар'ї, помічники носити йому заправу для накладки па стіну, заправу теж ріиілсно за вказівками Сивоока. до вапна лодлнапо товченої несли і тонкого вугільного порошку, і в оту сірувато-рожеву накладку русявий велетень, якось мовби не думаючи, нанкидля, втуляв кубики смальти Й різнобарвних каменів, не дбав за приглад­женість, не вилизував, як Міщило, квапився, ніби гнали його в шию, різнобарвні кубики стирчали з накладки 1 так 1 сяк. здавхичя, ніякого .заду немає в отих иагромаджеинях смальти іі камінців... <..>

Йшла остання весна, мали ше літо для доиершення своїх робіт князь заповідав після повернення з Новгорода освячення храму, йому залежа­ли передовсім на якнайшвидшім викритті церкви, пов'язував, мабуть.

voui ...лічіп. але про тс знатті належало самому князеві — на лолю маіістрів внналало лиш одне: поквап.

Зроблено в Софії снлучтілсіпіу роботи мистецької. Окрім мус і иного убору, рійного якому важко було й пошукати ще десь у світі, написано фресок міюголнчних двадцять І.п'ять, на них же посгатей сто п'ятдесят І чотири майже и повний людській* зріст, фресок одиоличііих на весь зріст написано двіста і двадцяті., а поясних - сто і вісімнадцять. Викладено в усьому соборі ПІДЛОГИ теж мусісю а різнобарвного каменю, прикраше­но опріч того всю серединність церкви візерунком мусійиим і писаним, придиіами мистецькими, горорізьбо*. 00 червоному шиферу овруцько­му Тепер аптропосп тулили ше своїх [юмейських святих зокола собо­ру, вибираючи для того всі виступи й нлошиин, які надавалися до ма-лювашія. Сивоок звелів, шоб не чіпхти стін обабіч головного входу до церкви, бо мав намір по завершены*! ролику своїх веж рхммахиутися попід отими пісноокими святими безмежжям слов'янського сонцєво|ю-ту. Він змалює з одного боку осінній гонпснороту пишності золотолис-тих лісів, в піедрості ланів, у буйпощах людської плоті. Хаіі костеніють у заздрощах висхлі христимпські святі над цим нічно і рішаючим сняюм великого народу. Бо хіба ж відають вони про великі радони весни, ос­вяченої проростанням іран. струмуванням березових і кленових соків, пробудженням городів, сіл, пілот лж/ду. коти всі городи ртаб>н«-жать-ся І села сколотяться, мужі й жони ни і іду її. в лупі rt болота, в пустині й діброви, почшіаються нічиї хороводи, безчинний гомін іде понад усі» ю землею, пісні лупають, голоси сопілкові ї струни гудуть, б'ють у бубни, вигинисто походжають у колі молоді дівчата, знадливо покивують до-саідчет жони, наосліп блукають руки, щггупцьонуюгь ноги, гарячі до­торки, темні поцілунки н мимойдучіИ ночі. А осінь... Хіба вернуться те­пер давні ОСОНІ з їхнім багатством, достатком і спокійними радощами, н черпни золоті й прозорості? Новий бог ніс за собою бідність, голод, чвари, тісняву. Читав колись Сивоок гіркі нарікання святого отцячіус-тельника на безлад, шо занаиу* («'всюди, де піднято над землею хрест «Почнуть люди иадаремніши бідами рніуватися. і повсюдно за такії гріхи ■почнуть бути іолод і мор часто, і многі всякі труси, й потони, і міжусобні війни, 1 всяко стануть гинути в світі городи, і тіснява настане, і ем'ятін-ня в царствах будуть великі, і жахи, І. иікігм не гнані, стануть зникати люди з сіл і волостей, і почне люд християнський всяко убувати, і зем­лі почне просторішою бути, а людей буде менше, і тим позосталим лю­дям буде на просторій землі жити иіде>.

Голодранці завжди міцніші в своїй вірі, бо в них не лишається нічо-іо. Не дай пародоні розбагатіти — матимеш отару слухняних овець, сліпих у сноїй покірливості. На цьому стояло християнство.

А Сивоок хотів показати свій парод у багатстві, серед щедрот його рідної землі, які ii.iirA.Lin катись йому без остачі та и належати мають завжди і вічно! Осінній сонцсвороТ- Ввижався він йому пишнішим за всі

багатства ft шншюти Шзаіпіі і легенд про царства минулі й паніть не­існуючі. Йшов до змалювання сошвчиїроту через іериніпн іі великий ціуд цал мссіаїками. через спочинок душевний під присадистими склепіння >ім веж, плутався поволі до ще одного свого внчииу на рідині землі, яку хотів висловити найвище. Та чи судилося йому доконати задумане?

