Два кольори

Як я малим збирався навеснi Пiти у свiт незнаними шляхами,- Сорочку мати вишила менi червоними i чорними, Червоними i чорними нитками. Два кольори мої, два кольори, Оба на полотнi, в душi моїй оба, Два кольори мої, два кольори: Червоне - то любов, а чорне - то журба. Мене водило в безвiстi життя, Та я вертався на свої пороги. Переплелись, як мамине шиття, Щасливi i сумнi мої, щасливi i сумнi мої дороги. Менi вiйнула в очi сивина, Та я нiчого не везу додому, Лиш згорточок старого полотна I вишите моє життя, і вишите моє життя на ньому.

■ •

Дзвенить у зорях небо чисте, Палає синім льодом шлях. Неначе дерево безлисте, Стоїть моя душа в полях. Як надійшла щаслива доля, Збудила весняну снагу, Моя душа, немов тополя, Зазеленіла на снігу. Як надійшла любов справдешня, Хлюпнула пригорщу тепла, Моя душа, немов черешня, Понад снігами зацвіла. Як надійшла і засіяла Та дружба, що живе в літах, Моя душа над снігом стала, Неначе яблуня в плодах.

Я стужився, мила, за тобою,

З туги обернувся мимохіть

В явора, що, палений журбою,

Сам-один між буками стоїть.

Грає листя на веснянім сонці,

А в душі — печаль, як небеса.

Він росте й співає явороньці,

І згорає від сльози роса.

Сніг летить колючий, ніби трина,

Йде зима й бескидами гуде.

Яворові сниться яворина

Та її кохання молоде.

Він не знає, що надійдуть люди,

Зміряють його на поруби,

Розітнуть йому печальні груди,

Скрипку зроблять із його журби.

Полечу я до монголії

Полечу я до Монголії

Та й куплю собі коня

Білого, як цвіт магнолії,

Ніжного, як цуценя.

 

І назад я аж до Києва

Буду їхать на коні.

Стану, як душа Батиєва,

При невидимій стіні.

 

І заплачу я від наляку —

Де ж ті храми, де церкви,

Що монгол побачив здалеку

Із-за Волги, з-за Туви?

 

Ні, не він збивав копитами

Плінту з-під небесних бань —

Підривали динамітами

Твердість княжих мурувань.

 

Він — під окрики та ламенти —

Бляху золоту здирав.

Хто ж виважував фундаменти?

Хто каміння звідси крав?

 

Хто ж то застеляв соборами

Заболочені шляхи,

Де ж той хан з думками хворими,

З видом лютої пихи?

 

Ще димує церква спалена,

В небесах летить притвор —

Тут пройшли батири

Сталіна — Постишев та Косіор.

 

А за тими багатурами —

Їхня гвардія тверда.

Обжиралась довго мурами

Жадібна святинь орда.

 

Серце стогне, ніби в оливі

Розгаряченім кипить.

Як же конику — монголові

Розказати, що болить?!

Між горами в долинах — білі юрти

«Моголи! моголи!» Золотого Тамерлана онучата голі.

Т. Шевченко

 

Між горами в долинах — білі юрти,

Червоних коней ходять табуни.

Монголи там живуть, а не манкурти,

І рідне слово бережуть вони.

Якби сказав їм бог: — беріть півсвіту,

Я вам Європу й Азію даю,

А ви мені віддайте дзвонковиту,

Пісенну мову прадідну свою.

Вони сказали б: — схаменися, боже,

Не треба нам ні Азій, ні Європ!

Де інструмент, що передати може

Дощу шептання й туманів галоп?

То — наше слово, то — щоденне чудо,

То — сонця зір крізь каменя більмо,

То — дух народу — о всесильний Буддо! —

Все в нас бери, лиш мови не дамо!..

А ви, мої освічені моголи,

Нагі внучата княжої землі,

Все віддали — і рідну мову, й школи

За знак манкурта на низькім чолі.

