1 Доведена до безглуздя (лат.).

Якось у гості до Степана завітав Борис Задорожній, який уже працював інструктором кооперативного буряківництва на Київщині. Борис розповів про

свою дружину (Падійку), яка кинула на йоги вимогу наячання в технікумі і тепер чудово веде <дамаите господарство. Степанові було неприємно, що задля міщанського щастя Бориса його колишня «блакитноока Надїйка» пе­ретворилася на звичайну куховарку і прибиральницю. Блукаючи містом, Степан міркує про сутність людини.

Він зрозумів, що люди — різні, зрозумів це так, як усе відоме можна зрозуміти, коли розуміння проходить у серце вістрям, коли блисне воно співучим зерном з-під давнього лушпиння слів. Ба, не зрозумів, а збаг­нув, як любов можна вчути, кохаючи, як біль, розпач і порив можна дізпа-ти, переймаючись ними іі забуваючи, яку кожному з них приділено на­зву. Люди — різні! Він передчував це, а тепер знав, передбачав — і стало дійсністю.

Новий світ був у нім, світ нової думки, що лоскоче мозок, що мете в ньому кутки й меблі зрушує, сама там оселяючись. Він ніби знайшов те зачароване речення, що одімкне двері, де ввійдуть його сили, зморені довгим блуканням попід мурами. І, як прозірливий дослідник, п'яніючи від геніального завбачення й боячись за його правдивість, потребуючи перевірити й зміцнити свої висновки широким спостереженням,— рушив хлопець туди, па галасливі великі вулиці, де люди, сила людей, де йому можна дивитись до безтями. <...>

Юрба збуджувала його, збуджувала не самий зір та слух, але й ніс його поширювався, щоб нюхати, пучки тремтіли, щоб діткнутись цієї рухливої, гомінкої маси. Він прагнув відчути її всіма чуттями, всю і кожного, ввібрати її всіма сполучними каналами в ту могутню май­стерню, де враження топляться па огнищі крові й куються на ковад­лах серця. Всі шлюзи його істот були піднесені, і піняві струмені світу, ллючись у них, десь збігались у вузьких потоках одним бурхливим по­током, що зрушував уже підойми його творчої машини, і цей перший дріж застояного механізму він ночував, як біль, як лячне хвилювання, як невимовний захват, що опановував його, поривав його вбік, вино­сив геть із середовища, де виникнув, аж поки, поволі відсуваючись, сліпнучи й глухнучи, він не лишився сам серед юрби, сам із своїм вог­нем. Тоді рушив додому, несучи цей вогонь обережно і боязко, як вірні несуть свічки у великий четвер.

Та Степан, зайшовши у свою кімнату, темну після вуличного блиску, вогку після морозяної посухи, тільки втому відчув. Усе спинилось у НІМ, і те полум'я, що ось мить ще палило його, рангом погасло тихо іі без­слідно. Де воно? Навіщо ж усе це було — захопило іі ущухло? Він сів, не роздягаючись, ображений, пригнічений раптовим занепадом свого пориву, в безмежному жалі за втраченою надією писати. <...>

Тим часом доля підготувала Степанові приємну несподіванку. Звільнилася посада секретаря в журналі, і внаслідок залаштункових інтриг літературних угруповань було ухвалено призначити на цю посаду сторонню людину. Гак Степан Радченко став секретарем журналу.

IX-X

Ця посада принесла Степанові нове коло інтересів, нові знайомства та ба­гато роботи, але хлопець ретельно й вправно давав раду усім справам. Любовні побачення із Зоською відбувалися без змін двічі на тиждень. Також доволі часто він відвідував пивницю, де спілкувався із Виюрським. Нарешті надійшов гонорар за кіносценарій у півтори тисячі карбованців. Це була ве­личезна сума. Степан вирішив змінити помешкання. Він викликав комісіонера й описав, яка йому потрібна кімната: простора, світла й окрема у велико­му будинкові десь у центральному районі. «Словом, вам треба справжня кімната» — підсумував комісіонер. Але справа із пошуком саме такого по­мешкання майже не просувалася.