Київ приймав церкву Софії дивуванням і захопленням. Ішли погля­нути на дпно свої люди — багаті іі бідні, туїннхілхіні іі крлз.шаі душем, приходили, приїздили, при потали немічні н споді паї нн зпілещіи, були тут удови, сироти, жебраки, сліпці іі хромці. завзяті каліки перехожі в своїй скруті калічій. не всі діставалися досередини, багато хто дивився иа церкву зокола, та й того було досить, щоб розносити вість по всіх землях про київське диво.

ІІ.і київських торжищах схід сходився з заходом, північні землі зуст­річалися з південиимн. тут були булгари ваізькі з хутрами, німій з бур­штином, j красними сукнами, та світлими шоломами латинськими, угри з скакунами тд Іиоходцнмн, степовики з скотом І кожами, сурожани з сіллю і легкими тканинами, прянощами, винами і травами духмяними. греки візантійські з багатими паволоками, дорогим Одягом, килимами І сап'яном, посудом срібним I золотим, ладаном і красками, були тут і куіші руські: новіородці. полочани, исковичі. смольиянн. су.ідальці -і кожен л них теж ішов подивитися на храм, і когнлдгя хвала ho всіх землях.

Серед того люлеьхото юрмовища пепостсрсжсною. маґіуп.. зосталася 6 дівчина, яка прийшла до Софії одного весшшого дня. але не зникла та дівчина, як решта відвідувачів, приходила знову н знову, ставала зав­жди на тому самому місій, дивилась :кшждн на тс саме, заа&ілоси, не помічала в соборі більше нічого, окрім Ораїттн, так ніби хотіла надовго заховати в очах її рев&акх.

Хто ж то знав, що вразило дівчину в постаті Ьогомаїсрі? Чи її мас-статнчиа велич, завдяки якій панувала тут над усім? Чи. може, глибока синява, яка йшла від неї? Чи насувала їй урочиста дикість очей, нерс-ляканих пишними шатами? Може, дія тої дівчини, шо прийшла, мабуть, з далекої пущі або з степу, Ораігга булл ие EowfИИ|Ц|Ц*> jaatiyhiuiipiад а бсконотою крвсуцфЮ з степового роздо.гія. пригнічсчтою візантійськи­ми знаками влади і пихи?

ніхю не знав тою.

Ніхто не зазирав дівчині до очеіі. а якби зазирнув, то відзначив би, що п них дикіклі ще більше, ніж у очах Оранти, тільки дикість їй не­скорена, нелякана. сизо-весела.

сим» познайомився з дівчиною. Вона бу.га з Новго/хх/гг і tna.ru іі кмм.»кким іменем Ярослава. Вони покохали одне одного.

Літо минало, а гоп і в: ворогу «а стінах схх5ору так і не було. Мнтроію-лит міг тільки радуватися, то цей незбагненний слов'янин, якою давно

впу

про себе прозван не украшателем, а скверн ителсь. храму, нарешті иго минея в сноїх нестримних ви гілках, облишив свої витівки, зникав на цілі тижні не тільки з Софії, але іі з Киева,- так було «вяв* для слави Гос-нодньої.

А тт двоє, зраділі, що знайшли одне одною в людському шіровіїшй. безжурно блукали но Киеву, ходили'н иунн. плавали за Дніпро і за Дес­ну, зблрали ягоди в лісах, слухали пташиний шебет; Сивоок знаходив небачені сині квітки і дарував Ярославі, давня його пристрасть до ніеч арОДІШСЯ анав у кроні, ладен був утекти від усього, аби лиш НВЛвКВЛН ііому оні нестерпно сірі до сизості очі, оці розхилеї і усіа, оця ніжність, ОД ЯКОЇ заходилося його серце.

А літо МіШало. Князь Ярослав повергався з Новгорода, ішов з дру­жиною по Дніпру, доходив до Києва, а за князем ішон товар, повози з припасом, з щатрами-повстаніиіми. з одягом, кил імами, зброєю, хуг-рами. казною, вели коней підмінних, піали скот. Повергалися княжі прислужники, сторожа, бояри, воєводи, блазні, розважальники, иі-сслміики й дударі. Йшли попи н ченці, везли книга, куплені князем у купців західних, пергамени старі іі нові, в дерев'яних дошках і срібних шатах.

