Щоденник (1941-1956) (Уривки)

1 /VI [19] 42

Чого б я найменше хотів?

Найменше б я хотів дожити до такого моменту, коли після, хоча і не­людськи тяжкої, але переможної війни кожна наша ганчірка перетвори­лася б у свящеииу реліквію (нрзб). Коли кожен дурень і бюрократ, не дивлячись на якого народ переможе фашистів, заявить, що перемога ста­лася саме завдяки йому, що кріпив оборону, коли дурень стане священ­ним і недоторканим, не піддягатиме критиці. Коли від мистецтва дурень зажадає панеіірика і стане жити нудно і тоскно. Капи провінціальпе убоз­тво і відсутність (нрзб) і вузенький кругозір раптом виростуть у його свідомості в щось велике і дорогоцінне, бо переміг же він ними атрибу­тами; коли неохайне повітове ставлення до культури, повітове і в той же час барське лишиться таким же, як і було,— цього не хочеться мені, цього боюсь, ой не хотілося цього б!

Я хочу вірити, що як би не багато загинуло кращих людей, як не ба­гато шушвалі лишиться по жирних прифронтових установах.все ж таки виростуть і загартуються в боротьбі сильні характери, сильні душі замість сильних Сі широкі натури, чесні, сміливі, відверті, що виросли і сфор­мувались у воші і бурі. Вірю, що вони будуть, що не розійдуться вони скромно ип домівках, що вийдуть вони на трибуну і. як у боях під куле­метами, не криючись, чесно, відверто і строго побажають кращого, ро­зумнішого. 'Годі я відчую, що кров ніколи не ллється марно, людська гаряча кров з слізьми і потом.

Буде управа дурню і усуспільненому туїнпй-бюрократу!

18/VI [19] 42

Ніколи в історії не було випадку, щоб стиль проголошувався раніш, ніж були створені самі твори.

Школи не повірю, щоб папа говорив, приміром, Боттічеллі: «Слухай, Сандро, ти ж пам'ятай, що ми зараз вирішили утворити стиль Ренесан­су, отже, прошу без збочень».

Стиль є наслідок певного творчого періоду, вільного і обумовленого, а не спланованого. Не можна планувати стиль у мистецтві, як це безпо­радно намагається робити паша наївна громада у питаннях мистецтва.

27/VI 11942|

Россош

Ось і Россош, істинно російське місто, де населення чомусь розмов­ляє по-українському. Кількасот літ ніяк не встигне причаститися, ну та вже, здається, досить, вже діти всі говорять но-російськи. Рвонули ми з штабом, отже, на 120 кілометрів зразу на схід. Прощай, Україно, прощайте, надії, до кращих часів. Дивлюсь На шляхи, на вуграсті, воронезькі шляхи — сумно мені, сумно.

По степах бур'яни буяють та цвітуть. Одні жінки куди не глянь, ро­бити нікому, ні коней, ні людей. Не втримали Оскола, трудно буде втри­мувати стен. А чому не втримали? Довго думаю, і мучуся, і б'юсь голо­вою, як риба об лід. Через дурноголову, нерозумну, малокультурну режисуру. Думають, понадівали лампаси і вже генерали. Ні. генерал по голові, а не по штанях, по культурі, по широті поглядів, по талану.

Боже мій, скільки нещастя народу принесли наші тупоголові воєна­чальники і скільки ще принесуть!

Вони будуть карать пі в чім не повинний народ за те. що не вміли ко­мандувати і икали з орденами під хвостами у кобил. Каратимуть за те, що не вміють командувати, карають фактом оддачі пароду в лапи німців і каратимуть за те, що народ просто був під німцями і мусить якось жити, а не повісився увесь чи не був розстріляний німцями. Одним словом, не розстрілюйте ж багато, чортові німці, хай ще своїм трохи зостанеться, як говорив дядько, стоячи під кулями коло паркана.

— Прийметеся після війни розстріляти мільйон українців,— при­цілюється уже... Д.

...Придивляючись до облич, прислухаюсь до розмов, до інтонацій, вдив­ляюсь в холодні, порожні, хижі очі і не бачу нічого, крім кон'юнктури, що мусить скінчитись перемогою через американську допомогу. Що їм до народу?

28/ VI 11942J

Перше, що треба зразу ж після війни категорично змінити,— це всю систему шкільного і дошкільного виховання. Треба переглянути і пере­трусити її зверху донизу.

Треба категорично перебудувати становище і роль учителя у суспіль­стві і в школі. У нас учитель у загоні. Жалюгідне становище учителя ма­теріальне і моралыю-правове, і хибна система виховання — ось причи­на перша і найголовніша всіх труднощів, що їх несемо ми зараз. Ось причина наших перебільшених утрат, хаосу, слабкодухості та іншого, сло­вом, всякого того, що робить нашу перемогу багато-багато дорожчою, ніж це могло бути.