Заклопотаному журнальними справами Степанові дедалі важче було знахо­дити час для побачень із Зоською. Слід було якось радикально змінювати їхні взаємини.

На чергове побачення з Зоською хлопець ішов неспокійно, навіть з де­яким острахом. Яких слів мусить добрати, щоб висловити те важке, склад­не почуття жалю й прощання, що його гнітило? Шаблон любові підка­зував, що для розлуки мусить бути достатня причина, ревнощі, зрада, сварка принаймні або хоч повільне охолодження протягом довшого часу. Та чи іі зважиться він, чи зрозуміє вона?

Зоська вже чекала його. Сиділа на кріслі в пухкій блакитній кофточці, недбало скинувши черевички, і посміхнулась, коли вій увійшов.

— Як я скучила за тобою! — сказала вона.

Хлопець нерішуче спинився біля порога, дивлячись на неї збентеже­ними очима.

— Я теж за тобою скучив,— відповів він.

В цих словах було стільки туги, що й для нього вони забриніли не­сподіваною щирістю.

— Іди ж сюди,— прошепотіла вона.

Він кинув на стільця пальто та капелюха й підійшов до неї похилою ходою злочинця.

Вона посадовила ЙОГО поруч па килим й підвела руками його голову:

• Поцілувати тебе?

• Поцілуй.

• Ти хочеш?

• Хочу,— розпачливо шепнув він.

Вона ледве торкнулась його уст своїми устами і, здригнувшись, зразу припала до нього таким довгим, безтямним поцілунком, що він почав задихатись.

— Так я тебе люблю,— сказала вона.

Він потоблено мовчав, гладячи й цілуючи їй руки.

• Ці два дні, коли ми не бачились, здавались мені такими довгими, як два безконечні роки,— казала вона.— Не знаю, що сталося зі мною. Хотіла навіть на посаду до тебе прийти.

• Весна? — пробурмотів він.

— Ах, звичайно, весна, як же я не догадалась) I тихенько заспівала, хитаючи ногою:

Весна, весна, весняночка. Де твоя сестра-паняночка.

Степан дивився на неї, любуючись на її маленьку бадьору постать, захоплюючись радістю, що в її голосі бриніла. J йому схотілось узяти Зоську за руку, водити її квітчастими полями, і щоб вона співала так — співала для нього, для сонця, для розкішного обрію, білими хмарками помереженого.

Він стиснув їй руку й сказав:

• Зосько, підемо в ноле, коли стане сніг?

• Ах, підемо, і я сплету вінок!

Він не міг себе стримати і в солодкому пориві каяття, в спалахові всіх спогадів, що були йому з дівчиною зв'язані, пригорнув її і став цілувати поволі, божевільне, в очі, у волосся, у губи, захлинаючись від радощів покори, як не цілував ніколи.

— Ти... Зосько... я не можу без тебе, не можу...— шепотів він. Коли заспокоївся, вона погладила його по голові:

— Ти — божественний. \

Але йому мало було цих поцілунків. Щось невичерпане й натхненне лишилось ще в його душі. Він хотів зробити для неї щось виключне, хотів, щоб їй завжди було радісно коло нього, як зараз, хотів зв'язати її з со­бою назавжди.

• Зосько, я давно про щось думаю,— сказав він захоплено.

• Про що?

• Давай поженимось. Вона відсахнулась.

• Ти збожеволів!

Ні, він зовсім не збожеволів. З блискавичною винахідливістю, мов і справді про це віддавна думавши, почав поважно викладати їй свої до­кази. Передусім фактично вони вже й так подружжя. Розлучатися ж вони не збираються, ні? Гаразд, то треба зробити висновки. Він живе, як зли­день, без ніякого затишку. В житті — безлад, який і писати йому зава­жає. Та й не можна ж вічно користуватись чужою кімнатою! Одне од­ного вони вже досить знають. Навіщо красти десь годинки побачень, коли вони взагалі можуть бути вкупі? їй теж краще житиметься, якщо вона любить його, звичайно. Всі ж женяться, і дивно, як вони ще й досі не поженились! Матеріальний бік цілком забезпечений. Та він і посаду допоможе їй знайти кінець кінцем.

