І. Собор

У тіні пагорків, процвівши потаймиру, Звучить колона, як гобоя звук, Звучить собор камінним Dies irae, Мов ораторія голодних тіл і рук. Встає огонь святобливої готики, Як ватра віри,

як стара яса, І по-блюзнірському піднеслись в небеса Стрілчасті вежі —

пальців гострих дотики. Рукою обійми холодні жили твору І дай рукам своїм німим Піднести серце власне вгору На грановитих списах рим, Щоб в очі скнарі темних веж Заглянуло воно,

мов дзвін сухий, забилось. І тінь впаде із пальців веж, як стилос, І почерку її на серці не знесеш. Немов кістляві й люті пута, На серце ляже слів важкий узор. Залізом

полум'ям,

єлеєм,

₍ кров'ю

куто

Зловіщу повість про собор, Як в захваті стражденних юрм, У скреготі зубів

і скреготі граніту, Мов смертний Спів,

мов клич одчайних сурм, Щоб пломеніти і гриміти, Здіймавсь собор на славу феодалу, Яскиня віри,

кишло прощ,— І на лункі тарелі площ - Вже дзвін його упав помалу, Мов мідний шаг,

офіри мідний шаг. Так в католицьких висохлих руках Бряжчать разки з пахучого сандалу.

На дзвін не йшли,

а плазували лігма Раби та блазні, дуки й королі; І роззявлявсь собор,

немов солодка стигма Безвольної й самітної землі. І падали,

і дерлись під склепіння Тіла без рук і руки, що без тіл; Роти, розірвані навпіл, В камінну бистрину вплітали голосіння. І, як худа стріла,

злітав над ними вгору, Як рук голодних гостроверхий сніп, Натхненний корабель собору У фанатичнім, виснаженім сні.

Крутилися роки в похмурій веремії,

Та не згасали, щоб ізнов блищать,

Вогні готичних яросних багать

На щерблених⁴ мечах і косах Жакерії,

Бо зводився собор — гнобитель і захисник,

Юрби благання і юрби прокльон,

Й готичний розцвітав трилисник,

Мов хрест, мов квіт,

мов псалма і мов сон.

ГОФМАНОВА НІЧ

(Скорочено)

По рубаних щаблях —

в провалля, в яму, в тьму, По рубаних щаблях, по сходах обважнілих І по обвислих, висклизаних схилах — В брухатий льох, в забрьохану корчму. В корчму без вивіски, без назви і наймення, В корчму скажених бюргерів, голодних волоцюг, В корчму фантастів, візників і шлюх, В корчму огидного й ганебного натхнення. Роззявилась вона, закопана в землі, Мов кислий рот п'яниць, де, наче зуби трухлі, Стирчать свічки, ллючи жовтавий лій На стіл дубовий і дебелі кухлі. Мов кулаки бубняві й круглі, Мов яблука важкі, ллоди добра і зла, Лежать ца кремезних, закаляних стоЛах Налляті оливом, вином і лоєм кухлі. Скриплять, вискрипують, вилискують столи, Вином заплямлені і пальцями залапані. Смердючий лій шкварчить в окапинах, Що зі свічок поволі попливли. Поважно правиться затаєний обряд Бенкетів виспренних, замислених пиятик, Де кожен із п'яниць — філософ і фанатик, Сновида й брат, Серапіонів брат.

Тут тисячі годин, тут тисячі ночей

Регоче й п'є єхидний Амедей,

Поет злих слів і вигадок свавільних,

Король нічних, врочисто божевільних"

І похоронних асамблей.

Ось він сидить, цей куций Мефістофель,

Недобрих учт похмурий бенкетар.

Ах, що йому до жінчиних пантофель,

Службових клопотів, і орденів, і чвар!

Ковтає мовчки дим, вино слизьке і слину,

Мовчить, і дивиться, і гне свою живу,

Загострену, мов голий нерв, брову,

Неначе сласний кіт худу і хтиву спину.

То ж він — гігантський кіт, улесливо солодкий.

То ж він — замучений уявою маньяк,

В гурті розпутників, поетів і кривляк

Сидить з лицем диявола й девотки.

То ж він — гігантський кіт, добрячий котик Мур,

То ж він гне спину й випускає кігті

І тут, в сліпій корчмі й в нуднім камергерихті,

У веремії кішл, у млі магістратур.

