1920-Й і 21-й роки. Роки солі й хліба. Валки босих людей з мішками на плечах, сотій верстов йдуть пішки по сіль. З півночі сунуть обвішані торбами і кацапами поїзди.

— А, чортова кацання! Опаскудили цілу Росію, а тепер па Україну прете! Нам і самим немає чого жерти! — кричать селяни і погрожують кулаками. Повстанські загони підкладають під рейки «шашки» і спуска­ють з насипу обнизаний мішочпиками поїзд. І тут йшла сердечна роз­плата за братерство, за спільний котьолок і за єдину неділиму.

Хліб. Виривали один другому з рук, з зубів... Сухі, жилаві руки про­стягалися за відібраною торбою, а з розтрощеного черепа лилася жовта­ва кров.

— Геть, ненажеро! Дітей моїх обібрав! Жінку голодну лишив!.. Геть, бородатий дияволе!..

А поїзди все-таки сунуть. Сунуть безперестанку і без кінця. Земля України стогне, п'є кров, насичується, лускає, криється високими, дикими бур'янами.

Шумить тирса, шелестить очерет, кряче ворон. У чорному лісі повзуть тіні. Повстанці? Більшовики? Ті й другі. Зіткнулися, й нема милосердя. Не на життя, на смерть стялися. Сьогодні ті, а завтра другі. Як зручно, легко стрілялося, як вмілося в'язать петельки й розвішувать по дубах дібров дітей одної землі.

І червоний, суворий бог не видержав. Зашироко розмахнувся. Світ забажав запалити, стерти на порох... Жадав стоптати всі племена і раси, затерти і зогидити їх лице, йшов до мети через огонь і студінь, гнався по купах трупів, по гострих багнетах, ревів болем бажання і пристрас­ного хотіння перемоги. Та нелегка була боротьба. З-за кожного стовбу­ра і куща витягалася пальката з ножем рука, яка непомильно, з любов­ною дбайливістю цілила у волохате його серце.

Не видержав скажений ідол. Впав і розплягущився по широчезних просторах чужих країн, стікає рудою кров'ю, дивиться мідяним зором на брудний мужицький чобіт, що владно вже ступив на груди потвори.

Тоді в пекельних кузнях готовить Сатана свій сатанинський винахід. На полотнищі свого прапора виписує:

Неп, усср.

Прокидається рано новстаиець-мужик, дивиться крізь проріділий соціа­лістичний туман, бачить кривавий прапор і бачить сатанинські літери. І опала йому бойова рука, схилилась до землі обрізаика... Додому, чорний підземний брате! Перемога! До ріллі! До плуга!

Тупнув дядько переможною ногою, зареготав соияшиим криком і дико, пристрасно обнявся з окривавлепою землею. На ній виріс твердий іржа­вий моріг. На ній буяли патлаті бур'яни. Мужик, замість відібраного коня, ліз у шлею, норов отупілим лемешем твердінь морогу, розривав бур'яни і кропив голодну ріллю вирваним від снрагих уст хлібом.

Земля мліла. Земля віддавалася сонцеві й мужикові. Скажено топтався кострубатий полюбовник по лоні п'яної своєї любки, захватно вдоволь­няв її иеиатхиенпу пристрасть.

І гнали паростки. І шкіра ланів зеленіла. Сонце, піт і кров злились у барви хвилюючих безмежних полотнищ найкращої з картин. Йшло літо, іриміло літо, літо співало переможний гімн життя на огидних руї­нах злочинних доктрин!..

Минув рік. Марія постаріла, Кормій працює в полі, Лаврін допомагає бать­кові. У Надії народилася дочка Христя. Максим одружився і вигнав батьків з хати. Вони змушені були перейти жити до хати Закаблуків, яких вислали в Сибір. Пройшла колективізація. Люди не хочуть працювати за пайку, зерно гине. Корнія оголошено «кулаком», бо він не вступив до колгоспу. Зимою Лаврін у місті, час від часу забігає Надійка. їх сколективізували, і Марії доводить­ся віддавати останнє, щоб нагодувати Христю. Лавріна за доносом Макси­ма, який відмовився від своїх «батьків-кулаків», запроторено до в'язниці.

VI

Весна довго пручалася і перемогла. Зацвіли дерева, як і завжди. На Великдень боротьба за церкву. Монастир вже давно замовк. Взялися за сільську і почали знімати дзвони. Всього тридцять троє людей попало на Соловки, і церкву добровільно самоліквідовапо.

З боязні, щоб не спізнитися в сівбі, почали сіяти в грязюку. Привез­ли з центру овес, ячмінь.

— І треба було з ним возитися,— гуторять дядьки.— То відвозять, то привозять...