Він спокійно зважував міркування «за» й не знаходив жодного «про­ти». Потім спитав:

— Скажи, ти хочеш? Зосько! Вона лукаво відповіла:

— Звичайно, хочу. — І смутно долала: — Якби ти знав, як важко бути коханкою. Скільки я перемучилась] Він вдячно поцілував її. <••>

XI

Поступного ринку Степанові стало прикро за скоєні/ *дур>шцн>*. Одружен­ня не входило в його плани. Він відчуаав образу на Зоську, бо вона *зрадливо скористалась його шляхетним поривом».

Прийшовши на вечірку, куди Степана запросила Зоська, він несподівано для неї, заявив їй, що вона йому обридла. Па вечірці він познайомився із жінкою на ім'я Рита.

Та жінка мала спокійне, майже нерухоме довгасте обличчя, що в пря­мокутній рамці гладенького стриженого волосся з рівним пасмом над очима нагадувало щось старовинне, витончене й застигле, незмінно мо­лоде, певне своєї краси й урочисте, як обличчя давніх єгиптянок, що йшли з віялами за фараоном. Натомість очі її жили, ворушились і сміялись за все обличчя,— великі облудні очі, що блищали в мороці, як у кицьки. Одягнута була, скільки він роздивився, в темну оксамитову сукню, що переходила вузькою смужкою через одне, геть оголене плече. <...>

Степан казав про літературу сучасну, свою й чужоземну, декламував вірші пристрасних поетів, щоб навіяти тій прекрасній Риті відчуття і ба­жання любові, щоб притягти до себе її оголені руки, щодекади на столі, темпі, спокусливі під збудним світлом червоної лампи. Часом вона спи­няла мельки на ньому свій блискучий погляд, що натякав на зрозумін­ня та згоду, і тоді хлопець почував глухе й гаряче повстання в крові, немов не погляд її, а плече його торкнулось. <...>

Степан запросив Риту на танець.

Тепер, при світлі шістьох білих лампок, що горіли під стелею, він міг роздивитись на неї цілком. Вона складена була з двох тонів, без жодних переходів між ними - чорного: волосся, очі, сукня й лаковані черевики, та смуглого: обличчя, тіло рук і плеча та панчохи, і це просте поєднан­ня надавало її постаті гордого чару; жодних кучерів чи гребінців у рівній зачісці, жодних прикрас чи гаптування у рівній сукні, що від стану тро­хи ширшала й немов підрізана була внизу, як і пасмо над чолом. Все чорне .мінилось на ній від жвавих очей, а смугле застигло, життя було в убранні, а в тілі соп.

ПервД ними плавко хитались захоплені нари, і Степан рангом поба­чив, що Зоська дуже старанно танцює з тим юнаком дівочого типу. Він задоволено подумав: «Ну от вона вже й забавилась. Якраз до пари». Потім ЬбІЙНЯВ свою даму, і, вичекавши такту, вони пустились у натовп танців­ників. Вона рухалась гнучко й раптово, пригорнувшись уся від грудей до колін, віддавшись цілком йому і танцеві, а він зазирав їй у вічі бла­гальним поглядом, напружившись у цьому пристрасному оповитті. Жа­гуче їхнє тепло зустрілось, пройшовши крізь тканини, хвиля млості,

могутня, сласна, затремтіла в їхній крові, і хлопець перестав зненацька щось почувати, крім ритму й притиснутого, відданого йому тіла, що ним володів ту мить цілковитіш, ніж міг би опанувати його колись насправді. —Вечеряти, вечеряти! — крикнула господиня.

<...> Всі ринули до їдальні з радісним галасом, потребуючи підживи­тись після довгої вправи. В цьому стовпищі вій зіткнувся на мить із Зось­кою і, користуючись тим, що пара ЙОГО одвернулась, тихенько, але весе­ло, шепнув: «Прощай, Зосько!» Вона глянула на нього глибоким, повільним поглядом, знайомим йому, та вже педошкульним, і теж щось тихо відповіла, але він не розчув, пройшовши. <...>

І повідомила його, що вона тут випадково, приїхавши одвідатн батьків, а постійно живе в Харкові, де танцює в балеті. Вранці рушає.