Ви мрієте, печальні невторопи,

Що за спожиту серцем каламуть

Боги пришлють вам ґудзики з Європи,

Шнурки шовкові з Азії пришлють.

Та нащо голим ґудзики? Не знаєм!

Кепкують з вас і кравчики, й боги.

Беріть шнурки та бийтеся навзаєм,

Хай грають вам криваві батоги!

ТИ ЗРІКСЯ МОВИ РІДНОЇ Ти зрікся мови рідної. Тобі Твоя земля родити перестане, Зелена гілка в лузі на вербі Від доторку твого зів'яне! Ти зрікся мови рідної. Ганьба Тебе зустріне на шляху вузькому... Впаде на тебе, наче сніг, журба — Її не понесеш нікому! Ти зрікся мови рідної. Нема Тепер у тебе роду, ні народу. Чужинця шани ждатимеш дарма — В твій слід він кине сміх — погорду! Ти зрікся мови рідної...

ГОЛГОФА Це страшно, як людину розпинають, Не йнявши віри їй, що Бог вона; Плювками прибивають до хреста Невинну душу, генієм пойняту. А ще страшніше, як знімають ката З охрестя справедливої ганьби, Навколішки стоять довкруг мерця І ждуть в мольбах, що він от-от воскресне.. Одна голгофа споконвік була: Розбійник і творець висіли поруч, І в темряві не розрізняли їх. Та ми повинні бачити при світлі, Де вбитий Бог, а де всесвітній хам, Що перед смертю розпинав народи.

ПОГЛЯД У КРИНИЦЮ

Я розумію світло. Це — душа. Любові й космосу глибини. Жертва. Блиск розуму. Благословіння миру. Палання рук! Веселощі трави.

А що таке темноти? Я ие зцаю. Можливо, це — сдмоіиосгі печаль. Дух каменя. Жало злоби. Липкі Пов'язки мумій. Заздрість ненаситна.

Але без темряви свою снагу Не може сяйво людям об'явити; Погрібна ніч знесиленим очам.

Тьма смерті очишас джерело Людського зору, як пісок підземний — Ті води, що прозріють у криниці-

J ЦИКЛУ «ПОКАЯННІ ПСАЛМИ

Г(е ш створив мгме таким — Неікідужанним і і іабі шм Невільником, хоч бел ярма. Немудрим з ясністю ума. А'шкнм. неначе терези, Поселим з усміхом СЛЬОЗИ, Сліпнем, ЩО ходить навмання З жаіучнм .юром нізнапіот! Чи це при* мни так Тобі. Що тяжко надаю в журбі. Що дух НІЙ і.іЧ їсться, як скло. і рветься ПЛОТЬ. як імр.і\ТО? Скажи, павино був цей твір.

IX

Що напіняшо.1. наніизвір?

Де ж у моїм * і і м| Міч .

Що само з себе ііостас.

Що незалежне від Твоїх

Жадань - невже це тільки гріх?

Невже мог - це тільки зрив

Уюд з-Tt/ммо та порив

До іих неирояі іичіних сфер.

Де паном ходінь Люцифер.

Невже свідомість, плач і сміх.

Це все Твое - мій тільки гріх.

О Боже, розлучи земне

З небесним і нряіуй мене!

1 1. Яким подіям було лрисинчено поезію «Коли іюмср кривавий Торк-

€\

w 2. Якою . і і І.івличко бачи ік роль украіиі ьк> по* " ч-а. української моии • у становленні й ршвипсу сугоітастім. іаііи І ВВВВВІ чмшрстЯ ЛВ> лини?

3. Над чим мірку* лірнчітпи герой послі «Кптп Voi моли уляоаг » то­бою..» пи чає прогулянки j кохашво лівчіпіою? Чому?

4. Які почуття і думки никли кас у ваг поезія «Два кольори»?

5. Як у іюглях Д Иажтігіка розкривається тема ікюокі до редлоги крах». обрВД України?

