Олесь гончар блакитні вежі японського (Скорочено)
Пам'ятаєте ту першу вражаючу фразу «Вершників», той могутній, сповнений епічної сили заспів? Як лютували шаблі під Компановкою, де зчепились боргами степові пірати, і копі бігали без вершників, і небо «округ здіймалося вгору блакитними вежами»?..
Давно помічено, що степові люди мають вроджений потяг до моря, з дивною силою воно зваблює степовика, заполонює своїм простором, морською далеччю.
„Море Яновського — то насамперед образ свободи, гуманістичне уславлення людини, її відваги, мужності й витривалості...
«Шаланда в морі» — одна з иаііромаптнчнішнх в нашій літературі новел, хоч ця романтика написана пером нещадного реаліста.
Одначе вернімось до веж чи, точніше сказати, — до того неба, що з/нймаласі, тоді округ нас «блакитними вежами». Як усе-таки: чи в дійсності митець їх спостеріг, чи був то лише плід його фантазії? Цікавість природна, але куди важливішим було те, що завдяки художникові ці вежі з'явились, увійшли в паш духовно-естетичинй світ, зробивши одразу багатшими нас. і, почуваюсь, відтепер вони будуть із нами завжди. Інакше кажучи, сталося ще одне, хай ніби не таке вже іі велике мистецьке відкриття: ландшафт краси розширився, витворено якусь нову, раніше незнану художню сутність. Образ дивовижний навіть для Яновського, рідкісний в нашій Прозі своєю наповненістю, такий же місткий, як червона зоря «Альдебараи і все сузір'я — журавлиний ключ вічності»...
Часто кажемо: нове слово в літературі. А насправді як рідко таке слово в літературі мовиться... Тут було саме воно, саме нове. Замість улюблених давніми романістами похмурих веж середньовічних замків із щілинами сторожких бійниць, з потайними льохами-казе.мата.ми. вперше на
обріях СВІТОВОЇ літератури з'явились ці вежі нерукотворні — блакитні бастіони (менового українського неба. Виникли як образи чистоти й величі визвольної боротьби народу, як символ нездоланності й безсмертя самої революції.
Епоха велетенських битв, до краю оголених соціальних конфліктів, епоха великих пристрастей і надлюдських напруг знайшла у «Вершниках» гідне відтворення. Духом ге|Х)їчпого часу в книзі овіяно все, цей дух відчувається в самій художній новизні твору, в ііого стилістиці, ритмах, в його, сказати б, органному звучанні.
Захоплювала і музика окремої фрази, міць, густопис. карбованість рядка і монументальність образів книги в цілому, де моїутні постаті героїв виступають так рельєфно і все художнє литво новел поєдналось між собою так гармонійно, що аж доречно в цьому випадку вжити слово «довершеність».
Свіжа оригінальна поетика Яповського сприймалась у спорідненості з мистецтвом Довженковим: художні образи-символи такого ж повпоц-віття і внутрішньої місткості, тільки що в одного вони розгортались па екрані, а в ііого побратима ЛЯ гали па папір, шикуючись у рядки сучасного епосу, в повноголоссі, перейняті, може, з народної думи речитативи...
Були потім фронти, але й там, серед жахіття війни, серед чорних її ураганів блакитні вежі Яповського пе переставали для багатьох із нас існувати. Недарма ж десь иід Кенігсбергом на грудях у полеглого бійця було знайдено прострілений прпмірничок «Вершників», в останній любові прикипілий до солдатського серця...
(Гончар О. Письменницькі роздуми. Літературно-критичні статті.— К.: Дніпро, 1980. С. 116-120.)
