1 Люби* ікугшіас ост' (Дат)

Клацнув затвором, і бровенята його так нахмуритись, що не можна було не зупинитись ПеВЦе, хлопчнна-партінніи догадався, хто вона, слав проганяти і. хоч як жінка благала, заламувала руки, він таки відіїтіав її геп, назад, за табірну зону. Проте й там нещасній жінці, мабуть, чути було, як гатить у двері п в'язень, як аж злршасться земтвнка віл його неса­мовитої фюкотнинн, відзлини проклміь. шо вилітають з амбразури.

I Ilimm день нілгаияли Іі нартіші. але що виженуть _и одному юсш, вона иприна< и іншому, шасни, пика*, мои приблуда, мон незтішнмип дух цих розЛуядих і ніби вічнозеленії* виноградників.

І Іадіи-чір варту П/ОВВШЩ вропсаме тепер, коли а наряді випало бупі артилеристам. иайщирішим друзям Дідеикович. вони, взявши перед роїио.іяшим іріх на душу, до июін.ю закоханим побаченим.

Мов а хреста знята — така була шин*, коли піл інялядаші вартових наближайся до тау ні вахти. Для них Лариса не видалася красунею, про­ст імучепа, пересіраждапа жінка э темним проваллям очей. її .о юрять, як у хворої, а ось йому. ДІденконІ, була вона зовсім інакша, бо, припав­ши до амбразури, бідолаха аж заплакав наплакав од щастя бачити IT

Лариса простягла йому крізь амбразуру свої руки, темпі, буденні рукн. що, нплно бачили всяку роботу, і він. вхопивши разом обидві нестям­но пан обціловувати їх Вартові з делікатності і ю відвертались. a.tc err одно чули то голос п. що лебедів щось ніжне, то голос йото, поіи?п жати і прпсірасті. аж не шрнлось. що не и ж самі вуста, які щойно лайку вивергали, тяжкі проклятій шпурляли всьому світові, тепер гарячим шепотом іаиугь, захлинаються ласкавістю солов'їною:

— Зіронько моя! Циганочко! Ясонько! Оіеня мот каре. щаст*чко рід не мое!..

- Де іі бралися в нього, грубою артилериста, ці сдова-нестоїці. ні ласкаві співи душі, співи до неї. єдиної, що й справді мовби Эробнл» пою щасливим, иідіїесла імию любов'ю на якісь досі не знані верхогір'я... Шо .нин нін досі, шо бачив, чим жив? Вирви, іл бруд, та сморід війни, сна­ряди тільки Й умів фу і у вати, смерть «хіну тільки й бачив, л вона, іь* любов пссіиїдінана, з'явилась, мов з неба. 1 сонячним духом снопів — годихом самот життя — тебе обдала, сп'янила навіки—

Вартові через якийсь час стати нагадувати Ларисі, що вже голі. порі, мовляв, ате вона й не чула, аж навшпиньки пнулася, іяі нучигь усім тілом до амбразури, втопивши в іііїї спін худе, обвите кудмми лине.. Що вона бачила там? Сині краплини очей, та крутий солдатський лоб. тег.ер уже пострижений, та широкі вилиці посірілі - не Й усе. шо могла там поба­чити, л надивитися игг не могла бо. може, не й Гіу.ю саме оте ЇЇ найдо­рожче — одіти тільки раз відпущене їй на землі.

Запустивши руку у віконне, до тонями гладила Дідепкові його іюсірілс и сутінках обличчя, велике, міцпе, одне 9 тих «блич, «со Гх пері водять у граніт. Трепетно голубила обома долонями щоки йому, аж нестерпно було дивитися вартовим на ні розчуленості, дннпіпгь. як, зблизившись лице І лине, уже олШЧуП вони <*6ос — і він. і вона.

Наче пер'дч у вал и тс. шо вже насуиалгмгь.

Вночі було одержано відновіть: вирок залщшнться в силі. Піддягас негайному аик<ніяпию — па очах військ і цивільних. Тепер врятувати Дідснка могло тільки чудо.

Дощило, і передосінні хмари облягло небо, коли батальйони іюхмуро шнкунаїнгя — не на плану, а на іншому глухому узліссі, над яром, щоб

разом з цивільними, родичами загиблого, взяти участь у Цьому оеіан-ньому ритуалі. Представники місцевої влади теж прибулії сюди - всі у чорному, монби на знак жалоби

В старих арміях (чи десь ще й тепер) перед стратою до засудженого заходить піп або паси ці на останнії розмову. Тут цього не було, і тягар такої місії лп па комбата Шадуру. колишнього Діденкояоїо командира. Старий аріилсрист. що відміряв, як і Дідеико, півсвіту разом із своїми томатами, де на стволах уже й зірки не вминались, зайшов до землян­ки понурий, з опушеними вусами. Не знаючи, як нести себе, покашляв і, втягнувши голову в кістляво підняті плечі, присів скраю на холодно­му земляному лежаку. Не знав комбат, з чого почати, як відпускати гріхи ньому клятому Ділепконі, якого він навіть любив, адже добрий, надійний був з нього соддаї. Л тепер ось так іюсриулось — згорбившись, стоїть його артилерист без ременя, а безыедллыйн, неігідяерехшіШ лмнастсрнї — іімнасісрш смертника. Невже не п рої пальна розмова? Комбатові якось

i самому не вірилось у реальну доконечність І неминучість того суворо­го присуду. Але ж доручено. Врешті-решт мусив щось казати... Що їм, смертникам, кажуть у такий час?

Понурився ІПалура-комбат. Вийняв кисет а тнттюном, ВЗЯВ Собі нуч-' ку й ДіденкокІ подав, і вони мовчки закурили, як паче д£СЬ на ноіневій між двома боями.

— Ну от, Дідеико. Воювали ми з тобою не один день, воювали на совісті, ніхто не дорікне. Я пам'ятаю, як отам під дотами— І під Вер-блюжкою... І під Вартим, гад Нстергемом — усе пам'ятаю. Геройський був солдат. Там куля минула, а тут... Що ж це виходить? На смерть за Вать-ківщину йшов, а тепер сам заплямував її? — Він глянув на Дідепка, ждучи заперечень, але той мовчки горбився під накатом землянки, тріщав ци­гаркою.— If(и ж ТИ мовчиш?

— А то казати)

— Тисячу разів життям ризикував ти за неї в боях, тисячу разів міг вя неї ГОЛОВОЮ накласти. То хіба ж тепер злякаєшся? Якщо справді за-іьічмуцан І кров'ю тільки й можна ту пляму змити — хіба не змиєш?