Прибитий, неінтелігентний учитель — це величезне зло нашого наро­ду. Безправний, нешапований, брудний, малоосвічений учитель і такий же малорозумний Наркомос з усім його авгієвим апаратом не може за­безпечити державі гарну молодь, якими б високими і досконалими не були тези прагнеш, компартії.

Народний учитель, учитель народу — серце і сумління села, зразок і предмет наслідування [для] дитини, достойний, чистий, авторитетний, ушанований батьками,— нема, нема у нас народного учителя. Ми зробили з нього безправного попихача будь-якого голови колгоспу, будь-якого дядька, і потонула молодь у неуцтві, у безхарактерності, слабкодухості, безвідповідальності і нехлюйстві.

Скучно, і трудно, і сумно під нашої невихованості. Глибоко перекона­ний, що це є одна з причин, чому у нас так багато зрад і одружень на­ших дівчат з німцями.

Обов'язково треба вивчити і простежити цей прикрий соціальний факт. Що зробило з жінкою наше модерне свободне виховання дівчаток у під­жаках (нрзб) і без коси.

28/VIII 1943

Запропонував М. С. утворити орден Богдана Хмельницького. 29 серп­ня ранком у Номерках. Він прийняв цю мою пропозицію з задово­ленням.

Просив його також кинути війну і зайнятися мирним будівництвом. Бо без нього його молодці нічого путнього не зроблять. Уже починаєть­ся мерзотний бардак з кадрами партійними в Харкові. Почалися повто­

роп ця зимових харківських арештів. Зимою вислали з Харкова під час нашого перебування в місті коло 2500 душ. Ганьба. Ця ганьба уже по­вторюється. Через що так багато людей повтікало з німцями.

Перед початком мітингу коло памятника Шевченку появився бомбар­дувальник ворога. Почалася стрілянина, був дощ. На трибуну вийшов Микита Сергійович із Жукови.м. Всі заспокоїлись. Мітинг був зворуш­ливий.

У театрі Шевченка одбувся концерт, після якого ми пішли на това­риську зустріч з урядом і генералітетом.

Був приємний, як і завжди, Микита Сергійович і маршал Жуков, чу­довий маршал.

29/XI [1943]

Прибулий до мене з фронту з-за Фастова Віктор Іванов, плачучи, розповів мені, що він більше не може воювати в своїй частині. Його комбат, у якого він працює заступником начальника штабу, якийсь майор Валентин К-ко ненавидить українців смертельною ненавистю, особливо мобілізованих у звільнених районах. «Слов'яни-занроданці» — це його лайка. «Слов'яни, брати-слов'яии, запроданці*. — цс базікає двадцятивось-мирічний в.-.к, командуючи якось там батальйоном на нещасній своїй батьківщині, що породила отаке падло.

Віктор плакав. Віктор — російський залізничник, виріс па Україні і вважає себе чесно і чисто її сином.

Всеволод Понов, росіянип-москвич, розповідав мені з сумом, що під Мелітополем на фронті він був свідком явищ глибокообурливих і огид­них. Він бачив, як наші визволителі нищили дівчат, що мали чи й не мали нещастя побути під німцями.

У Харкові в перший день визволення одна комсомолка, що нівроку не вилазила з льоху, нарешті вилізла, мов з могили. Надівши святкову сукню, а що могло бути більшим святом, вона вибігла на вулицю і ки­нулася з радісним привітанням до лейтенанта.

— Забирайся геть, німецька б...дь! — гукнув на дівчатко визволитель, гордовито простуючи по тротуару і шукаючи, очевидно, очима трупи забитих німцями наших громадян, щоб висловити своє обурення прокля­тим фашистським катам. Дівчина в сльози і прибігла в ЦК комсомолу скаржитись.

Станішевського, співробітника студії, в перший день звільнення Киє­ва схопили на вулиці і, привівши до якоїсь штабної установи, сильно побили. Потім допитали і через день випустили.

6/XII 1943

Україна поруйнована, як ні одна країна в світі. Поруйновані й погра­бовані всі Міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, иі бібліо­тек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура,

архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне гос­подарство, ікипппила людей, побила, новішаіа. розігнала в неволю. У нас нема майже вчених, обмаль митців...

І коли я чую обвинувачення «України в огні» в націоналізмі, як же ГІРКО, як тоскно робиться На душі. Ноже мій, доки ти будеш боятися мене? Адже я майже смертельно хворий. У мене поламано всі сустави, з мене давно вже витекла трохи не вся кров. Чого ж ти? Я вже не стою на но­гах, я грамоту забув, я німію, а ти й ше боїшся мене! Не бійся, нічого мені од тебе вже не треба, lice буде по-твоєму, не так, як я хочу, А як ти хотів, хочеш, хотітимеш.