Виїздив із Киева князь - повертався вже й не князь, а казали - ке­сар. Велено було в ковпиці княжій викувати тинень золотий з смарагда­ми й рубінами, як у ромейських імператорів, заповідав Ярослав скоре оенячсшія Софії, слав інміеред себе гінців, квапив митрополита ( пресві іе ра Даривопа.

Самовладця землі Руської, найбільший і най могутніший іткгудар в усіх сіоронах між північчю, півднем. заходом і сходом бажання мав прого­лосити це в високій урочистості ІІ ІШШІІОТІ.

З Чернігова прибув Гюргій. зТздллися всі. хто причетний був до ЄВХ>

рУДЖеНИД Софії, ВСІ ЖДаїИ ВСЛИКОІ ХВИЛІ, КОЛИ ВІДЧИВЯТЬСЯ КОВЗНІ нр.і-

та і зашілають свічі, вдарять но всы>му Києву дзвони—

Тільки Сивооку. хоч найбільше спричинився до гього свята, було байдуже до ВСЬОГО. Навіть із ГюргІєм зустрівся ішилдком. нічого не роз-питував, ні про що не розповідав.- утікав до Ярослави, до СВОГО безжур­ного блукання.

Не було сонцеиороту на стінах собору, ате був вій > душах цих двох, буйний, нестримний, повний захвату й знали сопцевпрот, що поєднав у собі весну Й осінь, зиму й літо, всі пори року, всі барви, голоси, згу-ки. Безжурні й безтривожні жили вони, мовби лишилися тільки вдвох на цілій землі, не існувало для них нічого поза ними самими стати вони вічними, безконечними одне дія одного, потопати в шаленстві, бо ство­рені були тільки одне для одного.

Мшиїю гю/крсдиа Сизоока, *ца М аЧвтного полюс боярин Ситчик. ЩО нас ctifHjCu іі ситити .ииинин Синогл. а Щнк.іат втекла.

В ніч перед великими урочистостями князь Ярослав однаково вибрав чве, піоб прийняти и і-ридшпй Ситника, спитан, ше той тільки з'явився на порозі:

• Де дочка? - Ситник мнися,- Де? Питаю.

• Утекла

**- В Новгород] втекла, тут утекла.

• Сивоок...

• Що Сивоок?

• Поміг їй.

• Де він? — Ситник знов м'явся.— Кажи!

• Нема і'юіо.

• Відаєш, шо мовиш?

• Так вийшло. Веління твоє, князю, було: всякого, хто...

• Убили Сивоока? — тихо спитав боярина князь, іплкодячи впритул.

• Ага. так.

Ярослав о/пйшон у темний куток, довгії мовчав, потім сказав корот­ко, жорстоко:

— Нілеш у поруб.

Ситник розтулив був губи, щоб молити свое: «Ага, 7ак>. яле вчасно схамепунея, впав на коліна.

— Князю) Служив тобі вірою і правдою... В поруб, у холод, у мокрість... Мовби випрошував місив сухішої". Кпизь глянув нв пиво з огидою.

Аж тепер зрозумів свою княгиню в П відразі до нітнчного болрмна Гид­кий у всьому. Вірний, як пес, але позбавлений розуму, навіть собачою.

• Щоб пе егражлаї» у холоднечі, велю потяти тебе мечами Щ6 ло на-етаїшя зими одразу по святах,— сказав і лненун двічі в дочоні. Відчи­нилися двері з Другого боку грпдиппі, вскочило два отроки. Ярослав показав па Ситника:

• Взяти!

Коли боярина новели, князь узяв трисвічник, потримав його, поста­вив, узяв тільки одну свічку, мов спокутних, тихо пішов по довгих за­плутаних палаповігх переходах, відшукав кімнату Пантслія. розбудив того, не даючи оговтатися, звелів:

• Наготуй пергамен і писало.

• Світла мало, князю.

• Досить з тебе. Перепишеш завтра. ГоТОВйЙ? Пиши так: «Заложи же Ярослав град великий, у него же града суп, врата златые, заложи же и церковь евчтыя Софии». А той пергамен, де значиться про Сивоока, щоб вилучив.

• Як же так. князю!

• Роби, що велять! Нема Сивоока і не буде ніколи.

