Дмитро павличко (нар. 1929 р.)

Дмитро Касмльоннч Павличко иаро-лийся 2К верст им 1929 p. п гелі Стопча той І на [нано-фрапкнншіні и бага­тодітній сслтісі.кій родині. Початкову освіту майбутній' ПОСТ здобув у ноль ській школі ССИ Яолуїіів. Вчився у Ко .ЮЧНІКЬЬІй ii'-fi ..1:1 їй радянській де

сятирічці. а 19-18 року вступив до .luotvcMuw університету. Студентом він очолював Літературну частину Львівського театру юного глядача. 1953 potty Д Павличко вступив до ас- пірантури, досліджував сонети І, Обран- ка, але ненлокії .«.пнище наукову робо- ту. Того ж року вийшла Його періла збірка поезій «Любоп і ненависть». З 1954 р. Д Павличко - член Спілки письменними СРСР. V 1957-1959 pp. завідупап відділом поезії журналу •Жовтень». Годі ж вийшли друком і поітичні збірки «Моя :ісмлн» (1955)

і <Чорнашітка* (1958) Збірка «Прап да КЛЯЧс* (1958) була визнана «Ьсоло-пчпо нщхілиш». а весь П тираж був пов­ністю знищений.

19*4 року Д. Павличко переїхав до Киева І очолив сценарну майстерню кіностудії їм О Довженка Ннхі були МапнганІ сценарії кіпофіліааій «Соя* (1965) і «Захар Ііеркут» (1970) 3 1966 по 196Н рр Л Павличко працював у cckpeiapi.ni Сці .. .і иіісьмсіииікіи України. Етапною для поста стала збірка -!'-.-. і. ■ (1968). у якій він осмиелкжли ідеї, ЬвтаТО в чому спільні для покоління івістдесятників: Ііробдс-'II і -1 ..і .ы ТІ взаємин І природою І на-вколиінвім світом, щюблема Ііторичної нам'яті народу тощо. Протягом 1971-\97Hpp ■{ П.іплієікп редагував журнаї • Нгеевіт» Серед багатьох поетичних хинжп*. mo виходили у 1970-l9HO-ri роки, можна виділити ібіркн «Сонети подільської. ■■ і. (1973)і «Таолншя твого обличчя» (1979). Поезіям д Пав-личка властиві філософізм. глибина роздумів над сутністю людського бут­тя, звернення до канонічних строф (со­нет, терпннп, рубаї) та творче викорн-стапня ірольь юрпих (Юралів І мотивів.

Л- Пдиличко лауреат Лсржачн'ії п|к'міі У країн в і чі Т Шевченка 1977 p.. ангор багатьох літе|мтурио-критичиих статей, олив її засновників Народного руху Украйні, Демократичної партії України, в 1990 1994 pp.- депутат tlepxoBttal Ради, певіпгй час був послом України в Канаді. У сноїй останній збірці •))■>..>-.' ні ін.. ти. Ц994)пост прапіе переосмислити и пах життя, розмірковус над та млйбутгйи

України.

«Художис мнс.тмпія поет - пе лите пристрасне і глибоке, а й запліднене по­переднім мистецьким досвідом, культурологічно батате'. Мовиться про загаль­ну культуру Думки, П доцільїиш рух від знаного до незнаного, н снокрсвиїсть зі

інітошш ссістчшш л<« мнім ІЧшуслсопі духишй сичи (Шевченка і Фучіка, Кк-лопері Й Чурлюика. Овідтя і Франка) не аснмілкшнься у Павличка ліричний «я», а проліжжуютьгя його обізнаністю. інтелііентністи>. .шанням світового xv-д"Лт(ьомр^тогоргък»ги падбашш. Не не н|юстп один fa нлпширших проблемно тематичних напрямів творчості, а специфіка поетики .

Відданість тралиіиі простежується і в стилістиці J Павличка. котрий І за часів ^лй'счілнпішнх іюьашії молоді віддає перевагу класичним фириам. ііасампсрсд сонету, нормативному ніршеві в усіх поетичних жанрах. В цілому ж постові близькі Строгі форми (рубаї, терцини, сонети). шо відповідають його чіткому мисленню...

Сказане про культуру в поетиці Павднчка стосується й ірольклрру. Він уві-

ХИЛИТЬ у ПІрШІ Й СГНІЧНО ВІШИЛ ВЛІПІМ ПОріННЯИНЯМ («ЯК ДОЗрІїиС ЛШ1І ВІЧШММТ]

і мов зернятко в нблуш, лзвеивгь»). полісвістю картин, навіть за статичної екс-тюлшіії. сиовнсіЦ)! руху («зомлів віл жаху черсіїоиий корч»), символікою барв і чисел | • Лі-і кольори»)- низкою тр4ЛіШІш.<лх на («Яі.,1 ні роси па покоси». «Лслсчснькн») Але головне ясшцдв егичпнми криіеріямп добра І заа, прав­ди і кривди».

(Морспець В Дмиттю Павличко// Історія української літератури XX ст.: У 2-х кн. м Z Ч. 2: 1900- 1990-ті роки: Навч. посібник / За ред. В. Допчика.-К Либідь. 1995.- С 101.)

Коли  помер  кривавий  Торквемада, Пішли  по  всій  Іспанії  ченці,   Зодягнені  в  лахміття,  як  старці,   Підступні  пастухи  людського  стада. О,  як  боялися  святі  отці,   Чи  не  схитнеться  їх  могутня  влада!   Душа  єретика  тій  смерті  рада  -   Чи  ж  не  майне  де  усміх  на  лиці? Вони  самі  усім  розповідали, Що  інквізитора  уже  нема. А  люди,  слухаючи  їх,  ридали... Не  усміхались  навіть  крадькома; Напевно,  дуже  добре  пам'ятали,   Що  здох  тиран,  але  стоїть  тюрма!

* * *

О рідне слово, хто без тебе я? Німий жебрак, старцюючий бродяга, Мертвяк, оброслий плиттям саркофага, Прах, купа жалюгідного рам'я. Моя ти — пісня, сила і відвага, Моє вселюдське й мамине ім'я. Тобою палахтить душа моя, Втишається тобою серця спрага. Тебе у спадок віддали мені Мої батьки і предки невідомі, Що гинули за тебе на вогні. Так не засни в запиленому томі, В неткнутій коленкоровій труні — Дзвени в моїм і правнуковім домі!

Коли ми йшли удвох з тобою Вузькою стежкою по полю, Я гладив золоте колосся, Як гладить милому волосся Щаслива, ніжна наречена... А ти ішла поперед мене, Моя струнка, солодка згубо,— І я помітив, як ти грубо Топтала колоски пшениці, Що нахилились до землиці. Немов траву безплідну, дику Топтала і не чула крику Тих колосочків. Без оглядки Ти йшла собі, а в мене — згадки Про те, як на чужому полі Збирав я нишком колосочки В поділ дитячої сорочки. О, я хотів тобі сказати, Що те колоссячко вусате — То невсипущий труд мозільний, То молодим калач весільний, То для дітей пахуча булка, То хліб, що матінка-гуцулка З долівки вчила піднімати, Як батька в руку, цілувати; Та я змовчав. Я йшов покірно, Бо я любив тебе надмірно, Але мені тоді здалося, Що то не золоте колосся, Що то любов мою безмежну Стоптали так необережно.