Трактори пороли мокру скибу. Зерно дали у глевку землю і приволо­чили. Скиба злилася, і, як пригріло сонце, повіяв сухий східний вітер, затверділа, і стала рсиатись. Ярина ледве вибилася з землі і пожовкла.

З центру нове начальство, матюки та зміна директора. Знищені поля наново переорюють і наново засівають. Не хватило чим по-друге досія­ти, а що й засіяли, вже було снізнепе. Зійшли по полях буйні бур'яни, зерно перемішане. Овес-зеленяк, овес-скорода, ячмінь-гранчак, ячмінь-плескач — усе нараз. Сіяли. Щось-таки виросте. І щось виросло.

II oY.ro в останньому році м'химички. Літо минало. Країна нічого ік думала, нічого не знала, крім думи про хліб. Хліб, х;іі6 і хліб. Україна нкрнта бур'янами З Москви б'ють іриноту. «>'кт>гіііа шпорноотгтаГіог! [Тартш і вся орана ждут от України познака шш.ілїишя плана хлеба-яіаіонак... К кулакам і їх іюгдібіїїкім нада іірімсімть самій; жеслясія міри

эозд1 ЙСТВІЯ._»

- Чекай, чекай гоп» іитану,- гоїкюять n.n.it обьіраш «кулаки».-Ми знов винні Ниши, що в ірязюк> i-v і- І '■ і! 11 ■ і . щи зерно змішане Винні, що спізнилися Ми винні!. .Vie чекай. Колись знайдемо того винною. Знайдемо і причинімо міри...

Сади обнесли ще за ліга. Нема вже оенни. нема запахів горілого ба-раболишія, нема шелесту кукурудзяного листу і розі u лопаних бірілн ли\ яблуні.. Село — колгосп згортастіїся, шеться до землі, село цінить зуби і нанктінікмться.

Ночами по полях тіні Це лущать ліпші колоски І несуть додому.

Малі діти ГОДИВ» Слтав. Годують «радсішм Годують з дня на день не знаючи, що буде завтра.

Для збору бур'янів кинуто цілий на|н)д. військо, пресу, письменників і вчених. Паї illІИИМ «лишиш людом при прані вдень і вночі стоять озбросні вартові. З кістлявих мужицьких рук. з занедбаної землі вири­вається зі скреготом зубів кусень хиба Все жіптя велике Й барвмоіс під знаком хліба. Милотнлн. вія.ін, сортувлы. Зерно забрали, а послід ін>-ділнли між працюючими. Зерно тим часом зсипали у монастирській церкві. <...>

VII

Долиною віс вігер. На колишнім монастирськім ставку висвистують плкн старих осокорів І пнмдзь Крені* сто на схід »* іимпчкий сіивомий садок, далі - руїни давно згорілої клуні. Стоять наїннро шалені цегляні стовпи, засипані пніом. Вншс отарі будови, кодиипп стаінн. коровники і невеличка сторожівка. <..->

У сторожкі живе людина. Там догоряє свій пік старенький дідусь, кривий на нраву іину. «Господи Помилуй», колишній Гнат. Ревли хур говінні, йшла над землею неймовірна революція, а Гнат жив. Гнувся і ири.ччізь до самої землі, не рач ставай пеіюмгтннм Часами ліз ни зем­лю, і звідти вичікував сопяишою промінчика, тенлішоп) іюдиху з неба

1 так лишився жити. Не стало монастиря, иіихдо «Сніте тихий». І'.....- і ч. -і і и І свічки, лиш Гнаг обфнанн»/ осіннім листом лиіпинен під ногами танцюючих подій з нрозіппнсм «Господи Помилуй», і* він навіть не зайвий елемент. Вш стриж. <->

У нього важливі гості. Кімнатка у Гната три кроки туди н назад, один тапчан і невеличкий столик та ще вічно натоплена і рубка у куті Але у Гната часто сходяться гості. У ньою затишно і беїнечію. Колгоспний сторож, Ной і мудрень - хай там живе! Шкоди не .ихюить.

Г Гнат живе. У нього сходяться іі ті. й ті У нього сходяться віруючі і безвірники. У Гната навіть лишилася Імб.ня Он лежить вона па по­

літі - товста, обмазана брудом і розбита. Гнат не |»аз спинається до полиці, бере ту мину. Гості затихають і слухають. Сіухакпь -і .юіісргим диханням. Слухають з побожністю «І возстаїїе сни на батька, батько на сина...». «1 будет глад по цілій землі...». А після «ашел а трубою зі схо­ду сонця засурмить і мершії воле та путь з гробів і суд настало...»

