Давид і Ратибор підводяться.

Ратибор. Прощай, Микито! Тільки пам'ятай,

Що Новгород чужий тобі навіки!

Виходять, піднявши руки. Але обурений Микита хапає Ратибора за руку і при­мушує повернутись.

М и к и і а. Мені чужий! А хто ж бо дав вам право

Від Новгорода всього промовлять? Хто ви такі? Самотні і лукаві, Ви плетете гнилу, нікчемну сіть, Якою вам життя не зупинить, А Новгород стоїть за Ярослава І за єдину Руськую державу. Ратибор. Що кажеш ти, безумне! Ти ж бо сам

Розпечений кривавою жагою... М и кита. Нехай це я! Я скривджений судьбою

І маю право мстити за отця, Хоч знаю сам, що в час рітучнії бою Не доведу я помсти до кінця... Ідіть собі! І не мені, а вам Зачинять двері новгородських брам! <,..>

Ульф скаржиться Ініігсрді на несправедливість Я|хк:лава. Інгігсрда вирішує всту­питися за земляків, але Ярослав відкидає П прохання. Князеві приносять пере­хопленого листа про тс, шо новгородський посадник Коснятнн готує змопу з метою вбивства Ярослава.

Ярослав урочисто приймає Гаральда. Серед його дружинників можна бачити і Свічкогаса, який став справжнім воїном. Ярослав урочисто віддає Єлизавету

за Гаральда.

Дія четверта «каменщик і князь*-1032 р.

Сад d замку Ярослава. Урочисто святкується весілля Гаральда та Єлизавети. Пе­ревдягнений рибалкою ховається за деревами Журсйко. шоб побачитися з ко­ханою Милушею.

Ж у рей ко (сам). Не властен князь в моїх житті і смерті, І каменщик згодиться ще йому. І не в одну хвилину вирішну...

Входить хмурий і задуманим Ярослав. ЖурсЙКО підступає в тінь.

Ярослав (про себе). Всю ніч мене страшні гнітили сни, І цілий день нудьга стискає іруди, Немов судьба мене востаннє судить За всі мої чесности і вини...

Ж у р е й к о (яро себе).

Не владей князь вперед пізнати ходи, Куди і як воин його ведуть, Але як вірний буде він народу. То, зрештою, натрапить вірну путь.

Ярослав (про себе).

Про що мені віщує ця тривога?

Чия рука... Якого духа злого

Знов підняла на мене Божий бич...

Тінь Святонолка бачив я цю ніч...

Казав мені він реготом пекельним —

А що, коли б у січі тій смертельнії!

Не ти, а я на Аїьті подолав?

То як би нас народ тоді судив?

Обидва ж ми одного лігва вовки,

І руки в нас обох в крові братів...

Мабуть, назвали б мудрим Святонолка,

І окаянним звався Ярослав...

Невже це правда?

Ні! Брехня! Здолав Я ворогів не для своєї слави, А щоб з'єднати Руськую державу

І заировести спокій на землі.

А він чужих покликав королів

J був лаДСВ всю Русь пошматувати,

Аби собі вінець князівський взяти.

Тому народ і допоміг мені,

А не йому в смертельній цій борні!

(Проходить.)

Ж у рей ко (про себе).

Збентежена й смутна його душа. Але дарма... аби вперед рушав. <...>

В сад входить Микита.

М и к ига (сумно дивлячись на похід).

Чудовий снів кохання і життя Звучить мені як пісня погребальна Безумних мрій, що їх без вороття Я поховав навік в цю мить прощальну. Прощай, моя зоря... ніколи на путі Тобі я не ставав ні тінню, ні докором. Іди й тепер шляхом своїм прозорим, Нехай ніхто його не замутить... А я клянусь зректися мсти і зла, Щоб тільки ти спокійною була.