Сучасники і Максимові Рильському

Ще молитесь, далекий брате, Серед Звенигородських піль. Ще не стомились карбувати В коштовних ямбах вічний біль.

Краси веселий кондотьере, Несете хрест свій там, геи-ген. Серед похмуро-рідних прерій; Ви — еллін, схимник і Гоген!

Навколо — хащі й печеніги. А в кельї — тиші ніжний спів, Реторти, циркуль, колби, книги 1 Ви — алхімік мудрих сліп.

Січень. 1923. По прочитанні «Синьої далечіні»

її

Павлові Тичині

На межі двох епох, староруського золота повен, Зазвучав сопценосно твій сонячно-ярий оркестр,— І під сурму архангела рушив воскреснувший човен, Й над мощами пароду хитнувсь кам'яний його хрест.

І на древнім, на скитськім', на кров'ю залитім

просторі

Говорили могили, співали козацькі вітри. І у літери тайн степовії складалися зорі, Щоб племінним пророцтвом означить початок

1 Скитський — скіфський.

пори.

Так зродився ти з хвиль злото-сипіх космічних

вібрацій,

Метеором огнистим ударив в дніпровські стени І, здавалося,— вріс. І над плугом схилився

до праці,

І вже мріяло серце про соццем налиті снопи...

Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне. О, ти знав, що тоді ие сонети й октави, о ні! — Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне, Й клекотіла душа твоя в гнівнім, В смертельнім

огні.

Раптом... брязнуло враз! І рилально навік

розірвалось...

І-бездонним проваллям дихнула порожня лупа. ...від кларнета твого — пофарбована дудка

зосталась

...в окрнвавлений Жовтень — ясна обернулась

Весна.

І по синіх степах дикий вітер повіяв примару, Щоб журить і жахать... Замогильний доноситься

спін.

І вночі мертвий місяць освітить з-за сірої хмари Божевільну Офелію — знов половецьких степів.

Листопад, 1924

ШЕВЧЕНКО

Не поет — бо це ж до болю мало, Не трибун — бо це лиш рупор мас, І вже менш за все — «Кобзар Тарас» Він, ким затіялось і запалало.

Скорше — бунт буйних майбутніх рас, Полум'я, на котрім тьма розтала, Вибух крові, що зарокотала Карою за довгу піч образ.

Лютий зір прозрілого раба, Гонга, що синів свяченим ріже,— У досвітніх загравах — стена З дужим хрустом випростали крижі:

А ось поруч — усміх, ласка, мати І садок вишневий коло хати.

ОДНА ПІСНЯ

В кінці греблі ' Шумлять верби.

Бува, почуєш пісню і спахнеш Пекучим болем пізньої любові —

І от — далечина Твоїх безмеж, Твоїх небес нестриманая повінь: Пливе, пливе блакитна широчінь, Росте, росте співучим колом обрій; Від білих хмар лиш смарагдова тінь Біжить лапами, лиш вітри недобрі Напружують свій навіжений чвал...

О, як забуть Тебе, єдину в світі! Твій зір мені ясніш за сонце світить, Твоя далека пісня, як хорал. Моя весна. Моя, моя Земля!

Яке ж залізне серце муку стерпить: Отгут в недужих мріях уявлять, Як «в кінці греблі шумлять верби».

15. VIII. 1928

ПАМ'ЯТІ Т. ОСЬМАЧКИ

Не хочу — ні! — цих похорон. Прости. Хай тільки ворон тричі десь прокряче, Що вже похований ти, неповторний ти, Осьмаче-символе, як Вій від мук незрячий!

Ні, не ув'язнить глина чужини Твою трупу, твій попіл вогнепальний, Бо правнуки, що будуть знов сини, Перенесуть у тишу спочивальні.

Посадять дуб. І, щоб з землею злить, Чебрець розстелять килимом духмяним. Внизу Дніпро котитиме блакить, А в Києві шумітимуть каштани.

9. IX. 1962

ПСАЛМИ СТЕПУ

Кривавії зорі світ повідають.

«Слово о полку»

1

Лежиш, скривавлена і скута, Мов лебідь в лютім полоні. Яка ж страшна Твоя покута! Які глухі, жорстокі дні!

Міцна, як смерть, Твоя в'язниця, В ній морок смороду і мла. Невже ж Тобі ще може сниться, Що вільна Ти колись була?