Люди слухають, зітхають, плачуть. А Гнат дочитує книгу, кладе па столику і проповідує.: не плачте, матері і діви. Ще не прийшов останній, той великий час, коли серця наші очистяться від бе.шадіїіінчті, зневір'я. Сили і любові вам треба. Вірте у нашу силу І вашу любов. Гипуіь иа-wpi. Зникають з лиця землі щирі добрі жінки, які родилися і Внесли н життя щастя, радість, несли працю і несли СМІХ молодий Гинуть діти сонця і великої нашої землі. <...>

Гнат замовкає. Тиша Почилі голови. За вікном співів- хуріонииа. Після хтось порушує тишу. Падають окремі слова. Одно, друге Зв'язуються у речення. Оповідають, що у Києві одиовнлаєи церква. ОДНОГО ранку ба­чать люди. Що баня церковна горить золотом. Дпн.іяіьси і хреститься Ще вчора була вона ЗОВСІМ темною.

Кажуть. ЩО десь іщродим я великий пророк, що виведе іит|юд пані ;і не­волі Чорні духи сповістили про цю вістку І рода-Зп у щите ля. а той по­морок і ГОЛОД великий па парод наслан. Сто тисяч немовлят мусить вмерти.

Кажуть, що вчора прийшли і забрали знов людей Забрали Архина. З ним ще кількох забрали. Пішли на кладовпсько, розкопали могилу і дістали з домовини хліб. Вони бачать скрізь. Навіть ип тому са№ не сховаєшся від них. Так. так... Навіть па тому світі. І Архни вже не вер­неться. Ні Він вже ніколи не вернеться. <...>

Розходяться. Гнат вже один. Сидить і думає Думає про церкву, шо у Києві одмовилася. Думає за пророка та Ірода. 1 також думаї про Надію.

VIII

Минали місяці і ставало тепліше. Снігу меншає, чорними латами криється земля Вітер хита» дерева з набряклими бруньками, а над ними літають та крячуть ворони.

Одного ранку пустився теплий дощ. Під каиіжем калюжі води. Зі CTpttH струмочками дзюркотить вода. ГОМОНИТЬ і і порть великі чисті баньки. Сірко інільиіічс тиснеться до стіни, мінніше звпиаєіьєя, краще втушковує єною голову під себе. На селі глибокий спокій Собаки не брешуть. Кажуть, нема. Поїли їх Один Сірко ЛИШИВСЯ. Ніхто не* турбує його. Не дражнить нервів гучний собачий гавкіт. Можна спокійно снатц.

Зате не може спокійно спати Корній. Пішов до комори, вніс іарпсиї. висівок.

— Це вже. Маріє, іягтаниі... Спечи якось... Знаєш Може, ще більше кори... Прибав... прибав... чусш... Вчора зовсім добре смакувало...

• Е-с. коли б це те мале. Воно ж не перетравить...

• То-то._ А й чи видержить? А вона як? Ще зводиться?

Мары не мої.i.i оиіюнісгії Клихль tt і-Дюиии мучить Вілкашля,і.км

— Ще tiif'ii jHtLWTt-ся-. Вчор.і мрії й ні и а шиї а днинці моя. .и Лапрші-ин... Не прийиіон. каже, мамо? Мохи шула головою. А думаєш, кажу.

ИрііЙЛе? НІКОЛИ, ДИТИНО. НЄ ПринДС. <->

X

Прокинувся эгырпи І забачи* перед собою Марії).

— Чопі пі гака? Що с. Maple?

— Прийшла до неї, а вона на постелі лежить. Гукаю: - Надіє?» tie чує. Кличу. На]кчиті ро.іплющила очі і так засиіяллч*. так, иіасш. страшно .«сміялася. А де. нніаю. мале? А інша нічого не розуміє, Яке. каже, мале? А Христугя ЖМ? ■ і « гася люа: «Нема Хріитусі Нема вже П..»

Корнііі зробив великі очі.

- Нема? Що ти кажеш? Як же так? Як же іак можна? — кричав Корнііі — І ' ж так не можна!..

— З'їла вчора ток» нляпка. Там дереш і було. Дитиня ж. Взяло, каже, І скруїшю, Ллс- Марні нахилилася ДО Корпія І шептала Вона За-I^і ми.і.і ного... Задушила.. Дитя мучилося, і задушила. Дика така. Ниіеш до неї. Вона не хоче вже їсти, лається 1 гмісться...

Марія іххінела руками. Корпій іапер віддих. Слухав. 1 здавалося, спить-си страшний сой.

Марія знов лягла, а Кориій вийшов. Вернувся пізно. .«7кс(м уночі. Марія лежала на постелі і лниилася у темноту. Почула репмах І подача

голос

— Це тн. Корпію? -Я

- був?

• Був. -ііуйию?

• Казала пе приходити Чого. каже, буяєте ходити. Все одно...