Ніколи ще Степан не почував такої вдячності до жінки, як зараз. Вона їде! Отже, кохання тут не буде? Яке щастя! Вій ладен був стати перед нею навколішки й співати їй хвального гімну. Боже, як гарно все-таки жити на світі!

— Друга година,— сказала вона.— Мушу йти. Хочете мене провести? Він дуже ХОТІВ.

Хлопець чекав у передпокої, поки Рита попрощається з господинею. Коли вона вийшла, вій схопив її за руку іі притяг до себе.

— Поцілуй мене,— сказав він. Вона тихенько заспівала, сміючись:

А дівчата ноги мили, а хлопчиська воду пили, тра -а - ля -тра-ля -ля. тра-а -ля-тра-ля-ля!

Потім пригорнулась до нього, як танцювавши, і він відчув па мить сласний лескіт її язика.

— Вогонь любові запашний тільки мить! — скрикнув він у захваті.— Потім на ньому починають варити борщ.

• Мить для жінки замало,— сказала вона.

• Я висловлююсь алегорично.

Страшний гуркіт стільців розлігся в помешканні — вставали з-за столу. На вулицю він вийшов без пальта, незважаючи на її протести, а що холодно було, ного зразу обгорнув споглядальний настрій.

• Небо кольору папірця в п'ять карбованців,- сказав він.

• Ви такий .матеріаліст?

• Безперечно. А ви?

• Теж. Ми й так занадто пережили дія ідеї.

• Вона й сама чимало пережила. Сівши на візника, вона сказала:

• Прощайте, пустунчику!

• Прощайте, мріє!

Він радісно дивився, як зникла за рогом його небезпека. Помахав услід рукою. Кінець. <...>

Повернувшись додому. Степан перечитав свої твори і відчув розчарування.

Про що. властиво, пін писав? Ніде протягом сотні сторінок не здибав він людини — того, їмо Мучиться іі нрагне, що божевільні поріши зарод­жує в болі, того, що нидіє і буяє, плазує й підноситься па верховини. Він не знайшов у тих сторінках сумною карлика з велетенським розумом, дрібного звіра, що тягне на щуплих раменах вічний тягар свідомості; не знайшов чарівної дитини, що так мило плаче іі сміється серед барвис­тих няньок існування, жорстокого войовпика, що вміє вбивати й умирати за свої мрії, су порога поборника за далекі дні, невтомного гінця в май­бутнє. І ця відсутність вразила його. Навіщо ж ці твори, коли людське серые в них не б'ється? Мертвими видались йому тепер ці оповідання, де людина зникла під тиском речей та ідей, від неї створених і для неї призначених!

Він мляво підвівся іі ліг, заклавши під голову руки. Так, він не по­стери" був людини, а що ж, крім неї, варте уваги? Без неї все втрачає рацію, стає бездушною схемою, дзвоном у безповітровому просторі! Наївна віра давнини, що людина є міра речей, що для неї світ повстав і зайнялися зорі, блиснула йому єдиною правдою землі, вищою над усі правди та докази. І з цієї туги за колишнє нерозуміння, з ясного про­зріння рушіїв життя, з яскравого відчуття людини здобув він перші питки свою гарячого плетива.

Він напише повість про людей.

[ коли подумав не, страшна нудьга огорнула йото від безсилості пе­ред ним величезним завданням, якого вату він відчув гостро, яскраво, несвідомо прибільшуючи ь уяві всі труднощі роботи. Як поєднати безліч фактів, що він встиг назбирати й відчути, як сплести ту силу спостере­жень, що він зробив пал іншими і над собою, в одну бездоганну цілість, точну й припасовану, як годинниковий механізм? Як проявити в кількох тисячах рядків безконечну різпоту людей, божевільну відмінність їхніх думок, настроїв, бажань і дій? Щоб людина виступала вся, без купюр і ретушування, яка є вона в боротьбі, коханні та праці, з усіма велични­ми іі іншими поривами, злочинством і жалем, підлотою і відданістю? Ні, це зовсім йому не під силу! Мусить зразу ж відмовитись такою зухва­лого замаху й застерегти себе від величезних прикростей невдачі. Та й взагалі слід кинути цю літературу, що, скільки міг ВІН пригадати, тільки гірким розчаруванням платила за його муки! <...>

