Частина друга і

Минув рік, як Степан приїхав до міста. Влітку хлопець продовжував своє навчання, вивчаючи за власним планом англійську і французьку мови та українську літературу. Несподівано надійшов лист від Вигорського, який, високо оцінивши оповідання, повідомляв, що розіслав їх по редакціях. Побігши до крамниці і придбавши журнали із власними творами, Степан у піднесеному настрої вирішив піти на концерт симфонічних оркестрів. Там він познайо­мився із невеличкою на зріст і худорлявою, але смішливою та задеркуватою дівчиною, яку звали Зоська.

Окрилений успішним письменницьким дебютом, Степан розіслав листи з Пропозиціями нових творів до київській та харківських журналів. Зранку, коли мешканці комунальної квартири, де винаймав кімнату Степан, розійшлися у справах, хлопець сів за письмовий стіл.

Це були чернетки складених ще минулої зими оповідань, разом три кінчених та одне почате, розміром більші проти видрукованнх, але спільних із ними темою — революція і повстання. Та крім того, усім їм була притаманна ще одна риса, що иозначшіась цілком уже на першому творі його «Бритва» іі пішла розголосом і по дальших оповіданнях Сте­панові!.*, синтезуючи його уявлення про істоту громадської війни,— ве­личезного масового зруху. де одиниці були непомітні часточки, зрівнені в цілому іі безумовно ному підпорядковані, де люди знеособились у вищій волі, що відібрана їм особисте життя і разом з ним усі ілюзії незалеж­ності. Тим-то героями його оповідані» зовсім природно ставали речі, що в них моїутня ідея побіжно втілювалась. І справді, носіями дії в нього самі з себе робились панцерний потяг, зведений з рейок, спалений має­ток або здобута станція, що стояли проти людського колективу, як ви­рази і особи. Тому ніде ще розстріли не відбувались так просто, ніколи ще трупи не лягали так покірно, як у творах Стсфаиа Радченка, бо, при­слухаючись до ЗОЙКУ Зруйнованого панцерника, автор забував про стогін живого під його уламками.

До вечора він закінчив почате оповідання, сам дивуючись на об­важнілість своєї руки. Ті сторінки, Що раніш він легко писав за годину, коштували йому тепер півдоби напруженої праці з прикрими перерва­ми, коли олівець зовсім відмовлявся йому служити. Йому доводилось усе перекреслювать, спинятись я розгону на слові, що. до речі, ис пасувало, але й замінити, проте, видавалось. Мовні знання обернулись йому в без­посереднього ВОрола. Розум ного, обтяжеиий набутком читання, стиля­ми майстрів і підвищеними вимогами до фрази, раз у раз гальмував вільний лет його натхнення. Вигострене на літературних шедеврах ху­дожнє чуття викривало йому безперестань огріхи композиції, і він двічі мусив перебудувати план, підкидаючи обмислене і додаючи зовсім не­передбачене. І, скінчивши, відчув злісне задоволення, як вершник, об'­їздивши копя, що не раз скидав його додолу. <...>

Уже почалися лекції в інституті, але Степан туди не пішім/, зрозумівши, що можна про жити і без диплома. На замовлення харківського видавництва він уклав .thipi.ii «Стефан Радченко. Бритва. Збірка оповідань». Триває його роман із Зоською, хоча їхні відносини немов заклякли.

Були, правда) Й здобугкн. Вона погодилась говорити з ним па «ти», але жодних висновків з цього не зробила. Крім того, вона палила й стри­жена була, але й ці незаперечні, на ного думку, ознаки не послужили йому ні до чого. Вона владно тримала його на віддалі і часом тільки, коли він

пхинькати починав, дозволяла себе поцілувати, ніколи сама не відпові­даючи.

• Я люблю тебе,— не так щиро, як пристрасно шепотів він, проводя­чи її ЗВИКЛИЙ шляхом з кіно до Гімназіального провулка.

• Ах,— зітхала Зоська,— ніякої любові немає. Все це люди повигаду­вали.

Вій пробував вплинути на неї логікою:

— Коли не любиш,— казав він,— тоді навіщо зі мною ходиш?

— Та ти ж платиш за мене! — дивувалась вона. ■ Така відповідь глибоко його ображала, але він мовчав, бо мусив собі

признатись, що трохи побоюється її. Вона була вередлива, і чудні, несвітські бажання її охоплювали. За один тільки вечір вона могла хотіти політати аеропланом, постріляти з гармати, бути музикою, професором, будь-яким, до речі, мореплавцем і чабаном.

