Богдан-ігор антонич (1909-1937)

філософії та магістра польської філо­логії. На державну службу Б.-І. Анто­нич не пішов, бо за часів польського панування українцеві дістати її було дуже важко. Він почав співпрацювати у львівських українських журналах, збірниках, виступав з поезіями і стат­тями на літературні та мистецькі теми. Поет друкував свої твори у журналах різних політичних спрямувань («Вогні», «Дзвони», «Вісник», «На­зустріч», «Наша культура», «Ми» тощо). Не бажаючи обмежувати свою поетичну творчість якоюсь певною ідеологією. Б.-І. Антонич з 1934 року припинив публікуватися у «Віснику», що його редагував Д. Донцов, та релі­гійному часописі «Дзвони», віддаючи перевагу позапартійному часописові «Назустріч». Якийсь час він редагував молодіжний часопис «Дажбог».

Перша збірка поезій Б.-І, Антонича «Привітання життя» вийшла 1931 ро­ку, коли авторові було 22 роки> Згодом з'явилися ще дві: «Три перстені» (1934) та «Книга Лева» (1936). Уже після смерті поета побачили світ «Зе­лена євангелія» (1938) та незакінчена збірка «Ротації» (1938).

Б.-І. Антонич добре грав на скрипці, малював. У приватному житті він був малоговірким задумливим самітником, так і не встиг одружитися. Смерть на­стигла його нагло, наче якесь непоро­зуміння. Богдан захворів па апендицит.

Після операції розпочалося запалення легеМВ. Він довгий час перебував у лі­карні. Його етап поліпшувався: він навіть став працювати вад пе|>еро6кою лібрето отри «Довбуш». Та рантом все змінилося: не витримало змалку слаб­ке серце, до того ж перевтомлене висо­кою температурою. 6 липня 1937 року Богдап-Ігор Антоннч помер. Похова­ний у Львові.

«Аіггошгчсва стихія — це занурення у глибини природи, в прапервіспість світу, відчуття себе, свого духовного «я» ланкою в безконечному кільці метаморфоз, що так яскраво виявилося в «Трьох перстенях» (1934), «Книзі Лева» (1936), «Зе­леній Євангелії» (1938). Його «осонцепість», «окриленість», «оспівавість» при­ховують за зовнішньою оболонкою життєлюбства і оптимізму глибокий драма­тизм буттевісного онтологічного плану; за сонцем тут неодмінно виглядає холодне, мертве світло місяця, перстень молодості й пісні неодмінно замикає перстень смерті як передумови і запоруки «вічної молодості»...

Цікавим виявом сюрреалізму в українській поезії є незакінчена збірка Б.-І. Ан­тонина «Ротації». Сам автор в інтерв'ю часописові «Назустріч» (1935, Л» 15) назвав цей стиль «ііадрсалістнчішм натуралізмом» міської теми. «Ротації», за його визначенням,— цс «місто в собі, місто — суть, місто — маііже царина природи, місто — майже біологізоваие...» Уже з цієї короткої самохарактеристики окрес­люється антопичівський варіант сюрреалізму: тут немає іі натяку на бретонів-ськніі автоматизм письма. Навпаки, домінує наскрізна копцептуальність задуму. Скульптурна моїгументальність образів, що творять фантастичні пейзажі, які на­гадують чи то нагромадження ранніх геологічних епох, чи то хаос зруйнованих внаслідок апокаліптичної катастрофи гігантських міст, споріднює сюрреалістичні візії Аптонича з сюрреалізмом у живописі, зокрема з творами Д. Кірко та М. Ан-дріенка, творчістю яких поет цікавився».

(Ільпицький М. На перехрестях віку// Над рікою часу: Західноукраїнська по­езія 20-30-х років.- Харків Фоліо, 1999.- С. 17, 22.)