5/XI [19] 45

...Я вмру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю я по­прошу Сталіна, аби перед тим, як спалити .мене у крематорії, з ірудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві десь над Дніпром на горі. Пошли, доле, щастя людям на поруйнованій, скривав­леній землі.

Зникни, зненависть! Щезни, убозтво!

7/XI [19J 46

Реве радіо. Шумить Червона площа. Несуть прапори люде, одягнені в чорне. Поети кричать панегірики. Музика грає «Слався, слався, наш русский цар». Ура! Ура! Горді, неприступні диктори промоатяють уро­чисті, горді, самовневнені слова. Справедливість і гідність тільки у нас. 1 ніде нема демократії, крім нас. J нікого світ так не повинен любити, як пас, і преклонятся нам... і боятися нас, бажаючи миру і щастя в май­бутньому для всіх. Іменем радянського народу! Іменем Батьківщини! Сла­ва, слава, слава. Музика. Новин гімн потрясає урочистою міддю й бара­банами мою кімнату.

І Я вилітаю з неї. Я лину па Вкраїну, заглядаю у вікна убогих хатин, де вдови сумують і діти, де пухне од ГОЛОДУ народ.

...Командуючий парадом високо підняв шаблю!.. Круто зробив крок убік! Барабани.¹ Почався врочистий марш.' Чіткий крок. Бездоганна стройова виправка...

Скільки людей помре в сьому році?

10 / VIII 1953

...Пригадую диявольську пику, що її скорчив Бсрія, коли привезли мене до Сталіна па суворий страшний суд з приводу невдалих помилкових фраз, шо вкрапилися, за словами самого Сталіна, в мій сценарій «Україна в огні». Витріщивши на мене очі, як фальшивий поганий актор, він гру­бо гаркнув мені па засіданні Політбюро (на початку сорок четвертого року):

— Будем вправлять мозги)

Хто тільки не миравлив мені МОЗГИ, Боже мій. кому не клявся я в вір­ності партії і соціалістичній Батьківщині, які ментори не повчали мене!..

— О, я знаю тебе! — грізно киваючи пальцем і так же злобно витрі­щивши очі. повчав мене «друг Берії» Ч.— Ти вождю пожалів десять метрів плівочки. Ти жодного епізоду в картинах йому не зробив. Пожалів! Не хотів зобразити вождя! Гордість тебе заїла, от і загибай тепер... Ти-и! Як треба працювати в кіно? 1 що твій талант? Тьфу — ось що твііі та­лант... Нічого не значить, якщо ти не ВМІЄШ працювати... Ти працюй, як я: думай що хочеш, а коли робиш фільм, розкидай по ньому те, що люб­лять: тут серпочок, тут молоточок", тут серпочок, там молоточок, там зіроч­ку,— тут «перший маестро» почав навіть показувати мені, як саме треба розкидати серпочки і молоточки, від чого я трохи не провалився в зем­лю від обурення, розпачу й огиди.

Розкидавши уявлені серпочки, маестро гордо став передо мною і підняв голову і «указатель!ній» перст:

— От і був ти людиною. Л тепер моя порада тобі: зникай, нібито нема й не було тебе.

Страшно мені пригадати слова сієї темної лихої людини, улюбленця і «друга Лаврептія Павловича [Берії]», «преуспевающего» в серпочках, майстра розкидати МОЛОТОЧКИ і зірочки, депутата і т. д., і т. д.

• Михаїл Едішерович,— спитала дружина Всеволода Вишневського... пронизливим голосом, коли маестро ощасливив квартиру мого друга Все­волода своєю урочистою появою в зв'язку з постановкою «Незабутньо­го 19-го».— А чому в «Падінні Берліна» у вас всі члени Політбюро зо­бражені безсловесними манекенами?

• А вони такі і є,— иічтоже сумняшеся, гордовито відповів їіі «друг Берії». Я був приголомшений...

7/XI 119] 56

...На сороковому році будівництва соціалізму в столиці сорокаміль-Лопної УРСР (повністю) викладання наук так же, як і в інших вузах УРСР (повністю), провадиться руською мовою. Такого нема ніде в світі. Згадую Листи Леніна з національного питання і думаю, не говоріть мені більше нічого. Я все зрозумів і переповненні! вщерть. Якщо мій народ не спромігся на власну вищу школу,— вся абсолютна решта, себто, ну ніщо вже інше не має ціни. Яка Вечувана аморальність... Який жорсто­кий обман... І жаль, і сором...

І І 1. У чому трагічність долі митця за матеріалами «Щоденника» О. Дов-

?женка? 2. Визначте головні риси характеру автора «Щоденника». • 3. І До вас на/ібільшс вразило під час читання твору? ^{1 1} 4. Чи вірив О. Довженко у щасливе майбутнє свого народу? Доведіть прикладами а тексту.

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