Що над ланів співучим злотом Ти билась крилами в блакить? А тут терпінням і скорботам Життя віддало кожну мить.

А тут все тіло пражить сором Гостріш, ніж біль найгірших кар,— Коли Тебе розпусним зором Нагую огляда владар.

2

Ні, Ти — не мати! Шал коханки У чорнім полум'ї коси, В обличчі степової бранки Хміль половецької краси.

В очах звабливий морок ночі,— З них кличе, кличе глибина, А в диких рухах ще регоче Ніким не займана весна.

Тебе б конем татарським гнати, І — тільки просвистить аркан — Покірливо підеш сама Ти З лукавим усміхом у браи.

Привабливо-безсила й гарна, Осяєш Ти чужий намет, І хижий хан буде безкарно Впивати уст отруйний мед.

Та хутко скінчиться відрада: Засне він стомлений, в Тобі ж Прокинеться кривава зрада І стисне віроломніш ніж...

Блиснуть у тьмі вовчиці очі — Лиш горло кров'ю захарчить,— Ти в море степової ночі Впірнеш русалкою умить.

І знову чарівне обличчя Закриє половецький степ, І знову ніч очей покличе — Тебе спіймать, схопить Тебе б!

Тебе б конем татарським гнати, Поки аркан не заспіва! Бо ж Ти коханка, а не мати,— Зрадлива бранко степова!

Хижі птиці летять зі Сходу На червоному тлі пожеж,— Бачу, бачу Твою Голготу І звідціль, з моїх мертвих меж.

Скитський вітер гуляє й нині, Як тоді, пам'ятаєш Ти? А стени Твої знов — пустині, Хіба тільки нові — хрести.

Проорало глибоким плугом, Кров'ю сіяв повий сіяч,— Дике жито нрийдеться другим Тяжко жати під спів і плач.

Дике жито! Криваве жито! Поховай же страшний наш слід,— Серцем спаленим — все пережито В апокаліпсі хижих літ.

4

Прости, прости за богохульні вірші, Прости тверді, зневажливі слова! Гіркий наш вік, а ми ще, може, й гірші, Гіркі й пісні глуха душа сиіва.

Під грім гармат, під вітру подих дикий Гула дудопь з-під варварських копит,— Ми не зазнали іншої музііки І інших слів в вогні залізних літ.

Десь мудрим сном В архівах спали книги. Ми з них хіба палили цигарки. Наніврусини, мані впечені ги. Наш навіть сміх був хмурий і гіркий.

Тож не дивуйсь, що, визволившись з брану, Ти, зранена, зустріла нас, сипів, Що в дикім захваті ятрили кожну рану Шершавими руками дикунів.

Що в дикій пристрасті Твоє тулили тіло, І кожний рвав до себе і радів. А кров текла... І Ти захолоділа В палких руках закоханих катів.

Тепер, коли кругом руїни й вітер, Я припадаю знов до Твоїх ніг.— Прости, прости,— молю, невтішний митар, Прости, що я — останній печеніг,

Прости, що я пе син, не син Тобі ще, Бо й Ти — не мати, бранко степова! З Твоїх степів летять птахи зловіщі, А я творю зневажливі слова.

3 — 7. IX. 1923. В таборі

МОЛИТВА

Уродило руту, руту Волі нашої отруту.

Т. Шевченко

Вчини мене бичем Твоїм Ударом, вистрілом, набоєм, Щоб залишивсь хоч чорний дим Над неповторною добою.

Хай безсоромні очі їсть Тих, що живуть без сліз і чести, Хто скинув і любов і злість, Во не під силу було нести.

Хто псе зітхав — заснуть, втекти, Сховатись за Мазепу іі Круги, Коли грозою йшли — віки! -Над полем рути і отрути.

Твоїм бичем мене вчини, Щоб басамапувати душі, Щоб захитать і знову зрушить Смертельний мар дичавини!

20. II. 1933

ПІД ЧУЖИМ НЕБОМ

І . і

Чужі: іі земля, і небо тут, і люди, І місяця золотосрібний ріг. Життя давно, як божевільне, блудить По манівцях заплутаних доріг.

Десь кревний край копа в останній муці, Дикун над ним заносить ятаган, А він скажений білі, терпить, як Муцій, І крапле кров росою з чорних ран.

Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить Безглузда путь і хто остереже? Чужа земля, чужі похмурі люди — Й саме життя, здається, вже чуже.

