МодРї! камень і

Бачу, як ти виходиш з свої! гірської оселі й дивишся вин.?.

• Терезо! — гукає тебе мати, а ти стоїш не озиваючись.

• Терезо!

А ти посміхаєшся комусь.

Вітер гуляє в Рудних горах. Дзвенить суха несла, туде зелений дуб на зпр'ях , I облизане каміння СМІЄТЬСЯ до сонця.

— Терезо! Кого ти виглядаєш?

А ТИ здіймаєш руки, мов хочеш злетіти.

— Ліамню моя! Пан Бог пилить, кого я виглядаю? Високе небо пал тобою гуде од вітру, мов блакитний дзвін.

и

Куди ти задивилась? У що заслухалась?

Було зимно і чужо, жни u посту хав у гине лісове ткно Чув. шо і хаті не сплять, але ніхто мені не відповідав. Гам ралились. З-за причілка било снігом і засипало мені очі. Білий иігер стугонів у шязожнечі гір.

Я постукав ніс раз Обережно, так. паче її справді іісй стук могли по чути там. далеко внизу.

— Ill- хто ви?

ІЦн мені казати? Хто ми"/

— Свої,— кажу і не чую власпоіо голосу. Третю добу ламіси» тіл чи їли сніг.— Свої,— хриплю я щосили.

Тоді в хаті задзвеніло, мовби сонячний промінь зламався об мийку.

— Мамо, то руські?

Боязко й недовірливо відчинилися двері. Я зайшов до кімнати, гри­маючи автомат імиоюгонт. Натиснув ліхтарик, і в «музі елемричного сяйна завмерла біля столу злякана мати, а ти біля високою ліжка в по­диві, закриваючи ірули розпущеними косами.

Я загасив ліхтарика і сказав завісити вікна.

Мати світла лампу, а сірник дрижав у її рупі. Ти стоила на стільці боса, закриваючи вікна.

Я стидався дивитись на твої білі стрункі ноги. але. щвпиин погляд. все одно бачив їх весь час.

Скочившії з сильця, ти стала навпроти мене. Тільки тепер я іюмішв, акіні подертий на мені був халат їй теж була в білій сукні. І на рукаві чорніла пов'язка.

• Так one такі.. руські?

• А якими ви уявляли?

• ...Такими...

Ти ПРОСТЯГЛІ мені свою білу руку. А мої були мокрі, чгрипп), МваТрА&іІ, в брудних бинтах. Бинти нам правили й за рукавиці, котрі ми розгуби­ли, митарствуючи в проклятих скелях.

— - Хто у вас буває?

— Дпссь нікого, пане вояку.- озвалася мати.

Вона стояла біля кахельною каміна і дипидась на мене сумно.

• А по кому ви носите траур?

• По нашому Фраиішнеку.-- каже мати.

• По Чесько-Словенській республіці.— кажеш ти.

Виходжу чаліир. минаю кошару, в якіії глухо прк(ПЯП вівси, і тихо снінну Від скирти сіна відділ ягться Ілля, білий, мон привид Замерз, ззсться і питає:

• Що там?

• Можна. Брати й баян?

• Давай.

Змову заходимо до кімнати. Побачивши плитку, Ілля міха< .ы - і. ставить біля дверей свій «баян», інЗтрущустьея. здиіюиано нслухаючись у співучу словацьку мову.

- Так ми ж ДОШІ — вигукує він вражеииіі. Я все розумію/

- Нарешті кінчімось оте «нем тудом»'.- каже Ілля.- Ми наче знову па батькіншіпіі.

Мати вказус на пащу скриню біля порена:

• Що то масте з собою? Ти доіадуещся:

• Радіо.

- Радіо! - саасскус мати руками. Просім иаиа - на треба, ие тре­ба його в господі! Цн будьте, а його ие Треба. Від ЦЬОГО нам усе зло. Воно забраДО нашого Фраицішека.

її син Фрапшшск завжди сидів над своїм радіо ДО глухої ночі. Слу­хав і Прагу, й Москву. Необережний, хвалився всім па роботі, що він чув. А прийшли собакн-тнеовці. побили радіо та умкнули (і Фрапцішска. \\ минулий четвірок розстріляли його на кар'єрах. Штандартенфюрер каже: партизан. Для них шо словак, то й партизан. Скажіть, на ласку, який з П мужа партизан? Лісник собі, та н годі! А також взяли з дому та погнати герчднлм рипс шагші. Просім пана, ие треба нової біди.

• Мамаша,— втішас Ілля,— воно німе.

• Не греов, иаиове вояки/

Ілля бере р;"іію а волочить її j хати.

Тетьта хвиля дихає на мене від каміна, варить, як спирт. Чую. як з дро­жем виходить л мене той холод, що ми його набратися в горах. З обе-режиості ми ВВІ гри доби ні разу не розвели вогню. Ми то плазували в камінні, високо над пике, то забиралися па самий кряж, звідки видно було BBS далі — к тилу — всі батареї противника. Ґінкликаючи час від часу «Сімфонію». передавали їй, ЦЮ треСа. З обачності часто змінювали сто­янки. Це пае катунаш Черекочинукічн к ущелинах між горами, особли­во вночі, ми щоразу зривались у якісь прірви. Якби було менше епігу. ми, мабуть, поскручували о собі в'язи. А так лнінг поіих^и/хіли руки, позбивали коліна, подерли халати і,— що найприкріше,— пошкодили рацію.

- Ось до чого ДОВОДЯТЬ ці сальто-мортале.— сумно констатував ІЛЛЯ, остаточно пічн'конаншись. що рація не заговорить.

Але іолонне ВВДДалыя все ж було виконане, і цієї ночі ми вирішили ін-рсб|іаіись до своїх.

Ти налила в таз іенлої води. Я рдамотував свої руки, але закляклі пальці ніяк мене не слухались.

- Давайте яГ„