Літературний процес 1930-1950 років

У 1930-ті pp. виносно самостійний і незалежний розвиток української літе­ратури в УРСР було штучно припинено. Комуністична алада поставила під свій тотальний контроль не лише економіку, але й ідеологію. Почалася доба сталін­ського тоталітаризму. У країні запанувала атмосфера страху, породжена масо­вим терором. Людині заборонялося вільно думати та висловлювати думки, відмінні від офіційної позиції, яка також постійно змінювалася залежно від полі­тичної ситуації (наприклад.'ставлсіїня до нацистської Німеччини). За приблизни­ми підрахунками органами. ДПУ-НКВС було фізично знищено понад 220 україн­ських письменників. Водночас у 1930-ті pp. в СРСР відбулася зміна культурного курсу. На відміну від 1920-х pp., коли заперечувалися будь-які традиції і заохо­чувалися всілякі експериментаторські пошуки, влада розгорнула боротьбу з мо­дернізмом, переорієнтувавшись на класичне мистецтво XIX ст Так, у 1937-1938 pp. були фізично знищені всі футуристи та більшість тих письменників і критиків, які в 1920-ті pp. вважалися активними виразниками комуністич­ної ідеології в літературі. Натомість були реабілітовані нещадно засуджувані у 20-ті pp. т. зв. «міщанські» цінності (від краваток і обручок до дитячих казок і новорічної ялинки тощо).

На Першому з'їзді радянських письменників СРСР, що відбувся 1934 p., була створена єдинії Спілка радянських письменників, яка мусила здійснювати конт­роль над митцями та визначати їхню творчість. В УРСР була створена її філія. Єдино можливим стилем став так званий «соціалістичний реалізм», який від реалізму був доволі далекий. «Соціалістичний реалізм» грунтувався на принци­пах партійності, пролетарського інтернаціоналізмі' та «змалювання дійсності в її революційному розвитку». Тобто, письменник мав змальовувати таку ідеальну модель життя, яка мала бути за комуністичними схемами. Літературі лишалося тільки ілюструвати чергові гасла Комуністичної партії, які, як уже зазначалося, неодноразово змінювалися. Ті письменники, що залишилися на волі (п. Тичи­на, М. Ріільський, В. Сосюра. О. Довженко. Ю. Яновський, А. Головко, І. Кочерга. М. Бажав та ін.), мусили свій мистецький талант спрямовувати па оспівування партії та соціалізму. Зрозуміло, що така «література» мала мінімальну естетич­ну та пізнавальну вартість.

З'явитися численні «виробничі» та «історико-революційні» романи і повісті («Історія радості» І. Ле, «Аванпости» І. Кириленка, «Київ» Н. Рибака, «Шлях На Киїп» С. Скляренка, «Артем Гармаш» А. Головка та ін.) з обов'язковим пози­тивним образом більшовика і засудженням «українських буржуазних націона­

лістів» (українців, які усвідомлювали свою національність і прагнули незалеж­ності батьківщини)..

НайкращіТВОрИ 1930-х pp. («Вершники. Ю. Яновського. «Люлолови» 3. Ту­луб, «Майстри часу». «Свіччіпіс весілля» І. Кочерги, кіноповісті О. Довженка, окремі поетичні тморп М. Ри;п.ського, В. Сосюри, Л. Псрвомаї'/гького, М. Бажана) були за своїм духом і стилем лише кволим відгомоном спохн 1920-х pp.

Помітне місце в історії української літератури 1920 - 1930-х pp. посіла «Празь­ка школа», основу якої у статиці Чехословаччнпи склали лічтії..молодшого по­коління емігрантів (Є. Малаїпок, О. Ольжнч. О. Тсліпі. Юрій Клен та ін.). «Пра-жаїш» прагнули своїми творами сформувати НОВИЙ тип українця, сильної та вольової особистості, яка була би спроможною збройно вибороти незалежність України. Помітний вплив на творчість поетів «Празької школи» справила ідео­логія «інтегрального націоналізму» Д. Донцова. Духовно близьким до «пражан» був прозаїк У. Самчук. який у своїй творчості спирався на тралііції класичного ев|юпеііськоп> реалізму XIX ст.

