Розділ перший

Події поеми відбуваються наприкінці XVIII ст., але точного датування в тексті немає, тому можна казати про умовний час. У певній хаті, подалі від людського ока, зібралися сліпі кобзарі («Середулішні, і старші, й молодші»). Це таємне товариство. Вони навіть спілкуються поміж собою особливою таємною мовою (лебійською): *Бо тут назитаю. І сам на геритху та кус-но хобні...>). Кобзарів-лірників (лебіїв) очолює господар хати — старий Пе­ребендя. До них приходить молодий кобзар, який хоче *справити одклинщи-ни». За звичаєм молодий сліпець-кобзар отримує право самому, без учителя, ходити й кобзарювати тільки іноді, як відбуде «одклинщини*: відповість на запитання та доведе своє вміння грати на бандурі, кобзі чи лірі. Конфлікт між молодим кобзарем і рештою сліпців складає сюжетну основу першого розділу поеми. Це супроводжується численними філософськими роздумами й міркуваннями. М. Бажане дусі радянських поглядів 20-х pp. XX ст. запе­речує стереотипний ідеал кобзаря як пророка, який 4еде страдницький ас­кетичний спосіб життя, лише співаючи та збираючи подаяння. У поемі ми бачимо інший бік життя кобзарів, коли вони за закритими дверима виявля­ють свою справжню сутність. Промовистим у цьому плані є епізод бенке­ту сліпців, змальований М. Бажаном за допомогою нагромадження потвор­них натуралістичних деталей та використанням брутальної лексики.

В замовклім, засмердженім кодлі Роззявилась тиша — рот мерця. , Рот —

зашкалубина хмура, Сурм"а товста живота, Волога й липуча рура, Що блює, ремига і ковта. Волоцюгам сліпим, крім рота, Нічого не треба. І от

Розкривсь, як діра ешафота, Двадцять один рот: — Віками ішли ми Дорогами злими, Землями злими, роками злоби. Мов на катівні, на площі й майдани, Як голови, клали сакци і торбани, Мов бунчуки, простеляли чуби.

В баюрі, у куряві, в тузі і джі, Карка зломивши, мовчки лежи І в землю, як в жертву, вгризайся! Землю і руки свої гризучи, ' На всіх перехрестках лежать стогначі, Лірники — жальники й здрайці¹! Здобич розпачлива — пил й пироги, Зелені сирітські нудженні шаги І вдовині чорні окрайці! _t На всіх перехрестях сліпа голова,

Як пастку смертельну, своє розкрива Піднебіння страшне тупоїдства, Склепіння облудних жалів і скорбот, Огидою й порохом напханий рот, Зморхлий капшук безстидства. Капшука не зашморгуй —

всихає нехай!

Хай!

Дай, боже, дай За ганьбу За злобу Твоєму рабу,

Щоб смиренні були і мудрі, Во ім'я отця Трішки м'ясця, Трішки винця,

Й кожному — хоч по лахудрі!.. Споїли,

Крехтіли,

гарчали,

ревли,

Смерділи, -

змокрілі та голі. Над черевом мокрим бундючно трясли Бородою на в'ялому волі. І воло трусилось, спадаючи з ший ~ Схвильованими обручами.

І сказав Перебендя: — Брате мій! Ти побратався із нами! Слухай, кобзарю,

жахайсь і мовчи, І тайни почуєш многі:

Здрайця — ворохобник, грабіжник, лиха людина. (Прім, авт.)

На всіх перехрестях лежать лірачі, А зводяться тут лиш на ноги! Тож м'ясо жіноче й волов'яче —

нам!

Голод і пісня —

для бидла! Нарід наготує своїм сліпакам Гори жінок та їдла. Братія лірницька,

віщий нарід, По усюдах блукаючи,

швендя,

І скільки пісень —

Стільки мсти й зненавид! — Так казав Перебендя.

• Збираючи сльози, серця й п'ятаки, Втулища й душі, як жертви, Блукають, мов блудні огні, сліпаки, Огні невмирущі і мертві...

• Вогні ваші/ гаснуть,

брехливий крбзарю, /

І трупи кричать по дорогах уже! Так бити ж по трупах! Я перший ударю!

Ударю?

Невже не ударю?

Невже?! Я знаю, як страшно —

цей ляпас

як страшно!

Кричать по дорогах кородливий¹

мрець!

Смердять ваші тризни,

гниють ваші брашна, Гниє огонь ваших сердець!..

Юнок доводить своє вміння грати і співати. Сліпці вже погоджуються на­дати йому право самостійно кобзарювати.