Творча криза триваю, й Степан за цей час так нічого і не написав. Серед щоденних справ він якось згадав про Зоську, котру tie бачив із часу остан­ньої вечірки. Прийшовши до її будинку, він дізнався, що Зоська отруїлась і померла. Степан гостро відчув свою провину. Комісіонер нарешті знатное йому чудову кімнату на іктанньому поверсі великого будинку в престижному київському районі Липки, звідки було видно Дніпро і місто. Хлопець залишився задоволений, сподіваючись, що в такому приміщенні до нього повернеться натхнення.

XIII

Поет Вигорсъкий в черговий раз зібрався в мандри Україною, і Степан прий­шов до пивниці на імпровізовані проводи. Вони обмінялися думками з приво­ду життя і людей.

Потім нони їли й пили, поринувши у власні міркування. І Степан, зне­магаючи від потреби виявити свою нудьгу, промовив, піднісши склянку:

— Випиймо, друже, за любов! Поет здивувався.

— З якої речі нам пити за це жахливе чуття, що позбавляє людей спо­кою?

Степан збуджено відповів:

• Позбавляє спокою, позбавляє життя. Жахлива ця любов.

• Так ви погоджуєтесь зі мною? — непевно спитав Вигорський.

• Цілком.

• Терпіти не можу збігатись поглядами,— нсвдоволено пробурчав поет.— Погодження — смерть. До того ж мушу заявити, що сила любові походить виключно з традиції. Золотий вік кохання минув, лицарі й дами розтанули у віковій млі. У XII столітті жінки поділяли свою особу па дві частини — тіло чоловікові, душу — обранцеві. У XIX вони робили навпаки, а в XX і зовсім втратили почуття різниці між цими частина­ми. Любов занепала — приблизно на аршин від серця. Тобто вернулась до свого вихідного пункту. Щоб правильно зрозуміти її сучасне, міжна­родне, коли хочете, становище, треба пам'ятати, що любов не властива людині на всіх ступенях розвитку. Дикуни не знали її, а наш вік є вік освіченого дикунства, дикунства в «знятому» вигляді, як кажуть діалек­тики. Отже, й любов «знімається». Пісня кохання проспівана. Любов стає поруч муз і надихає разом з ними тільки старомодних поетів. Натомість висувається те, що було найголовніше в дикунстві,— праця. Справжній поет може бути тепер тільки поетом праці.

• Наприклад, ви,— сказав Степан.

• Я — сумне явище. На межі двох діб неминуче з'являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед. Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жодної партії ніколи не прощають,— на гостроту зору. Найкращі слуги життя — засліплені й підсліпуваті. Вопи бадьоро йдуть уперед, бо бачать те, що їм здається. Бачать нове, бо хочуть бачити. Воля керує, друже, життям, а не розум.

• Чорт його знає, що ним керує,— похмуро сказав Степан.

Хутко вони й пішли, бо поет збирався добре виспатись перед подо­рожжю.

• їду, їду,— скрикнув поет на вулиці.— Нічого цього завтра не поба­чу. Яка радість не побачити завтра тс, що бачиш сьогодні! І вас теж, мій друже! Досить я вас тернів.

• І я вас теж,— сказав Степан.

• Признайтесь, це не було вже так нудно? Ане не здумайте завтра на вокзалі мене проводити. Знайомий на вокзалі — це ж кошмар!

• Та я не знаю навіть, яким потягом ви їдете,—заспокоїв Степан.

• Я й сам точно не знаю.

На розі Великої Житомирської вопи спинились.

— Прощайте, друже, - .мовив ноет.— Я кажу «прощайте», бо ми можемо вже й не побачитись. Не забувайте, що згинути па цьому світі так само легко, як і з'явитись.