До Окремих постатей в українській літературі 1930-х pp. належать В.-І. Анто­нім па Західній Україні та В. Свідзинський в УРСР. У час. коли загальні тен-Ленції літературного процесу були позначені протистоянням двох ідеологій, ці поети творили справжню літературу, орієнтуючись передусім на загальнолюдські цінності та високий художній рівень.

У'період Другої світової війни українські радянські лнгьмсішмкн. відчувши патріотичний підйом та послаблення ідеологічного тиску, поряд із казенними іірініапііинстсько-агігаційннми створили кілька вартісних мистецьких творів Це «//охорон друга» II. Тичини, «Любіть Україну» В. Сосюрн». «Мандрівка в мо­лодість» М. Рильського, «Україна в оті» О. Довженка. «Ярослав Мулрніі» І. Ко­черги, «Данило Галицький* \1. Бажана тощо. З іншого боку фронту українські пін і.менникн мусили ідеологічно обслуговувати німецьких загарбників. Буль які спроби відстоювати національні інтереси нещадно каралися нацистами (ув'язнен­ня У. Самчука, розстріл О. Тсліги. смерть у концтаборі Заксенхаузеи О. Оль-ЖНЧа). Окрему сторінку української літератури цих років складає поезія Укра­їнської повстанської армії.

Одним із наслідків Другої світової вівші стало об'єднання західних га східних українських земель у складі УРСР та масова еміграція українські митців, які не бажали залишатися під владою сталінського тоталітарного режиму (І. Багряний.

A. Любчсшсо. В. Петров (Домонтович). Т. Осьмачка. В. Барка, І. Костецькнй,

B. Державші. Ю. Бонко-Блохин. Ю. Шерех-Шевельов, Г. Костюк, І. Кошслівець та ін.). Після закінчення війни вони ОПИНИЛИСЯ в американській окупаційній зоні Німеччини у т. зв. таборах «Ді-Пі» (D.P. від англійського Displaced person — перемішена особа, утікач). У вересні 1945 р. ними було засноване творче об'єд- нання «Мистецький український рух» (МУР). До складу МУРу входили І. Баг- ряний. В. Барка. Т. Осьмачка. В. Петров, Є. Маланюк. Юрій Клен, Ю. Косач, І. Костецькнй та ін. Очолив цю мистецьку організацію У. Самчук, а головним літературним критиком та ідеологом був Ю. Шерех-Шевельов.

МУР на певний час (1945 -1947 pp.) став цснт|юм літературного життя ук­раїнської еміграції. Протягом чотирьох років Існування МУРу відбулося кілька з'їздів, учасники яких обговорювали шляхи розвитку української літератури. Засновники «Мистецького українського руху» поставили собі за .мету створити «велику українську літературу» і продемонструвати світові, що існує нескорена «духовна Україна». Програмною настановою письменників став «європеїзм» української літератури, що був пов'язаний зі спадщиною М. Хвильового, та

антитоталитаризм, породжений необхідністю викриття цііві.'іі:іоваиому світові зло­чинів сталінського режиму. Незважаючи на значні досягнення (в рамках МУРу вийшло попал 1200 книжок і памфлетів, з них 250 - публікації оригінальних Творів поезії, прози та Драматургії, окремі 3 яких, зокрема «Тигролови» І. Багря­ного. «Юність Василя Шерамегй* У, Самчука. «Старший боярин» Т. Осьмач-ки, «Енсй і життя інших» Ю. Косача, оповідання та романи «Доктор Серафікус» і «Без фунту* ІЗ. Петрова (Ломоптовнчй) та ін. булл високоякісним внеском ло української літератури), такс величне завдання не було виконане. Після під'їзду багатьох письменників до інших країн у 1947-1949 pp. МУР автоматично при­пинив своє Існування. На зміну йому 1954 р. у США постала нова організація «Об'єднання українських письменників в екзнлі (вигнанні) «Слово», яка проісну­вала до 1991 р.