— Ах, я хотіла б бути крамарем,— казала вона.— Сидиш у крамниці: «Вам чого? Перцю? На десять? Сто грамів?» Це чудово! Приходить багато-багато людей... А дітям я давала б по цукерці. Я хотіла б бути дитиною — гарнюсіньким кучерявим хлопчиком. Це так надзвичайно — сісти верхи на паличку та поганяти — но, синий, но, буланий!

І шарпала ного за руку, підплигуючи. Ці безконечні бажання висна­жували и, і часом, похмуро промовчавши цілий вечір, на хлопця не див­лячись і незважаючи, вона брала на прощання ного за руки й тужно казала, хвилюючи Степана своїм тихим голосом:

— Ах, божественний, які ми дурні! Всі дурні. Ти нічого не розумієш.

Він справді відмовлявся будь-що зрозуміти, крім того прикрого фак­ту, що тендітне дівча це приворожило його до себе й посіло в його житті непорушне місце. <...>

Після частих відвідувань із Зоською кінотеатрів Степан написав і відіслав кіносценарій про громадянську війну. Одного разу, пішовши із Зоською до ресторану, побачив там п'яного Максима. Згодом, на лекції у шкіртресті, ; знов зустрівся з ним. Максим став пиячити і гуляти із жінками. Він завів Степана до «Електричного лото» (тодішній різновид казино), де тепер щовечора грала Мусіньки, яка вразила його своїм виглядом. Степан після побаченого відчув себе вільним, далеким від цюго світу і вищим.

V

Для Степана почався складний період, оскільки значна частина розісланих оповідань так і не з'явилася на сторінках журналів.

І от якось, укладаючи план своєї найближчої лекції, він почав прогля­дати «Fata morgana** , вибираючи уривок до пророблення з слухачами. З педагогічною і/еунажністю перегортаючи сторінки, хлопець непомітно зацікавився іі почав пильніш спинятись па окремих рядках. Сумовита гармонія образів вабила його, слова, спалахнувши від зрозуміння,

розгортали йому безмежну перспективу в таємниці своїх сполучень. І зне­нацька зайнялись безліччю ворушких світляків, що сунули без краю ліво­руч, гаснучи на білих берегах. Він сидів, прикутий до фосфоричних сто­рінок, яких тонке проміння внпалювато йому в схилених грудях болісний слід.

Ніколи ще не читав він так жадібно й не дізнавав такого глибокого з читаним злиття. В книжці, для нього не новій, він знайшов нове, п'я­не зачарування величчю творчості, могутністю її різця й гущиною сто­пленої з її пориву фарби. Повіки його тремтіли, й пальці ворушились па столі. А кінчивши, муку відчув, муку спраглого, що, напившись, тільки роз'ятрив жагу, і важка споруда твору, що складалась перед очима його по цеглині, враз на нього ніби обвалилась. Похиливши голову на руки, він слухав луну рядків, що тихла, завмираючи, як далекий спів. І звідти, з тієї далини, з порожнечі, що з тиші створилась, війнув на нього мерт-вущий холод.

— Ніколи, ніколи я такого не напишу,- шепотів він.

Тепер він спізнавав безглуздя своїх намірів. Письменник! Хто, підступ­ний, йому це слово підказав? Звідки взялась йому та божевільна певність, що так довго манила його? Тепер вій недобачав до цього жодних підстав. Мало що кожному не захочеться! Мало що не мріється, але тільки йо­лоп за мріями вганятиме.' Козак він, що скаче на палиці замість коня! Дурень, безнадійний дурень! І за цю химеру проміняти науку, інститут, звести нанівець роки тяжкої праці, викохувані плани, обов'язки, нарешті? Перед ким? Хоч би й перед собою'. <...>

Правда, його оповідання,— теж оповідання! — були видрукувані, але що ж з того? Всякий може щось написати, випадково, через щось, один раз, і крапка. Хіба мало зринає на сторінках журналів випадкових імен, щоб ніколи вдруге не з'являтись... А може, він і писатиме, навіть багато писатиме тих творів, що їх, прочитавши, забувають, що зникають без згадки, становлячи неодмінне середовище, де розвиваються й діють справжні майстри. Щоб стати ними, треба віри, треба відчувати свою творчу силу, як відчуваєш фізичну. Хіба знають вони зневіру? Але пра­вити за тло для чужого блиску він не хотів ніяк!. Голову навіть стиснув на думку, що .міг стати драбинкою, по якій зійдуть інші. <...>

Зоська приваблювала Степана дедалі більше. Його вже не задовольняли про­гулянки вулицями, сидіння в кіно. І Зоська домовилася зі своєю подругою, що вдень може зустрічатися зі Степаном на її квартирі.