Князь вийшов. Иантелій не негиг навіть сіштатн його, шо ж сталося; вже тої ночі не заснув, насилу діждався досвітку, побіг до Софії, звідти кинувся до хижі Сшкмікхнкії, поті» решіукан І'юрііи. і'юргін уже все* знай. Навіть більше: поки Иантелій спав, а князь колотився зі своїми вірними

юкаринммн ишаком захтжатн пло Оіиьоковс в Софії, і тепер десь ті .тону кпк.iri,іа ні мисику їм порушеному міст, шоб піхто ніколи не до-*і дався, де спочило найпаткіїце серце землі Кнїпської. Паптелін сказав про пергамен, де записано, що Снноок зоудувая Софі».

- Даси мені, з кедів Гюргні

— Л коли книзі, спитає?

ііаіипііепі йому ще раз, Одпнкоію спалить. Л я збережу. Так, яку пас a roowt бережуть. Недовга <...>

Пранці розпочалося освячення Софії.

ТрИЧІ оГіійшои хресний хід ЛОЯКОЛМ собору під моднтви й церконні иисиіии. Старезний митрополит Фсопсмпт у ;юлотих ризах сунувся на чолі нронесії, за ним ішли пресвітер Лариной у незвично урочистих срібних агатах і нетреяслднськни єпископ ірек foarin (Луку Жидніу Ярос­лав не привіз на урочистість, щоб їм дратувати миттхніолігга). далі йшли ігумени, попи а протопопи, подияконп й диякони, кантори й і > ■■■ • ••. сц, церковні прислужники, багаті кияни, шо змагалися своім убранням з церковними сановниками, і кияни всіх МОЖЛИВИХ ступенів достатку, аж до ііайубогіших. бо подивитися на свячення Софії прийшов увесь Київ. Йшли всі з запаленими свічками. І вогники тих свічок жовтіли, мов осінис лисія в довколишніх пущах. Пінні роздувані кадила, пахло ладаном, писпінуналл півча, рикали диякони: «Вонмемі»

'.із чемерчин міходои було освячено і внесено в церкву хрести, іюсуд. священні кі 11 п и. Несено потирі, дискосн, зніздиці. ринди, підноси, каді сів­ші ці й лалаппииі. хрести великі іі мал», нес л :*оліла н срібла, нриктіа-піене самоцвітами й емаллю, несено також гаптовані золотом мчюгни, плашанині. срібні ризи, даровані князем, землями руськими, боярами і воєводами церковні порти й наволоки для ризнішІ. Сваи гелії в доро­гих окладах, молитовніїкп-менології. алголе пі малюнками, Псалтирі. пнсаш ни їелятпні наґішляхетнпніґі, ннесепо СОТОГО книг світських, зібра­них князем Ярославом і офірованих тепер ДЯД храму, щоб утворилася

При НЬОМУ ОерШа ЧИ РуСІ KHHttirfupHH.

Цілий Київ умістився в просторій перкні. зі6|мвся тут — і ніхто не знав, що десь під цяцькованою нідлоііію лежить гой. хто поставив цей собор. пародивінп ною в своїй уяві, хто дан соґюрол оті дивні барнн. ті веле­тенські мозаїчні постам, оту псшпінність руху, гру світла, немеркнуче сяяння

Митрополит правіш хюлебсиь. слана і хвала возносилась до Бога, ки­яни а запаленими свічками мовчки стояли в соборі, гукали дзвони, била і накри, зопкліа півча, крізь каднльппії дим з високої височини сувоін> ііоомран Паитоктшор і зоріли над зібраними киянами сполохапоннерп очі Ораній, щоб глянути на яку. варто було позамикати торжпииі, по зачиняти пнічарн), чшн'мрні, аброііашн Навіть київська дітлашня наби­лася н собор, іюзскочидасн іюнід пінами в притворах і вже ладнатася пошкрябати чимось, полишити но сЫн риску, кружало чи й нехитрий малюнок, поклавши тим самим початок баїаіічиковим вправам прийшлих

нащадків, икт кктавляють людом па стінах Софи свої радони, триномі, скорботи, зневагу до Ікіжих узаконень, тугу за torn минувшиною, коли А земля булл товща, і звір іінои під кожну пущену стрілу, і хліб зданан-ся пухкіший, і жіночі цілунки - палкішими.