6. Який чипом передаиь едність людини І природи я поезіях «Дзвенить у зорях Небо чисте...» ті «Я стужився, мила, за тобою...»?

7. Як поезія «Я ' і у лиш м, мила, за тобою. • пов'язана з усною народ-іюю творчістю? Проаїитііуйтс симіюліку твору.

8. Біина'пе жанр іюедіп «Кити підіср кршілянО JВ|ЯШВШЯВ-а>. «О слово рідке, хто без тебе я⁷». • Гчтгофа». * Погляд у криницю»

9. Визначте провідні мотиви циклу «Вірші з МонинІІ»

10. Я» у порзіях никлу «Вірші і Монголії» порушуються проб-іемн укра­їнської W-торіІ та сьигоденпя?

11. Які М:шЬіі мотиви лягли в основу поезії «Голгофі»? Яким чином ці мошви можна пов'язати із сучасною ситуацією в Україні?

12. Які фІЯософмо¹ мотиви щпкучіі a fftXBfl W/огляд у криницю»?

13. До КОГО звертається ліричний герой її поезії «Ца Ти CTBQpHl мене та ким..»? І і яким проханням? Чому?

14. Які можна и.ми.іти риси характеру ліричного героя поезії «Цс Ти створим мене таким-.»?

15. Які (чбіівні заповіді порушив ліричний герой погзЛ «Це Ти створив мене таким л»7 Чи вважите ви Ного винним у ньому?

(6. ІГроана.ііз>-вавшн lunponohoeaiii вам тексти, визлачте ириюлні рнсн ІИдзоМд) .і «о стилю Л І І.аі пічка.

лшл косткнко (нар. тор.)

Ліва Васн.чвиа Костенки - укра­їнська поетеса. Наїюдилася 19 березня 1930 року в містечку Ржишсві на Київ­щині у родині вчителів. 3 1936 року жіьіа в Кнсиї. Там закінчила середню школу і наприкінці 40х років стала студенткою Київського пслагогічнот 1нстнт>-ту. Німгішс вступила до Мое ковського літературного інституту, якнІІ закінчила І95в року. t957 року появилася П перша збірка псиній «Про мнтя землі». iicaadajKm вийшли збірки «Вітрила» (1958) і «Машірівка серця» (1961). Потім Ліна Костпіхо зазнала гострої критики, і в її творчості поча лася тривала перерва. Готова па шіча-пж 1963 року до Друку книжка «Зоря­ний інтеграл» підпала піл чергову хвіст» рссгаимізамИ і булл заборонена владою. Наступну іих*тичву книгу «Над берегами вічної ріки» читачі по­бачили лите 1977 року після шіспідд­клтирічіюї перерви. Полі, і» в укра­їнській літературі став роман у віршах «Маруся Чуран* (1970). За ней ікліаи Ліна Костенко стала лауіи-атом Дер­жавної премії України їм. Т. Г. ЦІсн чепка (1987). Перл- поетеси належать також збірки поезій «Неповторність» (1980). «Сад нетанучих скульптур» (1987). збірка пірщів для дітей «Ііузи-нопніт нар» (tUS?). с'етапній твір по­етеси — історичнин роман у віршах •Ы'рссп'Чкт», яки/І ніша почала шіса-ти ніс в 1966-1967 роках, йшов дру­ком тільки 1999 року.

Для творчості Ліни Кіятсіїко. яка розвинулась на тлі найкращих надбань світової поезії XX століття, характерні потужна інтелектуальна напруга. тяжіння до влучності вислову, поед-нания рельєфності в описі деталей I підкресленої субЧкттшостІ в опиті явищ.

«Поява перчин збірки .1 Костенко була явищем безнрєттслеттгіінм в радянській поезії бодай піл кіння 1920-х років: пнзпачннй поетичний хист іітілиися від са­мого початку (можливо, и завдяки добрій літературній освіті) а цілком зрілих поезіях, сповнених ншрого ліризму і досконалих щодо форм...