Він пішов, а Степан відчув, що лишається сам серед вулиці, серед суворого, безжального міста, сам серед безмежного зоряного світу, що ясно мінився над ним перед сходом місяця. <...>

Степан добре влаштувався в новій кімнаті, але відчуття самотності від цього лише посилилося. Писати він не міг, відчуваючи порожнечу в душі. Одного разу в їдальні Степан несподівано зустрів Левка. Розмова з ним спра­вила на хлопця неабияке враження.

XIV

Степан несподівано вирішив повернутися на село і назавжди кинути місто. Він згадав своє перше кохання — Надійку, і йому здалося, що він любив лише її. Але, відвідавши її, побачив лише церемонну, поважну вагітну дружину Бориса Задорожнього, в якій не залишилось майже нічого від тієї наївної сільської дівчини. Він подумки назвав її тузатою мііцанкою». Йдучи від неї, Степан пройшов повз будинок Гнідих на Нижньому Валу, де він колись жив, і зрозумів, що не варто ворушити те, що залишилося позаду, *бо розкладаєть­ся минуле як труп*.

На площі Інтернаціоналу він купив у кіоску, своїм звичаєм, пук газет і, відійшовши, завмер з несподіванки. Цей вечір був справді казковий! Просто назустріч йому илили світючі, незабутні очі, що сміялися йому з завмерлої маски жіночого обличчя, і він пізнав їх відразу, він кинувся до них, як на рятунковий вогонь маяка.

— Рито, Риточко,— шепотів він, стискуючи її руки.

Ту ранку, що вона полишила колись на його долоні, він почував те­пер у серці. І ладен був притиснути цю жінку тут, серед вулиці, пристрас­но й безтямно, відчути її так, як відчував, танцюючи.

Вона відповіла, посміхаючись:

— Яка несподівана зустріч!

• — Тільки несподівана? — схвильовано спитав Степан.

— І бажана,— додала вона.

Він захоплено па неї споглядав.

— Де ви йдете? — спитав нарешті.

• На Малу Підвальну. Він узяв її під руку.

• Ходімо.

Але за окрвикоикомом у темряві провулка вій спинився й жагуче оповив руками її етап.

Вона вшіручнулась і шепнула не дуже невдоволено:

— Ви божевільний! .

— Завжди такий,— радісно відповів він, знову беручи П під руку.— Схиліться до мене. Ну, ближче! Ну, не будьте скупою! Я шукав сьогодні цілий вечір. Коли хочете знати, то я й портфеля свого сьогодні десь одбіг. Але знайшов вас. Ви не можете мене зрозуміти. Після того як ви поїха­ли тоді, я не міг НІЧОГО робити. Я жив тільки спогадами про вас, надією вас побачити.

— Справді? Я теж вас не зовсім забула.

— Тим краще! Але й зараз я ще не певний, що це ви. Розумієте? Ви в іншому вбранні, і мені здається, що, може, це вже й не ви.

• Треба доказів?

• Ви відгадали мою думку! — скрикнув він.

Вона па мить, на одну мить торкнулась його уст колишнім поцілунком.

— Це я?

— Так, ви,— погноблено відповів він. Потім спитав: — Ви надовго в Київ?

— До осені.

Він вдячно стиснув їй руку. Він трохи побоювався, що вона скаже — назавжди.

— Я безтямно люблю вас,— шепнув він.— Ви особлива, ви якась чудова.

Вся туга його зненацька полилася любовним шепотом, зворушливи­ми словами, ніжними назвиськами, сміливими, збудними порівняннями, що в них мінилася вся глибінь його чуття.

Раптом вона спинилась.

• Годі, пустунчику! Я вже дома. Вік бурхливо скрикнув:

• І я піду за вами! Я піду до вас! Вона погрозилась пальцем.

• Не можна. Я живу в батьків, як вам відомо.

• Ах, як це не дотепно,— плаксиво промовив Степан.— Що ж робити?

• Завтра ми танцюємо в опері. Чекайте мене, -г Тільки завтра?

• Тільки завтра. Але я хочу квіток.

• Ви їх матимете.