2

Не треба ні паризьких бруків, Ні Праги вулиць прастарих: Все сняться матернії руки, Стара солома рідних стріх.

Все спиться гук весни і вітер, Веселий вітер світлих літ. А тут — молюсь, убогий митар, Шукаю Твій вогненний слід...

Ні! Не знайти! Ніхто не знає. Ніхто не чув Твоїх плачі». Біля всесвітнього Сіпаю, Як завше — золото іі мечі.

з

Десь сіре поле в чорних круках, Що пророкують: «Кари! кар!» Л я тут, на чужинних бруках. Чужий — несу чужий тягар.

А я на полум'ї розлуки Назавше спалюю роки, І сниться степ Твій, сняться луки І на узгір'ях — вітряк».

Там свист херсонського простору! Там вітер з кришталевих хвиль! А тут: в вікні опустиш штору — І п'єш, самотній, смертний біль.

Несу отут страшний свій Іспит І знаю, що життя мине. І мати, сидячи на призьбі, Вже не вичікують меле.

Давно Євгена поминає За упокій старенький піп, За весною весна минає Під запашне зітхання лин.

Все далі висиха Синюха, Й линя її весела синь, А вітер заголосить глухо І пролітає вдалечінь.

Сиріє стріха під дощами, Вже хата стала нетривка, І мати слухають ночами Бронхітие гавкання Бровка.

1924.

1. Назвіть провідні мотиви лірики Є. Маланкжа.

2. Як розкривається в поезіях Є. Маланкжа тема України?

3. Яким постає ідеал людини в ліриці поста?

4. Визначте характерні риси пейзажної лірики Є. Маланюка.

5. Яким постає образ Т. Шевченка в однойменній поезії?

6. За допомогою яких образів розкривається Мотив туги за батьківщи­ною в поезії «Під чужим небом»?

7. Яким постає образ Україні! в циклі «Псалми степу»?

8. Проаналізуйте символіку циклу «Псалми степу».

9. З яким проханням звертається пост до Бога в поезії «Молитва»? Чому?

Відомий український прозаїк, пост і драматург Юрій Іванович Яновський народився 27 серпня 1902 року на ху­торі Маіієрове на Єлисаветградщині (нині село Нсчаївка Кіровоградської області) в заможній селянській родині. У 1911-1919 роках ІО. Яіювський на­вчався в Єліїсавстгралському реально­му училищі, яке закінчив із золотою медаллю. До 1921 року він працював у різних установах Елисанстграда. 1922 року Ю. Яновський вступив на електромеханічний факультет Київ­ського політехнічного інституту, звідки через два роки навчання його виклю­чили за приховування соціального по­ходження. Друкуватися Ю. Яіювський почав з 1.922 року, дебютувавши вірша­ми російською мовою. 1924 року був надрукований перший вірш україн­ською мовою «Дзвін».

1925 року молодіш поет переїхав до Харкова, де працював у редакції жур­налу «Кіно», очолюваного М. Семен-ком. Того ж року вийшла перша книж­ка новел Ю. Яповського *Мамутові бивні». 1926 року він став редакторам ВФУКУ (Всеукраїнського фотокіноун-равлінпя) і переїхав до Одеси, де обій­мав посаду головного редактора кіно­фабрики. Після звільнення 1927 року Ю. Японський повернувся до Харкова, де активно включився до літературно­го життя, ставши членом В АПЛІТЕ з першого дня її заснування. Після

ЮРІЙ яновський (1902-1954)

ліквідації ВАПЛІТЕ він і даті належав до позагрупового середовища М. Хви­льового. І929 року разом з усіма ко­лишніми ваплітянами письменник брав активну участь у творенні місячника «Літературний ярмарок». Наприкінці 1929 року Ю. Яновський стає членом і засновником нової літературної орга­нізації ПРОЛ1ТФРОНТ. Разом з цією організацією він пережив її ліквідацію за наказом партії 1931 року та пере­йшов до офіційної спілки письмен­ників.