Театр-нотвор, театр п',яниць-калік,

Він одкривається для мрійника й фантаста,

Й презирливо брова згинається зубчаста,

І в ясна б'є розбещений язик:

— Не п'яний я! Мов смертник той, я щедрий! Хазяїне, свічок! Хазяїне, вогню!

Хазяїне, вина! Нам цукру, спирту й цедри...

Віват, поезіє! Так випиймо ж за ніо!

Підпалюй спирт! Святе аутодафе,

Де спирт пала, мов християнські душі...

Кричіть, захоплені кликуші,

В берлінському блюзнірському кафе!

Шумує грайний пунш, і майорять огні, Блакитні язички підплигують угору В лункім, як черево, блискучім казані.

— Панове, пуншу Теодору! Натхнення, й істина в вині...

І наче ватра тайних інквізицій — Холодна заграва гарячого вина.

— Так що ж, черпаймо з казана,

З товстого казана пекельної водиці! ' <...>

Вмочивши пучки в час, в свячений час і тиш.

• Панове, час іти. Подайте-но плащі! Не будьмо, друзі, надто романтичні...

• Надворі дощ...—

Скриплять ізнов жощі, Мов над папером пера педантичні. Старий Берлін розписують дощі. Готичним почерком, рясою крапель гострих... І крізь колючий дощ, мов крізь густі кущі, Хто продереться, подолавши острах? То радник Гофман по калюжах човга, Підлигуючи, йде і марить у півсні, А вулиця за ним, як гама рівна й довга, Пливе! кружляючи, і тихне вдалцні. Плескаті площі заросли дощем, Стрімким кущем дощів глухих і нерухомих, І над п'яницею, безумцем та митцем Хитається, як звук, їх виміряний помах.

Ах, колонади тонкостеблих струй, Ах, дощ химерний — в прорізах і стрілках, Хйтайсгі і злітай, хитайся і лютуй, Трощи в трикутничок знайомого причілка! Знайомий дім з шухлядами кімнат, . Ковпак нічний, бавовняний халат, Огрядна грубка і приємний чад Із мідного прокислого кадилка...

• Амеліє, Ти спиш? Амеліє, та де ж ти? Йди двері відчени, бо тричі стукав хтось!..'

• Це ти, Амедею, ти? Приплентався нарешті? Скидай-но туфлі, бруду не нанось...—

І, туфлі кладучи до груби, щоб протряхли, Сміється Амедей замислено собі, І посміхаються з полив'яної кахлі Рожеволиці лицарі й дівиці голубі, І черевань, розцвічений у блейвас та цинобру (Полив'яна ідилія голландських мулярів), До себе пригортаючи свою коханку добру, Теж посміхнувся ввічливо й замріяно зомлів. Фламандська піч, розпарена, в квітках,

пташках та бантах,

Мов дівка угодована, паруючи, стоїть,

Полива жирна топиться, гладкі блищать драбанти,

Червець на них вилискує, зелінка і блакить.

Рипить підлога повагом, скриплять кульгаві двері,

І Гофман — у притулкові своїх буденних чар,

Де на пузатому старому секретері —

Перо крилате й ситий каламар...

/ 1929

СЛІПЦІ

Поема історична

Поема М. Бажана «Сліпці» друкувалася в журналі «Життя і революція» (1930—1931). Цей твір є незавершеним, оскільки було надруковано лише два розділи. ,ч ' .

Поема не має логічно побудованого сюжету, оскільки для М. Бажана важли­вим було висловити власне бачення порушених проблем: митець і його місце у суспільстві, філософські питання сенсу життя, творчості, служіння народові. У цьому можна вбачати відгомін літературної дискусії 1925—1928 pp., в якій М. Бажай поділяв позицію М. Хвильового. У поемі життя і творчість кобза­ря є алегорією праці письменника. На формі цього твору виразно позначилися

впливи естетики та поетики футуризму: автор (відповідно до назви) орієнтує читача на сприйняття передусім звукового образного ряду, нагромаджуючи ускладнені епітети та метафори, використовуючи маловживану лексику. Все це відбиває таку прикметну рису поезії М. Бажана, як внутрішня динаміка напру­женої філософської думки.