По молебню процесія, очолювана тепер уже нрегпітстюм Ларивоиом, вийшла .і Софії і іюнрямуна-та до палацу Ярославові ни До духгвтнггіг-на. боярства І простого люду долучилася тут княжа дружина — і іак жд.і ні виходу Ярослава. Як тільки з'явився князь у днерях, иргоитер Ларіиині сотворив коротку молитву, після шжо два церковних саиопни-ки. в урочистих шатах пошифікальних. з повішеними па ірудях ;u>ix»-гоцінпнми релікваріями, де зберігалися мощі святих. шдійшди до князя І мяли його під руки. Духівництво шикувалося до пронеси, шч мала повернутися до Софії. На чолі процесії несено велику е'наиіслію в зо­лотій шаті а смарагдами, рубінами і сапфірами, два хрести, вився .іапа-хушпії j кадил, попи співали намнузстпу мовами цніи.хою і сло­в'янською. За попами вели урочисто князя, даті йшла кияжа рідня, дружина, боярші. сунув цікавий люд.

Вся дорога під палацу до Софії виспівана була молитвами.

Перед нііатами Софії затрималися, пресвітер Дари нон сотворив ко|ктг-ку молитву, після чого процесія вступила до церкви при співі аптифо-ЇИ 1 затрималася перед прсгвіїсрісм. Митрополит ждав князя коло ю донною татари. Він ПрОЮоав молитву но-грічіькн, еннсконп :*ннлп з Я (н слава пурпуровий хітон. оідіпнули йому меч і підвели князя до mtu.ij.v- Тут Ярослав упав хрестом ца покриту килимами і дорогими ро-меіи і.кимн паволоками підлогу, спис коїш і весь к.ир стали на коліна, иівча розпочала слів лїгаип. Коли ірії краї по ггролунало «І ікчіоди, поми­луй!», всі підвелися, єпископи помогли встати князеві — настала мить, коли князь переслав бути владцеві, став простим смертним для іого, щоб у короткім часі возвеличитися ще більше, прибрати ймення РОВИ, DM н ігс чуване па Русі.

ЛрегЫтср Яаривон підступна до Ярослава і демляш його урочисто, майже виспівав: «Чи обіцяєш святих церков Пкчіода панюго, і слуг L»o-жих. і весь люд. тобі під'їзний, за звичаєм твоїх предків, бороінгпі і пал ними володарювати?»

— Так. - сказав князь.- обіцяв»!

Тепер Даривои звернувся з запитанням до «люду», вже не виспівую­чи, а вимовляючи слона в спосіб заплутаний, щоб збаїнулн їх тільки церкопіи САНОВНИКИ та ще, може, хто з поблизьких до князя. Питано, чи праще люд мати за владцю і кесаря Яростава. Клір » иівча проспівали. їХаїі буде гак. хай буде так. ЛмнцЛ

Ларивон и|юказав мачитну. блаюсловляючи князя, благаючи Ьоеа, щоб поміг шаслпво иарстаушпп Яркн'ла/ювІ, а влади* аби поиіупшп'п був Вожій волі. Снископ переяславський приказан молитву но-трепьки. бо ж Ійн міг не зрозуміти слів Ларннононих. який звсрини я більше до ліромалжсних у соборі, а не до Небесното Владики, іак лунали на

переміну, молитви двома мовами; а тим часом митрополит Феонемпт всіяв­ся до першої з найважливіших чинностей — до помазання. Він помазав святою оливою голову, груди і плечі Ярославові, творячи знак Хреста на князеві, потім подав князеві коронаційний меч — ознаку і покреиу вла­ди,- а разом з мечем і цілу держану. Князь обперезався мечем, узяв з рук єпископів саджені перлами нарамеїГпнки. застебнув хітон і взяв берло.

В митрополита дрижали руки, коли підняв він золотий вінець, щоб покласти на ГОЛОВУ Ярославові. Досі не знати було простим смертним, звідки беруться імператорські корони. Вони існували мовби завжди, переходили в спадок разом з цілими імперіями. Візантійські імперато­ри привезли віппі з Риму, німецький імператор здійняв корону з мерт­вого Карла Великого, відкривши його гробницю в Лахені. польський Болеслав одержав коропу від панн римського. Ярослав не стан ждати, поки хтось пришле йому вінець: звелів своїм майстрам викувати з русь­кою золота, і ось митрополит чинив мало не святотатство, але не міг Опиратися княжій волі, тішачи себе надією, що, кому треба, легко може змалоиажитн ксса|ктно Ярославове і звати його по-старому князем.