В мороку ирисінок, ледве освітлених лампою з другого поверху, він цілував її палко й запитливо, вимогливо, нестримно, мов шукаючи в гли­бині її уст весь вік сподіваної розгадки. І швидко пішов, буяючи радіс­тю знайдення.

Ніколи не ночував він ще такої могутності самопочуття. Земля, зда­валось, пливла йому під ногами оксамитовим килимом, і дахи будинків вітали його, як велетенські капелюхи. А в голові, в прекрасній, вільній голові низками, роями в щасливому захопленні линули всеосяжні думки.

Не чекаючи ліфта, хлопець притьмом збіг на шостий поверх, і до кімна­ти ввійшовши, розчинив вікна в темну безодню міста.

Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі, кам'яні

пальці. Він завмер під сласного споглядання цієї величі пової стихії і рап­том Широким рухом зронив униз зачудований поцілунок.

Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей.

1927 Київ

1. Які загальнолюдські проблеми порушує В. Підмопільшій у романі «Місто»? Чи залишаються вони актуальними в паш час?

2. Чи вдалося, на вашу думку, Степанові Радчснку «завоювати місто»?

3. У яких ще творах української та світової літератури провиним мо­тивом 6 «підкорення людиною міста»? Чим відрізняється він них роман В. Підмогильиого?

4. Прослідкуйте, як протягом твору змінюється характер Степана Рад-ченка. Що вій втрачає? Яких якостей він набуває?

5. За допомогою яких засобів розкривається характер та психологія Степана Радченка?

6. Наскільки статус людини в суспільстві впливає на душевні якості людини?

7. Проаналізуйте жіночі образи роману «Місто».

8. Чому, на вашу думку, стосунки Степана Радченка із жінками завер­талися неминучим розривом? Чому з жодною Степан Радченко не схотів поєднати своє життя назавжди?

9. У яких епізодах роману виразно відчутна іронічність оповіді В. Під­могильиого?

10. Пригадайте провідні ознаки філософії екзистенціалізму. Чому дослідники вважають роман «Місто» екзистенціальним твором?

МИКОЛА КУЛІШ

(1Ш-1937)

Микола Гурович Куліш народився G грудня 1892 року в селі Чаїїлішка на Херсонщині в бідній селянській родині. Початкову освіту М. Куліш здобув у школі того ж села в 1901 — 1905 ро­ках. 1909 року він закінчив у містечку Олешки (тепер Цюрупнпськ) училишр та вступив до приватної гімназії. 1913 року н м. Сочі скла» екстерном іспит за 6 класів гімназії, а влітку 19Н року вступив до Одеського упї-верентету. Але розпочалася Перша світова війна, і майбутній драматург потрапив до школи прапорщиків. Влітку 1915 року М. Куліш одружився. У серпні ТОГО ж року він буи направле­ний па фронт, де перебував до 1917 ро­ку. Наприкінці 1917 року М. Куліш по­вернувся до Олсшок, де брав активну участь у культурному, громадському й політичному житті району. У липні 1918 року він потрапив до в'язниці, звідки вийшов у листопаді. Від травня до червня 1919 року він був членом дніпровського політвикопкому і заві­дуючим управлінням народної освіти. У липні 1919 року М. Куліш вступив до КП(б)У, сформував і очолив Дніп­ровський селянський полк, у складі якого брав участь у боях з дснікіїщямн. Під час окупації України денікінською армією він у підпіллі займався форму­ванням повстанських загонів. Після розгрому ДенікІНа М. Куліш повернув­ся в Олешки на посаду голови відділу народної освіти, 1922 року переїхав до

Одеси, де також керував народною ос­вітою.

1924 року М. Куліш написав свою першу п'єсу «97», темою якої став го­лод 1921-1923 років па селі. Прем'єра цієї п'єси відбулася в столичному Хар­ківському театрі ім. І. Франка і стана подією в культурному житті України, зробивши загальновідомим ім'я драма­турга. 1925 року М. Куліш переїхав до Харкова, де працював спочатку в на­родному комісаріаті освіти, а згодом — у редакції Журналу «Червоний шлях».