За два дні об дванадцятій годині Степан вперше відбув міське побачен­ня з Зоською. Зайшовши в невеличку кімнату, повиту збудним духом жіночого мешкання, иапахчену від ужитку пудри й одеколону, він ми­моволі схвилювався. Потім, вдихнувши кілька разів це хмільне повітря, почув себе легким і надзвичайно бадьорим. Хутко оглянувши хату, він побачив і Зоську, якої постать і обличчя цілком закриті були газетою, що вона читала, ніби й по чуючи його кроків. Тільки дві ніжки, взуті

в топкі панчохи, нерухомо звисали під колін додолу з-під краю темної сукні.

— Панно Зосю,- МОВИВ він, жартуючи, поважним басом,— прошу до науки.

Вона мовчала. Тоді Степані ніби крадучись, до неї підступив і зразу вирвав у неї з рук і-азету. *

— Обережніш! — скрикнула вона.

Він па миті» спинився, так давно не бачивши її роздягнену, тобто в самій сукні, без капелюха іі na.ii.ro.

• Чого ти дивишся? — спитала вона.— Де ж книжки? Він рантом схилився, оповиваючи її коліна.

• Зосько... Це ти?..— шепотів він.— Зосько, ти моя?.. Трохи згодом Зоська сумовито казала:

• Ти швидко навчив мене, божественний.

Він був радий, дізиавшк, що острахи за діяльність організму не ма­ють йому жоднісіпької піде ґави. Йому хотілось жартувати.

• Та що ж тут учити? — відповів вій.

• Ти попсував мене,— вела вона.— Тепер я вже попсована.

• Сама винна,— сказав він.— Нащо було закриватись газетою? Зоська махнула рукою. <...>

На першимі/ побаченні у квартирі Зоська зізналась, що це вона на літера­турній вечірці кинула йому квіти. Повернувшись додому, Степан побачив лист, де повідомлялося, що його збірка ухвалена до друку і дозволена іголовлітом» (радянською цензурою). Лому пропонувався гонорар у сумі 350 карбованців.

VI

Молодий письменник почав мало не щодня відвідувати редакцію журналу, де спілкувався з іншими літераторами. Найближче він зійшовся з поетом Ви-горським, котрий на початку зими повернувся до міста. Отримавши аванс за збірку, Степан придбав фетровий капелюх і замовив гарний костюм. Зосці він подарував флакончик найдорожчих французьких парфумів. Образ дівчи­ни, здавалося йому, він ніс із собою в мрії та сни.

VII

Збірка оповідань вийшла на початку січня нового року. Зоська підтримала прагнення Степана стати професійним письменником. Але натхнення зникло, і хлопець за цей час не написав ані рядка. Він уперто почав ловити натх­нення. Але душа німувала. Вечорами Степан почав часто зустрічатися в пив­ниці з поетом Вшорським, постійним її відвідувачем.. У низ- було багато спільних тем для розмов.

— Що нового в літературі? — спитав він.

• Нічого нового,— відповів Степан.— Да... мене в «Червоному Шля­ху» похвалили. Рецензія була. Словом, нічого особливого.

• Хто?

• Вгадайте.'.. Світозаров.

• Снітозаров не мислить себе інакше, як неподібним до інших. Він похвалить вас, якщо перед ним вас не похвалить інший. В противному разі він гудитиме з інстинкту самоохорони. Усі ж вони мають пас за перегонових коней, па яких грають у тоталізатор. Бо треба бути дуже добрим критиком, щоб бути критиком. У всякому разі, женіть їх від себе її три шиї.

• А мабуть, таки доведеться до якогось угруповання пристати,— ска­зав Степан.— Погано молодому без підтримки.

Поет скривився.

• З дзох одне, або ви здібний, тоді підтримка вам непотрібна, або ви нездара, тоді вона вам не допоможе. В чому ж річ?

• Правду сказати,— мовив хлопець,— я звик до громадської праці. То в сільбуді був, то в старосгаті студентському...

• То вступайте до МОДРу¹,— роздратовано відповів поет.— Ідіть до Авіохему, Товариства допомоги дітям, калікам, безробітним, але при чому ж тут література?

Він нервово постукав виделкою об пляшку, щоб дали ще пива.

— Признаюсь щиро, я не розумію, навіщо ці угруповання існують. Мені тлумачать, а я не розумію. Не можу зрозуміти. Для мене їхнє існування лишається незбагненною і сумною загадкою. Якщо це милиці для кри­вих письменників, то ноги ж, здається, у нас цілі. А от і пиво нарешті!

Він жваво палив склянки.