Талант Д, Костенки, яюію їрішгкурлги <тгробокі ттосологітло увійти н її гворчу лнбораторію. справляє враження якопч-ь гармонійного 1 врівноваж»попі. Нона ніби не силкується ні вишукувати теми, ні ДобвратЯ орнґчкілмніх висловів для П оформлення "Гему ЇЙ дас кожна обсервація навколишикого. а поетичне мис-лппш вир»іу одягає П в мистезижу форму, накликаючи при цьому відповідні эсо-ціяції. А культура поетики виявляється у підборі з усісї суми вражень саме тільки тих. які варті, щоб їх зафіксувати на ііаііеїл.-»

(KoiiKVUiieub І. Сучасна література в УРСР. Мюнхен; Пролог. 1964 - С. 282, 289.)

— «ям . ■ .мШІМ :il..l,'V;n:..v. ВІ|:І1ШЧІ:ПИЇ| і r і.. 11

нілуалим укрШсько} н.їшспіаіьіші кдачі. Але об'сктншіпм поштовхом для розвит­ку них рис стала, безперечно, u багаторічіїа соїплльїш політична конфронтація, яка, до |к'чі. ft ДОСІ триває n умовах ctoro/pitmiihol, эй пиг.юімзм самого ttocra. «де­коративно! незалежності»: «Ие хочу пити жодну з ролей у цьому саташшсько-му спектаклі». «Я в ньому ие існую». Велична відлюдність духовної нежІ - цс, за переконанням Ліни Костенко, найбільш гідна позиція народного поета, кот­рий не хоче бути з тими, що «одурені». А тим наче з тими, «що одурили», цими «зеїоравшиш шатунами», *аіюспсш\ш іїлмлшщтва*. «крнмиюплшими патріо тами». стіо щі.їм.; сталінських часів». Духовна самотність Літі Костенко, иіеі «тсіріщі поезії її Україні- (за характеристикою Джорджа Луцького), набуває особ­ливої ваш. якщо поставити П в контекст «ненастанної екзисгенщйної самоти» Івана Франка, ного тупі за «пасіонарними індивідами як необхідним ферментом сщх>ті масового нлшогворчото руху» (О. Забужко)._

А «вежа» Ліни Косіевко, наче ніколи не згасаючий маяк, йшіромінюе пристрас­ну еманацію наиіоцальїшї ідеї, тривогу за долю України, в якій піками stuiuty-вали К|хігу і Добро, піодгіту потребу «будити мисль затуркану і кволу» й надію, що «ми іще раз відродимось», хоч і здасться поетесі, що «у порожнечі нема ре­зонансу». Усі підстави мав Ю. Шерех, коли назван Ліну Костенко в числі тих. хто В «втіленням української душі І часто жертви української ідеї». І цим відкрив позамовшш смисл н слів. «Муза лнхтуї не шрші, а долю».

(.'иігчснко О.. Коляда Т. «Вежа самотності»; позамовні смисли // С\-часність — 1996- J2.- С. ІІЗ-Ч5.)

ПАСТОРАЛЬ

Як їх зносили з поли! Набрякли чіл крооі рядна. Трос їх. пастушків. Павло. Сашко і Степан. Розбирали фанату. І ніяка в житті Дріадка Вже ие виведе з горя ОТИХ матерів. А стенам

будуть груди декти

ті залишені и чолі і-рапатн,

те покиддя м: на [руаііких слідах череди* Отакі вони хлопці, кирпаті, сільські аргонавти, голуб'ята, аицибоди. хоч не роди!

їх рвонуло иавідпіг.

І бризнуло кров'ю

в багаття.

І несли їх діди.

яким не хотілося жить.

Під горою стояла вагітна,

СТОРІЧЧЯ

як поле, мати. І кричала та мати: — Хоч личко Його покажіть!

Личка вже ие було. Кісточками, омитими кров'ю.

осміхалася шия