Прибувши до Харкова. М. Куліш одразу активно ВКЛЮЧИВСЯ у літератур­не життя. З початком літературної дис­кусії у квітні 1925 року він стає на бік М. Хвильового. Коли наприкінці тот ж року утворилася ВАПЛ1ТЕ, Хі. Куліша Обирають членом Президії, а згодом і президентом цієї Літературної органі­зації. Він пише п'єси «Комуна в сте­нах. (1925), «Зона» (1925), .Хулій Хурина» (1926), «Отак загинув Гуска» (1927) та ін.

У 1928-1929 рр знаменитий режи­сер Лесь Курбае у театрі «Всре.ііль» ставить tl'ecu М. Куліша «Мита Мазай-ло» та «Народний Малахій». що ви­кликали палкі дискусії. Пізніше, після саморозпуску ВАГІЛГГЕ. М. Куліш очолив українське товариство дра­матургів і композиторів, був членом редколегії журналу «Літературний ярмарок» (1929), членом президії ПРОЛІТФРОНТу. Коли під тиском

Компартії 19 січня 1931 року ІІРОЛІТ-ФРОПТ припинив свое існування, хмари пал головою драматурга почина­ють гусгиігати. Але восени 1931 режи­сер московського Камерного театру А. Таїров поставив нову п'єсу М. Ку-лівіа «Патетична соната», яку не до­зволяли ставити в Україні. Проте не­вдовзі п'єсу заборонили. Останнім твором М. Куліша. який 1933 року йшов на українській сцені, була траге­дія «Маклена Грасса», але і її після кількох вистав також заборонили.

Після цього життя драматурга іде до свого трагічного кінця. 14 червня 1934 року його виключають з партії, не лають можливості писати іі друкувати­ся. 7 грудня 1934 року М. Куліш був заарештований і засуджений на 10 ро­ків. ІІоп» заслали до Соловсцького та­бору, де іі розстріляли 3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох в Ка­релії на честь святкування 20-ї річниці Жовтневої революції.

П'єси М. Куліша позначені впливом естетики експресіонізму, що виявляєть­ся в «нервовій» емоційності га ірраціо­нальності ліі. використанні символіки, гіперболи, гротеску, підкресленого кон­трастування барв і .мотивів. З іншо­го боку, суттєвий вплив на творчість М. Куліша справив Мольєр, зокрема у використанні принципу драматично­го контрапункту (антитетичиості Дії. коли синхронні репліки суперечать одна одній за змістом, бо відбивають протилежні позиції або бажання персо­нажів).

«Усі постаті комедії [«Мина Мазайло») — тільки легкі й дотепні маски, і спро­би знайти політичний зміст у комедії тільки нозбаа-яють її головної прикмети — нечуваної в українському театрі легкости. Добрі мені позитивні герої КОМСОМОЛЬЦІ, що приходять у чужу хату з футбольним м'ячем і - «бах ногою м'яча» — і при цьому проповідують таку суспільну систему, де кожний буде тільки иумером,— «всесвітню пумерну систему!» Добрий мені позитивний герой Мокій, що мало не плаче від віршика «Під горою над криницею горювали брат з сестрицею» і «як стане коло української афіші — чнтає-читае, думас-думає, чи справжньою напи­сано мовою, чи фаіьшивою!» Що ж уже казати про дядька Тараса!

Ні, Куліш не був тієї думки, що українське питання вирішується в хаті Мини Мазайла на Холодній Горі, і то в змаганні сповненого правильних проізношеній віршика «Пахнет сеном паї лугами» з таким маленьким, але, Господи, яким же жалісним «Під горою над криницею». Звичайно, час віл часу у цьому граціоз­ному перегоні масок виблискують колючі політичні репліки, але цс тільки той перець, яким присипано траднційігу комедію-балет про кружляння без ладу, мети * й системи людців, поглинених формою життя, чи то буде всесвітня пумерпа система, чи позірність прізвища.»

(Шерех ІО. Шоста симфонія Миколи Куліша// Куліш М. Твори: В 2 т.— К.: Дніпро, 1990. - Т. 2.- С. 331.)