Він наклав па князя вінець, п|к>6ур.могіи блашеловеїшя і необхідні при цьому слова: «Вінчається иа кесаря землі Русько? раб Вожпй Георгій, рекомнй Ярослав», але мало хто тямив по-ромейському, тому в молитві, яку відразу ж сотворено слов'янською мовою, многажди повторюнано слово «кесар», щоб запало воно відншп в голови киян, і, можливо, швид­ше розійшлося по всіх усюдах.

Після молитви короновании Ярослав урочисто відведений був до вівтаря до наготовленого поблизу т|кшу. Лав єпископам поцілунок миру, сів на фоні, простягнув руку для поцілунку княгині Ірині, яка після того сіла поряд на нижчому стільці, вся церква заспівала «Господи, по­милуй!», і розпочався великий молебень. Згодом мало бути велике ніт­рування кесаря з дружиною і людьми знатними, мав би вважати Ярос­лав той день паиіцасліівішпм у своєму житті, але добре відав, що, хоч як називайся, не сягає твоє могуття повсюдно, є перепони, не уникати гіркоти поразок.

Без нього виросла в Шушіі Його донька, про яку іі не знав нічого, не захотіла показати йому Шуйця Ярослави, коли ж спробував застосува­ти владу і силу, втекла дівчина і щезла з Новгорода. Те саме повтори­лося в Києві. Ось де межа влади: вільна людина.

Вже кесарем віддав веління: знайти і поставити перед його очі. По­ки ж триватиме розшук, піхто сій дівчині не повинен дати ні хліба на дорогу, ні води від спраги, ні вогню для зІірІТтя, пі кия від псів.

І почалася погоня по всіх усюдах, по всій землі.

1 втікала Ярослава полями, лісами, крилася в пущах і на болотах. І ие наздогнали. Втекла. Заховалася між людьми. Народила сипа від Сиво-ока. І сип його — серед пас. Завжди з його талантом і горінням душі.

І диво це ніколи не кінчається і це переводиться.

1962 - 1968 pp. зі. Київ

1. Коли був написаний І якому періоду історії України присвячений ромаи «Диво»?

2. У чому полягає пихгрідівсть компознпіі роману «Диво»? Які сюжетні лівії можна виділити у творі?

3. Поясніть назву твору.

4. Яку роль у романі підіграє образ Софії Київської Що піп символізує?

5. Як проблеми творчого начала, волеліобстна та людської гідності роз­криваються в обріїзі Снвоока?

6. У чому полягає суперечливість і драматизм образу князя Ярослава Мудрого?

7. Як розкріизаються в романі «Диво» проблеми пізнання людиною своєї сутності, проблема вибору, людина І творчість?

К. Яким чином у |юмані »Диво* взлгмодікнь язичницькі пі християнські начала? Якому світогляду віддає свої симпатії автор? Чому?

I 1*111 II» тютюнник

(1931-1980)

1/чиір ігчхмітк {за плглортм -Іригпрій Ми.х.иї нніич, але за літера-

турін ім'н взяв собі иршір., щоб хоч

якіїсь ічкц&нішт.ч зі своїй старшим браті»*! ни батькові, відомим письмен-пикни, .t>ni.|wi\i роману «Вир». Гри-

'")"'« І ішхпм НкНЙ ТЛ П.и

портом Єгер) народився 5 фузнв (9.ЇЇ року в ггіюісьюй родині у селі 1Мїї ніш: ца і]'.чі.і"!Цііні 193? року, кили Ipttnrpv було шить |юків. його батька JaapnirrypAUi орошн НКНС, її ч<лани* мін ие пот {тупея Малою I ритора забрав jo егбе на Лш«бас дяль-ко <Г*і им ні Ни '.«* війни І'рнгір. ря іумуМі a mj /т*і*(,іу. повернувся шшкіі .;•> «айрі па Полтавщину.

Навчився майбутній письменник у . а і ■ »uv ремісничому учнлиші ІІі і¹ закінченим працював на Харків-ськішу заполі ім Мзлишева слюсарем, ллє titnopitt. повернувся о ІИилівку і стае м ■ w■«і. .v За -*ат»«-ту» *л за-ті ту (бо ж мусив відпрацювати три ромі) ■ тісті шиши законами ьілсидів 4 місяці в мщилі. } pUlip ШЦІІЖТЬСЯ ЛО родичів иа Лонбас Звити ніпюв в ар­мии. СЛужни у ,іо|чрлотІ на Далекому Сході Гам же ішчлв писати. Після де­мобілізації закінчив нечірию школу і 1937 року вступив па фиидопчиий фсіку.пп-г Л'ар-\ Чеського уніктісіпету.