Олександр довженко

(Скорбчі-мо)

...Олександр Довженко був напрочуд широко обдарованою ЛЮДИНОЮ, він нагадував цим художників доби Ренесансу. Сам він гадав, що коли б йому пощастило замолоду як слід учитись, то з нього вийшов би силь­ніший художник-маляр, ніж кіномитець. Хто знає, чи воно так, але в об­разотворчому мистецтві він виявив себе, як і в роботі кіносценариста й кінорежисера, дуже своєрідним і інтересним майстром. Йому високою мірою властиві були любов до яскравих тонів, до виразних контрастів, любов до видимого світу з і'юго безмежною грою кольорів і світлотіией, з його живою й теплою красою. Вій здебільшого сам писав сценарії для своїх кінофільмів, пояснюючи це невисокою культурою і небажанням письменників наших (не всіх, звичайно) працювати для кіно. Я думаю, що цього пояснення мало. Довженко був надто оригінальним і разом з тим надто цільним художником, новатором, я сказав би, від голови до ніг, щоб задовольнитися чужими, хай і вельми талановитими сценарія­ми. Але письменників він раз у раз закликав до роботи для кіно, цього найдоступнішого широким масам, найвпливовішого мистецтва...

Великий жаль бере за серце, що Довженко так і не здійснив своєї мрії — екранізувати улюбленого свого «Тараса Бульбу». Але гоголівськнй повів чується у всій творчості Довженка, у ЙОГО широких, сміливих, упевнених мазках, у його завжди виправданих гіперболах і загостреннях характерів та ситуацій, Він був реалістом і разом з тим романтиком го-голівського типу. Адже Гоголь — романтик не тільки у «Вечорах на ху­торі» та «Миргороді», а й у «Мертвих душах»... Патетичне Сприйняття дійсності завжди було, за власним визнанням Довженка, притаманною його рисою... J, так само, яку Гоголя, це патетичне сприйняття ДІЙСНОСТІ сполучалось у Довженка з глибоким почуттям чисто українського гумо­ру. Пригадайте хоч би сторінки дитячих споминів у «Зачарованій Десні».

Сумно подумати, що частина кінокартин Довженка безповоротно за­гинула в часи воєнного лихоліття. Сумно подумати, що не закінчив він своєї роботи над екранним втіленням натхненної «Поеми про море»;. Але й те, що ми маємо, ставить Олександра Довженка в перший ряд світо­вих майстрів кіно.

Все, що робив Довженко, викликаю такий жвавий обмін думками, такі часом і суперечки, які викликають тільки серйозні й великі творчі яви­ща. Байдужим Довженко нікого не залишав. Його «Арсенат», його «Щорс», його «Земля» — це захоплені гімни людському героїзмові, людськііі праці, глибині й силі людськігх думок, почуттів і пристрастей. Його «Зачарована Десна» — задушевна лірична сповідь, по вінця наносна любов'ю до рідного краю, до трудового народу, до України, з її великим,

але скорботним минулим і з її великим і радісним майбутнім, Його «Поема про море» — не поема про безкрає море людських характерів у всій їх складності, про життя і творчість радянських людей, нових лю­дей на оновленій землі...

Творчість Довженка — цс передовсім він сам, Олександр Довженко, якого ми пам'ятаємо і якого ми не забудемо. Незмінне враження, яке справляв Олександр Петрович на кожного, хто бачив його вперше, було: яка обдарована людина! При цьому інколи іі не знали, в якій саме га­лузі ця людина працює, а от враження надзвичайної обдарованості ви­никало зразу. Ній таки н не зовсім укладався у рамки своєї професії.

Змолоду вчитель, художник, поті.м кіносценарист і кінорежисер, пись­менник — прозаїк, памфлетист, драматург. Це все так. і все це не покриває всього Довженка, і все не у іпюго перепліталось, і на всьому цьому ле-жаіа печать неповторної індивідуальності творчої людини. Коли ви роз­мовляли з ним, вірніше, слухали Його, коли вій розгортав перед вами свої плани реконструкції міст, зокрема так любленого ним Києва, свої про­екти пам'ятників в історичних місцях України, де для нього все жило — і похмурий отаман Сірко, і уявлений Гоголем Тарас Бульба, і дні гро­мадянської війни, і дні війни ВИЗВОЛЬНОЇ,— ви могли подумати, ЩО пе­ред вами блискучий архітектор і скульптор. Коли він удавався в розмо­ву про улюблене ним садівництво, про таких блискучих майстрів ЙОГО, як Бербанк і Мічурін, то вам могло здатись, що маєте справу з першо­рядним спеціалістом садової справи... І ви починані, зрештою, думати, що справді — коли б цей чоловік працював чи в інженерній справі, чи в архітектурі, чи в історичній науці, чи в філософії, чи в біології, чи навіть, скажімо, в медицині, то скрізь би прокладав вій свої сміливі шляхи, скрізь би виявив свій надзвичайний талант.,.

Довженко не боїться — як і ніколи це боявся — надмірностей, пере­більшень, зовні неправдоподібних ситуацій, бо під тим усім криється в нього велика правда життя. Один з Найбільших реаіістів світу, Гоголь, якого особливо любив і з яким був внутрішньо споріднений Довженко, теж не боявся надмірностей і перебільшень, але тільки педанти можуть твердити, ніби гоголівські гіперболи суперечать його реалізмові...

Олександр Довженко не тільки в розмовах з друзями, не тільки в про­мовах па зібраннях людей різних професій, але й і всією своєю творчі­стю завжди сміливо вторгався в саме життя, він усією пристрастю СВО­ГО могутнього серця любив, усім вогнем свого палкого розуму бачив тс прекрасне, до чого йде людство, і ненавидів усе, що стоїть на дорозі до того прекрасного...

(Рильський М. Олександр Довженко// Рильський М. Твори: В 10 т.— Т. 9.— К.: Дсржлітвндав України. 1962.- С. 358-368.)

I nan Антонович Кочерга народився 6 ЖОВТНЯ 1881 року н містечку Носів-ка на Чернігівщині в сім'ї службовця залізничного транспорту. Учився в Чернігівській гімназії. Закінчив 1903 року юридичний факультет Київсько­го університету. Творчу діяльність роз­почав 1904 року як театральний кри­тик. Перший художній твір — драматична казка «Пісня в келиху» (1910, рос. мовою), в якій зображено епізод З історії ПІмеЦЬКОТО середньо­вічного міста. П'єса «Дівчина з миш­кою» у 1914 - 1915 роках з успіхом йшла в театрах Петербурга, Москви. Києва. Житомира, була екранізована.

Першою п'єсою, написаною україн­ською мовою, стала комедія «Фея гіркого мигдалю* (1926), дія якої по­в'язана з минулим славного Ніжин­ського ліцею. Історичній тематиці присвячені також п'єси [. Кочерги «Алмазне жорно» (1927) та «Свіччи-нс весілля» («Пісня про Свічку», 1930).

Популярність драматургові при­несла п'єса «Майстри часу» (1933). Спершу І. Кочерга подав її на роз­гляд українського ренсткому, але п'єсу було відхилено. Драматург переклав її російською мовою і під назвою «Ча­совщик И курица* Надіслав на Всесо­юзний конкурс до Москви, де вона і була відзначена третьою премією. Після нього і в Спілці радянських