В УРСР у повоєнний час період відносної творчої свободи закінчився черго­вій погромом українсько? літератури. 1946 р. вийшли постанови ЦК КГГ(б)У «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в «На­рисі історії української літератури», «Про журнал «Вітчизна». «Про репертуар драматичних театрів УРСР і заходи До ного поліпшення», в яких провідні діячі української радянської культури були в черговий раз звинувачені в розповсюд­женні національної ідеології. Цс поєднувалося з інспірованою Й. Сталіним кампанією боротьби з «безрідним космополітизмом», що, фактично, було почат­ком брутального цькування та репресій проти євреїв. Були розкритиковані ро­ман Ю. ЯПОНСЬКОГО «Жива вода» і вірш В. Сосюри «Любіть Україну». Зазнали звинувачень в «українському буржуазному націоналізмі» О. Довженко, М. Риль­ський, І. Сенченко, П. Панч, у космополітизмі - Л. Первомайськнй та іи. Була навіть піддала критиці за націоналістичні ухили» «ідеологічно витримана» схе­мою російської імперської історичної міфології опера «Богдан Хмельницький» на лібрето ТОДІШНЬОГО ГОЛОВИ CPU У О. Корнійчука. На тлі сірих і невиразних С&цреалістичннх творів справжньою подією стала поява роману О. Гончара «Пра­пороносці» (1946-1948). Попри певну заідеологізованість, твір О. Гончара вирізнявся потужним лірико-романтичним струменем та відсутністю традицій­ного для української радянської літератури класового «самоїдства». тобто нега­тивного зображення національно свідомих українців.

Після смерті Й. СтаяіНа (1953) та XX з'їзду КПРС (1956), на якому тодішній радянський керівник М Хрущов з метою збереження і часткового реформуван­ня комуністичної системи розкритикував сталінські методи керівництва країною, відчулося певне послаблення ідеологічного тиску па українську літературу. По-смсртішй вихід «Зачарованої Десни» О. Довженка (1957) та «Мисливських ус­мішок» Остапа Вишні (1958), в яких ігнорувалися ідеологічні схеми соціалістич­ного реалізму, знаменували кінець доби сталінського тоталітаризму та початок нового періоду української літератури.

Богдан-lrop Антонич народився 5 жовтня 1909 року в селі Новіщя Гор-лішького повіту на Лемківініїні (терито­рія між Східними Бескидами, річками Сяном і Попрадом та на захід від Ужа). Його батько — сільський священик Ва­силь Кіт, іцо змінив прізвище незадовго перед народженням единого сина.

Дитячі роки Антоннча припали на час Першої світової ВІЙНИ, коли його батьки були змушені 1914 року иере-селитася до Відня, а 1.91.9 року па Пряшівщшгу, до Чехословаччиші. Хло­пець спочатку навчався вдома, а з 1920 року — у Сяноцькій гімназії, яку він закінчив 1928 року. Після закінчен­ня гімназії Богдан-Ігор поступив на гу­манітарний факультет Львівського університету за спеціальністю «сло­в'янська філологія». Паралельно із за­гальнішії філологічішмн студіями і пое­тичною творчістю Антонич багато уваг» приділяв оволодінню україн­ською літературною мовою, чому спри­яло уважне читання та опрацьовуван­ня творів українських письменників — від класиків до сучасників (П. Тичини, М. Рильського, Є, Плужника). Уперше прилюдно з читанням власних творів Аитошгч виступив 20-річпим юнаком 1929 року як член товариства сту-дентів-україністів у «Живій літера­турній газеті».

Після закінчення університету Б.-І. Антонич здобув ступінь майстра