На цей період припадає період роз­квіту таланту Ю. Яповського. 1927 ро­ку з'являється збірка новел «Кров зем­лі», а наступного — книжка поезій «Прекрасна УТ». Роман «Майстер ко­рабля» (1928), написаний автором на ослові досвіду роботи редактором Одеської кінофабрики, одразу був сприйнятий критикою як новаторське явите в українськії'! літературі. Наступ­ний роман «Чотири шаблі» (1930), який по праву вважається одним із найкра­щих творів української літератури, ви­кликав гостру негативну реакцію офіцій­ної критики і пон&і п'ятдесят років не видавався в УРСР. Письменник потра­пив в опалу до офіційної влади. Роман у новелах «Вершники» (1935), в яком)' Ю. Яновський спробував виправити «ідеологічні помилки» попереднього твору, зміг з'явитися друком лише в ро­сійському персклалі в Москві, де після

офіційного обговорення було лапо дозвіл на друк твору в Україні.

Невдовзі Ю. Яновськнй написав п'єсу -Дум.і про Британку» (1937) до 20-річчя Жовтневої революції, яка мала успіх на радянській сцені. 1939 року письменник переїхав до Києва і очолив редакцію журналу «Ук­раїнська література» (з 1946 року --«Вітчизна»). Під час ВІЙНИ журнал ви­давався в Уфі, і Ю. Японський фактич­но став координатором тогочасного ук­раїнського літературного процесу. За роки війни письменник написан драму «Син династії» (1942) та видав збірку оповідань «Земля батьків» (1944).

Однак по війні на нього чекали нові неприємності. 194G року «за про­паганду буржуазно-паціоналістичної ідеології» на сторінках редагованого ним журналу «Вітчизна» Ю. Япон­ського звільнили з посади головного редактора, а наступного року ідеоло­гічного розгрому зазнав його новин роман «Жива вода», який вже після смерті ангора вийшов у спотворено­му вигляді Під имвию «Мир» (1956). Полегшення прийшло лише 1949 ро­ку, коли письменникові було присуд­жено Сталінську премію за збірку «Київські оповідання». 1953 року Ю. Яновськнй видав драму «Дочка прокурора», яка користувалася успі­хом у глядачів.

Помер Ю. Яновськнй 25 лютого 1954 року в Києві.

«Твір Яповського [*Вершники*] найкраще визначити як синоптичний або панорамний роман.

Приклад Дос Пассоса [американський письменник] допоміг Японському зро­бити великий крок вперед у своїй романістиці. Завдяки йому він знайшов спосіб шляхом нанизування ніби незалежних епізодів і розділів, внутрішній зв'язок між якими все яскравіше окреслюється, представити пб тігччя країни в певну історичну добу. Відмовляючись від приписування всіх пригод обмеженому числу «героїв», з самого початку тісно зв'язаних між собою, він дістав ЗМОгу охопити величезну площину, дати відчуття безмежних просторів батьківщини і яскраво показати, як їм її безмірних степах вирішувалась у достопам'ятних боях доля народу».

(Ласло-Куцюк М. Шукання форми: Нариси з української літератури XX сто­ліття. - Бухарест: Критеріон, 1980. - С. 190.)

«Герой Яповського, культивуючи принцип «повного», істинного життя, вис­тупає антагоністом будь-якої імітації у ставленні до смерті. 1 у своїй зоріелто-ваності на антнімітаційність героя автор був настільки послідовним, шо залишив її навіть у позазмістових пластах творів. Ідеться насамперед про жанр — |юман у новелах... В жанровій природі «Чотирьох щабель» та «Вершників» можна спо­стерігати віддзеркалення амбівалентноГ природи смерті, синтез у ній луже оео-бистісиого й абсолютно універсального: «адже помирають усі, але в той же час смерть є найбільш особиста подія». Нарація кожної новели розгортається навколо факту смерті героя чи героїв, так шо всі смислові структури (візьмімо у «Верш­никах»: 1) смерть братів; 2) смерть родичів і діда Данила; 3) рефлексія матір'ю смерті синів і передчуття нею смерті чоловіка: 4) загибель сім! Данила; 5) смерть листоноші; 6) смерть поранених і солдата-сухотника: 7) смерть коваля Макси­ма; 8) смерть Адамешса) помічені знаком або індивідуальної •> вмирання, або інди­відуальною реакцією на смерть інших. При цьому елементові смерті у наратив-ному тілі обов'язково властива особистісна рефлексія та усвідомленість. він

повністю замкнутий в інднвідуальїіііі свідомості. Вмирання кожного героя у кожній новелі с знаком індивідуального стану, стану індивідуального усвідом­лення...»

(Хоменко Г. Юрій Яновський: танатологічіїа версія ранньої творчості. - Харків: ХДПУ ім. Г. С. Сковороди. 1998 - С. 29-30.)